Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Натуральне число, якщо воно має більше двох дільники, називається складеним.



– Наприклад, число 5просте, так як воно ділиться без залишку тільки на 1 і 5, – заговорив Знак Ділення.

– Число 8складене, воно ділиться без залишку на 1, на 2, на 4 і на 8, – він дуже намагався, щоб усі це зрозуміли.

Запам’ятайте, – в розмову вступив Знак Множення, – будь-яке складене число можна розкласти на два множники, кожен з яких більше 1. Просте число розкласти на множники не можна.

Наприклад, 4 = 2 х 2; 6 = 2 х 3; 8 = 2 х 2 х 2; і т.д.

Одиничка не рахується ні простим, ні складеним числом, тому що має тільки один дільник 1! – знову вступила в розмову Дев'ятка.

– Граємо далі! Прості числа сідають – ліворуч! Складені – пра-во-руч!

Тепер числа зробили розумніше – вони залишили плащі і кинулися виконувати завдання.

Усі сіли, ледве переводячи подих.

Молодці! Ох, які ж ви молодці! Ліворуч: 2, 3, 5, 7 – прості числа, праворуч: 4, 6, 8, 9 – складені числа, – сказала Королева.

Досконалі числа– лі-во-руч! – скомандувала Одиничка.

Ах, як хотілося усім зайняти місце зліва від Королеви, як хотілося всім стати досконалими! Слова-то які: «Досконалість! Досконалий!»

Зліва залишилося лише одне число – 6. Серед присутніх однозначних чисел: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 і 0 – єдиним досконалим є число 6. Справа в тому, що тільки на його плащі є чудова рівність: 1 + 2 + 3 = 1 x 2 x 3.

– Цей запис говорить про те, що досконале число, це натуральне число, яке дорівнює сумі всіх своїх дільників, крім самого числа– пояснив Знак Множення.

Однак треба мати на увазі, що мова йде про правильні дільники, тобто коли дільники менші самого числа, – уточнив Знак Віднімання.

– Так, це важливе зауваження! Інші ж числа такою властивістю не володіють! – продовжив Знак Ділення.

Шість світилося від щастя бути досконалим!

– Одиничка – не є досконале число. Вона – Королева! – цього разу особливо урочисто промовила Дев'ятка.

Нулик не стежив за грою. Він був зайнятий складанням нових віршів, що прославляють Одиничку. Та й брати участь в іграх йому не дозволялося.

– Отже, ми повторили, хто є хто! – підвела підсумки Одиничка. – Тепер же спробуємо якомога більше назвати прислів'їв, приказок, які склали люди про нас, про числа. Почну Я.

Один воїн, а полки водить!

Першому гостю – перше місце і червона ложка.

З одних вуст і тепло і холод.

Один за всіх і всі за одного.

Влітку один тиждень рік годує.

Краще один раз побачити, ніж сто разів почути, – передаю право гри числу Два!

– Де два – там не один,– почала Двійка.

– Два віки не жити, а один – не тужити.

Ледар двічі працює.

Два гроша – купа хороша.

За двома зайцями не женись, бо й одного не спіймаєш.

Мудрій голові досить два слова.

Лінивий двічі робить, а скупий двічі платить, – передаю естафету числу Три.

– Три гроша в день – куди хочеш, туди й дінь.

Три роки обіцяного чекають.

Хвалькові ціна – три копійки.

В роботі «ох», а їсть за трьох.

Говорить так, наче три дні хліба не їв.

У трьох соснах заблудився, – далі слово Четвірці.

– Чотири сторони світу на чотирьох морях покладені.

Кінь на чотирьох – і той спотикається.

Замкнутися в «чотирьох стінах».

Без чотирьох кутів хата не будується, – закінчую і передаю слово П’ятірці.

– Так треба, як п'яте колесо до воза.

Знає п’яте через десяте.

Їздив заєць до млина, п'ять пудів змолов зерна.

Краще на п’ять хвилин раніше, як на хвилину пізніше, – поступаюся місцем числу Шість.

– Я буду скромною і назву тільки дві приказки.

Шість шкур дере.

Куліш – не каша, а шість гривень – не гроші, – сказала Шістка і повернулася до Семи.

– На тижні сім днів.

Сім разів одмір, а один відріж.

Семеро одного не чекають.

Сім верст до небес, і все пішки.

Наговорив сім міхів горіхів, гречаної вовни, та всі не повні.

Сім літ минуло, як музика грала, а він ще й тепер скаче, – відзвітувалося число Сім.

– У мене теж є варіанти, – вступила в розмову Вісімка.

– Вісім гривень до карбованця не вистачає.

Восьмий день, що перший.

Всім по сім, а мені таки вісім.

– Ну а я, напевно, повинна завершити гру, – сказала Дев’ятка.

– Дев’ятий вал – фатальний.

Болить бік дев'ятий рік, та й досі до болю не звик.

Дев’ять майстрів одною ложкою їдять.

Дев'ятий місяць на світ народжує.

Гра закінчена!

– Ні! Нехай Нулик візьме участь у цій грі, – розпорядилася Одиничка.

– Із задоволенням, Ваша Величносте! – викликнув Нулик.

В одній руці порожньо, в іншій – нічого.

Пуста людина – все їй трин-трава.

Порожній колос голову догори носить.

Пуста голова ані посивіє, ані полисіє.

Я порожній, я нічого не значу, – почав було знову Нуль, але знак Додавання перервав його:

– Отже, підведемо підсумки цієї гри. Хто переміг?

– Королева! Слава Королеві! – роздалися голоси.

Ні, числа не були підлабузниками, вони і не думали лестити Одиничці. Вони щиро захоплювалися скромністю і розумом Королеви!

– Спасибі друзі! Я віддаю перевагу числам Два і Сім! І настав час переходити до останньої нашої традиційної розваги. Повторимо, який зміст здавна вкладався людьми в кожне з чисел!

Усі відразу стали дуже серйозними. Камін запалав яскравіше. Заспівала флейта, і оркестр приглушено вторив їй. І на фоні ніжної музики казково зазвучали слова Королеви.

–Я – Одиниця – Королева всіх чисел. Основа Світобудови.

– Я – Два – початок нерівності, причина роздвоєння, протиріччя. Я – вічні терези Добра і Зла. Я – вічний символ Дня і Ночі.

– Я – Три – основа троїчності побудови світу: початок, середина, кінець; народження, життя, смерть; Отець, Син, Дух Святий. Я – символ минулого, сьогодення, майбутнього.

– Я – Чотири – символ всього існуючого, відомого і невідомого: 2 + 2 = 2 x 2, символ стійкості; я – вогонь, вода, повітря, земля.

– Я – П'ять – символ союзу парного і непарного, чоловічого і жіночого початку, символ щастя, але і невпевненості.

–Я – Шість – число досконале, 1 + 2 + 3 = 1 x 2 х 3, символ космічної гармонії і досконалості, надійності.

– Я – Сім – маг, чарівник. Символ таємничості і загадковості, провідник у світ знань, досліджень.

– Я – Вісім – символ циклічності в природі, символ народження і смерті, символ матеріального.

– Я – Дев'ять – символ сталості, стійкості, мужності, успіху.

Королева значуще подивилася на Нулик, даючи зрозуміти, що він може також взяти участь.

– Я – Нуль – де я, там немає нічого. Я – порожнеча. Я – границя між минулим і сьогоденням, між теплом і холодом, границя між позитивним і негативним.

– Спасибі, ви були щирі! Продовжимо наше свято у Кришталевому залі! Народ Королівства чекає нас. Прошу вас!

Коли Королева і її наближена свита увійшли в тронний зал, була вже ніч. Крізь кришталеві стіни чорніло небо. Зірки водили хороводи, і легкий малиновий дзвін наповнював простір.

Жителі стародавньої Країни Чисел: цифри, коми, знаки запитання,знаки рівності, дій – усі сьогодні були тут.

Цифри в такт зоряній музиці пливли по залу, складаючи по ходу всілякі числові візерунки. Вони змінювали кольори, і все це походило на величезний живий килим, що простирається до ніг Королеви.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 9 9 9 9 9 9 9 9 9

1 2 3 4 5 6 7 8 1 8 8 8 8 8 8 8 8

1 2 3 4 5 6 7 2 1 7 7 7 7 7 7 7

1 2 3 4 5 6 3 2 1 6 6 6 6 6 6

1 2 3 4 5 4 3 2 1 5 5 5 5 5

1 2 3 6 5 4 3 2 1 4 4 4 4

1 2 7 6 5 4 3 2 1 3 3 3

1 8 7 6 5 4 3 2 1 2 2

9 8 7 6 5 4 3 2 1 1

 

Цифри утворювали різні фігури. Загалом, усі вони були великими вигадниками.

1 1

22 1 1

333 1 2 1

4444 1 3 3 1

55555 1 4 6 4 1

666666 1 4 6 4 1

7777777 1 3 3 1

88888888 1 2 1

999999999 1 1

Одиничка любила свій народ і відпочивала, дивлячись на це свято. Усі веселилися. Бал був прекрасний!

Але ось місяць покотився по небу, завис над Центральним куполом залу, якраз над троном Королеви. Це був знак! Заграла врочисто труба. Усі завмерли. Піднявся з місця маг і чародій число Сім.

– Королева Великої країни вітає свій народ! – почав чарівник. Бурхлива овація пронеслися по залу. – Жителі Великої країни!– продовжувало число Сім, – прийшов час виконання Древнього пророкування! У писанні, довіреному мені Вищим розумом, говориться, що в ту ніч, в той час, в ту хвилину, коли Місяць зійде над куполом Кришталевого залу і повисне над троном Королеви, Її Величність Одиничка повинна подружитися з найбіднішим жителем нашої благодатної країни. І тоді відкриється велика таємниця чисел.

– Нуль, чи згоден ти подружитися з Одиничкою? Нулик, наче вражений громом, ледь чутно щасливо прошепотів:

– Так!

–А Ви, Ваша Величносте, згодні подружитися з Нуликом?

– Так! – твердо відповіла Одиничка.

Її серденько так часто завмирало, слухаючи чарівну скрипку Нулика.

Скільки разів вона запрошувала Нулики на чашечку чаю, щоб послухати його хвилюючі вірші, смутні пісні.

– Так! – ще раз повторила Королева.

Нулик став біля Одинички, вони взялися за руки. Загримів оркестр. Місяць посріблив їх, і раптом всі побачили, що народилося нове число, – Десять! 10! Десяточка!

Десяточка відразу представилася, поклонившись у пояс:

– Я – Десять! Я – Десятка!

І є в мені загадка:

Одиницю й Нулик сполучила

Саме в цьому моя сила!

– Жителі Великої країни! – сказала Одиничка. – Ви стали свідками народження нового числа – Десять. От його характеристика:

Число Десять, 10 – парне, складене, недосконале, символ гармонії і повноти.

– Слава числу Десять! – загриміло в залі.

Десяток малюків-пажів в білих парчевих одежах внесли плащ. Так! Це був дійсно прекрасний плащ, таким можна було пишатися: довгий-придовгий! На плащі:

1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 = 10

1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 2 = 10

1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 3 = 10

1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 4 = 10

1 + 1 + 1 + 1 + 1 + 5 = 10

1 + 1 + 1 + 1 + 6 = 10

1 + 1 + 1 + 7 = 10

1 + 1 + 8 = 10

1 + 9 = 10

1 x 10 = 10

Але це було не все!

Особливо значимі були рівності:

1 + 2 + 3 + 4 = 10

5 + 5 = 10

Дуже красиво виглядали і такі написи:

1 + 2 + 3 + 4 = 5 + 5

3 + 3 + 3 + 1 = 10

Усі могли помилуватися вишуканим вираженням:

3 + 3 + 3 + 1 = 3 x 3 + 1

Цей чудовий плащ накинули на плечі Одиничці і Нулику, і Зоряний хор заспівав величальну пісню:

– Одиничка плакала, з досади сумувала,

Сльозами горючими землю поливала,

Здогадалася Нулика в гості запросити,

І один без одного тепер не можуть жити.

Всі сьогодні щасливі! Усе так змінилося!

Одиничка з нуликом нині подружилися,

Кожен посилає радість в вашу хатку,

Одиничка з Нуликом – маємо Десятку!

Гримнув салют. Зірки заглядали в зал і щасливо посміхалися. Маг, чарівник число Сім, взяв слово:

– Жителі могутньої країни! Ви переконалися в невідомій досі властивості Нуля. Нуль, приставлений до будь-якого числа праворуч, подесятеряє це число. Ось так: 10, 20, 30, 40, 50, 60, 70, 80, 90.

Можна також переконатися, якщо Нуль стоїть ліворуч від числа, він зменшує число у десять разів: 0,1; 0,2; 0,3; 0,4; 0,5; 0,6; 0,7; 0,8; 0,9.

Однак доречно додати і ще одну чудову властивість Нулика: він знищує всяке інше число, на яке його множать,

0 x 1 = 0; 0 х 2 = 0; 0 х 3 = 0 і т.д.

І гине сам при додаванні його до будь-якого числа. Ось переконайтеся в цьому:

1 + 0 = 1; 2 + 0 = 2; 3 + 0 = 3 і т.д.

Нуль немов поглинається цими числами.

– Ура Нулику! Слава Королеві! Ура числу Десять! – гриміла юрба.

Почулися могутні удари фанфар.

– Шикуйсь! По порядку номерів розрахуйсь! – розпорядилися Знаки Дій.

– Попередній, – сказала Одиничка, стаючи першою.

– Наступний, – відповіло їй число Два.

– Попередній,– повернувши голову назад сказала Двійочка числу Три.

– Наступний, – викрикнуло число Три.

– Попередній, – неслося вздовж строю.

Кожне число, починаючи з Двієчки, було одночасно і попереднім для числа, що стоїть за ним, і наступним для того, яке стоїть попереду. Народжувалися все нові і нові числа. Будь-яке число слідувало за одним і тільки одним числом. Кожне наступне число отримувалося, якщо до попереднього числа додати одиничку. Ось так:

1 + 1 = 2

2 +1 = 3

3 + 1 = 4 і т. д.

Одиничка не слідувала ні за яким іншим числом. Вона була тільки попередньою! Вона була Королевою.

– Попередній! – продовжували звучати відповіді.

– Наступний!

Ряд чисел ставав все довшим, і не було йому кінця.

– Жителі могутньої країни, слухайте! Слухайте! Слухайте! Слухайте Велику Таємницю Країни Чисел, – вигукнули Знаки Дій.

Знову ударили фанфари. Великий звіздар, наймудріший з наймудріших – число Сім – урочисто повідомив:

– По-перше, наш ряд чисел називається натуральним.

– Слава натуральним числам! – підхопив народ.

– По-друге, натуральний ряд чисел нескінченний. Нас нескінченно багато!

– Але що таке нескінченно багато? Як це зрозуміти? – захвилювався Нуль.

– Подивися туди, Нулику!Будь уважним. Думай і постарайся зрозуміти, – сказала П'ятірка, показуючи в бік числа Сім.

Сім змахнув чарівною паличкою, і всі побачили яблуню, всипану стиглими плодами.

– Як ви думаєте, скільки яблук на цьому дереві? – запитало число Сім.

– Багато! – відповіли числа.

– Так, багато, – підтвердив число Сім,– переконаємося в цьому. Зірвіть яблука!

Числа кинулися виконувати його прохання.

– Перше яблуко, друге, третє, – рахували числа, наповняючи кошик.

І ось настав момент – зірване останнє яблуко. Багато яблук зірвали!

– А тепер подивіться сюди, – знову змах палички, – і знову яблуня, як і раніше, усипана яблуками!

– Зберіть і ці яблука! – наказав маг і чародій – число Сім.

Стали числа зривати плоди. Тільки зірвуть – на тому ж місці виростає нове яблучко! Скільки не зривають: перше, друге... а яблук не убуває. Ось вже кошики повні, а яблук на яблуні не зменшується. Не видно кінця роботі...

– Ось тепер можна сказати, що на цій яблуні нескінченнобагато яблук.

– Так, я зрозумів! – радісно вигукнув Нулик. – Натуральних чисел нескінченно багато, як яблук на чарівній яблуні. Не можна вказати останнього числа, як і не можна, зірвати останнє яблуко! Так само, як до кожного попереднього числа завжди можна додати одиничку і отримати наступне число.

– Я, Нуль, не є натуральним числом. Я, Нуль, сам собі пан.

– Молодець! Ти правильно зрозумів, Нулик! – похвалила його П’ятірочка.

– Друзі, прийшов час закінчити наш чудовий бал сьогодні! – оголосили Знаки Дій.

Загриміли барабани, заспівали труби. Знак додавання звернувся до Королеви:

– Ваша Величносте! Ведіть свою дивовижну безліч натуральних чисел вперед!

Під звуки урочистого маршу розсунулися стіни Тронного залу. Перед Одиничкою відкрився нескінченний космічний простір, і вона рушила вперед, пішла по колу все швидше і швидше. Натуральний ряд чисел тягнувся за нею нескінченним хвостом, згортаючись в гігантську спіраль, в центрі якої була Одиничка.

Нарешті Одиничка зупинилася, піднялася, щоб з висоти поглянути на тих, хто слідував за нею. І вона побачила захоплюючу картину: число Два раптом спалахнуло і перетворилося на зірку, потім також спалахнуло і стало зіркою число Три, потім Чотири, П'ять і так далі.

На очах у Одинички народжувалися нові і нові зірки. І вже туманність з незліченної безлічі зірок повисла в темряві вічної космічної ночі.

Зірки мерехтіли, переливалися, подзвонювали. І над усією цією пишнотою стояла Одиничка – Матір Світобудови, Королева веселих Чисел!

 

Світлана, наче прокинулася від красивого сну, весело засміялася. Через коридор, який утворився, ніби з місячних свічок, до неї на зустріч йшов Володимир. Вони міцно взялися за руки. Світло начебто погасло, і вони знову опинилися в кріслах.

Можливо ви стомилися? – лагідно запитав Старець Миколай.

– Ні! Ні! – наввипередки відповідали Світлана та Володимир. – Це дуже захоплююче. Дуже цікаво! Спасибі Королеві! Спасибі Числам! До побачення Королівство веселих Чисел!

– Я радий за вас. Ви успішно впоралися зі своїм завданням. Тепер прощаємося на деякий час, – сказав Старець Миколай і зник, ніби його й не було.

Світлана та Володимир міцніше взялися за руки.

– Владе! Що це було? Сон? Дійсність? Але я точно була Королевою цього чудового Королівства.

– Я був Нуликом, музикантом і поетом, хоча ніколи раніше не тримав у руках скрипку.

– Ти добре грав. Все це означає, що ми бачили один і той же сон? Миколай дійсно чарівник.

– Пам'ятаєш, він сказав, що ми повинні отримувати знання. Що ми тут дізналися? – розмірковував вголос Володимир.

– Ну, дізналися багато чого. Побачили, що числа такі кумедні і у них є своє веселе Королівство.

– Так! Але головне, напевно, не в цьому. Все це красиво, здорово, але ось «нескінченність» – я звернув увагу саме на це. Я зрозумів, що нескінченність – це процес. Це не просто «багато». Це коли... – Володимир замислився.

– Я думаю, що нескінченність це коли є правило, закон, за яким можна отримати все нові і нові якісь величини. Я так зрозуміла.

– Зірки одні гаснуть, інші народжуються. Зірок нескінченно багато, – почувся знайомий голос.

– Любомире, ти з нами!– зраділи діти.

– Відверто кажучи, я завжди поруч з вами, – посміхнувся Любомир. – Тепер вперед! Вас чекають захоплюючі, цікаві, чарівні історії, які ще належить пережити. Бувай! – Любомир по-дружньому поплескав Володимира по плечах і немов розчинився в повітрі.

– Мені важко звикнути до несподіваної появи Любомира, – сказала Світлана і задумливо поглянула на Володимира.

Вони знову опинилися в знайомому вже залі. Тільки на місці Старця Миколая тепер сиділа жінка в темно-сірому одязі із золотою діадемою у волоссі. У центрі на діадемі яскраво виблискував рубін. Тоненькі іскристо-червоні промінчики пронизували все казкове приміщення. Здавалося, вони тягнуться до зірок, щоб доторкнутися до них.

– Дорогі Світлано, Володимире, моє ім'я Дарна. Я Королева на всьому просторі Кола Земних Перетворень. Мої друзі поведуть вас у світ чарівних перевтілень. З першим ви впоралися добре. Ви все зрозуміли?

– Так! Нам все зрозуміло, – відповів Володимир.

– Ми полюбили числа. Вони такі веселі і дуже розумні, – продовжила Світлана.

– Молодці! – посміхнулася Дарна і продовжила: – Ми показали вам наше улюблене Королівство веселих Чисел, щоб ви познайомилися з дивом існування такого Королівства і щоб слово «нескінченність» стало вам зрозумілим. У Всесвіті нам часто доводиться його вживати. Ось, наприклад, зараз вам належить вибрати ключі до подальшого вашого випробування, наступної повчальної історії, де ви проживете життям героїв. Можливостей нескінченно багато. Готові?

– Готові! – із захопленням вигукнули діти.

– О! Що це? – запитав Володимир.

Прямо перед ними з’явилося високе дерево. Таке високе, що піднімалося прямо під склепіння залу, яке стало розсуватися. Дерево пройшло все вище і вище до хмар, і його вершина десь загубилася в безодні Всесвіту.

– Оце так дерево! А замість листя ключі! Ключики! – роздивляючись, промовила Світлана і запитала: – Що це?

Дарна помовчала, дала час, щоб гості розглянули дерево і промовила:

– Це Дерево Доль. Кожна людина на Землі має ключик своєї долі. Люди народжуються і йдуть з Землі. Проходять дні, роки, століття, а дерево росте все вище і вище, піднімаючись в нескінченність. Безмежно багато на ньому листочків-ключиків, як багато доль людей і немає серед них схожих. Скільки людей – стільки й доль.

– Цікаво, – прошепотіла Світлана.

– Зриває ключик Ангел, коли людина народжується і відкриває Двері Долі, – продовжувала Дарна.

– Ось як?! – скрикнув Володимир.

– У вас також є свої ключики і вже відкриті Двері Доль ваших. Тепер змінився для вас порядок і доведеться прожити вам кілька інших доль, щоб потрапити на Гацеллу. Щоб отримати більше досвіду і знань, – вам допоможуть друзі. З вами Любомир, тепер ще й я. Ви все зрозуміли?

– Так, – відповіли Світлана та Володимир.

– Отже, в цю життєву ситуацію вас поведу я. Ви згодні?

– Так, ми згодні прожити цю історію разом з вами, Дарно, – в один голос сказали Світлана та Володимир, згадавши слова мудрого Старця Миколая.

– Зривайте ключики!

– Є! – розглядаючи свій ключик, сказала Світлана.

– Відкладіть їх разом ось сюди, на краєчок таці. Ось так! Дивимося, які вони: золотий, діамантовий. У ситуації, яку ви вибрали, у вас будуть однакові за важливістю ролі. Далі, можливо, один з вас буде головним героєм, інший – другорядним. Зрозуміли?

– Так, поки все зрозуміло, – відповів Володимир.

– А тепер приготуйтеся. Перед вами багато дверей, починайте їх відкривати своїми ключами. Візьміть у руки золотий ключик. Вибирайте двері.

Перед дітьми півколом з'явилися, як з туману, двері, двері, двері....

– І цей ряд безкінечний. За кожними дверима – доля! Долі людей! Люди народжуються, вмирають, знову народжуються. Немає двох доль однакових, і шикуються в ряд все нові і нові двері. І немає кінця! – пояснила Дарна.

«Нескінченність», – промайнуло в голові дітей.

– Ну, сміливіше! – підбадьорила їх Королева.

Першим зробив крок Володимир. Він вставив свій золотий ключик в замкову шпаринку. Дзенькнув замок – і двері відчинилися. Всі побачили поле, а над ним перекинулася веселка. Повіяло запахом квітів, дощовою свіжою прохолодою.

– Вперед! Ідіть же! Сміливіше ступайте через поріг! Світлано, не лякайся! Ось так! – Тепер діти чули голос Королеви Дарни ніби здалеку.

Володимир узяв за руку Світлану. Вони переступили поріг і побачили, як десятки дівчаток збирають квіти в букети, плетуть вінки. Серед них в блакитній легкій одежі дівчина. Волосся її кольору стиглої пшениці було до пояса, на голові вінок з білих ромашок. Вона привітно подала знак рукою, щоб гості підійшли ближче. Дівчата вдягнули на їхні голови вінки з квітів: Володимиру з дзвіночків, Світлані з червоної польової герані.

З'явилися стільчики, сплетені з гілок верби. Всі сіли навколо дівчини, на голові якої красувався вінок з білих ромашок. Вона почала розмову першою:

– Вітаємо вас, друзі мої, в казковій країні Королеви Ольги. Так! Мене звуть Ольга, а це моє Королівство. Я вам повідаю одну цікаву історію, яка трапилася в нашому Королівстві Чистих Полів. Ви станете головними героями цієї доброї повісті, яка принесе вам знання. І так, Чарівний дзвін.

Заклубочився туман, залив все поле. Світлана та Володимир відчули, ніби розчинилися в м'якій свіжості туману, який огортає їх, провалюючись в безодню. Було чути голос Ольги.

 

 

Чарівний дзвін

 

олись давно жив в одному селі коваль. Це був надзвичайний чоловік, знаменитий майстер. Траплялося, зазнавав і холоду, і голоду, і нестатків, але ніхто не бачив його засмученим. Завжди веселий. Начебто не чоловік, а свято і дружина йому до пари.

В інших добра повні скрині і вони плачуть, а в них коли густо, а коли й пусто, але в хаті мир і злагода. Дружина не журиться, а до роботи береться. Це про таких кажуть, що добра пряха на скіпкі напряде. Беручка була до роботи і добра майстриня – славилася вишиванням своїм.

Дав їм Бог двійко діточок: сина звали Володимиром, донечку Світланою.

Голос Ольги стих.

Світлана та Володимир побачили коваля. Будинок його стояв на високому пагорбі, відкіля добре було видно шлях. Він починався десь далеко за обрієм, заходив за інший край землі і манив своїм таємничим невгасимим життям. Удень і вночі тяглися обози з крамом, йшли піші й кінні, брели самотні старці, мчали упряжки баских коней. Змалку Володимир та Світлана любили дивитися на шлях. Дівчинка жаліла втомлених подорожан, неодмінно напувала спраглих студеною водицею і ще довго проводжала їх поглядом.

Володимир мовчав, був неговіркий, і ніхто не знав, про що він думав.

Аж ось одного разу залунали звуки сурми, почувся гавкіт собак, тупіт копит.

– Дорогу Королю! Дорогу Королю!

Дорогою мчав королівський кортеж. У золотій кареті, запряженій шестіркою білосніжних коней, їхали Король і Королева. Відразу за каретою скакав верхи спадкоємець Принц, і легкий білий плащ його стелився за ним хмарою. Велика свита супроводжувала кортеж. Скільки блиску! Срібними хвилями спадають гриви коней, полум'яніють оксамитові плащі охорони. Ніби ранкова роса, виблискують коштовні прикраси на одязі придворних. По обидва боки дороги бігли десятки собак, вони начебто летіли в повітрі, не торкаючись землі. І золото! Скільки золота! Здавалося, дорогою пливе саме сонце.

– Тату! Мамо! – погукали Володимир і Світлана.

Карета порівнялася з будинком коваля. Фіранка на віконці карети відхилилася, і Королева глянула на тих, хто стояв на узбіччі. А вони завмерли, розглядаючи дивовижу. Карета, заїхала на міст, а далі з’їхала в невеличкий видолинок. Звуки сурм почали затихати, прекрасне видіння сховалося за обрієм.

– Майстерно зроблена корона Королеви! А кинджал у Принца на поясі?! Добра робота! – заговорив батько, отямившись першим, і подумав:«Тепер я знаю, що подарувати дітям на Різдво».

– Як гарно розшитий одяг! Які казкові візерунки! Вишию я дітям до Різдва подушечки, – вирішила мати.

– Сестро, чи бачила ти, скільки срібла, золота?! Як грають у променях сонця коштовності! Яке багатство! Оце так життя! – захоплено вигукнув Володимир.

– Чи помітив ти, брате, яке бліде і прекрасне обличчя Принца? – зітхнула Світлана.

Відтоді снилися Володимиру дорогі плащі, розшиті золотими і срібними позументами, чувся гавкіт собак, тупіт баских коней.

Світлана не могла забути Принца, його каштанове волосся, що розвівалося на вітрі, його витончене бліде обличчя.

Минав час. Настали Різдвяні свята. Вранці, розплющивши очі, Володимир та Світлана побачили під ялинкою на червоних подушечках, розшитих кольоровим бісером, подарунки: корону, точнісінько як у Королеви, – для Світлани, і кинджал з руків’ям, оздобленим візерунками, – для Володимира.

В святкові дні в господі коваля гостювали добрі майстри: гончарі, муляри, ткачі, пекарі, шевці. Не часто випадало їм свято, і тому кожний цінував можливість посидіти в товаристві близьких людей. Віддавна пов'язувала їх дружба, їхні діди, прадіди жили на цих пагорбах біля Великого шляху. Вбравшись якнайкраще, гості поважно сиділи на лавах.

Господар-коваль і його дружина були щасливі. Та й чого сумувати: гарний чистий будинок, шановані гості, поруч – дорослі вже діти.

– Поглянь, дружино, який у нас син виріс – стрункий та високий, з чорними бровами, карими очима. Як до ладу висить на поясі кинджал, – милувався сином коваль.

– Поглянь, чоловіче, яка гарна, як маків цвіт, наша дочка, з веселими очима, і як блищить на її темному волоссі корона, – підхопила ковалиха, милуючись дочкою.

– Отож-то майстер коваль! Треба ж таке вигадати: кинджал викував синові і корону дочці, – дивувалися гості.

Вклонився коваль дружині, і почули люди його слова:

– Дружино, гарний у нас сьогодні день. Я сам – сонце-князь, ти – місяць-князівна, діти наші – зірки ясні. Прошу, дружино, потанцюй зі мною. Танцюйте, гості дорогі, танцюйте, діти!

Голосніше заспівали скрипки, задзвеніли бубни. Ох, які веселощі почалися в будинку коваля!

Хтось із гостей танцював, а більшість сиділа за столом, розмовляючи між собою про свої справи, життєві турботи.

Володимир не танцював. Замислившись, він сидів за столом і уважно прислухався до розмови гостей. Раптом підвівся і підняв руку, щоб привернути до себе увагу.

Замовкла музика, гості притихли, дивлячись на ковалевого сина, розуміючи, що він хоче щось сказати.

– Батьку! Люди добрі! Ось ми з вами зараз гуляємо. Я чув розмову наших гостей. У всіх якась біда... Я розумію, щоб жити, треба багато, наполегливо і тяжко працювати, заробляючи гроші на прожиття. Батько вчить мене ковальської справи, кажучи, що це наша родинна професія. Але мені ця робота не до душі, не до серця. Скажи, батьку, кому потрібна мідна корона, яку ти зробив для моєї сестри, і залізний важкий кинджал, який викував для мене? Напевно, нікому. Відчуваю серцем, що я повинен зробити в житті щось важливе, значне і для себе, і для людей. Я хочу жити краще. Таке життя, як у вас, не для мене. Я хочу розбагатіти і піду з дому шукати свою долю, своє щастя.

Сказавши це, Володимир сів на лаву.

Запанувала тиша, і побачили люди: замислившись, похилив голову батько, зажурились мати і сестра.

Помовчавши деякий час, неголосно відповів коваль:

– Бачите, який розумний в мене син! Видно, тут йому рівних немає. Пробачте, люди, не сказав я синові потрібних слів вчасно. Не навчив поважати нашу працю. Тепер пізно – не почує, не зрозуміє, навіть якщо кричатиму. У чужих краях, серед чужих людей будеш ти, сину, набиратися розуму. Іди з Богом!

Став коваль навколішки, підняв руки догори і голосно промовив:

– Прости і ти мені, Господи! Не запалив я в синовій душі світла. Допоможи йому в житті зустріти мудрих і добрих людей, вірних друзів. Іди, сину, на заваді тобі не стану.

Володимир підвівся з лави, змахнув сльозу рукавом і пішов збиратися в дорогу.

Гості неквапом покидали будинок коваля. Останніми йшли старі. Життєвий досвід не дозволяв їм квапитися з осудом: «Бог розсудить». Найстарші дозволяли собі вголос висловлювати лише думки, перевірені часом.

– Ох-х! Молодість! По світу нишпорить, від добра добра шукає, – почав пічник.

– Молоде серце ближче до правди, – зауважив швець.

– Славний хлопець виріс у коваля, багато чого хоче. Допоможи йому, Боже, на шляхах його! – підтримав розмову пасічник.

– Володимир – молодець на свій взірець. Важко йому доведеться далеко від рідних. У чужих краях без батога вчать, без сонечка сушать, – додав швець.

– Ото ж бо воно, але до терпіння прийде й уміння. Хто серед людей поживе, той розуму набере, – нагадав пасічник.

Так брели старі, кожний згадував себе молодим, і тягар минулих помилок не здавався їм важким, і спогади були світлими.

Тим часом Володимир усе далі йшов від дому. Чоботи його місили снігову кашу, розім'яту колісьми і сотнями ніг. Ставало холодно. Сонце хилилося до вечора, й Володимир думав, що треба шукати нічліг.

Ліс розступився, і він побачив праворуч від дороги Собор. У призахідних променях храм виглядав величним і неприступним. Біля однієї зі стін погляд спіймав вогник. Що може бути приємніше за близькість вогню для втомленого подорожнього?

«Там є люди. Там я перечекаю ніч», – міркував Володимир.

Чим ближче підходив він до храму, тим більше переконувався в тому, що він був закинутий. Усюди було видно ознаки занедбаності, руїни; крізь ущелини плит і каменю проростали трави та чагарники. Оманливим був і вогонь. Здалеку він здавався таким яскравим. Тепер же, підійшовши впритул, Володимир побачив лише невелике багаття, усередині якого стояв почорнілий кухоль, у якому кипіла вода. Біля вогнища сидів чернець. З-під накинутого каптура вибивалися сиві пасма волосся, жовтуваті у відблисках полум’я.

Чернець трохи підвівся і кинув в кухоль щіпку трав. Аромат весняного лугу змішався з холодною свіжістю ночі. Володимир з цікавістю розглядав старого.

«Це Чорний Чернець!» – майнула тривожна думка.

Володимир згадав, як у дитинстві люди розповідали всілякі випадки зустрічі з Чорним Ченцем. Він з’являвся зненацька і також зненацька зникав на довгі роки. Переказували, що він живе серед руїн стародавнього храму, як дух, як тінь. Багато подорожніх він зігрів у негоду.

«Так це він! Це Чорний Чернець!» – подумав Володимир і здригнувся, коли почув тихий мелодійний голос старого.

– Ти довго йшов, синку. Трав'яний відвар відновить сили, – Чернець спритно вихопив кухоль з багаття і поставив перед Володимиром.

– Дякую.

– Пий, синку! Сьогодні ясна ніч. Бачиш, як яскраво горять зірки.

Володимир не розумів, стверджував чи запитував Чернець. Старий підняв голову, й хлопець побачив, що очі Ченця були заплющені.

«Він сліпий?!» – промайнуло в голові Володимира і відразу поспішно відповів:

– Так, сьогодні зоряне небо.

– Це добре. Я покажу тобі храм. Поквапся, чуєш, вже дзвонять до вечірньої служби.

Володимир із подивом подивився на старого – дзвону не було!

– Видно, послабшав розумом старий. Та й не дивно, мабуть, уже сто років розповідають про нього легенди.

Старий підвівся. Він був худий, високий.

– Ходімо!

Нечутно, піднімався Чернець сходинками. Володимир засумнівався:

«Чи сліпий старий?»

Двері храму легко піддалися, вони ввійшли всередину. Перед вівтарем горіли свічі. Було не холодно, стародавні стіни віддавали літнє тепло. Заговорив тихо Чернець:

– Послухай, як сьогодні звучить хор, співають черниці Собору. Подивися, попереду хору стоїть Вона! Підійди ближче. Бачиш, яка Вона гарна, який небесно чистий у неї голос.

«Старий і справді не при тямі», – подумав Володимир.

Тиша була такою, що юнак чув, як луною котився по залу стукіт його серця.

Чернець знайшов руку Володимира. Було помітно його хвилювання.

– Підніми вгору очі, синку. Бачиш під куполом розпис? Подивися на ліву групу. Бачиш у центрі Ангела? Ось зараз! Зачекай трохи! Так, зараз! Дивися! Дивися на Ангела, не відводь погляду! Бачиш, велика зірка заглянула у вікно навпроти. Промінь її слабко ковзнув по картині. Дивися! Дивися, як здригнулися, затріпотіли крила Ангела!

Старий затих, немов даючи можливість Володимиру помилуватися чудесним видивом і пережити побачене. Володимир дивився вгору. У провалі зводу він не бачив розпису, але було видно зоряне небо. Час стер зі стін все, що колись прикрашало храм. Володимир підняв свічку. Полум'я освітило Чорного Ченця… І місяць заглянув у провал зводу. Володимир завмер! Чернець стояв, закинувши голову назад, незрячі очі були підняті догори. Каптур впав на плечі, сиве волосся немов розчинилися в білому місячному сріблі. Помолоділо обличчя, воно випромінювало захоплення і велич.

– Двадцять років я чекав цього дива! – палко зашепотів Чернець ставши на коліна перед розбитим вівтарем. – Дякую, Господи, за цю радість!

Володимир поставив свічку. Зі стіни на нього дивилися очі,це все, що залишилося від прекрасної колись картини. Погляд цих очей був таким глибоким і загадковим, як сама Вічність, і Володимир опустився на холодні плити поруч із Ченцем.

– Добре! Це добре, синку! – і знову рука старого торкнулася руки парубка. – Іди за мною! Візьми свічку.

Вони ввійшли через двері поруч з вівтарем до невеликої кімнати. Стіл, стілець і дерев'яний поміст, що правив за ложе – це і все внутрішнє оздоблення кімнати.

– Постав свічку на стіл. Тут ти заночуєш.

– Як ти, старий, живеш тут сам-один серед цих руїн? – запитав Володимир.

– Я не сам. Зі мною Світлі Спогади і Чиста Совість. І ти сам чув Її незрівнянний голос, бачив тріпотіння крил Ангела.

– Ти дивак, старий, як і мій батько. Храм давно мертвий! На криласі пищать хіба що миші, розписи обсипалися, купол провалився, мабуть років сто тому.

Чернець стояв спиною до Володимира, але відчувалося, як напружено прислухається він до слів юнака. Враз Чернець рвучко повернувся і коротко запитав:

– Хто ти?

Його незрячі очі втупилися Володимиру в обличчя.

– Я син коваля! Так, я син...

Чернець не дав йому договорити.

– Того коваля, що живе на пагорбі біля Великого шляху? Славний рід. Твій дід, прадід і прапрадід були ковалями. Гідні люди. Виходить, не встиг тобі пояснити батько: не те дороге, що з червоного золота, а те дороге, що доброго майстра! Так, так, доброго майстра!

– Відкіля тобі відомо це, Ченцю?

Старий не відповів. Він щось пробурчав і опустився на коліна, очевидно, готуючись до молитви. Володимир розібрав кілька слів:

– Храм мертвий, каже, храм мертвий. Мертвий?

Після цього старий замовк.

Володимир приліг на настил і задрімав. Прокинувся, коли Чернець торкнув його за плече.

– Треба поспішати. Сьогодні твоя ніч! Ходімо!

Вони йшли вузькими переходами, то піднімаючись сходинками вгору, то спускаючись. Старий ступав по-юнацькому легко, впевнено.

«Може, він бачить? Куди ми йдемо?» – думав Володимир, але не наважувався запитати старого.

Нарешті вони ввійшли до зали. Яскраво горіли свічки. На стінах висіло безліч картин у важких рамах, ікони в золотих окладах. Вогонь свічок і блиск золота наповняли весь простір зали радісним сонячним світлом. У кутку зали стояв стіл. За столом старенький дідок в зеленому атласному камзолі перегортав не без зусиль сторінки книги.

–От-те! Те-те-те! От-те! От... – шепотів чоловік, не звертаючи уваги на гостей.

Чорний Чернець шанобливо мовчав. Володимир розглядав приміщення.

«Скільки золота!» – подумав він і відразу ж почув:

– Так! Так! Стародавнє золото! От-те! От-те-те...

– Яка чудесна музика, здається, відлунює в самому серці! Начебто зі стін звучить вона!

І знову Володимиру відповів дивний дідок:

– Равель! Так! Так! Равель!

Чоловік так само порався біля книги, наполегливо відшукуючи потрібну йому сторінку.

Нарешті він випрямився і підняв оксамитову, розшиту сріблом шапочку.

– Я – Хранитель Вічного! Веду облік усього істинно прекрасного, створеного людством за різних часів: найкращі картини, світові шедеври музики, скульптури й інше… Так, так! Й інше, – і чоловічок кумедно вклонився.

– Що це за книга на столі? – запитав Володимир.

– Я ж сказав, що веду облік! Ось у цю книгу записую імена майстрів усього світу, і вони стають безсмертними.

– А-а! Розумію.

– Я чекав тебе! Підійди, юначе. Дивись сюди, читай! Бачиш! Читай уголос! Це варто прочитати вголос.

Володимир прочитав:

– Володимир – коваль!

– Так звали твого прадіда! Читай далі. Ось!Тут!

Володимир продовжував читання:

– Володимир – коваль. Прославлений навіки тим, що відлив дзвін для храму Господнього, за голосом дзвону рівного не було. Срібним дзвоном плив над землею, і було чутно за сотні верст.

– Тебе звуть Володимиром? Це на честь прадіда – чи не так?

– Не знаю? – оторопіло пробелькотів парубок.

Чорний Чернець так і стояв мовчки осторонь, потім рвучко махнув руками вгору, вниз, стіни зали розсунулися, земля пішла з-під ніг, і Володимир зрозумів, що вони летять. Чернець чіпко тримав Володимирову руку.

Під ними простягнулися міста і села з мерехтливими вогниками, темніли лісові масиви, блищали озера, ріки, моря, відображаючи зірки.

Розвиднялося. Володимиру подумалося, що вони наздоганяють сонце, яке сходить. Так! От і світанок. Ранок. Вони пролітають над невідомим Володимиру величезним містом. Ох, як людно! Як багато людей метушиться біля крамниць, майстерень. Поспішають! Поспішають! А це що? Ось ще одне місто! Які величні палаци, замки, храми! Немає тут лише людей!

Чорний Чернець опустився нижче.

З висоти пташиного польоту Володимир побачив щось жахливе! Місто було порожнє! Зблизька поблякла пишнота палаців. Усе зруйновано. Зі сходу на місто сунули піски. І хтозна – скільки знадобиться часу, щоб пустеля поглинула місто цілком – десятиліття, століття чи вічність?

– Бачиш, це місто мертве! – заговорив Чорний Чернець. – У цих палацах колись кипіло життя, тут любили, ненавиділи, страждали і раділи, народжувалися і вмирали – місто жило. Жило! Тепер воно мертве. На землі немає вже жодної людини, яка б пам'ятала аромат садів, музику вулиць, тишу площ. Одначе все, створене руками людини, не вмирає, поки воно живе в чиїйсь пам'яті, у чиємусь серці. Мій храм живий, поки є я.

Тепер вони летіли назад. Чернець час від часу говорив, начебто сам до себе:

– Мертвий будинок, мертве село, мертве місто.

Володимир прокинувся і побачив, що лежить в комірчині Ченця. На столі тліє свічка. Старий Чернець стоїть на колінах і шепоче молитву.

– Виходить, мені приснилося. Я й не помітив, як заснув. А як же Хранитель Вічного? А мій прадід? До речі, там, на сторінці книги, є вільне місце. Чиє ім'я впишуть туди? Мертве місто? Храм?

Незрозумілі думки тривожили Володимира.

«У нас вдома, – згадував Володимир, – стоїть кілька стільців. Стільці як стільці. Вони старіли, ламалися, їх лагодили або, розбивши, кидали в камін. Але один із них особливий. На ньому завжди сидить батько. Кажуть, і дід, і прадід сиділи на ньому. Стілець тим і цінний, що пов'язаний з пам'яттю!»

Його міркування перервав Чернець. Він підвівся з колін і мовив:

– Світає. Слід поспішати, тобі треба потрапити в місто твоєї Долі. Ходімо покажу дорогу. Будь уважний, стежка ледь помічена. Горе, якщо зіб'єшся зі шляху – довго тобі доведеться блукати болотами і хащами, поки знову не вийдеш на стежку долі.

Він подав Володимиру окраєць хліба і показав рукою на вузеньку стежку.

– Хай щастить тобі, синку! – і немов розтанув.

Жовті ранкові зірки освітлили ліс. Місяць котився за ним, стаючи дедалі тоншим, поки, зрештою, не зник. Настав ранок. Ліс розступився, й Володимир побачив, що стоїть на височині. Перед ним, в низині, лежало місто. Навіть не лежало. Місто було ніби виткане зі світла і хлюпалося у величезній кам'яній чаші, оповитій серпанком. Його палаци були величні. Куполи храмів золотило ранкове сонце.

Володимир спустився вниз і пішов вузенькими вуличками міста-примари. Місто ще було порожнє, але за стінами будинків відчувалося пробудження. Враз назустріч вибіг хлопчик.

– Скажи мені, друже, що це за місто? Куди я потрапив? – запитав Володимир.

– Це місто Доль. Тут або станеш майстром, або...

– Що «або»?

Проте хлопчик був уже далеко.

Тим часом вулиці почали заповнюватися людьми, які жваво ставали до роботи. На площах кипіли казани, люди плавили, кували, обпалювали метал. Зводили будинки, садили дерева. Стукотіли ткацькі верстати, молоточки шевців. Над усією цією метушнею плив запах свіжоспеченого хліба – трудилися пекарі.

Володимир підходив то до одного гурту робітників, то до іншого. Люди, зайняті ділом, не звертали на нього уваги, не відповідали на запитання, начебто крізь нього дивилися – не бачили. Слухали і не чули.

«Що вони за люди такі?!»

Парубок втомився, зголоднів, але головне, що заблукав, і це його не на жарт налякало.

«Де ж вихід з цього лабіринту вулиць? – напружено думав Володимир. – Як вибратися звідси? А якщо не вдасться? Чому всі мовчать?»

До вечора зовсім знесилившись, він сів на землю, й отут сталося те, чого він чекав увесь день: коваль, що стояв поруч, кинув молот і пронизливо свиснув.

– Погляньте! Погляньте! У нас новачок! – коваль ляснув Володимира по плечу. – Дивіться, він молодий і здоровий!

Люди кидали роботу, витирали піт і підходили ближче. Володимир опинився серед юрби, що все більше ущільнювалася довкола нього.

– Так! Так! Новий житель нашого міста.

– Вітаємо тебе!

– Успіхів тобі на шляху Долі!

Враз стало тихо, юрба розступилася, даючи дорогу трьом багато одягненим вершникам, трималися вони з великим достоїнством. Один із них шанобливо звернувся до Володимира:

– Вітаємо тебе в нашому місті Доль. Ми чекали тебе перед заходом, ти прийшов зі світанком – це добре! Добрий знак! Ти не збився з дороги своєї Долі. Йти нею легко, якщо не схибиш.

– Тепер ходімо! – старший з вершників подав руку Володимиру, допомагаючи сісти на коня.

Вони під'їхали до дивної споруди. На ній були величезні колеса, важелі, вікна, які з шумом відчинялися і квапливо зачинялися, ланцюги, канати… Здавалося, що це гігантська машина.

Володимир і його попутники спинилися біля дверей, перечекавши, коли вони відчиняться, увійшли всередину. Величезна зала була яскраво освітлена, на полицях від підлоги до стелі – книги в старовинних оправах. Прямо перед Володимиром розсунулися стіни, і відтіля викотився трон. На ньому сиділа молода жінка. На спинці трону замість герба – великий годинник. Серед свита прекрасної дами люди, за зовнішністю яких можна було здогадатися, хто вони: ось лікар, пекар, кравець, музика…

Коли годинник пробив сім разів, жінка, що сиділа на троні промовила:

– Отже, Володимире, ти прибув до нас без запізнення.

– Куди це до вас? Поясніть мені, я нічого не розумію.

– Добре, тільки спершу ти відповіси на кілька запитань. Почнемо?

Жінка усміхнулася, вона була привітною та чарівною.

– Чи жалієш ти кого-небудь, Володимире, з тих людей, кого залишив у минулому?

– У минулому? Вчора я вийшов з будинку, зустрів Чорного Ченця, він направив мене сюди. Я нічого не розумію. До чого тут минуле?

– Відповіси ти на моє запитання, Володимире?

– Та не шкодую я ні за ким! Батько, дивак, стукає від зорі до зорі молотом. Уявляєте, викував на Різдво подарунки – моїй сестрі мідну корону, а мені – залізний кинджал, ліпше б викував свічники, їх можна продати і купити матері черевики. Мати вишиває для багатих, радіє, якщо візерунок удався, за роботу ж отримує копійки. Сестра всіх жаліє, повсякчас довкола неї топчуться злиденні чужинці. Адже ми живемо біля Великого шляху. Сестра кожному готова віддати останній шматок хліба. А от недавно Король повз нас проїжджав, так вона Принца пожаліла, каже: «Яке бліде і сумне обличчя у Принца». Це в Принца сум?! Одним словом, дивні в нашому домі люди!

Володимира уважно слухали, дехто схвально кивав головою, жінка трохи посміхалася.

– То ж ти не шкодуватимеш ні за ким? Проте чи є речі, що про них ти б пам'ятав?

– Ха! Про що запитала! Та у мене ні поспати, ні укритися, ні голови покласти! Увесь я тут! Ні, шкодувати немає про що!

– А чого б ти хотів навчитися, щоб майстром стати?

Володимир задумався і раптом згадав забавного Хранителя Вічного, книгу і слова: «Володимир – коваль, прославлений навіки тим, що відлив дзвін, для храму Господнього».

– Отже, чим ти хотів би зайнятися? – повторила запитання жінка.

– Я хочу відлити дзвін, як мій прадід, якого, до речі, теж Володимиром звали.

– Нехай буде так. Завтра з зорею ти почнеш працювати. Відлий свій дзвін!

Стіни розсунулися – і трон, і оточення почало затягувати в темряву вічності.

– Зачекайте! Стривайте! – гукнув Володимир. – Я відповів на всі ваші запитання, а ви не сказали навіть, де я!

– Ти зараз у далекому минулому. Все, створене людиною, має бути випробуване часом. Тільки час – істинний оцінювач усього прекрасного, вічного. До речі, що тобі не встиг сказати батько?

– Мені Чорний Чернець пояснив, що не те цінне, що з чистого золота, а те, що майстра доброго.

– Добре сказав Чернець. От тобі вже й легше буде жити з цими словами. Починай свою роботу! Не забувай гарні слова!

Трон поглинула темрява.

– Ходімо, Володимире, – звернувся до юнака один із його супровідників.

– Хто ця жінка на троні?

– Це покровителька всього прекрасного, вічного на землі. Чарівниця Юна! Королева міста Доль. Тепер поспішаймо!

Коні легко бігли дорогою, ледь зарослою травою. Зупинилися біля невеликої ями. Було видно, що перед ними тут брали глину.

– Ось твоє місце, Володимире! Лопата, кирка. Починай роботу.

– Адже мені потрібні мідь, срібло, золото! Я повинен відлити найкращий у світі дзвін!

– Звичайно! Звичайно! – погоджуючись, вершники кивали головами. – Бажаємо успіху, Володимире! – і пришпорили коней.

Володимир сів на землю і затулив обличчя руками.

 

Тужливо стало в оселі коваля. Час минав, а Володимир не повертався. Побіліла ковалева голова, згорбилася спина. Він рідко заходив до будинку, волів ночувати в кузні, уникав зустрічатися з дружиною поглядом. Її очі були сповнені горя. Дружина більше не вишивала, невпинні сльози послабили зір, а за п'яльці сіла Світлана.... У будинку стояла тиша.

Щодня Світлана виходила на дорогу, запитувала подорожніх, чи не чули вони про її брата.

– Ні, не знаємо такого! – відповідали мандрівники.

Минули зима, літо, настала осінь. Звістки від Володимира не було.

Якось увечері попросилася на нічліг жінка.

– Проходьте! Повечеряйте з нами!

Сіли за стіл, жінка запитує:

– Що за горе у вашому домі, чим серця ваші засмучені?

– Лихо в нас велике. Незабаром рік, як пішов з дому наш син щастя-долю шукати, і немає ні сліду, ні звісточки. Може ви де зустрічали, чули? Володимиром звуть синочка нашого.

– Не зустрічала я і не чула. Однак ось що хочу вам порадити. Розповідали мені люди добрі та й ви, напевно, знаєте: неподалік звідси стоїть стародавній храм, а там із сотню літ, може, й більше живе старий чернець, Чорним прозваний. Багато бачив і чув на своєму віку, багатьом в житті допоміг, добре б у нього поради запитати.

– Дозвольте, батьку й матінко, я піду в той храм і знайду Чорного Ченця, – мовила Світлана.

– Добре доню, так і зроби.

Вранці покинули Світлана і мандрівниця оселю, і, як вийшли на дорогу, жінка показала рукою:

– Туди йди, красуне. Хай допоможе тобі Бог! – сама пішла в інший бік.

До храму Світлана дісталася надвечір. Горів захід сонця. Полум'яніли грона горобини, багряно опадали клени. Серед осінньої жовтизни чорна постать старого, що сидів на сходинках храму, вирізнялась самотньо і страшно. У Світлани стислося серце.

– Дідусю, це ви Чорний Чернець?

– Чорній Чернець? Не знаю такого. А ти шукаєш його? – голос пролунав м’яко, жваво, здавався молодим з лукавинкою.

– Так, я шукаю його.

– Підійди ближче, подай мені руку, дитино.

– Я прийшла до вас, дідусю, щоб дізнатися про свого брата. Він пішов з дому – немає ні звісточки, як у воду канув.

– Ти ковалева дочка, ви живете на пагорбах біля Великого шляху? Звуть тебе Світланою? Красу тобі Бог дав незвичайну. Та про це згодом…

Старий підняв голову, каптур скотився йому на плечі.

Світлана побачила обличчя Чорного Ченця. Воно було бліде, заплющені очі підкреслювали запалі щоки. Сиве волосся вітер полоскав у золоті заходу. Дівчинка дивилася на старого, як на захоплююче видіння.

– Так, я ковалева дочка Світлана! Не мовчіть, дідусю. Скажіть мені, де мій брат? Може, щось знаєте?

Проте Чернець не поспішав відповідати, він кидав окремі слова, начебто розмовляв сам до себе, не випускаючи руки дівчинки:

– Світлана! Світлана! Прекрасна гостя! Незвичайна доля...

Старий надовго задумався. Світлана, не переривала його думок, чекала. Чернець заговорив:

– Я відповім тобі, люба. Не шукай Володимира, заспокой матір, батька. Брат тепер у Юни, покровительки прекрасних творінь, що їх виготовили люди... Не лякайся – така в нього доля. Живий, здоровий. Пройде час, стане майстром. Нехай шукає красу золотих пропорцій. Скільки на це піде часу? Хтозна. Як знайде зерно краси – повернеться додому, не затримається. Зрозуміла, серденько?

– Так, дідусю!

– Заспокойся, красуне. А тепер про тебе скажу. У твоєму серці є мрія про прекрасного Принца. Гарна мрія! Допоможу я тобі – ви зустрінетесь!

– Що ви, дідусю! Він – Принц, я – проста дівчина! Не рівня ми.

– Вроді твоїй на землі рівних немає, доброті твоїй немає ціни! А зараз помовчимо – на спокій іде сонечко. Останні промені його особливо теплі і ніжні. Підніми своє обличчя до сонечка, заплющ очі. Чи відчуваєш, як прощається воно з тобою?

І справді, Світлана відчула на своєму обличчі гарячий дотик. Останній прощальний промінь. Сонце закотилося за край землі. Відразу ж яскраво замиготіли на небі зірки, тріумфально, засяяв місяць. Чернець, що стояв поруч, промовив:

– Тепер можна йти. Дай руку.

Тонкі пальці стиснули Світланину руку, і вони пішли.

Старий рухався так впевнено, що Світлана засумнівалася, як колись Володимир чи справді сліпий старий.

Вони йшли вузенькою лісовою стежкою, спускалися і піднімалися з пагорба на пагорб. Несподівано Світлана помітила, що ліс виявився внизу, але все ще відчувала під ногами землю, начебто стежка піднялася над лісом і пагорбами. Далі почався крутий узвіз, і довелося майже бігти. Потім вони йшли тьмяно освітленими коридорами. Відгонило сирістю.

– Де ми? В підземеллі?

Склепіння стали вищими, коридори ширшими, і вони зупинилися біля невеликого отвору в стіні. Відтіля струменіло м'яке блакитне світло.

– Ми на місці. Тепер, зіронько, будь тут, дивись і слухай.

Світлана озирнулася, – та старого біля неї вже не було.

Дівчинка зазирнула в стінний отвір і побачила величезну залу. Вона стояла під самим куполом цієї зали, тому можна було добре роздивитися все приміщення. Стіни і зводи розписані дивними знаками. Посередині зали було озеро. Його нерівні береги прикрашені високими свічами. Білий віск високих свічок відбивався в темній воді.

Нечутно відчинилися двері в одній зі стін, і увійшов високий Старець в сірій, розшитій сріблом одежі. Сиве волосся акуратно лежало на плечах. Він наблизився до озера, ледве дмухнув на свічі – і вони одразу почали обертатися кожна на своєму місці, потім ритмічно переміщатися берегом озера. При цьому язички полум'я нахилялися то в один, то в другий бік, зривалися з місць і летіли вгору вогняними кульками. Свічі гаснули то разом, то поперемінно, начебто переморгувалися.

– Свічки танцюють? Танець свічок! – вихопилося у Світлани.

Видовище було чудове. Стіна піднялася – і з'явився трон із білого мармуру. На ньому лежали оксамитові подушечки, теж білі, з візерунками, вишитими срібними нитками.

Господар зайняв місце на троні. Свічки завмерли, полум'я кожної ніби застигло. Не було жодного руху, і фігура Старця на білосніжному троні, видавалася особливо загадковою і урочистою. Ударив гонг.

З протилежного боку зайшов юнак. Темно-зелений, майже чорний костюм на ньому як улитий. Каштанове волосся виблискувало золотом.

Серденько Світлани завмерло – перед Господарем стояв Принц, ще прекрасніший, ніж у мріях і снах дівчини. Світлана завмерла від щастя! Та раптом блискавкою сяйнуло, що Господар в прекрасному одязі це Чорний Чернець. Так! Так! Чорний Чернець!

Схрестивши на грудях руки, Принц чекав. Несподівано зводи зали розсунулися і зоряне небо відбилося в озері. Три зірки збільшилися, їхні промені перетнулися. У місці їхнього перетинання спалахнуло зеленувате світло. Подув вітерець, і зникло це видіння з дзеркальної гладіні озера. В озеро заглянув місяць, він сяяв, заповнюючи майже всю поверхню води. І враз розколовся навпіл, потім кожна половинка ще раз розділилася, далі ще і ще на все дрібніші часточки. Одні частинки місяця темніли, інші ставали червоними, ще інші тонули у воді. Зводи зали зімкнулися.

Принц неголосно звернувся до Старця, що сидів на троні:

– Я слухаю тебе. Тебе, тебе! – відлунювали слова.

Господар провів долонею, ніби стер місяць.

– Хлопчику мій! – промовив він, і голос його, ясний і чистий, долинув під зводи зали. – Від дня твого народження я спостерігаю рух небесних тіл, що визначають долю твою. І я був спокійним. Три зірки тобі обіцяли багатство, мудрість, довголіття, любов. Проте сьогодні стривожений я! Місяць – причина болісних роздумів.

– А що з місяцем?

– Місяць – це твоя країна і твій народ, що успадкуєш по праву.

– Що чекає країну і мій народ?

– Країну – розкол, народ – безробіття, хвороби, голод, війни.

– Сумна доля! Нещасливий я!

– Втомився твій народ. Зійшов зі шляху добра і досконалості!

– Чи є надія на порятунок? – занепокоївся Принц.

– Так!Вихід є! Принце, ти повинен вірити мені. Я не належу до світу суєти. Не граюся я долею людей. До підступів інтриг, я не вдаюся. Мої друзі – світила. Вони вірні і безпристрасні. З ними я веду бесіди про Вічність, і їх слова переповідаю людям. Порад ніяких не даю – не слухають їх люди. Однак ти розумний, чесний, чистий душею – тобі пораду дам!

– Тобі я буду вдячний, – відповів Принц.

– Завтра ти відмовишся від трону! Нехай не поспішає Король-батько. Я знаю, бажає він зняти тягар влади. Він відчуває, що сил залишилося мало. Проте йому я допоможу здоров’я й сили дам. Він мудрий, турботи свого народу знає – нехай зачекає. Прийняти жезл Короля твій час ще не настав, не треба поспішати. Завтра ти відмовся від корони і скажи, що хочеш піти в народ як мандрівник-жебрак і що дружина тобі потрібна, помічниця і друг, яка з тобою буде поряд, погодиться ділити тягар твоїх доріг. Вона стане твоєю долею до кінця твоїх днів. Ти обвінчайся з нею і вирушай в дорогу!..

– Чи довгим буде шлях моїх шукань?

– Не знаю, знак буде подано. Почуєш на світанку – ударить дзвін, покличе всіх, розбудить жагу до краси і досконалості, вкаже шлях до любові і доброти. Ти зрозумієш: твій час настав. Іди додому, бери корону влади. А зараз прощавай!

– Коли мені знову прийти до тебе?

– Мене ти більше не побачиш, твоя доля зрозуміла. Все від тебе тепер залежить.

– Дякую! – поклонившись, Принц вийшов із зали.

Незабаром Світлана відчула на своєму плечі руку Ченця.

Дорога назад не видалася довгою, начебто ступили крок, другий – і вони вже стоять біля дверей храму. Починався день.

– Ходімо!

І знову старий міцно тримав руку дівчини. Незабаром вони опинилися в палаці Короля.

– Зайди в ці двері, Світлано! Тобі треба приготуватися до зустрічі з Королем. Відкривай сміливіше, там ти знайдеш усе необхідне.

– Та мені нічого не потрібно, адже це все чуже.

– Ні, це все твоє. Там на тебе чекає найдобріша з фей на ім’я – Евіна. Вона добре знається на жіночому вбранні, їй рівних немає. Бери все, що вона тобі запропонує, – посміхнувся Чернець.

Двері відчинилися, і Світлана потрапила в невеличку яскраво освітлену кімнату. Було світло, хоча не було ні вікон, ні свічок. Здавалося, світло випромінюють стіни і всі предмети, що містяться в кімнаті.

– Здрастуй, дівчинко! Простягни руку долонею вгору, – пролунав звідкілясь тихий голосочок.

Світлана розкрила долоню і відразу побачила мініатюрну дівчинку, гарну живу ляльку, завбільшки, мабуть, з мізинчик.

– Оглянь мене, Світлано, краще. Бачиш, на честь коронації я обрала сіру тафту, темно-синій оксамит, срібло і перли. І ще рубін червоний.

Світлана подумала, що їй усе це наснилося. Однак Евіна повела рукою – і кімната миттєво збільшилася до величезних розмірів. Світлана побачила, що до неї рухається процесія. Прекрасні дівчата несуть вбрання. Саме вдягання не зайняло багато часу. І коли Світлану підвели до дзеркала, перед нею стояла, ніби сама фея Евіна.

– Невже це я ?!

Наряд підкреслював молодість і принадність Світлани. Нічого зайвого. Простота, строгість, скромність. Приготування завершено. Чорний Чернець уважно оглянув Світлану, злегка торкнувся пасма її волосся, поправив на плечі прикрасу.

– Пам’ятай, ти – красуня, і не дивуйся, як зойкнуть при дворі, побачивши тебе. А тепер ходімо. Встань ось тут, біля колони.

Тронна зала була переповнена. Королі сусідніх держав, вельможі, знатні гості. Запанувала тиша. До трону Короля йшов Принц у супроводі друзів, прихилив коліно і поцілував руку батькові.

– Ваша Величносте! Дозвольте мені сказати!

– Ваша Високосте, я готовий вислухати Вас.

– Батьку, я відмовляюся сьогодні прийняти з ваших рук корону. Присягаюся, то не моя воля. Мені так напророчили зірки. Мій час ще не настав. Зараз не треба квапити долю.

Юрба гостей затихла в очікуванні.

– Мій сину, то ми зачекаємо, щоб не випробовувати долі.

– Ваша Величносте, батьку! Ви завжди були терплячі. Я вдячний Вам. Маю Вам ще щось сказати: я йду в народ бродячим жебраком.

– Ох-х! – загуділа юрба.

– Мені небо радить так вчинити. Я стану жебраком.

– Сину мій! Звісно я засмучений. Що я можу зробити, щоб допомогти?

– Бережіть себе, щоб вистачило сил чекати мене.

– Скільки чекати?

– Сказати я не можу… Мені буде подано знак. І ось ще: мені треба вибрати дружину, щоб погодилась зі мною жебракувати.

– То вибирай! Тут зібралися принцеси сусідніх держав, дочки вельмож і знатних громадян.

– Я не вибиратиму. Нехай виберуть мене. Зовсім нелегко в злиднях поділяти зі мною тягар доріг.

Принц схилив коліно і, приклавши руку до серця, звернувся до всіх красунь двору:

– Хто вибере мене?

Двір затих. Здавалося, чутно, як муха пролетить. Принцеси, дочки почесних громадян поспішно ховали обличчя, і всі мовчали.

– Тепер пора, – шепнув Чернець і виштовхнув Світлану на середину зали.

– Ваша Величносте! Королю! Згодна я дружиною Принца стати. Мандрівне життя я знаю змалку, живемо ми край дороги. І якщо, Принце, Ви згодні, до скону буду Вам вірною дружиною.

Усі з подивом розглядали дівчину.

– Хто така? Вона ж плебейка! Живе край дороги? Знає, що таке убогість! – долинав шепіт звідусіль.

– Проте яка вона чарівна! Яке волосся! Яка тонка талія!

– Убрання просте, а хода – Королеви!

– Дитино моя, скажи, відкіля ти. Як сюди потрапила? – запитав Король-батько.

– Я дочка коваля.

– Як звати тебе?

– Світлана. Сюди привів мене мій друг.

– Де він?

Світлана озирнулася, щоб покликати Чорного Ченця, але його не було.

– Був тут, щойно пішов!

Принц не міг відвести очей від гарного Світланиного обличчя. Він взяв її за руку і підвів до трону.

– Ваша Величносте, батьку! Ми обвінчаємося сьогодні і відразу ж вирушимо в дорогу.

Король зійшов з трону і поцілував прекрасне волосся Світлани.

– Дитино моя! Наслідний Принц бере тебе за дружину! Ти дочка коваля, але краса твоя і доброта гідні поваги, любові і дружби Короля.

 

Скільки часу просидів Володимир на землі, важко сказати. До ями раз у раз підходили люди, брали глину і йшли, не звертаючи уваги на юнака. Проте несподівано хтось поклав йому на голову руку. Володимир звів погляд і побачив Чорного Ченця.

– Збігає день, синку, а ти все ще не взявся до роботи. Ти гаєш час! Колись ти цінуватимеш кожну хвилину, а зараз втрачаєш день. Розпочинай!

– Що мені робити?

– Спочатку ти будеш виконувати роботу гончаря, литимеш дзвіночки з глини. Сотню в день! Поки дійдеш суті.

– Адже ж срібний дзвін…

– Звісно. А зараз за справу. Сто дзвіночків із глини в день!

Робота посувалася повільно, томила спрага, час здавався нескінченним. Володимир втомлювався, руки вкрилися мозолями.

Одного разу парубок взяв до рук ще теплі після випалювання дзвоники і виставив перед собою. Спробував подзвонити.

– Ех-ех!

– Ух-ух!

– Ох-ох!

– Бах-бах! – відповів кожний.

«У кожного свій голос! – подумав Володимир. – А від чого ж це залежить?»

Володимир почав уважно розглядати кожен дзвоник. І раптом зрозумів, що треба вивчити форму кожного, склад глини, вагу язичка і товщину стінок. Зрозуміти залежність звуку від цих складників.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.