Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Список використаних джерел





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

П Л А Н

1. Витоки слов'янської міфології

2. Культ сонця і вогню

3. Дослідження міфології у слов’ян

Список використаних джерел

 

 

Витоки слов'янської міфології

 

Слов'янська мітологія – сукупність міфологічних уявлень древніх слов'ян часу їхньої єдності (до кін. І тис. н.е.). Принаймні розселення слов'ян з праслов'янської території (між Віслою і Дніпром, насамперед із області Карпат) по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра й від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова відбувалася диференціація слов'янської міфології, відокремлення локальних варіантів, що довго зберігалися як основні характеристики великої слов'янської міфології.

Головне джерело відомостей порасловянської міфології – середньовічні хроніки написані сторонніми спостерігачами німецькою чи латинськими мовами (міфологія балтійських слов'ян) і слов'янськими авторами (міфологія польських і чеських племен), повчання проти язичництва («Слова») і літописи (міфологія східних слов'ян). Цінні відомості зберіглися у творах візантійських письменників (починаючи зПрокопия, 6 в.) і географічних описах середньовічних арабських і європейських авторів. Великий матеріал з слов'янської міфології дають пізніші фольклорні і етнографічні збори, і навіть мовні данні (окремі мотиви, міфологічні персонажі і предмети). Хронологічно збігаються з праслов'янським періодом данні археології по ритуалам, святилищам (храми балтійських слов'ян в Арконе, Перині під Новгородом та інших.), окремі зображення (Збруцький ідол та інших.)

Особливість роду слов'янської міфології – порівняльно-історичне порівняння з іншими індоєвропейськими міфологічними системами, насамперед з міфологією балтійських племен, котра є особливо архаїчною. Це зіставлення дає змогу виявити індоєвропейські витоки слов'янської міфології цілого ряду її персонажів зі своїми іменами та атрибутами, зокрема основного міфу про поєдинок бога грози з його демонічним противником. Індоєвропейскі паралелі дозволяють відокремити архаїчні елементи від пізніших інновацій, впливів іранської, німецькій літературі та інших євразійських міфологій, пізніше – християнства, помітно трансформуючихся у слов'янську міфологію.

По функціям міфологічних персонажів, характером їх зв'язку з колективом, ступенем індивідуалізованого втілення, по особливості їх тимчасових характеристик і за ступенем їх актуальності в людини всередині слов'янської міфології можна виокремити декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (>ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком із офіційним культом. До вищого рівню слов'янської міфології відносяться два праслов'янських божества, чиї прізвища достовірно реконструюються як Perunъ (Перун) і Velesъ (Велес), і навіть пов'язують із ними жіночий персонаж, праслов'янське ім'я якого залишається загадкою. Ці божества втілюють військову і господарсько-природну функції. Крім названих богів до нього могли входити ті божества, чиї прізвища відомі, хоч і в різних слов'янських традиціях. Такі староруськи боги як : Сварог (стосовно вогню –Сварожич, т. е. син Сварога) ,Zuarasiz у балтійських слов'ян. Інший приклад – староруський Дажъбог (>Даждь-бог чи Дажь-бог) і південнослов*янський Дабог (в сербському фольклорі).

 

До більш низького рівня могил належали божества, пов'язані з господарськими циклами і сезонними обрядами, і навіть боги, втілюючи цілісність замкнутих невеликих колективів: Рід, Цур у східних слов'ян тощо. Можливо, що до цього рівню відносилося й більшість жіночих божеств що знаходили близькі зв'язки й з колективом (Мокоша та інших.), іноді менш антропоморфних, чим боги вищого рівня.Елементи наступного рівня характеризуються найбільш абстрагованно, наприклад Частка, Хвацько, Щоправда, Кривда. Смерть, чи керівники відповідних спеціалізованих функцій, наприклад Суд. З позначенням частки, удачі, щастя, мабуть, була пов'язана і загальнослов*янське бог: багатий (має бога, частку) – убогий (яка має частки, бога), небог, небога – нещасний, жебрак. Слово «бог» належало до імена різних божеств – Дажбог, Чорнобог та інших.

 

До нижчої міфології відносилися різні класи не індивідуалізованої (вони часто й не антропоморфної) нечистої сили, духів, тварин, пов'язаних із всім міфологічним простором від дому до лісу, наприклад: домові, лісовики, водяні, русалки, вила, лихоманки, мари, мори, потвори, з тварин – ведмідь, вовк та інших.

 

>Піздньопраслов*янська міфологічна система епохи утворень ранніх держав найповніше представлена східнослов'янською міфологією і міфологією балтійських слов'ян. Рання інформація про східнослов'янську міфологію знаходиться у літописних джерелах. Відповідно до «Повісті временних літ», княз Володимир Святославович спробував створити у 980 р. загальнодержавний язичницький пантеон. У Києві на пагорбі поза княжого двору було поставлено ідоли богів Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрибога, Сімаргла (>Семаргла) і Мокоші. Головними божествами пантеону були громовержець Перун і «скотий бог» Велес (>Волос), протиборчі одна одній топографічно (ідол Перуна на пагорбі, ідол Велеса – внизу, можливо на Подолі), мабуть, з соціальної функції (Перун – бог княжої дружини, Велес – решти Русі). Єдиний жіночий персонаж київського пантеону – Мокоша – пов'язані з характерними жіночими заняттями (особливо зпрядением). Інші боги цього пантеону відомі менше, але вони причетні до найбільш загальних природних функцій; Стрибог, певне, був із вітрами, Дажбог і Хорс – з сонцем, Сварог – з вогнем.

 

 

Універсальним образом, синтезуеться всі описані вище відношення, є —

древо світове. В цій функції в слов'янських фольклорних текстах звичайно

виступають Вирий, райске дерево, береза, явор, дуб, сосна, горобина,

яблоня. Трьом основним частинам світового дерева приурочені різні

тваринні: до гілок і вершини — птаство (сокіл, соловей, птаство

мифологиченого характеру, наприклад Диво), а також сонце і місяць; до

стовбура — бджоли, до коренів — такі тваринні, як змії і бобри. Все

дерево в цілому може зіставлятися з людиною, особливо з жінкою: часто

зображалося дерево або жінка між двома структурами світу — три царства:

небо земля і потойбіччя, четвертинна горизонтальна структура (північ,

захід, південь, схід), життя і смерть (зелене, квітуче дерево і сухе

дерево в календарних обрядах).

 

Культ сонця і вогню

Культ Сонця побутує в слов'ян з давнини. Є думка, що навіть імена слов'ян означають те, що іпоходить від Сонця, тобто свідчить про давній міф про походження слов'ян від поверхні Сонця.

Дажбог – один з головних богів язичницької Русі. Під цим ім'ям обожествлялось сонце. Назва Дажбог походить від давнього – дощ – дати, тобто дай-бог, бог, що дає життя.

Давні слов'яни уявляли сонце небесним вогнем, колесом, від якого йшло життя. Про сонце говорили, як про живу суть. Жерці, волхви й інші служителі культу виступали від його імені. Різні племена Сонце називали по-своєму – Дажбог, Ярило, Купала, Коляда, Троян. Ярило був богом весняного сонця, Купало – богом літнього сонця, Коляда – богом зимового сонця.

Свято на вшанування Купали у початку жнив коли приносили жертви біля ставків і інших водоймищ земними плодами. Іноді приносили на поталу людей, топили в воді.Остатком цього жорстокого обряду є поливання людей водою під час свята, яке пізніше почали називати Іваном Купалою.

Свято на вшанування Коляди святкували 24 грудня, у вигляді забав з піснями, у яких оспівувалася Коляда. Під час свята здійснювався аграрно-магічний обряд, суть якого в заклинанні врожаю. Люди на чолі із жерцями ходили, прославляли Коляду, збирали принесення задля спільної жертви Сонцю, посипали зерном, водили козу, коня, ведмедя, ходили з плугом (символічна оранка), співали величальних пісень хазяїну, прославляли його. Ці пісні називалися колядками.

У словах Коляда, колядки – слов'янський корінь – коло (колесо, сонце), з колядувати означало збирати на жертву богам. Після прийняття християнства свято Коляди злилося з Різдвом Христовим.

 

 

Святкування нового року нашими предками складали початкові дні весни – березень. Це було свято Весни, Сонця, воскресіння природи. Саме тоді, після тривалої зими пробуджується мати-природа, і це здавна зазначалося веснянками-гаївками, райдугою народних містерій, різноманітними іграми, забавами. Ще з тих далеких часів дійшли до нас сучасні назви українського місяцеслова, у яких зафіксовані особливості природи України, важливі чинники господарювання та страхової культури наших пращурів, побуту, звичаїв.

З прийняттям християнства Київської Русі зустріч Нового року було покладено початку осені – вересень. Нині це далека згадка збереглася у цілком загальноприйнятому початоку нового учбового року в усій системі освіти.

З упровадженням юліанського, а згодом григоріанського календаря святкування року перенеслося на січень.

У старі часи, ще до формування Київської Русі, у період Кия, богом світла, піднебесся та усього світу був Сварог. Він уособлював Небо і він був богом, який запалює вогонь і дає життя сонцю. Отже, це був батько Дажбога – бога Сонця і Сварожича – бога вогню. Відповідно з давніми розповідями, Сварог з приходом Дажьбога і Сварожича робив відпочинок, залишивши їм управління Всесвітом.

У Київській Русі головним богом східних слов'ян стає Перун, що цілком замінив Сварога.

Перун – бог грому й блискавки. Його функції нагадують функції давньогрецького бога Зевса, римського Юпітера. З X ст. Перун став богом зброї, княжої дружини, покровителем самого князя. Княжі дружини Олега, Ігоря, Святослава присягали ім'ям Перуна.

Ідол Перуна стояв у Києві на горі. Цей бог зображувався в людиноподібному вигляді. Літописці розповідають, що тіло його було висічено з дерева, голова, відлита з срібла, а вуса – з золота; ноги – з заліза, а очі – з цінного каменю. У руці він тримав подобу стріли із каменю, що було посилено яхонтами. Перед статуєю Перуна завжди горів вогонь, який жерці під загрозою смерті мали підтримувати.

Перун уособлював грізні сили природи, викликав відчуття страху й поклоніння. Люди вважали, що грім – це гуркіт його колісниці, а блискавки – його стріли. Перун – також покровитель хліборобів, врожаю. Усі раділи першому грому і поспішали вмитися дощовій водою. Прикмети Перуна з запровадженням християнства на Русі було перенесено на святого Іллю.

 

 

Дослідження міфології у слов’ян

Давньослов'янський пантеон утворювали боги вищого і нижчого рівнів, які різнилися між собою за місцем серед інших божеств, функціями. Неоднаковим було і ставлення до них. Богам вищого рівня приписувались більш узагальнені функції. До них належали бог неба, вогню Сварог, бог сонця Дажбог (Даждьбог), бог родючості Ярило, бог грози Перун, бог багатства Велес.

Слов'яни поклонялися земному і небесному Вогню, вшановували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західні та східні слов'яни поклонялися Сварожичу як божественному ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов'ян головні місця.

Дослідження давньослов'янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддолог В. Щербаков пише: «Всі боги східних слов'ян (Київської Русі) — це боги трояно-фракійців; фракійський Перкон — це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Тадаена; Купала — фригійська Кібела і т. д.».

Богам нижчого рівня відводилися конкретні функції, пов'язані з господарськими циклами, сезонними обрядами або тим, що уособлювало цілісність конкретних соціальних утворень. Наприклад, Род уособлював єдність потомків конкретного роду, Щур (Цур) вважався покровителем роду, що оберігав людей від злих сил.

Ще вони тлумачили світ через систему протилежних категорій: доля — недоля, щастя — нещастя, життя — смерть, парне — непарне, справа — зліва, чоловіче — жіноче начала, верх — низ, суша — море, вогонь — вода, близько — далеко та ін.

Обожнювали вони й такі абстрактні поняття, як Правда, Кривда, Доля, Лихо, Смерть, або навіть спеціалізовані функції — суд.

Тривале панування у слов'ян родинно-патріархального ладу зумовило збереження родинно-родового культу шанування пращурів, тісно пов'язаного з погребальним культом. На всій території розселення слов'ян збереглися могильники і кургани із захороненнями, вивчення яких дало підстави для тверджень, що тодішні поховальні обряди були складними і різноманітними. До них належали кремація (у східних і частково у західних слов'ян), повсюдне поховання, а також поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган, поряд з покійником клали речі, які мали прислужитися йому в потойбічному світі. Під час поховання вельможі разом з ним клали коня, слуг, навіть дружину.

Поховальний обряд був пов'язаний з уявленнями про потойбічне життя. З дохристиянських часів походить загальнослов'янське слово «рай», яке означало прекрасний, не всім доступний сад. Дохристиянського походження й слово «пекло» («жар», «вогонь») — підземний світ, де горіли душі недобрих людей. Згодом християнське вчення про потойбічне життя відтіснило це уявлення. Однак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були відмінними від християнських: розрізняли померлих природною («чисті» небіжчики) і неприродною («нечисті» небіжчики) смертю. Перших називали «батьками», їх шанували, а других — мерцями.

Шанування «батьків» — родовий культ пращурів. Частково він зберігся до наших днів: українські поминки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах. Ще одним свідченням культу пращурів є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки «Чур!», «Чур мене!», «Чур, це моє!» означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чура робили з дерева, на що натякає російське слово «чурка» — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до «нечистих» небіжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейного, ані до родового культу. «Нечистих» боялися, і це побоювання було породжене або страхом перед ними, або незвичайністю обставин, що спричинили їхню смерть. Боялися не душі чи духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забобонні прийоми знешкодження «небезпечного мерця»: щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим: тіло пробивали осиковим колом, вбивали зуб від борони позаду вух.

«Нечистим» покійникам приписували і недобрий вплив на погоду (стверджувалося, що вони можуть накликати посуху). Щоб відвернути нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Таких покійників називали упирями, у сербів — вампірами, у північноросійських народів — єретиками. Мабуть, давнє слово «навьє» («навій») означало таких нечистих і небезпечних мерців. У Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переляканий народ пояснював тим, що «се навьє (мерці) б'ють полочан». У церковному повчанні «Слово Іоанна Златоуста» йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: «Навем мовь творять і попіл посредє сиплють». У болгар і тепер слово «навьє» означає душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, й українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів здавна існують замовляння й чари.

Переважання хліборобської праці в давніх слов'ян було головною передумовою вшанування культу природи. Певне відношення до хліборобства мали сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих свідчень на користь цього припущення немає. З хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), йо-го ім'ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

Усі слов'янські народи вірували в духів природи. Духи як уособлення лісу відомі переважно у лісовій смузі (український «лісовик», білоруський «лещук», «пущевик», польський «дух лісний», «боровой»). У них втілене вороже ставлення слов'янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й у якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український «водяник», російський «водяний», польський «водник» тощо) викликав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник «леший», бо втонути в чорториї, озері страшніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ польового духу (російська «полудниця», лужицька «природниця», чеська «поледниця» та ін.) — жінка в білому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити перерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йому голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячного удару. В гірських місцевостях Польщі, Чехії та Словаччини побутують вірування в духів гір, які охороняють скарби або опікуються гірниками.

Більш складний образ — «віли», особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Вони фігурують і в південнослов'янських еротичних піснях. У цьому образі переплелися й уособлення природних стихій, і уявлення про душі померлих та сили родючості.

Значно більше відомостей про русалок. Цей образ виник внаслідок взаємовпливу античної та ранньохристиянської обрядовості. Русалка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі, зваблює людей і топить. Очевидно, образ русалки витіснив слов'янських берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В церковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні образи: «...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...». Застосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Вони використовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кидали дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між забитими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів, чарівників, віщунів, ведунів, знахарів, ворожбитів.

Нез'ясованим залишається питання про давньослов’янських служителів культу, виконавців релігійних обрядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, мабуть, глави сімей; громадський культ здійснювали волхви, які організовували обрядові дії, керували процесом язичницького богослужіння і вдавалися до ворожіння. Вони складали календарі, зберігали в пам'яті міфи. Волхви були наближеними до племінної знаті, можливо, навіть становили частину її. Волхви-хмаровідгонителі повинні були передбачати майбутнє і своїми магічними діями створювати необхідну людям погоду. Волхви-цілителі лікували людей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них — гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів. Можливо, вони керували створенням складних і всеосяжних композицій на зразок знаменитого збручанського ідола. Крім волхвів-відунів, були й жінки-чаклунки, відьми (від «відати» — знати), чарівниці, «потвори», а також волхви-кощунники. Сказателів називали баянами, обаятелями, що пов'язане з дієсловом «баяти» — розповідати, співати, заклинати.

У релігійному комплексі давніх слов'ян існували священні та жертовні місця, а подекуди й святилища та храми із зображеннями богів: Арконське святилище на острові Рюгене, святилище в Ретрі, дохристиянське святилище в Києві (під Десятинною церквою). В цих місцях відбувалися культові дії, основою яких було принесення жертв, інколи й людських.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям із давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втративши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як божество грози під ім'ям Іллі Пророка, «бога скотарства» Велеса — під ім'ям святого Власія тощо.

Однак образи «нижчої міфології» виявилися тривкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що нашарувалося з плином часу.

 

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.