Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Таємниця золотого озера



іти бачать озеро дивної краси, яке лежить між горами, порослими густим лісом. Його береги оздоблює смарагдова зелень. Білі лілії трохи погойдуються на злегка сколиханій поверхні води. Вони уявляють, як темними серпневими ночами зірки заглядають у його таємничу глибину, а восени жовті багаття модрин, темна хвоя ялин і полум'я осик урочисто завмирають над тишею його прозорої холоднуватої води, як міраж.

Вейда розповідає, і діти чують її голос, який веде їх у нову казку:

– Багато легенд ходить в окрузі про це озеро. Річ у тім, що двічі на добу, при сході сонця й при заході, озеро стає золотим. Золотиться вода, ніжні лілії, прибережні трави і дерева.... У ці хвилини затихають вітри, замовкають лісові птахи, завмирають лебеді, граційно вигнувши позолочені шиї.

Жителі невеликого рибальського селища виходять з будинків і мовчки стоять на березі, кожного разу, заново переживаючи небувале. Рибалки знають, що не варто в цей час перебувати на воді. Ті, кому довелося коли-небудь опинитися в ці чарівні миті на озері, розповідали, як раптово, на їх очах, важчають весла, як руки, човен і все навколо наливається золотом; стає густою, прозоро-золотистою при сплеску вода.

Старі люди кажуть, що на дні озера стоїть золотий палац і заховані в ньому незліченні багатства. Ніби вхід в той палац знаходиться біля підніжжя однієї з гір, а ключ від заповітних дверей зберігає Біла Риба. Багато молодців пішли б на пошуки омріяного скарбу, та виловити Білу Рибу можна тільки рибальською сіткою сплетеною з найтонших золотих ниток. І щоб сітка була від берега до берега завдовжки, а шириною могла до дна дістати. Де ж знайти таку чарівну рибальську сітку?

Десятиліття зливалися в століття. Йшли з землі одні люди, приходили інші, а озеро сяяло первозданною красою, ніжилося серед лісистих гір, вражаючи уяву і ваблячи своєю таємницею.

В інший, не менш давній легенді розповідається, що Господиня цих місць, фея Вейда, живе в цьому, прихованому від очей, золотому палаці. Декому з жителів селища доводилося зустрічатися з нею.

Справа в тому, що раз на рік, вибравши саму теплу літню ніч, Вейда обходить свої володіння. Ось і цієї ночі вона поспішала від лісу до селища, легко літаючи над землею. Її світле волосся ніби зливалося зі світлом місяця і спадало майже до землі. Легкий одяг злегка розвівався. Хмарка туману навколо неї ледве світилася. Якщо придивитися ближче, то можна розгледіти, що це зовсім не туман, а тисячі маленьких лісових ельфів, схожих на тоненьких бабок. У руках в одних горіли ліхтарики, інші тримали відерця, наповнені нектаром квітів та росою зібраною з цілющих трав. Їх прозорі крильця видавали слабкий дзвін, і здавалося, що над землею пливе співаюча хмаринка. При цьому, феї треба постійно тримати руки витягнутими долонями вгору, тому що на них позмінно сідали відпочивати крихітні ельфи. Для них це був зовсім нелегкий шлях, та ще й тримати ліхтарики або важкі відерця.

Вейда заходить до кожної оселі рибальського селища, нечутно проникаючи крізь стіни. Вона стає в головах, навіває сни, які віщують щастя або застерігають від біди. Змочує солодким нектаром губи хворих, щоб вони видужували. Слабких людей напуває росою, це їм додає сили, боязливим – додає хоробрості, гордим – смирення. Втішає бідних, радить їм, як поправити справи, а тим, хто багатший – насилає прекрасні почуття доброти і милосердя.

Треба сказати, що жителі того селища, яке розмістилося на березі озера, біля підніжжя гори, живуть щасливо. Озеро дає вдосталь риби, ліс – ягоди, гриби, дичину.

Найулюбленішим у феї Вейди став будиночок старого рибалки Міхайя. Він чесна людина, мрійник, складає гарні пісні. У молодості, коли повертався перед заходом сонця з уловом, далеко серед гір чувся його дзвінкий голос.

Та хлопцеві не пощастило. Він покохав вродливу дівчину із селища. Одружився, та не минуло й трьох років, як дружина померла, не залишивши дітей. Немов льодом скувало серце Міхайя. Ніхто не чув більше його пісень. Залишився в селищі і жив все одинаком. На старості років наснився йому віщий сон, в якому фея Вейда порадила, взяти дівчинку-сироту з сусіднього селища. Звали її Світлана.

Міхайя взимку привіз дитину, міцно загорнувши в кожух. До весни Світланка звикла до діда, наповнила дім веселим сміхом. Дивувалися люди дівчинці – не по роках розумна! А волосся!? Відливало воно золотом. Гомоніли навколо, що виловив рибалка собі на втіху на старості років золоту рибку.

Прийшло у дім щастя. Ніби душею помолодшав дід, навіть став муркотіти у вуса улюблені ним колись пісні.

 

Затих голос оповідачки. Світлана раптом чітко зрозуміла, ніби з глибин пам'яті, здалеку дійшло усвідомлення, дочка Рибака – це вона.

Світлана полюбила ці краї, особливо озеро. Зустрічаючи схід, вибігала дівчинка до озера, зачаровано спостерігала, як золотило сонце береги і воду, тягнулося до цукрових лілій. На відміну від інших жителів, що стояли в чарівні хвилини золочення озера віддалік на невисокому березі, Світлана вбігала по коліна у воду і рибки зграйками підпливали до її рук, підставляючи золочені боки. Сердечко Світлани в грудях стрибало від щастя! Ох, якби вона бачила в ці миті себе з боку, то, напевно, була б вражена своїм перевтіленням: її волосся, немов спалахували жовтим полум'ям, блакитні очі ставали глибшими і яскраво-синіми, а біле личко, так само, як лілії на воді, світилося з ледь помітною позолотою.

Жителі селища прийняли худеньку добру дівчинку. Світлана знала кожного по імені, низько вклонялася при зустрічі. Знала дівчинка і всіх мешканців озера, і прибережних лісів.

За життям Світлани щодня спостерігала фея Вейда.

Ось і сьогодні вона затрималася біля ліжечка Світлани.

«Яка доросла стала дівчинка! Яке довге і шовковисте її золоте волосся! – думала фея і звернулася до своєї свити. – Подивіться, друзі мої! Яка красуня! Які брови, вії!»

– Так, так, зовсім доросла!

– Але сьогодні якраз дівчинці виповнюється п'ятнадцять років, – прошепотів квапливо маленький ельф, присівши на гарненький носик Світлани.

– Як мило, що ти нагадав нам про це, – лукаво зауважив інший ельф. –– Раз так, то нам усім треба подумати про подарунок.

– Звичайно! Звичайно! – задзижчали ельфи, щільно оточуючи сплячу Світлану.

– Їй слід мати срібні крильця!

– Янтарний гребінець!

– Рожеву атласну стрічку! – викрикували наперебій ельфи.

– Ні, друзі! подаруємо їй кошик запашної, стиглої суниці!

– Намисто! Звичайно, звичайно, намисто із затверділих крапельок роси!

– Ні, краще квіти! Квіти! Квіти! І попросимо птахів привітати Світлану своїм співом! – лунало з усіх боків.

– Прекрасно, друзі!– перервала ельфів фея Вейда. – Прекрасно! Я бачу, як ви всі дуже любите Світлану. Зупинимося на квітах, пташиному хорі і подаруємо дівчинці пророчий сон. А тепер за справу, мої маленькі герої! Трохи нектару, кілька крапель роси! Це зробить Світлану ще красивішою і сильнішою. Йдемо, нечутно йдемо...

– З Днем народження, Світлано! – беззвучно попрощалися ельфики і покинули оселю рибалки.

Світлана міцно спала, і снився їй дивний сон...

Бачить дівчинка, що підійшла вона до високої гори. Раптом відколовся від гори камінь, покотився вниз. Ледве встигла вона відбігти вбік. Глянула вгору – перед нею різьблені золоті ворота, прикрашені коштовним камінням. Відчинилися двері перед дівчиною, і побачила вона коридор. Високі свічки стояли по обидві сторони, а замість полум'я на кожній свічці стояв ангел з вогняними крилами. Було світло, ніби сяяло багато сонць. Світлана обережно йшла по коридору і незабаром потрапила в зал, де стіни, колони, високі склепіння були виконані з мармуру ніжних тонів. Посеред зали на невеликому підвищенні лежали скарби. Незліченні скарби! Вироби із золота, срібла, перлів, бірюзи, алмазів, рубінів. Все виблискувало, переливалося. Помилувавшись вдосталь блиском скарбів, Світлана обвела поглядом зал, стала роздивитися картини, ікони в дорогих окладах, високі дзеркала. На одній з картин вона побачила юну дівчину.

«Хто це? Здається, я вже бачила десь це бліде прекрасне обличчя?» – майнула думка в голові Світлана.

Раптом дівчина привітно усміхнулася їй, важка рама картини на очах збільшилася, і з неї легко зійшла по невидимим сходинкам чарівна незнайомка. Не встигла Світлана здивуватися, як та заговорила з нею:

– Я рада бачити тебе в моєму палаці, Світлано! Не лякайся! Я опікуюся тобою і бажаю тільки добра. Я фея Вейда! Не заперечуєш, якщо буду кликати тебе Свєтною?

– Ні, не заперечую! Дідусь Міхай розповідав про Вас! І мені дуже знайоме Ваше обличчя. Я Вас знаю?

– Можливо. Міхай живе на землі давно і багато знає. Я привела тебе сюди, щоб показати скарби Золотого Озера! Дивись! – сказала фея, відвернувшись від прямого світла.

– Дякую! Тут так красиво.

– Вибирай, що хочеш, Свєтно! І поспіши, скоро світанок, і ти прокинешся.

– Це мені сниться?

– Так, звичайно! Але завтра твій День народження, і я хочу зробити тобі подарунок.

– Ви такі добрі! Та мені нічого не потрібно! Хіба що трохи здоров'я дідусеві, щоб ночами у нього не боліли старі кістки і він міг спокійно спати, а то часто стогне. Мені дуже шкода його.

– Твій дідусь буде жити довго, така в нього доля. Я попрошу наступного разу моїх друзів ельфів зібрати для Міхайя багато цілющої роси. А ти поквапся! Ну, сміливіше вибирай! Ось діамантова діадема, от перлове намисто, а ось корали! Хочеш ось цей перстень зі смарагдом? Візьми!

– Ні! Ні! Я думаю, що ці дорогі прикраси не для простої рибачки. Це вбрання для королеви!

– Мине деякий час – і ти станеш королевою! Я саме це хотіла тобі запропонувати. Однак поспішай, вже бліднуть зорі!

– Який чудовий сон Ви подарували мені, прекрасна феє! Я вдячна Вам!.. Королевою? Як це весело і цікаво! Який рідкісний сон!

– Ну чому сон? Наразі у нас мало часу, щоб мені все розповісти тобі. Світлішає небо, спливає ніч. Вибирай подарунок скоріше!

Світлана схилилася до скарбів і побачила серед блискучої купи коштовності тоненьку срібну каблучку.

– Люба Вейдо, якщо Ви дозволите, то я візьму її. Обіцяю берегти і пам'ятати цю чарівну ніч.

– Добре! Візьми! Тепер примір.

Світлана боязко взяла прикрасу і наділа на підмізинний пальчик лівої руки, солодко потягнулася уві сні і відкрила очі. У будинку було тихо. Дівчинка вибігла на ґанок і ледь не задихнулася від щастя: яскраво світило сонце, небо було блакитним без жодної хмарини, над лісом виспівував хор птахів!

– Доброго ранку, птахи!

– З Днем народження, Світлано!

Тільки вона ступила з ґанку на землю, як раптом квіти м’яким килимом лягли біля ніг.

– Доброго ранку, квіти!

– З Днем народження, Світлано!

– Спасибі друзі! Я дуже щаслива!

Вона закрила обличчя руками і краєчком ока побачила на пальчику тоненьку каблучку.

«Каблучка? Скарби Золотого Озера? Фея Вейда? Так це не сон? Я стану королевою?! Як дивно! І в мене будуть красиві сукні та туфлі? Я буду танцювати на балах? Це, напевно, дуже весело! Однак, навіщо мені ставати королевою? Навряд чи це так вже й цікаво? Та й що може бути краще цього сонця, ясного неба, квітів і птахів!» – неслися в голові безладні думки.

Світлана бігла до озера.

– Доброго ранку, озеро! Як виблискує твоя вода! А лілії! Як багато їх! Озеро, ти просто всіяне ними! Пробач, я сьогодні проспала твій золотий схід, зате я була в чудовому палаці феї Вейди! Не віриш? Мені й самій якось не дуже віриться, тільки бачиш срібну каблучку? Це її подарунок!

Світлана нахилилася, щоб набрати прозорої прохолоди в долоні...

 

 

...А в палаці Короля країни, в якій жила Світлана, життя йшло своєю чергою день за днем.

Король був старий і сьогодні запросив до себе Принца – спадкоємця Володимира, міністрів, радників і скарбника, щоб показати юнаку золоті запаси держави. Король, його свита і Володимир спустилися у віковий підвал. Йшли мовчки. Було чутно, як диміли і тріщали палаючі факели.

Скарбник відчинив двері в заповітний зал. Смолоскипи висвітлили купи золота: старовинні монети, злитки. Король опустив руку в скриню і діставав монету за монетою, роздивляючись карбовані силуети царських осіб.

– Підійди, синку, ближче! Ось твій прапрадід, от дід. Коли-небудь сюди впаде монета з твоїм зображенням, Володимире. Наші предки із століття в століття трудилися, щоб примножити казну Королівства. Піду я з життя, доведеться тобі шукати нові шляхи збагачення країни.

– Ваша Величносте! Батьку, я вдячний! Казна повна! І я, звичайно, все зроблю для блага країни! Але коли подумаю, скільки пролито крові, щоб наповнити підвали золотом. Війни, непомірні податки, непосильна праця багатьох тисяч людей! Якби можна було стиснути метал, потекли б ріки сліз! Гроші здатні погубити все живе! Жадібність, лестощі, обман, я думаю, батьку...

Король не дав йому можливості висловити свою думку далі.

– Пробачте, Ваша Високосте! Не варто думати так! Гроші – це влада! Золото править світом, і лише дурні мріють про зірки! Мій сину, який ти наївний! Гадаю, це вплив твоєї годувальниці! Поте сподіваюся, з роками це пройде. Доведеться показати тобі, як множиться скарбниця Королівства! Хочу збільшити золото, яке є тут, у два рази! Ви чуєте, скарбник, і ви, міністри – у два рази! Через годину наказую зібратися всім у тронному залі, і кожен з вас повинен запропонувати план збільшення королівських скарбів.

Через годину вдарив гонг, всі зібралися в тронному залі. Король був веселий і радісно звернувся до спадкоємця:

– Послухай, сину, що говоритимуть ці підлабузники, як ухилятимуться від відповідей.

– Ваша Величносте, батьку, Ви все передбачаєте, навіщо ж тоді зібрали Раду? Адже Ви впевнені в тому, що неможливо подвоїти скарбницю, яка збиралася не одне століття!

– Все одно послухаємо!

І Король звернувся до вельмож:

–Я вірю в мудрість ваших порад, ними міцна і могутня наша держава. Я слухаю, починайте. Коротко намагайтеся висловити свій план. Ви, раднику, доповідайте першим!

– Мені важко сказати, Ваша Величносте. Звичайно, податки з народу подвоїти можна, та чи буде казна повніша вдвічі?

– Дякую Вам.

Король подав знак продовження виступу по колу.

– Ваша Величносте, можна продати частину лісу та землі...

– Почати війну і здолати сусідів...

– Ні! Ні! Ні! Міцні кордони наші! Не воювали ми вже більше трьох століть! Ще є пропозиції збільшення скарбниці? Але... Удвічі.

Міністри опустили голови. Настала мертва тиша. Піднявся найстаріший зі свити Короля:

– Ваша Величносте! Дозвольте сказати! Я вважаю, що Рада має вирішити справу!

– Ми чекаємо вашої пропозиції.

– В дитинстві я чув одну давню легенду про Золоте Озеро, яке є в нашому Королівстві. Розповідали, що на дні озера лежать незліченні багатства. Володіє ключем до цих скарбів Біла Риба. Та щоб її зловити, треба сплести сітку з золотих ниток, і щоб була від берега до берега завдовжки, а завширшки – дно могла дістати. Як тільки зійде сонце, треба сітку заводити. У казні є вдосталь золота, щоб її сплести. Ось я і думаю...

Король перервав його розповідь:

– Що ж, треба перевірити, чи вірогідні древні легенди! Сідай, сину, на коня, і ви, міністре, мчіться до Золотого Озера. Всім іншим наказую артіль зібрати і плавити золото, тягнути нитку золоту і сітку плести, щоб до світанку була готова.

 

І знову, як завжди, з самого рання підійшла Світлана до озера, схилилася, і опустила руки в воду. Десятки рибок завмерли на місці, розглядаючи дівчину, а потім кинулися до її рук.

– Не бійтеся, підпливайте ближче! Ну, пустуни!

– Ох-ох-ох! – раптом почула дівчинка стогін. Вона подивилася вглиб озера і побачила чудо – величезну Білу Рибу. Та ворушила плавниками, повільно наближалася.

– Ох-ох-ох!

Тепер вона пливла зовсім близько. Її величина була зі стовбур самої великої сосни, яку доводилося бачити коли-небудь Світлані. Біла луска відливала сріблом. На голові блищала алмазна корона.

– Ох-ох!

– Ти стогнеш, Рибо?

– Так!

– Тобі погано? Підпливай ближче!

Біла Риба торкнулася прохолодними губами руки Світлани. Очі її були повні смутку і болю.

– Ти Господиня озера, Біла Риба? Ти з казки, яку розповідав мені дід Міхай.

– Так, дівчинко. Я тебе знаю, ти Світлана, прийомна дочка рибалки Міхайя. Любиш озеро так само, як і я.

– Так! Дуже люблю!

– Послухай, Світлано! Скоро озеро загине! Загину і я! Король наказав плести золоту сітку, і Принц мчить сюди, щоб оглянути озеро. Все загине! Нахилися ближче до мене. Бачиш, на мені висить золотий ланцюжок з перлиною? Зніми його. Це ключ до скарбів озера, які фея Вейда показувала тобі. Одягни тепер цей чарівний талісман! Ось так! З цієї хвилини ти власниця всіх скарбів озера. Прощавай! – гірко сказала риба.

– Рибо, зачекай! Біла Рибо, я не хочу, щоб озеро загинуло! Я не хочу, щоб загинула ти! Що мені робити, щоб врятувати вас? – заплакала Світлана.

– Ми безсилі! Озеро перестане бути золотим!

Риба розвернулася і, вдаривши хвостом по воді, зникла в темній глибині.

Світлана впала у високу траву і заплакала гіркими сльозами.

– Я не хочу! Не хочу! Я так люблю всіх!

Вона й не помітила, що сонце вже скотилося до горизонту.

 

Принц Володимир зі своєю свитою під'їхали до озера і зупинилися на високому березі. У цей час останній промінь сонця ковзнув по кришталевій гладіні води, і все спалахнуло золотим полум'ям. У всіх перехопило подих.

– Диво! Яка краса! Варто жити, щоб цю мить побачити! Тихіше, чуєте хтось плаче?

Принц зійшов з коня, спустився до води і вгледів вродливу незнайомку.

– Дівчино, ти плачеш? Чому? Хто тебе скривдив?

Світлана прибрала з обличчя волосся і подивилася на людей. Супроводжуюча свита оточила їх.

– Яка красуня! Яке чудове волосся! Чисте золото!

– Напевно, Русалочка! Обережніше, Ваша Високість! Русалки вміють причаровувати!

– Такої дівочої краси не знайти серед придворних дам! – вигукували з юрби.

– Хто ти, чарівне дитя? – запитав Володимир.

– Я прийомна дочка рибалки Міхайя.

– І чому ж ти плачеш?

– Біла Риба сказала мені, що озеро перестане бути золотим! Все загине! Король наказав плести золоту рибальську сітку. І Риба теж загине, – плачучи промовила дівчинка.

– Так ти насправді русалочка, якщо розмовляєш з рибою! – посміхнувся Принц.

– Але це не проста риба! Це ж Біла Риба з доброї стародавньої легенди!

– Ось як!.. Однак в легенді не сказано, що озеро має загинути. Виловлять тільки Білу Рибу, і вона віддасть скарби! Хіба твій батько не ловить рибу? А інші рибалки? Століттями тут виловлюють її. Однак озеро живе!

– Це інша справа. Озеро дає людям рибу. Проте не можна ловити Білу Рибу. Не можна закидати сітку від краю до краю озера! Біла Риба велика, і їй не уникнути цієї пастки! Вона загине! – Світлана знову заплакала.

Принц уважно вислухав дівчину.

– Перестань плакати! Скажи, як тебе звати?

– Світлана.

– Світлана! Світ–ла–на! Хто дав тобі таке чудове ім'я? Хто подарував таке прекрасне волосся? Очі кольору синього неба?

Не плач, Світлано. Моє серце розривається від горя. Я – син Короля. Обіцяю тобі, батько не закине золоту сітку!

– Вже пізно що-небудь змінити! До ранку вона буде сплетена! І все загине!

– Треба сподіватися, що цього не станеться! Поспішаймо, друзі! До побачення! Чекай мене!Я обіцяю скоро повернутися!

 

І ось Принц в палаці. Він поцілував простягнуту руку Короля.

– Ваша Величносте! Я бачив Озеро, воно чудової краси! Найстаріший, однак, не сказав головного. Озеро перестане бути золотим після того, як спіймають Білу Рибу! Загине вона, загине і озеро! Ми погубимо красу! Всі скарби світу не варті тієї чарівної миті, коли озеро і вся округа його опромінюються золотим полум'ям! Я бачив це, і мені не вдасться забути! Століттями в народі живе легенда про таємничі скарби озера. Не варто віднімати її у людей! Батьку, там, на березі, залишилася дочка старого рибалки, Світлана!Печаль і біль на її обличчі,вона гірко плаче! Батьку, Ваша Королівська Величносте, все золото світу не варто її сліз!

– Сину, я вислухав тебе. І знову переконався, що годувальниця погано впливає на тебе. Ти занадто чутливий! Ваша Високосте, наслідний Принце, не личить Вам говорити про казку! Золото – ось міць! Ось краса! Плаче якесь дівчисько ?! Ха-ха-ха! Мало дівчат на землі плаче? Всіх сліз не осушити, мій сину! А тепер за справу! Вперед!

Принц кинувся до годувальниці:

– Няню! Все загине! Я дав Світлані слово врятувати озеро! Та тут я безсилий!

– Сідай швидше на коня, мчи до темного лісу. Там живе Старий Мудрець. Повідай йому все, попроси поради.

– Чи встигну я? Ліс далеко. Чи повернуся до світанку?

– Поспішай! Стукіт твого серця підганятиме коня!

Немов вітер, мчав Принц по полю до темного лісу. Ось і будинок Старого Мудреця. Той відчинив двері раніше, аніж Принц встиг постукати.

– Заходь, синку! Прости, що не величаю! Далеко чую: стукає добре серце, квапить коня! Проте я нічим не зможу тобі допомогти. Пізно, синку! Зі світанком Король закине сітку! Загине озеро – така його доля! Буває, тисячоліттями доля чекає свого часу.

– Отже, надії немає? – засмутився Принц.

– Я не можу тобі допомогти. Світлана тепер володіє всім, їй і вирішувати!

– Доля озера в руках Світлани? Та вона, схоже, не знає про це.

– Тобі потрібно поспішати, тому не запрошую погостювати у мене. Прощавай!

 

Страшна хода почалася. Золоту сітку тримали по обидва боки вершники. У світлі місяця вона була схожа на гігантську блискучу змію.

До світанку сітку розгорнули від одного берега озера до іншого. Вже зійшло сонце і вдарило сяйвом ранкової позолоти. Король спостерігав з високого берега і завмер від захвату:

– Ось це так чудо!!! Скільки золота!

А сонце ніби дражнилося з Короля, ковзнуло жарким променем по його свиті і на його очах всі покрилися позолотою. Вода і все навкруги: прибережні трави, дерева, ніжні лілії – були в позолоті.

– Ох! Краса !!! За роботу! – наказав він.

Король махнув рукою – і потягнули сітку в воду.

Все важче і важче було витягувати її. Бачать люди, з дна озера, з прозорої, немов гірський кришталь води, піднімаються незліченні скарби! Все ближче і ближче до поверхні води являється багато золота, срібла і дорогоцінних каменів. Ось горять рубіни, сапфіри, виблискують золоті монети! Купи золота! Нетерплячий придворний люд, вельможі кидаються у воду, намагаються руками схопити коштовності, штовхаючи один одного борсаються у воді.

– Золото! Золото! Ще! Ще! – жадібно кричали навколо.

Та от сітка вже біля берега.

– Що це?! Замість золота – пісок і глина! Що за чортівня?

Знову заводять рибальську сітку: блищить, манить до себе золото, срібло... Та варто витягти її з води, замість скарбів – пісок і глина!

– Чур! Чур! – хрестяться мужики.

І знову заводять сітку. Так тривало весь день. Ближче до заходу сонця бачать люди, плескає в рибальській сітці величезна Біла Риба.

– Біла Риба! Яка велика! Б'ється Біла Риба!

Срібляться її боки, виблискує на голові алмазна корона.

– Біла Риба! Біла риба!– радів натовп.

Король не втерпів, сам підбіг до води.

– От удача! Оце так Риба! Не упустіть! Обережно! – покрикує він.

Підтягнули сітку ближче.... Замість Риби – трухлява колода, покрита мохом і черепашником! Потягнувся до корони, а вона розтанула, як весняний льодок!

– Все, закінчуйте роботу! – наказав Король.

Сонце кинуло останній промінь, освітивши жахливу картину: озеро було чорним! Береги його розім'яті копитами сотень коней. Темніли гори вивернутого мулу, вмирали вирвані лілії, сумно схилилися над водою дерева. Жителі селища стояли на березі в німому горі, схиливши голови. Серця їх ще вірили – ось-ось станеться диво: озеро порадує всіх своєю красою! Але озеро чорніло і мовчало.

Король, стояв у вечірніх присмерках, пригнічений сумом. Наказав всім повертатися до палацу, а сітку переплавити знову в золоті злитки.

Ніби винуватицю сумно потягли її по дорозі назад.

 

Біля озера плакала Світлана. Вона виймала втоптані в глину лілії і кидала їх у воду.

– Доню! Ходімо додому! Вже настала ніч, прохолодно! Ходімо! – дід Міхай марно кликав Світлану...

– Ні, батьку! Вмирають лілії, їм потрібна вода. За мене не турбуйся. Дивись, місяць зійшов і світить, і зорі ясні. Додому йди, залиш мене!

– Ні, доню! Я з тобою поряд залишуся! Удвох ми більше зробимо!

– І ми вам в поміч! – підходили, співчуваючи жителі селища.

Принц Володимир під'їхав до озера, коли почало світати. Він побачив страшну картину: навколо озера сотні людей по коліна у воді працювали. Рибалки піднімали квіти, дбайливо опускаючи їх і у воду. Намагалися випрямити траву, кущі та очерети, проте їхні зусилля були занадто малі, щоб повернути колишню красу.

– Усе загинуло! Де Світлана? Світлано! Світлано!

Дівчина підійшла до Принца.

– Я тут! Ваша Високосте, я не стану Вас дорікати! Я вдячна за Вашу участь і добрі слова.

– Ти прости мене, Світлано! Послухай! Я був у Мудреця. Старий сказав, що неможливо зупинити колесо Долі! Так судилося! До того ж він додав, що від тебе тепер залежить життя озера!

– Мудрець?! Він так сказав? Не розумію, що я повинна зробити? О сонце, не поспішай, адже ти з пелюшок пестило, ніжило мене! Не поспішай! Ну, ще трохи зажди! Що зробити мені? Скажи, як повернути життя озеру? Може, віддати себе? Адже говорили, що я – як та золота рибка, яку дід Міхай виловив собі на щастя? Можливо, знаєш ти, батьку, ви, люди добрі, як вчинити мені? В усі часи жила ти з нами, красива казка, не йди від нас! Ти, озеро, живи й втішай своєю позолотою! Що треба зробити, скажи мені, Сонце! – молила Світлана.

– Свєтно, подивися сюди! – пролунав мелодійний голос.

Всі повернули голови. Посеред озера, в оточенні білих лебедів, стояла фея Вейда.

– Впізнала? Так! Я, Вейда! Прийшла сюди, щоб допомогти! Тобі, Світлано, доведеться зробити вибір. Послухай, у тебе є чарівний талісман, подарунок Білої Риби. Перлина – ключ до таємниці озера, до його скарбів, які я тобі показала. Вони твої. Ти казково багата! При доброті твоїй і красі ти зможеш керувати світом! Тепер поглянь униз. У воді, біля самісіньких ніг твоїх, плаває маленька біла рибка. Але якщо ти їй кинеш талісман – вона вмить стане Господинею всіх скарбів, Білою Рибою! І знову озеро оживе, і житиме у віках прекрасна легенда! Тож вибирай!

– Дякую! – зі сльозами вдячності видихнула Світлана.

Вона, не замислюючись, зняла талісман з грудей і накинула на білу рибку. Та спритно підхопила золотий ланцюжок. О! Чудо! Величезна Біла Риба вдарила хвостом по воді – і Сонце тисячами маленьких сонечок відбилося в бризках води! Смарагдовою зеленню полегшено зітхнули береги! Білі лілії розгорнулися назустріч теплу і світлу! Палахкотіло над озером яскраве жовте полум'я, і вся окраїна ​​ засвітилася вмить в золотій пишноті! Люди сміялися, раділи, вітали один одного, обіймалися і навіть плакали.

Світлана стояла по коліна у воді. Волосся, прикрашені ніжними ліліями, відливало чистим золотом, очі світилися синявою весняного неба!

Принц Володимир подав руку, щоб Світлана вийшла з води, і він став перед нею на коліно.

– Світлано, я не гідний твоєї доброти і краси, але вислухай мене і не гнівайся. Я покохав тебе і прошу стати моєю дружиною! Не квапся з відповіддю! Прошу, не забирай надію!

Настала тиша. Здавалося, вся земля завмерла в очікуванні.

Світлана тихо заговорила:

– Принце, я дочка рибалки! Не мені носити корону королеви! Палацам – корони, золоті тенета, а нам залишаться легенди! Я...

– Свєтно! Свєтно! Зупинись! – перервала розмову дівчини фея Вейда. – Зупинись, дитя! Ось тут я з тобою не згодна! Прекрасніше таємничих легенд, злитків золота і влади – є кохання! І якщо воно торкнулося твого сердечка, прислухайся до нього! Не відганяй кохання! Якщо щастя постукало у двері, відчини!Дай руку Принцу, а мій подарунок, срібну каблучку, поверни навколо пальчика.

Світлана повернула каблучку. Бачать люди небувале. Золота карета і коні з срібними гривами б'ють об землю діамантовими копитами. А Світлана? У сукні червоного оксамиту, на голові виблискує діадема.

– Світлано, Принце, будьте щасливі! Запам'ятай, дівчинко, доброта, краса і кохання однаково потрібні і в будиночку рибалки, і в палацах Королів.

Зграя лебедів піднялася в небо і розтанула в променях сонця, несучи на крилах прекрасну фею Вейду.

З цього дня з'явилася в тих краях ще одна легенда про те, як щасливо жили дочка рибалки і син Короля. Дід Міхай ростив онуків і правнуків, Золоте Озеро і донині радує людей своєю красою і манить чарівною таємницею.

 

Золоте світіння згасло, немов виштовхнуло Світлану та Володимира зі своїх обіймів. Діти з непорозумінням дивилися один на одного.

– Невже все це було з нами? Ти був Принцом?

– А ти – дочка рибалки? Біла Риба? Фея Вейда? Золоте озеро?

– Спасибі за чудове бачення, – вклонилися діти Королеві Дарні.

– Що ж, у вас був непоганий життєвий досвід. Та час не чекає. Де ваші ключики? Ходімо швидше, до Дерева Доль!

– Ось! Цей сіренький, невеличкий, – Світлана показала ключик Королеві.

– Тепер ти, Світлано, будеш головною героїнею наступної історії. Вперед до дверей, вибирай будь-яку. Володимир – твій помічник.

Клац! Двері легко піддалися. Поглянули, а біля самого порога старенький підвісний місток. Він зовсім вузький, перил немає, а внизу лежить велика темна безодня, яка, мабуть, ніколи не бачила сонячного проміння. Вдалині видніється чудовий квітучий сад. Каскад незвичайних дерев, чагарників переливається всіма фарбами. Ось тільки дорога туди пролягає саме через цей місток. І його потрібно пройти…

Світлана подивилася вниз і відступила назад. Страшно! Місток хилитається. Володимир кинувся їй на допомогу.

– Так не можна! – зупинила його Дарна. – Світлана повинна сама подолати страх. Міст не широкий, і його може пройти тільки одна людина.

– Ну, сміливіше, дівчинко!

– Не можу! Мені страшно! – мало не плачучи сказала Світлана і зробила ще крок назад.

І тоді Володимир кинувся у відкриті двері, підхопив Світлану на руки і побіг по хиткому містку. Цього ніхто не очікував.

– Не можна, так не можна! – квапливо крикнула Королева Дарна. – Місток може не витримати такого навантаження.

Проте Володимир був уже на іншому боці. Він опустив Світлану біля квітучого саду, а сам кинувся назад.

Хирлявий місток не витримав, і хлопець полетів у безодню прірви. Світлана скрикнула і гірко заплакала, затуливши обличчя руками. А коли відкрила очі, то побачила, як їх спільний друг Ангел підхопив Володимира і підняв з глибокої прірви.

– Нехай щастить тобі, Світлано, на стежині твоїй! Пам'ятай, друзі будуть завжди поруч з тобою! – сказала Дарна. Володимир і Любомир помахали подрузі руками. Вони стояли біля порогу відкритих дверей. Міст розвалювався далі й залишки його летіли донизу.

Світлана зрозуміла: шлях назад відрізаний. Вона пішла стежкою через барвисте цвітіння й буйство зелені саду та чагарників. Багато рослин наповнюють його чарівними кольорами та ароматами. Світлана милувалася цими запашними квітами, травами. Та ось сад скінчився, і доріжка звернула до чорного лісу.

Темніло. Світлана прислухалася до кожного звуку, до кожного шарудіння, галасу птахів. Від страху та холоду у неї по спині пробігали мурашки. Та ось попереду майнув вогник. Дівчинка підійшла до високого будиночку, який був з самого низу до верхівки прикрашений різьбленням. Вона стояла за деревами, не наважуючись підійти. Та в густому лісі, ставало все темніше і освітлені вікна манили. За спиною серед дерев почувся шурхіт, і Світлана прожогом кинулася на ґанок будинку, стала стукати в зачинені двері.

Їй відчинила старенька бабуся і пробуркотіла:

– Заходь, красуне, зачекалася тут тебе. Від містка-то рукою подати, а ніч вже надворі. Гаразд, проходь, коли прийшла. Попий трохи чайку, зігрійся та й будемо казку переповідати.

Кімната затишна. На ліжку гора подушок пухових в атласних наволочках, ковдри, ніби з клаптиків зібрані, але шматочки шовкові, парчеві, по краях шиті золотою крученою ниточкою.

«Ой, не проста! Ой, не проста бабуся!» – подумала Світлана.

На різьбленому столику запашний чай. Сіли до столу, бабуся пригостила Світлану.

– Лягай спати, дочко! Звуть-то Світланою тебе. Бач, яке ім'я світле. Лягай! Я вкрию ковдрочкою пуховою, сама біля тебе сяду, казочку розповім. Я, Пелагея, тутешня стариця.

Світлана лягла на перину пухову, накрилася ковдрочкою легкою. Очі самі закриватися стали, і крізь дрімоту, що накотилася, чула голос старенької.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.