Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Розділ сімнадцятий



 

Олена Теліга із своїм мужем, інженером Михайлом, який навіть у трудному марші похідної групи на Київ не розлучався з бандурою, поет і археолог Олег Ольжич та отець Чемеринський, який, покинувши Місто, долучився до них, підходили до Житомира. Обминали полишені на дорогах гармати й вантажівки із скринями снарядів у кузовах та зруйновані села, які ще курилися димами, уникали зустрічей із тлумами полонених червоноармійців, гнаних шуцманами й українськими поліцаями, які поквапилися стати на службу до німців, вважаючи їх визволителями із совєтського рабства, подорожнім зустрічалися групи дезертирів, які допитувалися до колишніх сільрад з прапорами не існуючої вже Української держави на дахах, й зупинялися на довгочасні постої у добродушних поліських господарів, від яких дізнавалися хоч дещо про результати боїв над Дніпром.

У цей самий час Юрко Сербин і Нуся, минувши Рогатин, допитувалися у стрічних людей до села Княгиничі, що запропастилося у дібровах над Гнилою Липою.

Йшли, тримаючись одне від одного на віддалі ліктя, й здавалося обидвом, що між ними пролягла заросла терном межа — сувора й неприступна, мов навіки зниклий Олесів світ. Та межа наїжачилась колючками й не дозволяла наблизитись їм ні на цаль, і якби той переступ стався, то здавався б він цієї миті святотатством, за який належиться сувора Божа кара — за зневагу пам’яті мученика.

Так думали обоє, й ні одне не наважувалося переступити ту межу, хоч у їхніх стосунках її й не було: на широкому світі існували тільки вони й лише одне з одним могли порадитися, почути добре слово, вдихнути теплий подих — все це відбувалося між ними, та скоротити відстань між собою не було в них ні снаги, ані відваги.

Нарешті вони знайшли загублений у лісах хутірець Княгиничі й засумнівалися, що тут може існувати якийсь медичний пункт, проте таки знайшли його — мізерну халупу з перекошеним шильдом «Медпункт». Халупа, що зупинилася над річкою, була наглухо зачинена; від сусідів подорожні дізналися, що лікар і санітари кілька днів тому виїхали возом у Жабокрики на виклик хворого й чомусь досі не вернулися.

«Видно, змінилася ситуація, а ми нічого не знаємо... — мовив Юрко. — Вертатися нам чи наздоганяти похідну групу?»

«Ні до кого нам вертатися, — сказала Нуся. — Якщо ми тут не застали Шухевича–Тура, то й у Львові його, напевно, вже немає. І може таке бути, що й Довбек із табором вийшов із Синєвидного... Нам нічого іншого не залишається, лише йти на схід. Розшукаємо в Києві пані Олену й будемо разом з нею...»

«Мусимо їх доганяти, іншого виходу в нас немає, — погодився Юрко. — Та я ніяк не можу додуматись, чим вони в Києві будуть займатися, адже проголошена держава не втрималася навіть двох днів — на що вони, мельниківці, сподіваються від німців після того, що сталося у Львові? Але мусимо йти...»

Й тоді тернова межа між Юрком і Нусею звузилася, їхні руки сплелися, й вони, поєднані осамітненістю, подалися лісовими путівцями до Тернопільського тракту...

Горби й пагорби залишилися позаду, перед мандрівниками простелилася рівною тацею Подільська низовина, по якій, вигинаючись, немов хребти сполоханих вовків, бігли до обрію й наздоганяли одна одну срібні хвилі споловілих хлібів, готових припасти під серпами до землі й перемінитися у схожі на каплички копи; шелест натрудоватілого колосся підсилював дзвенячу тишу, насичену щебетом жайворів: прив’язані сонячними променями до небесних чертогів, вони повисали над степом сірими грудками, які стрімко падали долі, побачивши над собою загарбливо розпростерті крила яструба; стрекотіння польових коників дрібно кришило тишу, й вона сіялася по всьому безкраю золотою потерухою, а з далеких степових обріїв, де стрункі, мов молоді вої, тополі зупиняли хлібні лани, долинала тужлива мелодія, торкалася Юркових губів, бриніла, мов дримба, й перемінювалася у слова:

Козак від’їжджає, дівчинонька плаче:

Куди їдеш, козаче?

Й відлунювалася пісня від Нусиних уст:

Козаче–соколю, візьми мене із собою

На Вкраїну далеку...

Вони трималися за руки, немов боялися розгубитись у цьому подільському безмежжі, й допитувався козак у дівчини, де буде вона на тій далекій Україні спати, що буде робити і що їстиме, а вона його запевняла — немає на світі нічого такого, чого б не могла для нього вчинити: спатиме в степу під вербою, їсти буде сухий хліб з водою, аби лише бути разом з милим; Юрко піснею освідчувався Нусі в коханні, й вона те освідчення приймала, бо не мала добрішого приятеля, однак тими словами, що вимовляла колись партнерові у запаморочливому вальсі, не могла б цієї миті обласкавити Юрка — вони тільки раз у житті спливають з уст: «Хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаю творити найдосконаліший рисунок танцю, і я знаю, що ти заповзатимеш рукою під мою розкльошену спідничку, хилитимеш мене на зволожену траву» — о, ці слова ніколи не будуть вимовлені для тебе, Юрку, хоч, може, те колись і станеться між нами, та заворожувати цими словами могла лише його...

«Звідки знаєш цю пісню, Нусю?»

«Про це я могла б тебе запитати, ти ж бо з Рамлярівки, а я з Торговиці, що біля Воскресінець. Ця пісня, певне, ще за полковника Височана народилася в цьому селі, й записав її приятель Маркіяна Шашкевича учитель Григорій Ількевич...»

«А нині вона стала нашою».

«Так, Юрасю...»

На це пестливе, вимовлене Нусею ймення довго чекав Юрко, й воно нарешті прозвучало; його рука тихо лягла на плече дівчини, він пальцями дотикався до її шиї, й вона не відхилялася, чей їх було тут тільки двоє; йдучи, Юрко все тісніше пригортав до себе Нусю, й вона мовчки піддавалася...

Й цієї миті з житомирського боку накотився притишений гуркіт, він то наростав, то стихав, і сказав Юрко:

«Ще не пора нам іти туди... І чи треба?»

Вони звернули з Тернопільського тракту на бічну польову дорогу, що бігла на північ — до Кременця.

...Випала для Нусі і Юрка ще одна спільна подорож, схожа на ту, яку вони разом з професором Тарновецьким й отцем Чемеринським долали з Берези Картузької додому. Нині вони йшли з дому в непроглядні незвісті, не знаючи, куди приб’ються і що їх чекає. За першої мандрівки Нуся вряди–годи ловила на собі палкий Юрин погляд, який ураз згасав, коли вона запримічувала в його очах гарячий пломінець; Нуся холодком ті його позирки гасила, щоб, бува, цей гарний хлопець не зрунтав її вірності тому, до котрого верталася з тенет тяжкої розлуки. Тепер його вже не було, й Нуся приймала Юркову увагу, потребувала її для певності в непевностях, адже було їх тільки двоє на всьому білому світі й більш нікого — лише туркотіння перепелів у житах, мелодійні фіоритури чорних дроздів на тополях, коли небо молодилося на дощ, перестукування дятлів у волинських пущах, а ще добрі очі поліських жінок, до яких просилися на ніч.

Спали в хатах, клунях, а то й у степу під вербою; Нуся й думки такої не допускала до себе, що може залишитися сама, і водночас страшно їй ставало, що та межа з терновими колючками недозволеності, яка пролягала між ними, може ураз зникнути, коли Юрко вночі, страждаючи від палючої жаги, сягав долонею до її паху, чекаючи згоди, й вона мліла від горячі, що струменіла з його пальців: пальці ставали щораз ніжнішими, м’якшими, вимогливішими, й Нуся боялася як зближення з Юрком, так і того стану, що заволодіє ними потім, і що то буде — відчуження, холод чи шал несподіваної любові, яка знівечить пам’ять про загиблого Олеся. А чи простить їй Бог такий гріх?.. Тому відсувала гарячу Юркову руку, й коли він, втомлений жагою, засинав, Нуся кожного разу відчувала у грудях, чреслах й на нецілованих губах тягар самотності, ніби Юрка враз не ставало біля неї, — й тоді вона була готова віддатися йому із вдячності за його доброту й бажання мати її; тіло дівчини наливалося не знайомим досі палом, і в ту хвилину, якби він прокинувся...

Натруджений походом і чоловічим неспокоєм Юрко міцно спав, а сіно в стогу, на якому влаштувалися на ніч, не зважившись будити поночі господарів обійстя, дурманно пахло літнім степом, п’янило; Нуся не спала, роздрухана незнайомим бажанням, якого не зазнала навіть тоді, коли так близько був біля неї Олесь, — жінка в той час у ній ще дрімала, а тепер від чоловічого терпкого запаху, від його глибокого дихання пропав у неї сон, а може, то місяць, який виплив з–за хмари й освітив примарним сяйвом хлопцеве обличчя, обворожив її, й вона начебто вперше побачила, який Юрко вродливий, сильний, мужній — таким він відкрився Нусі, дозволивши лише їй одній мати на нього право, володіти ним, втішити його і від нього втіхи вимагати, — це одкровення було раптове й непереборне, та воно могло тривати тільки мить — і що буде з нею, коли та мить схолоне... Нуся нетерпляче шукала руки, яка щойно пестила її лоно, знайшла, приклала Юркову долоню до своїх грудей; пазушка сама розстібнулася, тугі збанята випорснули з неї й забіліли під місяцем, мов налиті яблука, одежа теж сама зсунулася з тіла; Нуся припала до хлопця, й він загорнув її в обійми.

«Ти перший у мене», — прошепотіла вона потім, і в її голосі забринів здавлений жаль.

«Ні, люба, я другий. Та віднині й до смерті єдиний у тебе».

Уранці з обійстя вийшла господиня, побачила їх на скирті й залебеділа:

«Та що це ви, мов пташки Божі, таж хата велика, аж на дві кліті, місце для вас знайдеться. Врем’я нині для всіх лихе, то й потіснитися мусимо... Не бійтеся, тут ще тихо, не чутно ні одних, ні других, слава Господу... Ну хутенько йдіть до хати молочка на завтрак попити».

Господарі запропащеного в поліській пущі обійстя здалися Юркові й Нусі забутими тут з прадавніх часів первісними людьми. Кустратий чоловік, який ніколи, мабуть, не розчісував волосся, накульгував на ногу — певне, через каліцтво його не взяли до війська, а втім, здається, ніяка влада не встигла ще добратися до цих дрімучих борів...

Чоловік катуляв перевальцем по кімнаті, ніби калічну ногу розходжував, й без угаву говорив якоюсь дивною мовною сумішшю. Та мова невтримно бурхала з його уст, прорвавши гать німоти, що досі панувала в цьому домі; він випитував, за що люди воюють, й сам на свої питання відповідав: а за що, за земельку, звісно, — десь там, у Дермані, совєти все в людей позабирали, позаганяли їх до колхозів, а колгоспникам дають на трудодні стільки зерна, що курам на один зліт не вистачило б, та, може, як німаки вже добре в нас розпаношаться, то і колхози порозпускають, й завезуть у дерманські магазини хоч трохи якогось товару, бо за совєтської власті цвяха нельзя було купити...

Чоловікову мову перебивала господиня, яка теж, видно, хотіла виговоритися.

«А ви з Польщі? — допитувалась вона — така дрібонька, мов витіпана горстка льону, тільки сухий носик стирчав, немов дзьобик у дятла. — Бо чую, що балакаєте інакше, ніж ми. Кажете, що ви українці, певне, із запада, здалека... А ми ніякі не українці, ми поліщуки, а кацапи нас хохлами прозивають, на що ми не противимося, бо мусимо якось називатися. Правда, недавно тут з’явилися й українці, але ті пішли в ліси партизанити — війна різне військо плодить».

«...Та ви що? — замотав головою господар, коли почув від Юрка, що вони з Нусею хочуть вибратися звідси на київську дорогу і йти далі. — Нема куди вам далі йти. Отсюда можете хіба що вертатися, звідки прийшли. Тут такі болота й пропасті, що без провожатого не виберетеся, і нащо вам нужен той Київ? Колись наша стариня на прощу в Лавру ходила, та совєти Бога прогнали, й нема кому вже там молитися. А германці — ті свого Бога мають... То зоставайтеся тут, будемо разом город копати, ломаччя з лісу тягати на зиму, травичку понад озером серпом вижинати й для корівки на зиму сінце висушувати. Й будете в нас за дітей, бо наші розбрелися — може, десь воюють або в плєн потрапили. А мо’ й українцями стали. А як ні, то в пущах самогонку з чорниць гонять...»

«І це теж Україна, — сказав Юрко до Нусі, коли господарі завели їх до світлиці, в якій пахло злежаним шуваром, а може, то Полісся так пахло. На стіні грозився підведеним уверх вказівним пальцем якийсь святий, ліжко застелене картатою веретою, замість стола — скриня і лавиці попід стінами. — І за цей шмат забутої Богом землі теж мусить хтось заступитися. І може, вже й з’явилися заступники — ті, яких господарі українцями називають... Ходили ж у Карпатах чутки про партизанку на Волині, та нам думалось, що то легенди... А чому б і ні: болота тут непрохідні, ліси дрімучі, озера чистоводі — надійне місце для партизан».

Балакучий господар, втішений, що має з ким поговорити, пришкутильгав на другу половину хати й, показавши на єдине віконце, що визирало в темінь лісу, мовив притишено:

«А ви не бійтеся, коли хтось уночі затарабанить у шибку. Але тоді розбудіть мене. То приходять деколи з лісу «бульбаші», ті, яких ми українцями називаємо, — просять молока напитися й картопляними коржами запасаються. Наші люди кажуть, що як їх набереться багато, то весь поліський край займуть і ні совєтів, ні германців сюди не впустять. А нам що: аби був корж і до коржа, та й щоб ніхто не забороняв Богу молитися».

І вишкутильгав з кімнати.

«Виходить, що не чутки то й не легенди, — сказав Юрко до Нусі. — Тож залишимося тут, не підемо далі. Ану ж у цих нетрях спалахне перша ватра...»

Вночі не спалося. Обоє прислухалися до далеких згуків, що долинали з пущі, й важко було догадатися — людські то чи звірині. Іноді нічну тишу проколював далекий постріл, ніби хрускіт зламаної деревини, з дібров долунювало торохтіння дятлів, й котилося воно понад озерами глухим повтором, гейби то десь вдалині заговорили скоростріли. Волинський світ повнився голосами природи і війни, й прибульці до Хмелівського хутора в напрузі чекали посланців з лісу, бо тільки з ними можна було вибратися з глухої лісової заводі, в яку Нуся з Юрком потрапили, ніби в пастку, звідки немає ні виходу, ані вороття.

Нусина голівка втихомирено лежала на Юрковій руці, й почувалася вона при ньому в цілковитій безпеці, а Юрко здригався на кожен звук, що долинав з–над озер і багновиськ, він нетерпляче ждав візиту партизанів, які повинні були котроїсь ночі прийти за харчем.

Нуся, коротаючи ночі, шепотіла поезії, яких знала напам’ять безліч, а найбільше — Олени Теліги: «Він ще не знаний, ще не пережитий єдиний день — мого життя корона, і що то буде — зустріч, чин, екстаза чи дотик смерті на одну хвилину...»

Юрко затуляв їй уста долонею, щоб не напророчила найгіршого, а сам уголос роздумував про становище, в якому опинився нині світ і вони обоє в ньому — й виснови його міркувань були обнадійливі...

«Десь там, над Дніпром, сиплються на землю бомби, мов гарбузи з вантажного кузова, а злочинні вожді взялися обертати планету довкола своїх вказівних пальців, й про нас уже не думають, бо самі зіркіше, ніж ми, дивляться смерті у вічі. Та ми крутимося разом з ними довкола їхніх пальців, які костеніють від страху перед програшем. Над нами синіє небо, а на них насувається пітьма небуття. Й ми залишимося жити, бо нас багато, й колись ми зарегочемо над їхніми трупами... Так буде, Нусю. Спи, люба...»

«Ти оптиміст, Юрасю, мені з тобою не страшно».

Нарешті однієї ночі дрібушечно забриніла шибка; господар теж не спав, чекав того стукоту. Відчинив двері, й до хати увійшли дужі чоловіки у німецьких мундирах, з німецькими «емпі» за спинами, у пілотках з тризубами над чолами.

«Хто ви?» — «Ми з вишкільного табору «Олені», що у синєводських горах». — «Куди прямуєте?» — «До вас». — «То збирайтеся мерщій».

Й глухої ночі Нуся і Юрко потягнулися гусаком за партизанами тільки їм знайомими путівцями між багновиськами — до штабу Поліської Січі, що розташувалася біля Олевського хутора під командою Тараса Бульби–Боровця — у глибині дерманських дібров.