Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Лекція 8.: СОЦІОЛОГІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.



 

Німецький геополітик К. Шмідт у своїй книзі «Номос землі» виклав власну концепцію міжнародних відносин початку ХХ століття, суть якої полягає в наступному – організація земного середовища це те, що взяли і впорядкували. Територія може належати лише тому, хто здатний її впорядкувати. «Номос» (з грецької) означає закон і організацію, релігію і мораль. Якщо територія, яка комусь належала за фактом проживання захопив сильніший, здатний її впорядкувати давши закон і релігію, значить дана територія належить сильнішому. Послідовник Шмідта Ф. Раус зазначав, що саме простір наділяє смислом подію. Без простору подія немає смислу. Ця теорія перегукується з арістотелівською теорією анізотропного простору. Таким чином, організація простору на якому знаходиться держава є смислом її діяльності.

З точки зору К. Шмідта існує морський номос (держави, які мають порти, а відтак вихід до морів) і земний номос. З історичної точки зору номос як закон поділяється на два типи. Перший – це номос традиційних держав. Це епоха народів. Державні утворення першого номосу носять імперський характер і для них характерна вертикальна організація простору. Держава першого номосу прагне структурувати ландшафт і організувати територію навколо вертикальної осі влади, наділеної божественним смислом. Розпочинається рух землі до неба і навпаки. Цар стає посередником між землею і небом, він же є і верховним жрецем. Його влада від бога і ніхто посягати на неї немає права. Така держава є нічим іншим, як державою зікуратом. За принципом зікурату побудована культура і релігія. Наприклад, в Др. Єгипті фараон стає богом. Його влада абсолютна і незаперечна. Такий стан характерний для традиційних держав. Держав примодерну. Єпоха примодерну проіснувала до ХVІ ст.

Другий номос розпочинається з 1648 року, коли в Європі закінчується 30-літня війна. В цей період зявилася нова модель нормативного соціокультурного простору. Базовою нормативною реальністю стає політична єдність громадян. Базова філософська концепція другого номосу викладена в творах Н. Макіавелі «Князь», Ж. Бодена «Суверенітет», Т. Гобса «Левіафан». Формується опозиція до першого номосу. Виникає держава модерну. Якщо держава першого номосу носила сакральний характер (естатичне занурення закінчувалося стрибком в небо),то держава другого номосу відпочатково будується як антиімперія. Це ,ні що інше, як національна держава. Тепер номос не є сакральним – головна властивість сучасної держави. Ця держава раціональна. Тому вона зобов’язана ставити питання наскільки корисно і справедливо те, що в ній відбувається. Таким чином, другий номос має мати мету і смисл, оскільки держава створюється для того, щоб реалізовувати земні цілі. Вона антисакральна і будується знизу. В основі такої держави-контракт (суспільний договір). Вона не є монологічною в ній утверджується діалогічність. Діалог – ось, що знаходиться в основі держави. Парламент стає засобом, з допомогою якого даний діалог відбувається.

Перші теорії сучасної держави були пірамідальні. Але не з метою обожнити владу, сакралізувати її, а лише для встановлення і утримання порядку. Релігія в сучасній державі виконує роль моральної інституції. Князь (правитель) діє не дивлячись ні на мораль, ні на правила. Він править виходячи із прагматичних інтересів.Саме прагматичний інтерес(national interest) закладається в основу держави модерну. Правитель повинен служити тільки інтересам і нікому більше.

Ж. Боден стверджував,що суверенним є той, хто нікому не підкоряється. Тобто той, над ким немає вищої інстанції.

К. Шмідт вважав, що суверенним є той, хто приймає рішення в надзвичайних обставинах. Тобо в обставинах не прописаних, ні в яких інструкціях, правилах тощо.

Отже, держава є суверенною тоді, коли над нею нікого і нічого не існує. Саме це і є головним принципом міжнародних відносин.

В нормативній моделі другого номосу ми маємо справу з суверенними інстанціями. Все це було зафіксовано міжнародним правом після завершення 30-літньої війни (Вестфальський мир). Вестфальська система міжнародних відносин виходить із того принципу, що всі держави є суверенними. Держава має право приймати будь-яке рішення в тому числі й рішення, яке стосується війни. Тобто, якщо хтось хоче когось завоювати –міжнародне право цього не забороняє. В цій системі немає поняття цінності є лише поняття інтересу. Ніякі моральні норми і правила тут не працюють. З цього часу будь-які релігійні фактори не можуть бути причиною міжнародних конфліктів. Причиною міжнародних конфліктів може бути лише інтерес. Відтепер на полі міжнародних відносин порядку не існує. Там панує суцільний хаос.

Позитивістська школа в соціології міжнародних відносин запропонувала дві основні парадигми(теорії): парадигму Т. Гобса і Дж. Локка, які описані в термінах антропологічного песимізму і антропологічного оптимізму.

Т. Гобс стверджував, що людина за своєю природою істота зла і егоїстична, яка прагне до насолод за рахунок інших. Homo homines lupus est (людина людині вовк), – писав Гобс. З його точки зору людина прагне до абсолютного егоїзму. Людина істота агресивна і некерована. Якщо надати суспільству розвиватися за його внутрішньою програмою, то тоді будуть воювати всі проти всіх. Тому це є природа зла. Як обмежити його? Створити монстра, який буде силою стримувати прояв людського егоїзму. Страх перед іншим примусить людину погодитися з обмеженням її волі. Виходячи із цього, держава також є злом, але вона діє в інтересах більшості людей і за для збереження їхнього життя. Тому держава повинна навіювати жах на своїх підданих. Саме ця конструкція обмежує свободу людини. Така держава стає результатом людського жаху і немає божественного призначення.

На відміну від Т. Гобса Дж. Локк висловлювався в термінах антропологічного оптимізму. Він писав, що люди за своєю природою – істоти добрі, які опинилися в ситуації, коли по-іншому жити вони не можуть. Потрібно змінити ситуацію і виховувати добру людину. Змінивши соціальні умови можна побудувати солідарне і справедливе суспільство. Звідси він робить висновок-держава не є необхідною. Без неї можна і обійтися, якщо в суспільстві буде багато добрих і вихованих людей.

Пізніше І.Кант розвине концепцію громадянського суспільства. На її основі виникне дві політичні онтології. Дві моделі і два погляди на людину, які продукують різні політичні парадигми: в одному випадку суспільство формується через державу, в іншому – навпаки.

Разом з тим, міжнародні відносини почали концептуалізуватися як окремий науковий напрямок в 20-ті роки ХХ століття в англо-саксонських країнах. З цього часу держава стає головним актором зовнішньої політики. Формується позитивістська модель міжнародних відносин. Держава береться за базовий позитивний факт. Наукова думка позиціонує державу як актора міжнародних відносин і ми отримуємо поле, де діють окремі позитивні одиниці – держави , які стають суб’єктами зовнішньої політики. На цій основі, в середовищі позитивізму, виникає реалізм,який базується на гобсінській парадигмі держави. Але lupus (вовк) тут є держава. Тому держава державі вовк. Ніякої інстанції, яка б обмежувала діяльність держав не існує. Встановлюється тотальна агресивна анархія, де відсутній будь-який регулятор. Таким чином, поле international rilation стає полем війни, яка ведеться заради задоволення егоїстичних інтересів. Це і є першим принципом реалістичного підходу в соціології міжнародних відносин. Єдиним чим керуються держави – це визначення своїх раціонально осмислених національних інтересів. В них проявляється інстинкт держави, як базової основи раціональних стратегій, що розробляються і реалізуються на міжнародній арені.

Інститут держави більш раціональний, а ніж людина. Кожен актор міжнародних відносин може бути описаний з точки зору національних інтересів. Як він може реалізуватися? З допомогою влади. Силового потенціалу. М. Фуко визначив це як «диспозитив могутності». Диспозитив могутності – це те, чим володіє держава для реалізації своїх національних інтересів. Тому рівновага в диспозитивах могутності забезпечує, якщо не мир, то порядок і стабільність в системі міжнародних відносин.

Таким чином, держава воювала, воює і буде воювати. Звідси принцип-хочеш миру готуйся до війни!

Один із теоретиків реалізму теолог Р. Нібур на цій основі сформулював модель індивідуального спасіння, суть якої полягає в наступному: воля до життя є воля до влади. Якщо немає волі до життя – нас захоплять і підкорять інші. Людина може бути моральною лише сама з собою.

Як тільки вона опиняється в суспільстві, вона попадає в ситуацію, в якій мораль не працює. Отже, сама по-собі держава може бути моральною, але в системі international rilation- ні. Все виходить від злої природи людини, а не від самої людини. Тому, хто бажає житии, повинен робити це за рахунок іншого. Звідси або мораль, або політика.

К. Шмідт стверджував, що «політичне» виникає тоді і там, де виникає пара чужий-свій. Але дана пара немає нічого спільного з парою хороший-поганий. Ворог не є поганим. Він, за відповідних обставин, може стати своїм. Тому в політиці досить часто ворог стає товаришем і навпаки. Мораль і політику змішувати не можна тому, що ми втрачаємо уяву як про мораль, та к і політику. Головне полягає в тому, як дана політика впливає на інтерес держави.

На думку К. Уолеса міжнародні відносин – це поле хаосу, яке примушує державу поводитися агресивно.Він висловив думку, що, коли виникає зазор потенціалів, то виникає загроза конфлікту. Отже, сукупність потенціально дивергентних позитивів – закон рівноваги сил.

Сучасний теоретик міжнародних відносин Р. Джілпен погоджується з К. Уолесом. Але Джілпен прибічник гегемоністської сили, яка перевищує диспозитив могутності інших держав. На його думку маленька держава не буде задиратися, а велика прагнути війни. Гегемоністська сила – умова справедливого розподілу обмежених ресурсів. Гегемоністська держава є гарантом безпеки.

С. Уолт (ще один представник неореалізму) стверджує, що існує не рівновага балансу сил, а рівновага балансу загроз (викликів). Якщо загрози розподілити рівномірно, міжнародна система буде стабільною, але при умові, що існує гегемоністська сила. Міжнародний терроризм – це узагальнююча назва явища, яке кидає виклик гегемоністській могутності.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.