Передмова до книги «Планета золотокрилих».

Знайомлячись з творчістю Галини Антонівни Круковської, одного разу в бесіді, розповідаючи про себе, вона сказала: «Я математик, для мене це було улюбленою професією і роботою, від викладача до директора школи – навчати дітей не тільки математики, але й доброті, правді, справедливості, вчити бути порядними людьми. А для душі і серця – педагогіка, психологія, соціологія, мистецтво і художня література, але найбільше вабив світ казок і легенд. Усім цим я живу і понині. Вслухаючись в багатогранний світ, душа моя вловлює дзвін казкових струн ».

Коротко, ємко і краще не скажеш про себе. Дійсно, у творчості Галини Антонівни значне місце займають легенди й казки – дивовижний витвір людського розуму. Занурюючись в чарівні світи, людина починає вірити в хороше майбутнє, оскільки саме в казці народжується й оживає мрія людини про щастя і чудеса. Твори Галини Антонівни – казки це чи легенди – судити може кожна людина по-своєму, тому що вони переплітаються між собою. Вони написані простою мовою і в перекладі з української на будь-яку іншу мову будуть сприйняті і зрозумілі, тому що несуть мир, спокій, прославляючи прекрасні риси людської душі. Герої виходять переможцями й інтуїтивно підказують, що в нашому житті все буде добре, незважаючи на труднощі. Вони живуть і діють в давньому казковому часі, але і близькі нам. У них викладається урок доброти, чесності, високої правдивості – це один з головних напрямків. Вважаємо, що казки та легенди Галини Антонівни будуть однаково цікаві для всіх віків, читані дітьми і дорослими. Їм належить стати відомими широкому колу читачів, і багато з них будуть жити вічно і зможуть увійти до світового фонду, як перевірені і визнані часом.

Зараз у світі панує невиправдана жорстокість, і заради грошей, наживи, матеріальних благ, умаляється духовність. Як ковток свіжого повітря, прохолодної води в спеку – казка «Планета золотокрилих» Галини Антонівни Круковської. Це казка-заповідь, казка-філософія і мораль для нас, сьогоднішніх. «Планета золотокрилих» – книга унікальна, неймовірна за силою віри в добро, любов, в чистоту помислів, у взаємодопомогу кожної людини один одному. Книга вчить і закликає нас, нарешті, побачити, що настав час, коли потрібно припинити чаклувати магічною паличкою, рубати голови дракону проливаючи ріки крові. І поки існує людство, воно потребує мрії, а, отже, йому не обійтися без казки, яка надихає, подає надію, вчить вірити і любити. Вона забавляє і втішає.

Кандидат філологічних наук,

доцент кафедри зарубіжної літератури

Вінницького державного

педагогічного університету

ім. М.Коцюбинського О.П.Кадочніков

ЛЮБИЙ ЧИТАЧУ!

Запрошую Вас до знайомства!

Дайте мені свою руку – я поведу Вас в чарівний світ казок, познайомлю зі своїми героями – звичайними людьми і чарівниками, королями і принцесами, красунями-принцесами і простими шляхетними дівчатами, ремісниками і чудовими майстрами своєї справи.

Я впевнена, що подорож Вам сподобається.

Ви ніби пройдете крізь часи і побуваєте у іншому вимірі, розкриєте таїну і збагнете суть людського життя. Адже про такі істини завжди хотіли дізнатись люди.

Ви запитаєте: «А звідки авторка все це знає?»

Відповідь проста: я теж чарівниця – вчитель математики. Як не дивно, уроки допомагають спостерігати казкових героїв у житті, адже саме математики – це великі фантазери, які дружать з іншими світами і можуть легко, долаючи відстані і простір, переселити своїх знайомих у інші країни й інші світи.

Тоді може це не казки?

Не помилимося якщо назвемо їх легендами.

Це казки та легенди нашого народу, нашої України. Народ, нація – це цілісний організм, міцно спаяний спільною історією, ДНК, непростим сьогоденням. Народ наш вічний. Він пройде через всі труднощі і буде жити.

Запрошую дітей та дорослих на уроки добра, щедрості «золотого» людського серця, душі і розуму.

«Відкриває Ангел двері

позолоченим крилом ... »

(Народна колядка)

е трапилося в країні, де немає жебраків, немає бродячих собак і бездомних кішок. У цій країні, як і належить на нашій планеті Земля, сонце зранку встає, а до вечора йде за горизонт. Тут і народилася казка, і все навколо: Сонце і Місяць, небо і зірки, річки і моря, поля і ліси, квіти і трави, і люди – стали чарівними.

Ось як це було ...

Знайомство

нгел присів відпочити на дах невисокого будинку. Він служив посильним між Королівствами сусідніх планет і встиг сьогодні проробити чималий шлях. Він ніс добру звістку, і це йому допомагало в боротьбі з сонячними вітрами, з потоками осколків старих планет і вимерлих зірок. Бували випадки, коли щастило більше, якщо потрапляла комета-попутниця, і Ангел не проти був прокотитися на ній, приберегти сили. Сьогодні ж випав нелегкий день, комет-попутниць не зустрів, і більше того, один з осколків боляче вдарив крило.

Ангел тепер був радий, що дістався до затишної улюбленої планети Земля із задоволенням відпочивав на даху будинку, розглядав і вслухався, що відбувається навколо.

Стояла осінь. Поблизу будинку ріс високий клен. Золоте листя його, здавалося, сперечалося з позолотою куполів храму, що виднівся з-поміж дерев. У дворі гралися діти – хлопчик і дівчинка. Вони розглядали форму, колір і візерунок осінніх барвистих листочків, плели вінки. Набирали в жмені запашне опале листя, підкидали його і стежили, з якої руки – лівої чи правої, довше всіх протримається в повітрі хоча б один листочок, при цьому загадували бажання. Якщо листок із руки, що загадали, довше протримається в повітрі, то бажання, звичайно, збудеться.

– Я хочу, щоб мої тато і мама були здорові і жили довго-довго,– сказала дівчинка і підкинула листя вгору.

– Я теж цього хочу. Нехай мої тато й мама будуть здорові і живуть завжди!– викрикнув хлопчик і кинув угору свій оберемок листя, які кружляли в повітрі. Легкий вітерець трохи допомагав їм, і діти, затамувавши подих, стежили за їх польотом.

– Ура, мої тато й мама будуть здорові!

– Здорово! Мої теж ніколи не будуть хворіти! – весело засміявся хлопчик.

Вони взялися за руки та почали кружляти. Спочатку повільно, потім все швидше і швидше, викрикуючи свої імена, розділяючи їх на склади, ось так:

– Світлана! Світ-ла-на! Світла-на! Світло-на! Світ-на! На-світ! Свєта! Свєт-на!

– Володимире! Во-ло-ди-мир! Волод-мир! Мир-і-влад! Волод-і-мир! Во-лод-і-мир! Волод-мир! Влад-і-мир! Влад-мир! В-мир! В-мир! Володимир!

Діти знову стали підкидати листя.

– Я хочу, щоб завтра не було контрольної роботи з математики, – загадав хлопчик.

– А я хочу, щоб в році був не один день народження, а п'ять!

– Ура! Моє бажання здійсниться!

– Моє також!

Вони кидали оберемками листя, обсипаючи, і, тікаючи один від одного, заливаючись сміхом. Загалом веселощі були в розпалі.

– Які цікаві веселі діти. Які у них славні бажання та ігри. Нумо я теж пограю з ними, – вирішив Ангел і перетворився на хлопчика.

Діти побачили його під кленом. Він був просто одягнений і, привітно посміхаючись, підняв із землі яскраво-жовтий кленовий листок, поклав на долоню і легенько подув на нього. Листочок неохоче відірвався від руки, повільно почав кружляти все швидше і швидше, вище і вище, поки не перетворився на очах у дітей в маленьку плямочку, і зник з очей.

Діти з цікавістю провели листок поглядом.

– Ти хто? Як тебе звуть? – запитав хлопчик.

«Так! Так! У мене звісно ж повинно бути ім'я. Моє ім'я?»– подумав Ангел і відповів:

–Любомир. Мене звуть Любомиром. А як звуть Вас? – Ангел, звичайно, знав, імена дітей, йому було все відомо, але знайомство є знайомство і потрібно дотримуватися порядку.

– Я Світлана.

–А я Володимир.

– Які прекрасні імена, – посміхнувся Любомир і, примруживши очі, співуче вимовив: – Світ-ла-на! Во-ло-ди-мир!

–Лю-бо-мир! – продовжив Володимир.

–Люб-о-мир! – засміялася Світлана.

– Знайомство – це дуже відповідальний момент. Роззнайомитися вже не можна, якщо люди знайомі, – серйозно сказав Володимир. – Значить, друзі, міцніше візьмемося за руки і поклянемося, що будемо завжди знай-о-мі! Закріпимо наше знайомство.

Діти взялися за руки і закружляли, швидко промовляючи:

– Світла-на! Любо-мир! Володи-мир! Зна-йо-мі!

Вони весело дружно сміялися. Нарешті кільце розірвалося, і діти впали на м'який осінній килим.

– Які гарні імена. Хто навчив вас так розділяти слова на склади?

– Навчила, бабуся Марія Іванівна, – відповіла Світлана. – Ми сусіди з Володимиром. Коли наші батьки зайняті роботою, то бабуся залишається з нами. Вона вчить вдумуватися в слова. Слова бувають добрі, ласкаві, красиві, миле слівце, або суворі, навіть страшні слова, – Світлана замислилася, а потім продовжила: – Ось, наприклад, слово «квітка». Як можна розділити на склади?

– Квіт–ка! Це так красиво! Квітка цвіте. Цвіт! Квіти – як кольори веселки, – подумав і сказав Любомир.

– А от слово «війна», – перебив Володимир.

– Навіщо ти так відразу «війна»? – образилася Світлана, і з занепокоєнням подивилася на Любомира.

– Ти права, «війна»! Вій–на! Вий–на! На–вий! Це сльози! Це страх! Горе!– відповів Володимир.

Діти замовкли і Любомир сказав:

– Розумниця ваша бабуся! У кожному слові є знак, є те чи інше почуття, є краса, з'єднання, усвідомлення нового або руйнування.

Разом наші імена несуть в собі Влад-світло-люб-світ-мир! Світло-люб-світ-влад-мир! Люби світ, мир! – тихо, задумливо продовжила Світлана.

– Світ! Любов! Мир! – зробив свої висновки Володимир.

– Так, молодці! – сказав Любомир і подумав про себе:«Які розумні діти і мудра бабуся».

Потім всі замовкли і Володимир запропонував:

– Давайте завжди кликати Світлану – Свєтною, мене Володимира – Влад, Владмир, тебе Любомире – Люб, Любмир. Так швидко і красиво. Нехай це буде знаком нашої дружби. Друж-би! Дру-зі! Друг! Ви згодні?

– Так! – погодився Любомир.

– Дуже добре, – відповіла Світлана.

– Моє ім'я для вас, друзі мої, Влад! – підсумував Володимир і запропонував: – Навчи нас,Любе, так запускати вгору листочки, щоб вони не падали на землю.

– Це не так складно. Будь ласка! Візьміть і покладіть на долоню по листочку. Тепер подумайте про те, що хочете, щоб він полетів угору, і уявіть якомога чіткіше, як це буде відбуватися. Уявили? Легенько подуйте на листочок. Раз! Два!І все! Готово!

І диво! Листочки зірвалися з долонь, спрямувалися вгору, закружляли над головами дітей. Летіли вище і вище, переганяючи один одного, поки не розтанули в небі.

– Чудово! – перевів дух Володимир і запропонував: – Пішли грати з нами!

Діти взялися за руки, закружляли на місці, потім, набираючи оберемками листя, стали обсипати один одного, заливаючись сміхом.

–Доженіть мене! Доженіть! – крикнула Світлана, обсипаючи Володимира листям, кинулася бігти.

Любомир дивився на дітей. Дівчинка здавалася такою легкою, і так красиво дзвенів її голос:

– Я біжу! Біжу! Наздожени мене! До-же-ни!

Здавалося, ось-ось вона відірветься від землі і побіжить по променю сонця, який пробивається крізь хмари.

– Нехай буде так! Світлана побіжить по цьому яскравому променю, підніметься над землею. Вище! Вище! Хай буде так! – подумав Ангел.

І побачив Володимир, як Світлана, розвівши руки в боки, біжить по променю вгору до палаючого кола вечірнього вже сонця.

– Свєтно! Свєтно! Почекай! Куди ти?! Я з тобою!

Володимир відчув, що пішла земля з-під ніг, і він летить слідом за Світланою.

– Я теж лечу! Лечу! Я за тобою, Свєтно! Ми летимо над землею!

– Тепер пора повертатися. Друзі мої! Пора повертатися! – не то покликав, не то наказав Любомир.

Мить, секунда – і Світлана та Володимир стояли поруч з Любомиром.

Почав обережно розмову Володимир, переглянувшись зі Світланою:

– Ми що, правда, піднялися над землею? Ти бачив, Любе?

– Так, бачив.

– Ти що чарівник? – запитала Світлана.

– Ні.

– Але це кружляння листя в повітрі, цей промінь сонця такий міцний, що по ньому можна бігти, відштовхуючись, як від землі. Це як? – допитувався Володимир.

– Любмире, ти звичайно чарівник, хоча і не хочеш нам розповідати про це? – образилася Світлана.

– Ні, друзі мої, я не чарівник! Вибачте, Свєтно, Владмире, що не представився вам відразу. Я Ангел.

– Але це не робить ситуацію зрозумілішою. Ангел – це як? – поцікавився Володимир.

– Так, Ангел. Служу посильним між Королівствами різних планет. Зупинився на вашій планеті Земля відпочити і побачив вас. Вибачте, але я чув ваші бажання. Мені дуже сподобалися ігри, і я захотів познайомитися з вами, пізнати вас ближче. От я і перетворився...

– Ось як? Ти вмієш літати і перетворюватися? – з подивом запитала Світлана.

Ангел посміхнувся і продовжив:

– Мені потрібно, на жаль, поспішати. Бажаю, щоб збулися ваші мрії і бажання. А батьки будуть здорові і довго житимуть на Землі. Головне, що ви цього дуже хочете. Тепер потрібно прощатися. Я завітаю до вас на зворотному шляху, якщо буде така можливість. Прощавайте!

– Пограй з нами ще трохи! Розкажи більше про себе. Ми не все ще зрозуміли. Почекай!

– Не можу! Потрібно поспішати! Потрібно летіти!

– Ми будемо чекати тебе. Прилітай швидше!

– Я повернуся, якщо буду знати, що ви чекаєте мене.

– Не йди! Ну будь ласка! З тобою так цікаво.

– Запам'ятайте, який сьогодні вечір. Подивіться навколо, друзі мої. Це вечір нашого знайомства. Погляньте, як горять у вечірніх сутінках листя клена, а як прощально палає янтарне сонце!

Діти подивилися в бік яскравого західного сонця. А коли озирнулися, то Ангела з ними вже не було. Стало порожньо і самотньо...

Світлана та Володимир мовчки дивилися один на одного.

– Світлано, давай нікому не будемо розповідати про те, що трапилося сьогодні з нами.

– Нікому! Ніколи! Поклянемося, Владе!

Діти схрестили мізинці і проговорили:

– Знайомство! Знай-ом-ство! Знак, Ом!

– Це звичайно не просто! Це був знак! – промовив Володимир.

– Нехай буде так! Ми будемо чекати на нього!

Вони ще постояли мовчки і розійшлися по домівках.

Вранці Володимир і Світлана пішли до школи. Вони загадково посміхнулися один одному при зустрічі, непомітно для інших подали знак, показавши мізинець на піднятій руці, «мовчимо». І переглянулися з усмішкою на устах, коли на уроці математики вчителька оголосила:

– Діти, мета нашого уроку сьогодні повторення пройденого матеріалу. Будьте уважні, тема не легка, потрібно серйозніше підготуватися до контрольної роботи, яку я проведу наступного уроку.

По класу пронісся подих полегшення – контрольна перенесена. Учні приступили до повторення. Олена Петрівна запропонувала:

– І так, починаємо. До дошки піде Володимир. Давай-но розв’яжи ось цю задачу. Так. Так. От молодець! Відмінно! Бажаю тобі завтра підтвердити свої знання під час контрольних завдань.

Повернувшись додому, Світлана була невимовно радісна і здивована, коли побачила святково накритий стіл. У вазі стояв букет осіннього листя, а посередині столу улюблений пиріг з яблуками та молодими волоськими горіхами.

– Бабусю, а що у нас за свято? Ти спекла мій улюблений пиріг?

– Сьогодні ясний сонячний день. Мий руки, переодягайся. Сідай, будемо пити чай, ніби у тебе день народження, – посміхнулася бабуся.

– Але у мене день народження вже був навесні. Хіба ти не пам'ятаєш?

– Ось печаль! Та хай буде хоча б п'ять днів народжень на рік. Головне, щоб був гарний настрій і на душі свято! Згодна?

– Згодна!

– До речі, подзвони Володимиру, запроси на чай.

– О, бабусю! Я забула розповісти тобі, що було сьогодні! Розумієш, перенесли контрольну роботу з математики. Ми весь урок повторювали. Викликали до дошки Володимира. Він марно боявся цієї контрольної. На дошці все написав та вирішив. Олена Петрівна похвалила його.

– Молодець Владмире. Як ти його назвала – Владмир? Що це тепер його так звуть?

– Так!Так звуть тепер!– засміялася Світлана.

– Який у вас сьогодні був гарний день, Володимире. Я завжди знала, що ти майбутній математик, – зустріла такими словами хлопчика Марія Іванівна.

–Хм, – засоромився Володимир. – Це Свєтна, поквапилася все розповісти? Та який з мене математик? Я завжди боюся контрольної роботи. Сьогодні якось випадково вийшло.

– Можливо! Можливо! Сідайте до столу і відсвяткуємо цю випадковість. Я зрозуміла, що Свєтна – це теж випадково?

– М-да! – стурбовано відповів Володимир, швидко глянувши на Світлану. – Це так по дружбі ми називаємо. Придумалося!

«Ось мало не проговорилися», – захвилювалися діти.

Час йшов. Кожного дня Світлана та Володимир виходили гратися у двір в очікуванні Ангела. Прикмети шукали у всьому: в останньому промінні сонця, в тіні клена, в тиші двору.

Осінь дихала в обличчя, кожним днем підсилюючись ​​прохолодою. Великий клен, свідок чарівної таємниці, прощався з останнім листям та здавався сумним і самотнім. Діти підходили до нього, щоб погладити його шорсткий стовбур. Дерево було холодним і сирим.

Були дні, коли сонце пробивалося крізь важкі хмари, розмалювавши гілки клена в бузково-рожевий колір. Світлана та Володимир вірили, що це добрий знак, обмінювалися посмішками і продовжували наполегливо вірити, що їх далекий друг Любомир неодмінно повернеться. Проте час ішов, але Ангела все не було і не було…

Поиск по сайту: