Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Висновки



Розробка робочого плану

Для розробки робочого плану курсової роботи студент повинен чітко представляти структуру курсової роботи.

Це тим більше важливо, тому що структура курсової роботи, незалежно від дисципліни і теми, залишається незмінної, але в міру вивчення теми змінюється її зміст, поглиблюється дослідження проблеми за рахунок залучення більшої кількості першоджерел і літератури. Аналогічну структуру мають звіти з практики і випускна кваліфікаційна робота.

Структурними елементами курсової роботи є: титульний аркуш; зміст (план); перелік умовних скорочень ( у разі потреби); вступ; кілька розділів та підрозділів основної частини; висновки; список використаних джерел; додатки (у разі потреби).

Приблизний план виконання курсової роботи наведений у таблиці 1.

Таблиця 1.

 

Розробка теми курсової роботи починається з планування. Правильно складений план дозволяє студенту продуктивно організувати дослідницьку роботу з обраної теми і представити її у встановлений термін.

Робочий план складається студентом на основі попереднього ознайомлення з літературою й іншими джерелами. Приступаючи до роботи над планом, спочатку необхідно проаналізувати питання теми в підручниках, тому що в них питання викладаються у найбільш доступній формі. Тільки після цього доцільно переходити до спеціальної літератури, вивченню першоджерел, нормативних документів. Такий спосіб, від простого до складного, забезпечить можливість "не загубитися" у величезній кількості фактів, ідей, авторів.

Робочий план складається в довільній формі. У ньому наводяться конкретні етапи написання курсової роботи і терміни їхньої реалізації відповідно до навчального плану. Узгодження робочого плану здійснюється на першій консультації з керівником.

1.2.3. Збір, аналіз і узагальнення матеріалу

З вибором теми нерозривно зв'язані підбор і вивчення студентом літератури.

Збір літератури з теми дослідження (нормативної, першоджерел, наукової і навчальної) починається з підготовки бібліографічного списку. Джерелами для формування бібліографічного списку можуть бути: список обов'язкової і рекомендованої літератури з навчальної дисципліни, бібліографічні списки в підручниках і монографіях, предметні каталоги бібліотек, Інтернет; рекомендації викладача.

Бібліографічний список повинний всебічно охоплювати досліджувану тему. У курсовій роботі цей список повинний містити 10-15 найменувань.

Процес вивчення навчальної, наукової й іншої літератури вимагає уважного і докладного осмислення й обов'язкового конспектування

Конспекти бувають декількох видів: планові, вільні, текстуальні і тематичні.

Примітка:

1. Плановий конспект - конспект книги за змістом: розділами і підрозділами; такий конспект цілком відображає структуру книги.

2. Вільний конспект - конспект, що сполучить цитати авторів книг з власним переказом змісту окремих розділів.

3.Текстуальний конспект - конспект у вигляді цитат, що передають основний зміст книги через авторське висвітлення найбільш важливих ідей

4. Тематичний конспект - конспект, у якому цитати з різних джерел чи переказ авторських думок класифікуються за темами, що розкривають зміст досліджуваного питання.

Роботи, що не вимагають детального вивчення, переглядають у тих випадках, коли думки, ідеї, висловлення автора можуть бути використані для розкриття змісту досліджуваної теми, і роблять виписки.

Виписки варто робити на окремих аркушах з посиланнями на статтю чи монографію.

У ході аналізу зібраного з теми дослідження матеріалу вибирають найбільш обґрунтовані й аргументовані конспективні записи, виписки, цитати і потім систематизують з основних питань дослідження. Підсумком цієї роботи повинна стати логічно вибудована система зведень з досліджуваного питання. На її основі уточнюється структура курсового дослідження, його зміст.

Хоча структура курсової роботи спочатку визначається на стадії планування, у ході написання можуть виникнути нові ідеї і розуміння, тому не рекомендується остаточно структурувати роботу відразу ж після збору й аналізу матеріалів.

 

1.2.4. Процедура захисту курсової роботи

Захист курсової роботи проводиться відповідно до графіка, затвердженого кафедрою у присутності комісії у складі керівника та двох-трьох членів кафедри. Процедура захисту включає: доповідь студента про зміст роботи; запитання до автора курсової роботи; оголошення відгуку наукового керівника або його виступ; відповіді студента на поставлені запитання; заключне слово студента; рішення комісії щодо оцінки роботи.

Вступне слово необхідно підготувати заздалегідь у формі виступу (5-10 хвилин), у якому важливо висвітлити такі важливі питання: обґрунтування актуальності теми дослідження; мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження; відомості про те, що вдалося встановити, виявити, довести, якими методами це досягнуто; елементи новизни у теоретичних положеннях та в практичних рекомендаціях.

Результати захисту курсової роботи оцінюють на „відмінно”, „добре”, „задовільно” та „незадовільно” з урахуванням якості виконання всіх частин курсової роботи й рівня її захисту. Оцінка заноситься до залікової книжки студента та в екзаменаційну відомість. За процедурою захисту секретарем ведеться протокол з урахувань запитань та фіксацією відповідей студента. Захищені роботи і протоколи зберігаються на кафедрі два роки.

 

1.3. Мова і стиль курсової роботи

Оскільки курсовий проект є самостійною науковою роботою, його мова і стиль заслуговують серйозної, ретельної уваги.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу. Це відображається у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином із роздумів, метою яких є доведення істин, виявлених унаслідок дослідження фактів дійсності.

Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність і пов'язаність. Найважливішим засобом вираження логічних зв'язків тут є спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже, і т. ін.), заперечення (проте, тимчасом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до..., звернімося до..., розглянемо, зупинимось на..., розглянувши..., перейдемо до..., треба зупинитися на..., варто розглянути...), результат, висновок (отже, значить, як висновок, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, слід сказати...)

Засобами логічного зв'язку можуть виступати займенники, прикметники і дієприкметники (даний, той, такий, названий, вказаний і т. ін.).

На рівні цілого тексту для наукової мови, мабуть, основною прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Звідси стає зрозуміло, чому емоційні мовні елементи в курсових роботах не відіграють особливої ролі. Науковий текст характеризується тим, що його становлять лише точні, отримані внаслідок тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це зумовлює і точність їх словесного вияву, і, таким чином, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам стає можливим у стислій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ.

Треба добре пам'ятати, що науковий термін — це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Отже добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам'ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.

Не використовується також замість прийнятих у даній науці термінів професійна лексика, тобто слова та вирази, поширені у певному науковому середовищі. Професіоналізми — це не позначення наукових понять, а умовні, вищою мірою диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. Це їхній своєрідний жаргон. В основі такого жаргону лежить побутове уявлення про наукове поняття.

Фразеологія наукової прози також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв'язки між частинами висловлювань (такі, наприклад, стійкі сполучення, як «навести результати», «як показав аналіз», «на підставі отриманих даних», «підсумовуючи сказане», «звідси випливає, що» і т. ін.), з іншого боку, позначати певні поняття, будучи, по суті, термінами (такі, наприклад, як «цільова спрямованість», «емоційна регуляція», і т. ін.).

Розглянемо тепер деякі особливості наукової мови, котрі суттєво впливають на мовностилістичне оформлення курсового дослідження. Насамперед слід відзначити наявність великої кількості іменників із абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення і т. ін.).

У науковій прозі широко представлені відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з максимальною точністю вказувати достатні і потрібні ознаки понять.

Як відомо, не можна утворювати форми ступенів порівняння відносних прикметників. Тому в дисертаційному тексті, використовуючи якісні прикметники, перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбільш», «найменш».

Особливістю мови наукової прози є також відсутність експресії. Звідси домінуюча форма оцінки — констатація ознак, притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильно буде прикметник «наступні» замінити займенником «такі», котрий всюди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет.

Дієслово і дієслівні форми несуть у тексті курсових праць особливе інформаційне навантаження. Автори курсових праць звичайно пишуть «проблема, яка розглядається», а не «проблема, яка розглянута». Ці дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі дослідження, доведення, в описі будови приладів.

Зупинимося тепер на синтаксисі наукової мови. Оскільки вона характеризується логічною послідовністю, тут окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов'язані один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступною ланкою в розповіді чи міркуваннях. Тому для тексту курсової, який потребує складної аргументації і виявлення причинно-наслідкових відносин, властиві складні речення різних видів із чіткими синтаксичними зв'язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності «завдяки тому, що», «між тим як», «тому що», «замість того, щоб», «з огляду на те, що», «зважаючи на те, що», «внаслідок того, що», «після того, що», «тоді як» та ін. Особливо часто використовуються похідні прийменники «протягом», «відповідно до... », «внаслідок», «на відміну від...», «поряд з...», «з огляду на» і т. ін.

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що підпорядковуючі конструкції відбивають причинні, часові, наслідкові, умовні і подібні відношення, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов'язані між собою. Частини ж складносурядного речення немовби нанизуються одна на одну, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.

Безособові, неозначено-особові речення в тексті курсових робіт вживаються при описі фактів, явищ і процесів. Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями.

Писемна наукова мова має й чисто стилістичні особливості. Об'єктивність викладу — основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи той факт можна подати як достовірний (справді, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).

Обов'язковою вимогою об'єктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень («за повідомленням», «за даними», «на думку», «на нашу думку» і т. ін.).

Діловий і конкретний характер опису явищ, які вивчаються, фактів і процесів майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. У науковій мові вже досить чітко сформувалися певні стандарти викладення матеріалу.

Якостями, котрі визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність— одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті дисертаційної праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити сенс написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи тієї фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.

На жаль, автори курсової роботи не завжди досягають правильного слововживання: недбало добираючи слова, спотворюють висловлену думку, припускаючись лексичних помилок, позбавляють наукову мову точності та ясності.

Ще одна необхідна якість наукової мови— її ясність. Ясність— це вміння писати доступно і дохідливо. Практика показує, що особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто узагальненим значенням.

Стислість — третя обов'язкова якість наукової мови. Реалізація цієї якості означає вміння уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації і словесного мотлоху. Кожне слово і вираз служать тут меті, яку можна сформулювати таким чином: якомога не тільки точніше, але й стисліше донести сутність справи. Тому слова і словосполучення, котрі не несуть жодного смислового навантаження, повинні бути повністю вилучені з тексту дисертації.

Примітка: Приклади використання лексичних засобів наукового дослідження наведено у додатках А,Б.

 

РОЗДІЛ 2

СТРУКТУРА КУРСОВОЇ РОБОТИ

2.1. Загальні вимоги до змісту курсової роботи

Основними цілями і задачами написання курсової роботи є не тільки розширення і поглиблення знань студента, але і формування уміння аналізувати теоретичний і практичний матеріал логічно, послідовно, ясно, коротко й у той же час чітко викладати свої думки у письмовому виді.

При написанні курсової роботи студенти стають авторами, багато хто вперше. Але і до авторської роботи пред'являються визначені вимоги, як щодо змісту, так і оформлення.

Відповідно цілям і задачам курсова робота не повинна бути переказом вивченого.

Курсова робота також не є власною інтерпретацією проблеми, що нагадує шкільний твір на вільну тему по літературі чи публіцистичну статтю, курсова робота завжди ґрунтується або на науковій проблемі, або на навчальній і спирається на джерела і вторинну наукову літературу.

Таким чином, курсова робота повинна являти собою цілісну, однорідну і завершену студентську учбово-наукову роботу, у якій повинні бути чітко сформульовані проблема і дослідницькі питання, обґрунтована їхня актуальність, викладені ступінь вивченості проблеми і стан її дослідження.

При написанні тексту курсової роботи автору необхідно стежити за тим, щоб у ході викладу не губилася основна думка роботи. Вона повинна бути зрозуміла не тільки фахівцю з даної теми, але і читачу, який не є досвідченим у даній проблемній галузі. Варто постійно контролювати відповідність змісту розділів чи підрозділів їхнім заголовкам. Якщо при написанні тексту думка відхилилася від теми, її варто повернути в потрібний напрямок, або скорегувати структуру роботи відповідно до фактичного ходу викладу. Кінець кожного розділу чи підрозділу повинен мати логічний перехід до наступного.

Курсова робота повинна бути написана гарною науковою мовою, тобто з дотриманням загальних норм літературної мови, правил граматики і з урахуванням особливостей наукової мови - точності й однозначності термінології і стилю.

Кожна структурна частина курсової роботи має своє призначення. Оформляючи курсову роботу, автор повинен пам'ятати, що кожна структурна частина починається з нової сторінки.

Незалежно від обраної теми текст курсової повинен мати вступ, основну частину – кілька розділів та підрозділів, висновки після кожного розділу, загальні висновки, список використаних джерел та додатки.

 

Вступ

Курсова робота завжди починається зі вступу, у якому здійснюється постановка конкретної проблеми, випливає обґрунтування актуальності теми, робиться короткий огляд літератури. Потім формулюються питання, детально розглянуті в курсовій роботі, і обмовляється, які аспекти проблеми, що мають безпосереднє відношення до теми, не будуть порушені. Далі розкривається структура роботи і дається стислий виклад її основних положень.

Примітка. Обов'язковим атрибутом курсового дослідження є короткий огляд літературних джерел з теми. Огляд літератури може бути наведений у вступі чи в основній частині дослідження, у якій розглядаються теоретичні аспекти проблеми.

Необхідно відзначити важливе правило - вступ, як і висновки, рекомендується писати після повного завершення основної частини. До того, як буде створена основна частина роботи, реально неможливо написати змістовний вступ, тому що автор ще не цілком опанував матеріалами з теми.

Не рекомендується робити вступ обсягом більш 2-2,5 сторінок.

Вступ розкриває сутність і стан наукової проблеми (задачі) та її значущість, підстави, вихідні дані для розробки теми, обґрунтування необхідності дослідження. Вступ має свої обов’язкові складові, а саме: а) актуальність теми; б); об’єкт і предмет дослідження; в) мета, завдання і методи дослідження; г) теоретичне і практичне значення результатів; д) структура і зміст курсової роботи.

Примітка: Обов’язкові складові вступу можуть змінюватися в залежності від курсу на якому виконується курсова робота.

 

2.2.1. Актуальність теми дослідження

Актуальність теми – обов’язкова вимога курсової роботи. Обґрунтовуючи вибір теми у своїй праці студент має висвітлити перш за все її важливість, суттєве значення, своєчасність і соціальну доцільність дослідження; має чітко зазначити, що з проблеми вже відомо, а що ним досліджується вперше. Проілюструвати це потрібно коротким оглядом найбільш актуальних робіт з проблеми. Не слід наводити повний бібліографічний опис проаналізованих публікацій, достатньо вказати автора і назву джерела, а поруч у дужках поставити порядковий номер бібліографічного запису цієї роботи у загальному списку літератури.

 

2.2.2. Теоретичне і практичне значення результатів

У даному пункті загальної характеристики курсової роботи, зазвичай після обґрунтування актуальності вибраної студентом теми, подають відомості або ж рекомендації щодо наукового використання і практичного застосування одержаних результатів дослідження, тобто формулюють вагомість отриманих даних для науки і стосовно практичного застосування. Наприклад, це значення може полягати у використанні наукових розробок у навчальному процесі, зокрема, під час проведення спецсемінарів, лекційних і практичних занять, у роботі над магістерськими та дипломними проектами.

 

2.2.3. Об’єкт і предмет дослідження

Обов’язковими елементами вступу є визначення об’єкта і предмета дослідження. Об’єкт– це процес або явище, що породжують проблемну ситуацію і обрані для вивчення. Це частина об’єктивної реальності, котра привернула увагу студента і буде вивчатися, досліджуватися як теоретично, так і практично. В межах об’єкта міститься предмет – окрема конкретна його частина, яка вимагає всебічного вивчення. Об’єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об’єкті виділяється частина, котра є предметом дослідження. Саме на предмет спрямована основна увага дослідника; це тільки ті суттєві зв’язки та відношення, які підлягають безпосередньому вивченню у даній курсовій роботі та є головними для неї. Предмет дослідження визначає тему курсового проекту, яка зазначається на титульному аркуші як її назва.

Наприклад, об’єктом дослідження може виступати альтруїстично-егоїстична спрямованість, а предметом – гендерний прояв альтруїзму-егоїзму у структурі особистості на різних вікових зрізах.

 

2.2.4. Мета і завдання дослідження

Виходячи із актуальності обраної теми, предмета і об’єкта дослідження студент у курсовому проекті має чітко визначити і сформулювати мету роботи і задачі, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети.Мета – це окреслений кінцевий результат, на досягнення якого спрямоване все дослідження; вона як правило тісно переплітається з назвою курсової роботи і повинна чітко вказувати, що саме досліджується.

Наприклад, метою роботи є теоретичний аналіз сутності альтруїзму; дослідження альтруїстичної спрямованості у студентів.

Мета курсової роботи реалізується через конкретні завдання, які треба розв’язати у дослідженні. Ці завдання можуть включати такі етапи: а) дослідження конкретних теоретичних питань з проблеми; б) обґрунтування методологічної бази, необхідної системи заходів щодо реалізації проблеми; в) проведення і описання експерименту і т.п. До цього процесу слід поставитися дуже відповідально, оскільки опис розв’язання визначених завдань складає зміст розділів і підрозділів курсової роботи.

Завдання слід формулювати у формі перерахунку дій: „вивчити...”, „описати...”, „дослідити...”, „виявити...”, „здійснити...”, „встановити...” та ін..

Наприклад, завданнями для сформульованої вище мети можуть бути такі:

· здійснити теоретичний аналіз існуючих досліджень з проблеми альтруїзму у психологічній літературі;

· розробити адекватний меті дослідження інструментарій: анкету, спрямовану на визначення даної проблеми;

· дослідити і описати прояви альтруїстичної поведінки у студентів.

 

2.2.5. Методи дослідження

Важливою складовою вступної частини курсової роботи є висвітлення методів, як інструментарію, за допомогою яких буде здійснюватися добування і опрацювання фактичного матеріалу.

Метод— це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих розв'язанню конкретної задачі. Фактично різниця між методом і теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні методів: 1) емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів; 2) теоретичний — досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Методи емпіричного дослідження.

Спостереження — це систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта. Аби бути плідним, спостереженні мусить відповідати таким вимогам:

а) завчасному задуму (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

б) планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

в) цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);

г) активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси явища);

д) систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою). Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію об'єктів реальності — вихідних об'єктів наукового дослідження.

Порівняння — це процес встановлення подібності або відмінностей предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння досягне результату, якщо виконуються такі вимоги:

а) можуть порівнюватися тільки такі явища, між якими можлива деяка об'єктивна спільність:

б) порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (в плані конкретного завдання) рисами.

Різні об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У першому випадку звичайно отримують якісні результати (більше - менше, вище - нижче). Порівняння ж об'єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

За допомогою порівняння інформація стосовно об'єкта здобувається двома шляхами:

а) безпосередній результат порівняння (первинна інформація);

б) результат обробки первинних даних (вторинна або похідна інформація). Вимірювання — це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів: об'єкта вимірювання, еталона, вимірювальних приладів, методу вимірювання.

Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно — більш потужний і універсальний пізнавальний засіб.

Для точних наук характерним є органічний зв'язок спостережень та експериментів із знаходженням числових значень характеристик досліджуваних об'єктів. За образним висловлюванням Д.І.Менделєєва, «наука починається відтоді, як починають вимірювати».

Експеримент — це такий метод вивчення об'єкта, за яким дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості.

Переваги експериментального вивчення об'єкта порівняно зі спостереженням такі:

а) у процесі експерименту можна вивчати явище «у чистому вигляді», звільнившись від побічних факторів, які затінюють основний процес;

б) в експериментальних умовах можна дослідити властивості об'єктів;

в) повторюваність експерименту: можна проводити досліди стільки разів, скільки це потрібно.

Експеримент проводять у таких випадках: при спробі виявлення раніше невідомих властивостей об'єкта; при перевірці правильності теоретичних побудов; при демонструванні явища.

У науковому дослідженні експеримент і теорія найтісніше взаємопов'язані. Всіляке ігнорування експерименту неодмінно призводить до помилок, тому всебічне розгортання експериментальних досліджень являє собою один із найважливіших шляхів розвитку сучасної науки.

Методи, що застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях досліджень.

Абстрагування — відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення декількох рис, котрі цікавлять дослідника.

Процес абстрагування має два ступені. Перший: виділення найважливішого у явищах і встановлення факту незалежності чи дуже незначної залежності досліджуваних явищ, на яку можна не зважати, від певних факторів. Другий ступінь: реалізація можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один об'єкт замінюється іншим, простішим, який виступає як «модель» першого.

Абстрагування може застосовуватися до реальних і абстрактних об'єктів (таких, що пройшли абстрагування раніше). Багатоступінчасте абстрагування призводить до абстракцій дедалі зростаючого ступеня загальності. Абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне простим, але таким простим, котре відбиває основне в цьому складному.

Є такі основні види абстракції:

- ототожнення — утворення поняття через об'єднання предметів, пов'язаних відношеннями типу рівності, в особливий клас (залишаючи осторонь деякі індивідуальні якості предметів);

- ізолювання — виділення властивостей і відношень, нерозривно пов'язаних із предметами, та позначення їх певними «іменами», що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, «надійність», «технологічність»).

Різниця між цими двома абстракціями полягає у тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей об'єкта, а у другому — єдина його властивість;

- конструктивізації – відхилення від невизначеності меж реальних об'єктів (безперервний рух зупиняється і т. ін.);

- актуальної нескінченності — відхилення від незавершеності (і неможливості завершення) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості задати його повним переліком усіх елементів. Така множина розглядається як наявна;

- потенціальної здійсненності— відхилення від реальних меж людських можливостей, зумовлених обмеженістю життя у часі та просторі (нескінченність розглядається як потенційно здійснена).

Результат абстрагування часто виступає як специфічний метод дослідження, а також як елемент складніших за своєю структурою методів експерименту—аналізу і моделювання.

Аналіз і синтез. Аналіз — метод пізнання, який дає змогу поділяти предмети дослідження на складові частини (природні елементи об'єкта або його властивості і відношення). Синтез, навпаки, припускає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз та синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Аналіз і синтез бувають:

а) прямим, або емпіричним (використовується для виокремлення частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т.ін.);

б) зворотним, або елементарно-теоретичним (базується на деяких теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв'язку різних явищ або дії будь-якої закономірності. При цьому виділяються та з'єднуються явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігноруються);

в) структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта).

Індукція і дедукція. Дедуктивною звуть таку розумову конструкцію, у котрій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція — взаємопротилежні методи пізнання.

Є кілька варіантів установлення наслідкового зв'язку методами наукової індукції:

а) метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні, то саме ця подібна обставина є причиною явища, що розглядається;

б) метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище наступає, і випадок, в якому воно не наступає, у всьому подібні і відрізняються тільки однією обставиною, то саме ця обставина, наявна в одному випадку і відсутня у іншому, є причиною явища, котре досліджується;

в) об'єднаний метод подібності і розбіжності — комбінація двох перших методів;

г) метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному зв'язку один з одним;

д) метод решт. Якщо складне явище викликане складною причиною, котра являє собою сукупність певних обставин, і відомо, що деякі з них с причиною частини явища, то решта даного явища викликається обставинами, що залишилися.

Моделювання — метод, котрий ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють об'єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі — це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність — несуттєва. Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі втілюються у певному матеріалі — дереві, металі, склі і т.ін. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, комп'ютерна програма тощо.

Метод моделювання мас таку структуру: а) постановка завдання; б) створення або вибір моделі; в) дослідження моделі; г) перенесення знань із моделі на оригінал.

Наприклад, для розв’язання поставлених завдань були використані такі методи: теоретичний аналіз педагогічної та психологічної літератури з проблеми дослідження, а також систематизація та узагальнення попередніх досліджень. У курсовій роботі використано комплекс емпіричних методів: експеримент, бесіди, методи математичної статистики.

Після того як будуть висвітлені складові вступу, слід подати відомості про структуру запланованої курсової роботи з короткою характеристикою її основного змісту.

 

2.3. Основна частина курсової роботи

Найчастіше спочатку викладаються основні теоретичні положення з досліджуваної теми, а потім конкретний текстовий чи емпіричний матеріал (в залежності від курсу на якому виконується курсова робота), що аргументовано підтверджує викладену теорію.

Як правило, основна частина складається з декількох розділів, як мінімум, двох. У курсовій роботі досить поділити основну частину на 2-3 розділи. Розділи повинні бути приблизно однакові за розміром, як за структурним розподілом, так і за обсягом матеріалу.

 

Висновки

Висновки містять коротке формулювання результатів, отриманих у ході роботи. У висновках, як правило, автор курсового дослідження підсумовує результати осмислення теми, узагальнення і рекомендації, що випливають з його роботи, підкреслює їхню практичну значущість, а також визначає основні напрямки для подальшого дослідження в цій області знань.

Висновки мають форму синтезу наукової інформації, накопиченої в основній частині, тобто послідовний, логічний, чіткий виклад усіх результатів та їх співвідношення із загальною метою й конкретними завданнями, сформульованими у вступі. У висновках необхідно наголосити на тому, що мету дослідження досягнуто й усі поставлені завдання вирішено.

Висновки робляться після кожного розділу роботи (Висновки до першого розділу…..) та загальні висновки за результатами усієї курсової роботи.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.