Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Світлана рукодільниця



авним-давно жила в селі молода жінка, звали її Ганною. З ранку до вечора працювала вона в саду, доглядаючи за квітами. Не було навколо таких квітників, щоб виглядали так багато і красиво: тріпотіли на вітрі ніжні нарциси, полум’яніли тюльпани, пахли троянди, гіркуватим ароматом дихали в обличчя півонії, пишалися собою гладіолуси, скромно блідли фіалочки, раділи осінньому сонцю жоржини.

Дружно жили в саду квіти: і лісова конвалія, і васильки, і крихкий дзвіночок. Всім вистачало місця. Квіти всіх країн світу були зібрані тут, вражали чистотою і тонкістю фарб. Дивувалися люди працьовитості жінки, посміхаючись і дивлячись на квіти ставали добрішими.

Однієї весни виповнилася заповітна мрія Ганни – народилася у неї дівчинка. Донька-донечка, в лобі місяць світлий, за вушками зорі ясні. З'явилася на світ дівчинка рано вранці разом з срібною росою, золотою зорею, з першими променями сонця. Взяла мати дитя на руки і винесла в сад. Зашепотіли квіти, схилилися в поклоні, щедро обдарували дівчинку: білизну обличчю – дали лілії, ніжний рум'янець – троянди червоні, золото кучерям – квіти жовтці, синяву очей – незабудочки. А ще посіяли квіти в душі дівчинки насіння доброти і благородства, щоб проросли насіння ті чарівним умінням любити, берегти найбільше чудо із чудес – землю! Ім'я дівчинці дали – Світлана.

День за днем росте маленька, вже й на ніжки встала. Вивела Ганна дочку в сад. Раптом бачить – стоїть біля хвіртки старий чоловік, сивий як лунь, за плечима торбинка, палиця в руці.

– Господине, подай водиці напитися.

Відчинила Ганна хвіртку.

– Проходь, добра людино. Сядь на лаву, відпочинь.

– Спасибі, тобі молодице, за слова привітні. Краса у тебе тут райська. Я думаю, що не руками, а серцем вирощений сад.

Подала води колодязної Ганна, попив старий чоловік.

– Ох, смачна водиця студена. Послухай, що скажу. Не квітами ти землю прикрасила, а самою любов'ю. Не квіти стоять, а вогнища горять, так і гріють душеньку. Слухай, що далі скажу. Послав тобі Бог донечку, виросте – стане красунею. Тільки діти — чужа користь, найбільш того — дочки. Плекай та годуй, вчи та стережи, та в люди віддай. Сьогодні вона зробила перший крок, а глянь – уже й заміж пора видавати. Так от, я і кажу – починай завтра з зорею шити придане. Не швидка це справа. Так тільки сказати – шити! Завтра ти льон посієш, літо пройде – льон зросте. Восени пожнеш: в снопи зв'яжеш, вимолотиш, потім вимочиш, станеш м'яти-тріпати, густим гребенем чесати. В зиму – прясти, ткати. Та, як витчеш полотно в снігу витримаєш, сонцем вибілиш. Рученьки у тебе золоті – не буде в світі полотна тоншого і білішого. На все про все піде два роки. Та добрий початок – половина діла. А справа ось у чому: на третьому році, як зима настане, метелиця замете, сідай перед свічкою вишивати полотно, розшивати золотом, сріблом, шовками заморськими. Вишивай не поспішаючи, старайся, щоб кожна травиночки, гнучка билиночка, усі квіточки, кущики і деревця на полотно лягли, ніби на ньому сама Земля-матінка в красі своїй. Зрозуміла мій урок, красуне?

– За пораду щиро дякую, чоловіче добрий, так і зроблю.

– Так і зроби, розумнице. Все виконай, як я наказав. За твою гостинність ось тобі мій подарунок.

Віддав старий чоловік свою торбинку. Розв'язала її Ганна, глянула, а там шовк лежить, ніби веселка переливається.

– За дорогий подарунок спасибі! Кожну ниточку у справу вкладу.

– Заговорені нитки шовкові. Скільки треба буде тягнутися ниточці – не порветься, не скрутиться, стібком до стібка ляже. Ну а тепер прощавай, господине. Рости доньку білолицю. Може Бог дасть, зустрінемося.

Дивиться жінка, а старого чоловіка, як і не було.

– Недарма, видно, приходив старий, сива голівонька…

На другий день зі сходом сонця взялася Ганна за справу. Все виконувала, як було велено.

Йшли роки. Не покладаючи рук, працювала жінка, поруч з нею всюди донька проворна та весела. Зимовими вечорами разом за рукоділлям. З малих років приглядалася Світлана до материної роботи: то нитку в голку вдіне, то полотно розправить, пізніше сама за п’яльця сіла.

Тихо в будинку, горить свічка, шовкові нитки переливаються. Вишивають мати з дочкою вигадливі візерунки, ведуть неспішні розмови про те, що було, що є, і що може бути – ніби від серця до серця золоті ниточки тягнуться. Ой, незабутні вечори, проведені поруч з матінкою. Кожна людина пам'ятає нехитрі слова матері, сказані нею в отакі довгі вечори. Запалюють ті неголосні слова в душі незгасиме світло віри, любові, надії, зігрівають життя кожного до його останніх днів, як сонечко.

Робота просувалася. Стібок до стібка, візерунок за візерунком. Настала сімнадцята зима. Залишилося зробити Ганні і Світлані три стібки, і робота була б закінчена. Як раптом почула господиня стукіт у двері:

– Хто б міг бути в цю пізню годину? Надворі негода, люта холоднеча. Хто там?

– Відкрий, хазяйко! Пусти погрітися, до ранку ніч скоротати.

Відкрила Ганна двері. Увійшла бабуся, снігом припорошена та й мовила: – Сніг сипле мов з рукава!

Обтрусила Ганна її одяг від снігу і каже:

– Пройдіть ближче до печі, погрійтеся. Що змусило Вас покинути будинок в таку пору?

– Хто я, звідки, не скажу, не питай. Дізналася про твої полотна шовкоткані, золотом, сріблом гаптовані. Прийшла поглянути, показуй.

Розгубилася від таких слів господиня:

– Не зовсім робота закінчена. Залишилося зробити нам з дочкою всього три стібки. Ми зараз, швиденько...

– Не підганяю! Поспішати нікуди. Ще дочка твоя не виросла, нареченого на прикметі немає, – сказала старенька.

– Це так. Нехай до ранку робота почекає. Я зараз постіль розстелю, відпочивати покладу, — погодилася Ганна, проте гостя сказала:

– Насамперед полотна показуй! Три стібки – не біда, не зіпсують візерунки всі. Буде час – доробите.

– Добре, нехай буде по-вашому.

Розгорнула полотна Ганна – ніби весна з літом зустрілися! Запалали маки червоні, волошки, ромашки, дзвіночки. Очей не відірвеш. Краса казкова.

Засміялася гостя. Пролунав серед зими грім, вдарила блискавиця, вихор пронісся по хаті, згасла свічка. Коли знову запалила Світлана свічку, то побачила – ні гості, ні полотен, ні матінки нема. Закричала, заплакала дівчинка, вибігла з хати. А на вулиці завірюха крутить, сніг мете — очей не можна відкрити. Скільки не кликала Світлана свою матір, тільки свист вітру був їй у відповідь.

Довго плакала дівчинка й не помітила, як заснула. До ранку приснився їй дивний сон. Бачить Світлана: ніби вийшла в сад. А в тому саду весна запашна, а можливо, літо червоне, тільки всі квіти розквітли, бджоли гудуть, метелики порхають. Раптом почулася музика. І бачить дівчинка, що йде по саду прекрасний юнак в одязі блакитного оксамиту із золотими позументами, в супроводі своєї свити – хлопчиків в білосніжних костюмах, на голові у кожного вінки з ромашок сплетені.

Підійшов він, схилив у поклоні голову:

– Добридень, Світлано! Я з далекої планети, невіданої землянам, Хочу побачити твій розкішний сад та чудові квіти. Прилетів сюди, щоб помилуватися твоїми очима синіми, світло-русою косою. Пам'ятай, Світлано, я прийду знову, як настане наш час. Звуть мене Володимиром.

Зірвала Світлана блакитну незабудку, подала юнакові.

– Не забудь і мене, добрий молодцю. Коли до серця тобі мій сад, дорогим гостем будеш в ньому.

Прокинулася дівчинка – нікого навколо немає.

– Видно, сон був мені на втіху.

Як у воду Ганна канула. Горює донечка. Та що й казати: «Нема у світі цвіту цвітнішого, як маківочки, нема ж і роду ріднішого матіночки». Відчуття у дівчинки, що зайшло сонечко і не вистачає теплоти:«При матері добро, як при сонечку тепло».

З тієї пори чи мало пройшло, чи багато часу – настала весна. Взялася Світлана за справу, почала в саду працювати. Від дощу земля зеленіє, від праці народ багатіє. Посіяне вчасно – родить рясно. Пригадує материну науку: як квіти садити, як за ними доглядати. Не помітила в праці, як осінь пролетіла. Настала сувора зима. Чує Світлана то тут, то там весілля грають. Подруженьки одна за одною заміж виходять. Та тільки хлопці ніби й не бачать Світлану, за версту обходять свати її будинок. Сирота! Тільки й багатства, що сад, так до нього руки потрібні, робота та турбота.

Самотньо Світлані...

Пішла якось вона вранці по воду. Йде, очей не піднімає. Раптом чує:

– Світлано, стривай!

Бачить дівчинка – дідок стоїть.

– Чому невесела, Світлано?

– Доброго ранку, дідусю! Вибачте, що мимо пройшла, не помітила. Хто Ви? Я не знаю Вас.

– Я нетутешній, мандрую. Скажи-но мені, в чому печаль твоя?

– Дідусю, сиротою я на світі живу. Подруги заміж повиходили, а мене ніхто не сватає. І коса у мене всім на заздрість, і очі кольору неба синього, і обличчя біле. За що не беруся – все в лад, але свати обходять мій будинок. Мені вже як-ніяк вісімнадцять минуло, – сумно сказала Світлана.

– Не великі твої роки. Не журися – твою красу далеко видно, пора не прийшла, не настав твій час. Та я, що прийшов, повідати хочу тобі й порадити.

– Слухаю, дідусю. Можливо, поміч яка потрібна, допоможу, якщо під силу буде.

Усміхнувся старий.

– Під силу, кажеш. Тут така справа: по силам, чи ні, а ніхто інший, крім тебе, не впорається. Матінку твою рятувати треба.

– Матінку? Господи! Де вона? Скажіть, піду хоч на край світу.

– Не на краю вона – ближче! Але нелегко доведеться. Заманила Ганну до себе Чорна Баба.

– Чорна!? – здивувалася Світлана.

– У себе її тримає, щоб за садом її доглядала. У матері твоєї рука легка, яке б зернятко в землю не кинула, проросте і зацвіте. Та справа тут в іншому. Бачиш, Чорна Баба задумала щось недобре. Захотіла вона виростити таку квітку, що красивішої на землі немає. Щоб затьмарила вона червоне сонечко разом з ясним місяцем, і щоб квітка та, тільки одна й була на землі, а інші, не росли і не цвіли. Щоб люди забули їх вигляд та аромат. Під землею є печера темна, кам'яна. День і ніч ось уже сотню років висить там казан на ланцюгах мідних, похитується. Варить у ньому Чорна Бабка зілля страшне, згубне. День і ніч кидає вона в котел квіти, трави, кущі та деревця разом з корінням, заварює узвар. Котел клекотить випускає пару, а Бабка золотим ковшем помішує і примовляє:

– Пара - парок,

Густий узварок,

Швидше варись.

В окропі кипи,

Сади, ліси, поля губи.

– Залишилося Чорній Бабі недовго варити зілля отруйне. Усі види рослин вже в котел вкинуті. Радіє, що приходить її справі кінець. Думає, сподівається, що вийде опівночі у поле широке, вириє яму глибоку, виллє густий, як кров узвар, засипле сирою землею і виросте до сходу сонця квітка, що найкраща серед всіх квіток. Та тільки не можна буде порівняти її з іншими квітками, так як ні в полях, ні в лісах не буде більше інших квітів. На всій землі розростеться тільки Чорної Баби квітка. Сподівалася вона, що люди забудуть улюблені земні квіти, красу їх і запахи. Та дізналася, що вишиваєте ви з матінкою полотно тобі на придане, а на полотні всі квіти земні. Та ти й сама знаєш, з малих років була помічницею матері. Поки полотна є, дивлячись на них, не забудуть люди квіти. Поки пам'ять жива, будуть цвісти сади, ліси шуміти. Чари Баби Чорної будуть безсилі. Розумієш тепер, Світлано? Стали ви з матінкою поперек дороги злій чарівниці. Ось це й хотів сказати.

– Ой, дідусю, скажи, що робити мені, як врятувати матінку, як зберегти квіти рідної землі?

Згадала Світлана сад свій в цвіту. Як подумала, що від їхнього розкішного саду не залишиться й сліду, а на землі оголеній з'явиться одна-єдина квітка, нехай гарна, але не буде нічних фіалочок, загинуть флокси, ошатні мальви, назавжди зникнуть милі ромашки – заплакала.

– Послухай, дідусю! Як ми всі винні перед квітами. Звикли, що вони завжди поруч, перестали милуватися, радіти і дивуватися їм. Це я кажу про польові придорожні квіти. Подумаєш, кульбаба! Ой, подумаєш, конюшина! Жовтець! Але якщо не стане хоча б однієї, нехай самої непримітної квіточки, найслабшої билиночки, як земля опечалиться. Скажи, дідусю, що зробити мені, щоб перешкодити Бабі Чорній?

– Візьми мій посох, оскільки чекає неблизький шлях. Поведе він тебе полями, луками, лісами, через малі річки, через великі, через низькі гори, через високі. Обійдеш всю землю тричі. Вийдеш на широку поляну, де стоїть один-єдиний пеньок. Постукаєш по ньому палицею та й скажеш:

– Пень - пеньочок,

Любий дружочок,

На місці тричі повернись,

Двері під землю відчинись.

– Пам'ятай, що кажу. Відчиниться потаємний вхід, побачиш сходи, вниз підеш – рахуй сходинки. Нарахуєш три сотні, стукни по останній сходинці посохом. Перед тобою відчиняться двері в царство Чорної Баби.

– А далі що, дідусю? Як відшукати матінку?

– Серденько тобі підкаже, красуне. Як зберешся в дорогу, набери жменю землі зі свого саду, заший в мішечок та візьми з собою...

Віддав мандрівничий посох старий чоловік Світлані і пішов своєю дорогою. На ранковій зорі взяла дівчина у руки посох, жменю рідної землі, вклонилася низько дому своєму і пішла по стежці, по вузенькій доріжці, шляхом широким, великим.

Довго йшла через степи, пустелі піщані, через ліси темні, через поля і ріки, через озера і моря. У всіх народів погостювала, різних пісень наслухалася. Дізналася, де які звичаї водяться – у кожного народу свої.

Побачивши це, подумала:

«Кожен народ, як квітка, має своє місце на землі! Немає некрасивих людей, як немає непривабливих квітів. Всі під одним сонечком, кожен по-своєму землю красить. Яку кожного народу своя музика, так і у кожної квітки свій аромат. У кожного народу своя мова, свої кольори і улюблені квіти. І переливається вся земля, ніби дорогими каменями прикрашена – різномовними народами і різними видами квітів».

Привів посох Світлану нарешті на галявину до невеличкого пенька. Постукала вона по ньому палицею і промовила слова, що дідусь звелів:

– Пень - пеньочок,

Любий дружочок,

На місці тричі повернись,

Двері під землю відчинись.

Побачила вхід біля самісіньких ніг. Ступає вниз Світлана по сходах, рахує їх, на трьохсотій тричі посохом стукнула – і відчинилися двері в царство Чорної Баби.

Перед нею сад, точнісінько як на батьківщині, вдома. Ті ж самі квіти і травинки. Дивиться дівчинка, а серед саду сидить матінка. Кинулася Світлана до неї, обіймає, цілує.

– Мамо, це я, Світлана! Чому ти мовчиш? Подивися на мене. Ходімо додому!

Мовчить Ганна, очей не піднімає. Зрозуміла Світлана, що Чорна Баба відняла пам'ять у матері. Взяла мішечок з землею з рідного саду, наділа на шию матері, як ладанку. Тут і диво сталося – прийшла Ганна в себе.

– Донечко, як довго я тебе чекала! Та тільки побачення у нас недовге. Зараз сюди прийде Баба Чорна. Йди швидше! Жартувати з нею не можна.

– Неблизькою дорогою я сюди йшла, матінко, обійшла землю тричі. І нікуди не піду, хочу побачити Чорну Бабу! – твердо сказала Світлана.

– Винувата я перед тобою, донечко, перед усіма людьми, перед землею великою – не закінчила я полотно вишивати. Знаю, треба вишити лише три стібки, та забула я той візерунок, не пам’ятаю де їх не вистачає. Дивлюся на полотно і ніби все на місці: кожна квіточка, кожна тичинка, деревце, колосок, травинка. Не можу згадати, на якому візерунку я зупинилася. Виходить перемогла Чорна Баба. Зацвіте на землі її квітка, – гірко сказала Ганна.

– Ні, не може зло перемогти! Хіба ти забула, коли ми останній візерунок вишивали. Пам'ятаєш, що всі квіти, раніше вишиті, усміхалися йому, ніби дощиком омиті. Згадай, без чого на землі трава не росте, не шумлять ліси, помирає саме життя? Хіба не ти мені співала пісню: «…Сонце, сонце, сонечко золоте проміння…»

– Згадала я, згадала! Не вистачає трьох стібків у сонечка, не вишила я тоненький промінчик, що від сонечка до землі тягнеться. Подай, Світланко, полотно, он там, неподалік лежить.

Принесла Світлана полотно. Зробила Ганна всього три стібки. Опустився промінчик на землю теплом, ожили на полотнах всі квіти, спалахнули різнобарв'ям.

– Хто посмів прийти в мій сад? – з'явилася перед Світланою Чорна Баба, та така страшна: ніс величезний, в очах вогонь палає.

– Не боїмося ми тебе, Бабо Чорна! Не загинуть улюблені квіти нашої землі! Не буде рости твоя сумна квітка, одна-однісінька!

Накинула Світлана на Бабу Чорну полотно живе ткане. Перетворилася Баба в чисте поле. Сталося чудо велике! Розквітла земля ще красивіше. Йдуть Ганна з дочкою цим полем до свого дому. Сонце світить, птахи співають, трави шовком стеляться, квіти низько кланяються і шепочуть лагідно:

«Дякую, Світлано, проросли в душі твоїй насіння, в дитинстві посіяне любов'ю до рідної землі. Будь щаслива!»

За розмовами не помітили Ганна і Світлана, як до будинку підійшли. Дивляться – біля ґанку стоїть трійка білогривих коней, прикрашена стрічками. Свати в хату йдуть. Наречений – очей не відведеш, завзятий хоробрий молодець. Глянула на нього Світлана, серце завмерло, швиденько опустила очі. Перед нею стояв той самий юнак, з планети далекої, невідомої землянам, що уві сні їй привидівся, і звуть його Володимиром.

– Добридень, Світлано! Ось дотримав слова. Якщо любий тобі, приймай гостей.

Поклонилися в пояс Світлана.

– Проходьте, дорогі гості!

Раптом вдарив грім серед ясного дня. З'явився серед двору старий чоловік.

– Доброго дня, люди добрі! Ось і зустрілися ми, Світлано! Далеко ти за щастям йшла. Землю тричі обійти – не жарти жартувати! Все ти зрозуміла: і про народи, які на землі живуть, і про квіти, які ростуть. Всіх серденьком своїм обігріла, торкнулася. Заступила ти дорогу злу Чорної Баби, зберегла красу рідної землі. Сьогодні твій день! Треба вбратися – дорогих гостей зустрічати.

Сплеснув у долоні старий чоловік. Дивляться люди – входять у двір дівчата, на руках несуть весільні наряди.

– Ось, Світлано, йди в будинок, одягайся.

Та як вийшла знову на ґанок Світлана у вбранні нареченої, приклонив коліно юнак перед красою небаченою. Впізнала Ганна на сукні узори дивні, що вишивали вони з дочкою довгими зимовими вечорами.

– Будь щаслива, доню!

Не бувало в тих краях нареченої красивішої від Світлани. Три дні і три ночі йшов бенкет. Молодим вдень яскравіше світило сонце, ночами нижче опускалися зірки ясні. Квіти водили райдужні хороводи, троянди обсипали молодих запашними пелюстками.

– Будьте щасливі!

Дивлячись на цю казкову красу, люди веселішали, ставали ніжнішими, лагіднішими, чистішими душею, світлішими серцем і ще більше любили нашу таємничу землю, яка напуває і годує, доглядає і пестить, і прекрасну квітку, і людину. І буде так на Землі відтепер до нескінченності…

 

Відкрила Світлана очі. Надворі світає, птахи співають, і йдуть вони з Володимиром, тримаючись за руки, по червоній килимовій доріжці до трону Королеви Дарни.

– Непогано Світлано! Впоралася із завданням. Тепер твоя черга, Володимире. Діставай заповітний ключик! Так! Ось цей бурштиновий, прозоро-жовтий. Відкривай ним двері бурштинові, – мовила Королева.

Підійшов до дверей Володимир, вони легенько відкрилися, навіть не скрипнули. За дверима сонце в небі яскраве. Переступив він через поріг і побачив, що стоїть на високій горі. Внизу місто розкинулося прекрасне. А як потрапити туди, як спуститися з гори скелястої, обривистої? Став Володимир оглядатися. В цей час хмарка накотилося на гору, закрила все навколо; підхопила Володимира і стала опускатися вниз, проливаючись дрібним дощиком. Опинився Володимир у легкому човні на світлому озері. Взявся за весла, а вони самі гребуть, підплив до берега, а там рибальська хатинка. На березі багаття, в закіптюженому казанку вода кипить. Вийшов з хатинки рибак, побачив Володимира, привітно запросив до вогнища.

– Як добрався сюди? Місце глухе, далеко від міст і сіл, серед гір заховане.

– Якось добрався.

– Ну й гаразд. Як звуть тебе?

– Володимиром.

– Мене Русланом кличуть, я ось тут прижився. Подобається мені серед цих місць: гір, лісів, біля озера. Попий зі мною, Володимире, чаю настояного на травах. На вечерю юшку зваримо. Втомився з дороги, відпочинь. Сідай до вогню, а я тобі бувальщину розповім. П'є чай Володимир, слухає неквапливу розповідь Руслана і здається йому, що все сказане з ним відбувається і звучить в розповіді ім'я його – Володимир. Про нього мова йде, не інакше.

Слухає Володимир бувальщину та сам її проживає. Ось про що йдеться в ній.

 

Золоте Серце

озповідають старі люди: у селі, за темним лісом, жила вдова з сином. Володимиром хлопчика звали. Та все було б і нічого – жили б та й були, та тільки ріс Володимир, негарний собою. І самі посудіть: на шиї тоненька голова гойдається, вуха врізнобіч, ніс довжелезний та ще й горб на спині. Важкувато жилося хлопчикові – варто вийти на вулицю, як дітлашня набігає з усіх боків і кричить навперебій:

– Ей ти! Носатий-горбатий!

– Ей ти! Вухатий-нещасний!

– Дивіться, які вуха у нього довгі!

– А горб, горб який!

– Ніс на сімох ріс!

І давай з нього кривлятися та ображати.

Заплаче хлопчик і швиденько до матері біжить. Та візьме його на руки, посадить на коліна та й заспокоює:

– Володя, Володимире! Ось ти в мене якийсь! Не смій печалитися!На тих дурників не ображайся, рости й не оглядайся. Сімнадцята весна виправить, вода випоїть, хліб вигодує – не помітиш, як час пробіжить. Дивись, щоб сердечко твоє добротою світилося, щоб золотим воно у тебе стало, – примовляє мати, погладжуючи сина по голові. – Ходімо в ліс, Володимире! У лісі краса, дух захоплює! Дерева розгойдуються, листям шумлять, трави шовком стеляться, квіти ростуть, коники скрекочуть, птахи заливаються; сонечко теплом пестить, вітер прохолодою напуває.

Лежить Володимир у траві, дивиться в небо синє, спостерігає як хмари біжать, і так добре йому стає. Образи тієї як і не бувало.

Тільки часто так на світі – одного нещастя не буває. Де біда пообідала, до ввечері горя чекай. Так і сталося. Померла у Володимира мати. Сиротою на світі залишився.

Вийшов якось з дому, а хлопчаки тут – як тут. Взялися дражнити його та кривлятися: і носатий він, і горбатий він, і сирота-злидня! Та й ну в нього камінням, палицями кидати! Заплакав Володимир. Кинувся, було в будинок, але згадав: нема там матінки. Серце тугою обпекло, і побіг він в ліс.

Довго біг то в один бік, то в інший кидався, спершу по широкій дорозі, потім по вузькій доріжці, а далі й зовсім без стежок, без доріг, куди очі дивляться.

Вибіг на галявину і завмер. Перед ним не то кущ темний, не то звір волохатий, не то дід кошлатий.

А це був Пан Лісовий – Господар тутешніх лісів-полів.

– Далеко зайшов ти, Володимире. До мене доріжка заросла, а від мене і зовсім немає.

Володимир кроку ступити не наважується, такий страшний Пан Лісовий. А той промовляє:

– Знаю, сирота ти, люди кривдять, поживи у мене. Не сподобається – тримати не стану.

Згадав Володимир, що його ніхто не чекає і сказав:

– Нікуди мені йти, дідусю!

Так і залишився хлопець у Пана Лісового за сина рідного. Вчить його дід премудростям лісу: про що птахи співають, квіти розмовляють, про що вітри свищуть, і що зірки шепочуть – все, тепер знає Володимир.

Жителі лісу поважають його. І немає тут справи нікому, який собою Володимир. У турботах та в праці добрій забув він про горб свій, про обличчя потворне. Усім догодити, допомогти старається. І все частіше чує:

– Золоте Серце у тебе, Володимире.

Не змусила довго чекати весна заповітна – виповнилося Володимиру сімнадцять. Увечері в царстві Лісовому був даний на честь Володимира бал.

Дивовижний бал! Одна із вечірніх зірок скотилася з неба і запалила на галявині величезне зоряне багаття. Нічні зірки повисли над галявиною кольоровими ліхтарями.

Всі жителі лісів і полів зібралися, щоб привітати Володимира. Звучала музика. Юнак танцював з молоденькою козулею. Вона йшла на задніх ніжках, кивала в такт музиці і була прекумедною.

А коли прокричала дванадцять разів сова, золоторогий місяць зійшов на землю, щоб подарувати Володимиру срібний трон, повитий трояндами. Лісові феї накинули на Володимира шитий золотом каптан. А найпрекрасніша із фей – фея Лея, наділа на голову Володимира корону, прикрашену великими смарагдами.

Настала тиша...

І сказав Пан Лісовий:

– Володимире! За старання твоє в науці лісовій, за Золоте Серце, жителі Чарівної країни обирають тебе Господарем своїм. Я старий – пора на спочинок. Прийшла твоя черга піклуватися про ліси-поля.

Лунала музика, зоряне багаття так спалахнуло, що іскри яскравим стовпом полихнули до неба.

Глянув Володимир – на тому місці, де щойно стояв Пан Лісовий, виріс кущ, всипаний бутонами квітів.

Сумом наповнилося серце Володимира, але не встиг він оговтатися від того, що сталося, як почулися звуки рогу, тупіт та іржання коней, замиготіли між деревами вогні факелів. Увірвалися на галявину вершники, закружляли навколо трону дивного, на якому сидів Володимир. Добра фея Лея встала поруч і спробувала затулити Володимира.

– Закрий очі, не дивись, не дивися, Володимире! – промовляла фея. Але, відкривши очі хлопець, глянув і завмер, мов громом уражений.

Перед ним з'явився вершник, якого і уві сні не побачиш. Дівчина чудової краси граціозно сидить на коні. Волосся темної міді, важкими хвилями закриває круп коня, спадає вниз торкаючись землі. Червоний колір факелів чарівно офарбовував і білого коня, і золоту гриву. Здавалося, ніби вийшла вершниця з вогняного полум'я.

Пильно дивився Володимир в обличчя дівчини, забувши про все на світі.

– Хто ти? Як посмів турбувати нас? Що це за багаття до неба? Негайно загасити! Загасити! Загасити! – лунало по галявині.

Та Володимир не чув цих слів, не примітив занепокоєння милої феї Леї. Лише бачив він прекрасну вершницю.

З його губ зірвалися слова:

– Яка ти прекрасна!!!

Враз погасло зоряне багаття. Померкло над лісом. Тільки диміли і потріскували палаючі факели.

– Яка ти прекрасна! – повторив Володимир.

– Як смієш ти звертатися до мене таким чином? – гордо запитала вершниця. – Я Принцеса Світлана. Мій батько Король.

– Ти прекрасна! – твердив Володимир.

– Ти ще смієшся наді мною?! Хто ти такий? Що за одяг на тобі? І корона? – дивувалася Принцеса Світлана.

– Яка ти прекрасна! – повторював Володимир.

– Зніміть з нього корону! Зв'яжіть його! – наказала найстаршому зі слуг вершниця.

– Не чіпайте його! Це Господар лісів-полів! У нього Золоте Серце! – крикнула фея Лея і гірко заплакала від безсилля.

– Це стає кумедним, – сказала вершниця, уважно розглядаючи і маленьку фею, і Володимира. – До цих пір вважалося, що ліси-поля належать моєму батькові Королю і мені, його єдиній спадкоємиці. Золоте Серце? Це ми ще побачимо, коли кинемо самозванця в яму з левами. Візьміть його! – І Принцеса Світлана пришпорила коня.

Зв'язали Володимира мотузками і повезли.

Вранці на площі зібралося все населення столиці тієї стародавньої країни. Королівські гінці рознесли звістку, що каратимуть якогось дивака, що видає себе за Господаря лісів-полів та має Золоте Серце.

Король стародавньої країни і горда його дочка вийшли на балкон палацу.

Вночі розповідь дочки здалася Королю жартом. Але тепер навпроти них на помості стояв юнак. Він був горбатий, некрасивий, проте багато одягнений. На волоссі його виблискувала корона, яку так і не могли зняти.

– Стверджуєш, зухвалий, що ти Господар лісів-полів? – запитав Король.

– Так... Це так, – неголосно відповів Володимир.

– І в тебе Золоте Серце? – продовжувала дочка Короля.

– Не знаю, але всі говорили мені про це. Та без сумніву знаю одне, ти прекрасна, я кохаю тебе, – відповів Володимир.

– Яка зухвалість! – вигукнув Король. – За це треба відрубати голову! Гей, кате!

– Батьку! Ваша Величносте, не поспішайте. Ця людина образила мене, і дозвольте мені приймати рішення, – перервала промову батька Принцеса Світлана.

– Хіба можна образити коханням? – рішуче продовжував Володимир. – Я тільки сказав, що кохаю Вас. Як можна не покохати Ваше горде обличчя, прекрасне волосся, схоже на полум'я?

– Зупинись! Кажеш, що кохаєш? От і славно! Так доведи мені своє кохання, – неголосно сказала Світлана.

– Я готовий, прекрасна Принцесо! – приклавши руку до серця, Володимир вклонився їй.

– Подаруй мені своє Золоте Серце! – різко сказала Принцеса Світлана.

Господар лісів-полів опустився на коліно і, приклавши руку до серця, промовив: – Воно Ваше.

– О-о-о-о-ох! – загув натовп, заплакали жінки і діти, опустили голови чоловіки.

Віддав Володимир своє серце прекрасній Принцесі. Поклали серце на тацю і понесли в королівські палати.

Дівчата в білих шатах утворили живий коридор. Четверо струнких юнаків несли дорогоцінний подарунок – серце Господаря лісів-полів. Воно, здавалося, продовжувало жити, билося рівно і ніжно. Люди кидали квіти. Червона троянда впала на піднос і лягла поруч з серцем.

Нарешті юнаки зупинилися біля трону Короля тієї стародавньої країни і його гордої дочки, мовчки поклали щедрий дар біля їхніх ніг. Серце на таці забилося частіше, немов вітаючи прекрасну Принцесу.

– Фі-і-і! Це і є Золоте Серце! Киньте його собакам! Там йому місце!

І не встигла Принцеса договорити ці жорстокі слова, як пролунав грім, налетів вітер, ліс застогнав, загудів кожним листочком своїм. Здригнулася сама Земля. Блискавка стрілою вдарила піднос. І все стихло...

Коли Принцеса прийшла до тями, то побачила на почорнілій таці шматок золота, дуже схожий на серце. Вона наказала подати його. Шматок металу був холодний і мертвий. І побачила Принцеса, як згасла багатобарвність дня, потемніло небо. У глибокому реверансі стали перед нею дівчата. Одяг їх тепер був темним і весь присипаний попелом. Притиснувши до грудей злиток, Світлана пішла вперед. На землі лежав Володимир. Лея поклала голову Володимира собі на коліна і вкрила Господаря лісів-полів ліловим плащем.

– Я зрозуміла, благородний юначе. Немає нічого прекраснішого від людського серця, – тихо заговорила горда Принцеса. – Твоє серце – Золоте Серце! І ти подарував мені його. Як воно жило й тремтіло! А тепер це лише шматок металу, жалюгідний метал! – із сумом вимовила Принцеса Світлана.

Вона кинула злиток золота, схожий на серце, на землю і гірко заплакала:

– Немає прощення мені! Ніхто не втішить мене в моєму горі! Вона згадала голос Господаря лісів-полів, добрий і лагідний: «Ти прекрасна! Ніхто не зможе покохати мене, як ти».

Принцеса втратила свідомість...

А коли Світлана прийшла до тями, то побачила, що Володимир тримає її на своїх руках.

Виявилося, що найбільша сльозинка прекрасної Принцеси впала на обличчя Господарю лісів-полів, а фея Лея тільки цього й чекала. Вона одразу ж оживила Володимира.

Що тут почалося!

Сонце позолотило Господарю лісів-полів волосся, вітер розсипав їх по плечах. Зник страшний горб. Небо додало синяви його очам, ніжні хмари вмили обличчя, і воно покращало.

Тільки не бачив цього Володимир. Кинувся він до Принцеси, що лежала без почуттів:

– Прости мене, Господарю лісів-полів, – говорила Принцеса, приходячи до тями на руках у Володимира.

– Тихіше! Тихіше! Все позаду, моя прекрасна Принцесо.

– Який ти благородний! Вибач мені!

– Яка ти прекрасна, мило Принцесо!

Господар лісів-полів обійняв Принцесу, і вона почула, якб'ється в його грудях серце, звичайне, людське, Золоте серце!

 

– Ось таку історію розповів мені свого часу дід, тепер я переповів тобі. Володимире, мабуть про тебе ця розповідь? – перед Володимиром стояв Руслан.

– Не знаю! Не впевнений. Дякую! – потираючи очі, сказав Володимир і почув, що його кличе Світлана.

– Володимире! Що з тобою? Ти так міцно заснув.

Хлопчина відкрив очі і побачив, що лежить на оксамитовій подушці біля трону Королеви Дарни, яка нахилилася і гладить його по голові.

– Володимире, шлях до істини не простий. Знання отримувати нелегко.Але ви просуваєтеся успішно. Дістаньте кожен по ключу. Підійдіть до нашої красуні Феї Еві. Візьми Евінько, ключик і допоможи знайти і відкрити нашим гостям потрібні двері. Проведи їх до місця. Сама розкажи нашу улюблену історію. Нехай вони проживуть це цікаве життя. Так, не старіє на Землі любов! – сказала Королева Дарна, і всі присутні хором повторили:

– Так, не старіє на Землі любов!

Ми згодні прожити це життя. Дорога Еві, ведіть нас за собою.

Фея Еві встала назустріч дітям. Дійсно, вона була чудової краси. Світлана та Володимир зачаровано дивилися на неї. Темно-русяве волосся торкалося підлоги. На ній був золотистий, майже прозорий одяг. Ліловий пояс, унизаний блакитними перлами, такими ж, як і золота діадема в темному волоссі. Фея була привітна, мила.

Вона йшла попереду дітей та, підійшовши до золотих різьблених дверей, вставила ключик в замок, провернула його і двері відчинилися. Еві взяла за руки Світлану та Володимира. Всі дружно переступили поріг і опинилися перед прекрасним палацом, який був з чистого золота.

Пройшлися по палатах. Одна палата оброблена смарагдами, інша – алмазами, третя – білим мармуром. Зупинилися в залі, стіни якого покриті східною парчею. Стіл, стільці, диванчики – все обшито червоним оксамитом, розшитим золотом. У всіх залах у вишуканих вазах стоять квіти. В останньому – у вазах красувалися ніжно-білі нарциси, заповнюючи весь зал приємним запахом.

Фея Еві зручно сіла на трон, повитий золотою бахромою. Запросила сісти також гостей. Слуги подали в кришталевих келихах джерельну воду, на підносах всілякі фрукти. Еві почала свою розповідь, і Світлана з Володимиром не помітили, як перенеслися у світ прекрасної оповіді і проживали життя його героїв.

 

Дуби-Чаклуни

авним-давно в невеликому селі жила-була Вдова. Ох, погано жилося вдовиці: ні кола, ні двора, ні курячого пера, сухарі та кірки, і на капцях дірки. Вдовине горе кожен знає, а не кожен про вдову дбає.

І вся-то радість – донечка, красуня Світланочка: коса по пояс русява, очі карі дивляться, ніби до самого серця торкаються, весела та моторна.

Душі не чула Вдова у донечці. Прийшов час – подорослішала Світлана. Навколо стали говорити:

– Хороша дівчина, та безприданниця, хто зазіхне на красу її? Хіба гуляй босо, знайде голо.

День і ніч працювали мати з дочкою, за всяку роботу бралися, але бідність не покидала їх. Бідному в житті тільки робота та скорбота.

Жне якось на полі Вдова жито, втирає піт, важку думу думає:

«У Царьової доньки сукні оксамитові, златом-сріблом розшиті; у дворянської дочки шубки на лисячому хутрі, соболині шапчини; у купецької дочки сарафани шовку червоного, на них бісером візерунки вигадливі і красиві вишиті. У вдовиної доньки Світланочки немає нарядів і ситцевих, немає і стрічок в косу русу».

Раптом чує Вдова: ллється пісня молодецька, бачить: по дорозі Солдат йде, вклоняється.

– Добридень, молодице!

– Доброго дня, Солдате! Куди йдеш, яких справ шукаєш?

– Справ великих не шукаю, по світу блукаю. Про щастя-долю не журюся – вона завжди при мені. Ходжу від села до села, міняю срібло на золото, золото на срібло, перли на алмази, – відповів Солдат. А сам сміється, ніби і справді в торбинці, що за плечима вітер куйовдить, багатства незліченні.

– Видно, солодке твоє життя, щасливе. Бог з тобою, іди далі, – сказала Вдова.

– Піду, але спершу запитаю, чому ти сумна? Сльози по обличчю так і котяться.

– Ох, служивий, не медом життя поїть. Нудьгу годую, журбу сповиваю, а сум колишу. Вдовою я живу. Дочка вже доросла, проте свати обходять нас, дорікають люди бідністю. Ой, якби справити мені придане Світланочці, нарядити її в шовки-бархати. Чи не знаєш ти слова вірного, чаклунського, заповітного, щоб багатство і наш дім навістило? Та де вже тобі, у самого в череві не густо, а в кишені пусто.

– Ой, не скажи! Можливо, я і допоможу тобі, послухай мене:

– За селом біля високої гори стоїть дубовий ліс вже не один вік. В тому лісі є поляна. Посеред неї ростуть три дубочки, молоді ще, може, сто років, може, менше їм. Чаклунами їх люди звуть. Ти прийди до тих дубів у повний місяць, розкажи про свою печаль.

– Служивий, то скажи мені, що ж далі робити?

– Дивись очима, вухами слухай. Тепер прощавай! Зроби, як я раджу. Тільки пам'ятай: справа це нелегка.

– Спасибі, служивий, добру ти байку розповів.

– Чи гарна байка – це після судити. Тільки я тобі пораду дам: не ходи в багаті маєтки, а йди туди, де гірше тебе живуть. Так і питай у людей, чи потрібна твоя поміч. Допоможеш раз-другий, та й побачиш, як щире слово, добре діло душу й серце обігріло. Легкою та багатою душа твоя стане! І ти будеш міняти, як і я, срібло на золото, дорогі каміння на перли і жити безтурботно.

– Та де вже мені за тобою встигнути! Прощавай, Солдате! Йди з Богом! Нехай Господь допомагає тобі!

Пішов служивий. Не повірила Вдова словам бравого Солдата. Скільки днів минуло, не рахував ніхто. Сидить Вдова при дорозі, знову плаче, голосить:

– У Царьової дочки чобітки парчеві, червоними рубінами прикрашені; у дворянської – чобітки сап'янові, соболиним хутром облямовані; у купецької дочки чобітки червоні, лисячим хутром вистелені; а у вдовиної дочки Світланочки личаки з липової кори продірявилися, тай нема в що взути ніжки білі.

Знову чує Вдова пісню молодецьку. Йде Солдат по дорозі, вітає її.

– Добридень, молодице!

– Доброго дня, Солдате! Куди шлях держиш, яку справа вершиш?

– Моя справа, як і раніше, неважка: міняю срібло на золото, золото на срібло, перли на алмази.

– Не розбагатів, значить? Веселий ти чоловік, Солдате, все жарти та примовки.

– Як сказати, може, веселий, а може, й ні. А ось ти знову плачеш. Не послухалася мене. В багаті будинки зі своїм горем ходиш. Даремно. Багатій не дивиться, чим убогий живиться. Дуби не провідала в повний місяць? Не повірила моїм словам?

– Та як же вірити тобі? Як таке діло, чому ти не просиш у Дубів-Чаклунів собі кращої долі?

– А чим моя доля тобі не подобається? Живий, здоровий, ходжу по світу, багато бачу, чимало чую, – усміхнувся Солдат.

– Кишені порожні!Ні кола, ні вола, ні села, ні двора, ні милого живота, ні образу помолитися, – гірко сказала Вдова.

– Твоя правда! Один я на світі. Одна голова не бідна, а та бідна, так одна. Не потрібна мені золота скарбниця, дорога мені воля вільна. Прощавай, Вдова! Живи, як хочеться, не горюй!

І пішов своєю дорогою служивий.

Не повірила Вдова Солдату і на цей раз. Пройшов день, інший – сидить знову на узбіччі дороги, плаче, примовляє:

– У Царьової дочки діамантові сережки, у дворянської – яхонтові, у купецької – сережки з дорогоцінних перлів, а у вдовиної дочки Світланочки немає каблучки, сережок навіть простих кованих.

Глянь, а Солдат тут як тут:

– Добрий день, Вдова! Скільки радості навколо на світі, а в тебе очі на мокрому місці.

– А, служивий! Зачастив ти по цій доріжці ходити, – утерла сльози Вдова.

– Це так. Закружляв я в цих місцях. Народ тут хороший, привітний.

– Все міняєш срібло на золото, золото на срібло, перли на алмази та молоденьким дівчатам зуби заговорюєш.

Усміхнувся у вуса Солдат.

– Може, може бути! Так! Все міняю золото на срібло і перли на алмази, де байку людям розкажу, де мені скажуть, де я пісню заспіваю а де і послухаю. Зі мною горем-радістю поділяться, і я про себе скажу. Ось моє багатство: злото-срібло, перли, дорогоцінні алмази. А ти сердишся. Давай мінятися. Ти мені свою тугу-печаль, а я тобі свої веселощі-радість!

– Ой, служивий, не до жартів мені. Дочка виросла, а приданого і в помині немає.

– Зроби так, як я радив. Скільки не плач, не причитай, склавши руки, – борошна не буде. Під лежачий камінь вода не тече. Піди, вклонися Дубам-Чаклунам. Багатьом людям допомогли. Прощавай, може, більше не побачимося!

І пішов Солдат далі своєю дорогою.

Дивиться услід служивому Вдова та й думає: «Раптом і справді він діло каже. Що зі мною станеться, якщо я сходжу на галявину заповітну, поклонюся тим Дубам-Чаклунам».

Як подумала, так і зробила. Дочекалася світлої ніченьки, коли по небу місяць млинцем котиться, і пішла в ліс. Страшнувато одній нічною порою, дорога ледь видніється. Вдова себе втішає: «Бійся – не бійся, а без року немає смерті».

Знайшла галявину і три дуби на ній. Оглянулась: дуби як дуби. Один високий, другий – нижчий трохи, третій – зовсім малий. Сіла під Середній – і давай розповідати про своє життя-буття:

– Дуби мої милі, Дуби мої добрі, могутні Дуби. Сонце вас гріє, земля годує, дощі поять, вітри колишуть, роса вмиває. Високо ви, Дуби, в небо піднялися, широко розкинули важкі віти, послухайте про мій клопіт. Іноді така печаль ляже на душу, що аж плачу. Вдовою я живу. Донька є у мене – Світланочка. Хороша собою, розумна. Та тільки нема ні одягнутися, ні взутися, ні запнутися; довга коса, та боса нога. Час заміж іти – немає приданого. Допоможіть мені, що робити, як бути – порадьте.

Налетів сильний вітер, зашуміли Дуби листям. Місяць закотився за хмару, раптом навкруги ще темніше стало.

А як хмари розвіялися – посвітлішало. Бачить Вдова: стоять перед нею троє юнаків, високі, широкоплечі. Схоже, брати-близнюки: Старший, Середній і Молодший.

Заговорив до неї Старший:

– Добре примовляєш, Вдово. Кажеш, дочка на виданні? Красуня? Що ж, побачити нам її треба.

Тупнув кожен з братів об землю правою ногою – здригнулася земля, захиталася. Перетворилися Дуби-молодці в ясних соколів, змахнули крилами.

Почула Вдова:– Чекай нас тут, скоро повернемося!

Не встигла й оком моргнути, як соколи назад прилетіли, вдарилися об землю, стали знову молодцями.

– Ну що ж, Вдово, дочка твоя хороша, як ранкова зіронька, серцем добра і душею чиста. Буде нам сестрою названою, – мовив Молодший брат.

Середній – продовжив:

– Ми приготуємо Світлані придане. Наряди дочку та видай заміж за того, хто першим її посватає. Але скажи майбутньому зятеві, щоб не ображав молоду дружину, беріг від злих наклепів. Образить – не бачити Світланочки. Тепер додому поспішай. На світанку чекай гостя.

Все зникло, як у воду кануло. Прийшла в себе Вдова. Бачить, що під дубами вона сидить, по небу місяць пливе, зірки ясні переморгуються.

«Мабуть, я заснула і сон мені привидівся», – подумала Вдова.

Додому повернулася, коли зачервонів схід і на небі з'явилися рожеві хмаринки. Світанок вступав у свої права. Почула Вдова передзвін дзвіночків. Підкотила до будинку трійка сірих коней, і правив ними той самий Солдат завзятий.

– Доброго ранку, Вдово! Приймай обіцяне придане для дочки. Стримали своє слово Дуби-Чаклуни. Пам'ятай, Вдово, ті слова мої, що при зустрічі тобі сказані.

Зняв з підводи ковану скриню, поставив біля ґанку, обійшов хатинку навколо.

– Не багате ваше житло. Прийми, Вдово, і від мене подарунок. – Коромисло, розписане золотими візерунками, і два дубових відеречка, блакитними квітами розмальовані. А тепер прощавай, Вдово, дочці кланяйся. Нікому не розповідай, звідки взялося придане.

Змахнув батогом, зметнулися коні, та й слід пропав. Тільки пил слідом клубочився по дорозі.

Сонце зійшло. Будить Вдова дочку:

– Прокинься, вставай, доню. Бог почув молитви наші. Подивись, зрадієш та здивуєшся. Тепер і у вдовиної доньки придане є.

Схопилася Світлана, вибігла на ґанок, відкрила скриню і ахнула:

– Звідки все це, матінко?

– Примір вбрання, доню! А ну подивимось! Звідки дорогі наряди, не питай, не скажу, не велено.

Внесли в хату важкий сундук. Дістають дівочі вбрання: сарафани, шубки, чобітки, стрічки червоні й барвисті, сережки срібні.

– Спасибі, Господи! Спасибі, матінко! – заплакала від щастя Світланочка.

– Сховаємо, матінко, в скриню вбрання ці, для святкових днів, для веселих гулянь.

Осінь жовта минула, настала зима сніжна. Пішли ігри, гуляння молодіжні. Веселяться хлопці, дівчата, свахи шастають, наречених примічають.

У Світлани ненадівані вбрання в скрині лежить. Обходять свахи їх будинок, і судити їх нема за що: сирітство та вдівство, як непогода, нікому не милі.

Говорить якось Вдова дочці:

– Світланочко, вдягнися, покажися на люди.

– Та як же на люди появитися, матінко? Не хочу, щоб сусіди ахнули, не хочу, щоб подружки заздрили. Хіба що до церкви піду, нові чобітки взую.

І раптом згадали мати з дочкою про коромисло розписне та відерця дубові.

– Що це за подарунок, матінко? Може мені йти по воду у святковому вбранні?

– Можливо, й так, доню. Одягни наряд і піди по вуличці до криниці. Там завжди людно. Побачать тебе – піде поголос, що вдовина дочка не безприданниця, якщо у багатому вбранні ходить по воду.

– Ой, не хочу я, мамо, народ дивувати. Здивуєш та озлобиш.

– Але ж треба тобі якось вийти на люди. Вдягнися, доню.

Одягла обнови Світланочка, вплела червону стрічку в косу русу, взяла на плечі коромисло і пішла по неширокій вуличці до криниці.

У тих краях жив купець, багатства мав незлічені, з самим Царем дружбу водив. І був у нього син, красою не обділений, богатирської сили, гострий на розумом, тільки розпещений був змалку – щоб очі не побачили – подай! Звали сина купецького Володимиром.

А як в літа став входити – гулянки, гучні бенкети. Купець, скільки не угамовував сина, бачить, що діло погане – не доведе до добра.

Вирішив купець сина женити. Стали наречених підбирати: то висока, то худа, ця низька, та товста; інша – дівка гарна, та рідня лиха.

Нарешті висватали купецьку дочку собі під стать. День весілля призначили. Іменитих гостей наїхало з усіх боків. Бубонці дзвенять, грає-виграє гармошка, в'ються стрічки, заплетені у гриви коням.

Летять коні, поспішає купецький син до нареченої. Назустріч Світлана йде, воду несе. Коромисло поскрипує, сніг під чобітками похрускує. Відійшла вбік Світлана, щоб пропустити трійку баских коней, як тут і побачив її син купецький. Коні встали, як укопані. Не може син купецький очей відвести від дівчини.

– Хто ти, красуне? – питає Володимир.

– Я донька Вдовиці, – скромно відповіла Світлана.

– Як тебе звуть?

– Світланою. Що ж ви стали? Поспішайте! Вас наречена чекає, мені йти пора.

Проте, заступив їй дорогу купецький син:

– Ні, стривай! Я такої краси ще не бачив.

Зібралися навколо люди, гості звані – дивуються. Підійшов сам купець-батько.

– Чому зупинений весільний кортеж? Хто посмів? – грізно запитує.

– Я, батьку! Слухай, батечку! Слухай, голубчику! Не хочу я наречену – купецьку дочку! Хочу в дружини взяти дочку Вдови, Світланочку!

Що тут зробилося! Всі кричать, шумлять: мовляв, наречена чекає, столи, накриті стравами, прогинаються, бенкету-веселощів чекають гості звані.

– Де ж це видано, щоб таке сталося? – чуються голоси.

– Послухай, батьку! Слухай, матінко! Моє слово міцніше міцного – хочу взяти за дружину цю дівчину! – наполягає на своєму Володимир.

Світлана стоїть ні жива, ні мертва! Очі не може підняти, просить:

– Що ти надумав, сину купецький? Не ганьби, дай дорогу мені! Я не знаю тебе! Не жартуй так з бідною дівчиною.

– Я дорогу дам! Завтра вранці чекай сватів! Батьку! Матінко! Не бувати весіллю нинішньому! Повертайте назад коні баскі, – наказав купецький син.

Як не вмовляли, як не побивалися батьки, тільки поступилися улюбленому синові.

Вранці свати прийшли в будинок до Світланочки. Сусіди зібралися подивитися, послухати небувале.

Вдова плаче та причитає:

– Ой, донечко! Не до добра свати до нас у хату завітали. Нерівня ми купецькому роду. Не спаруєш голубки та півня, бо голубка півневі не рівня. Не на те косу твою пестила, густим гребенем на молодий місяць чесала, щоб розплели русу косу люди гордії.

– Годі голосити, Вдово! До тебе щастя в хату, а ти його з хати геть. Буде дочка купатися в златі-сріблі, перлами грати, милуватися дорогим камінням. Та й що тут говорити! Волею не віддаси дочку – візьмемо силою, гнівно сказав батько Володимира.

Тут вступила в розмову Світланочка:

– Матінко! Не сумуй, не плач! Видно, доля моя така!

Світлана подивилася нареченому в обличчя, поклонилася усім і продовжила:

– Хай буде по-вашому. Ви праві, мені пишатися не доводиться! Знаю, будете докоряти мені бідністю. Тільки-но це потім буде! А поки я згодна стати жінкою купецького сина, Володимира. Благослови, матінко.

Взяла Вдова в руки святий образ.

– Благослови вас, Боже! Живіть у злагоді. Тільки пам'ятай, купецький сину, якщо скривдиш ділом, чи словом, чи поглядом неласкавим дочку мою – не бачити тобі Світланочку!

Дивуються люди сміливості вдови, мовчать, переглядаються.

Нарядили Світлану в біле плаття, повезли до вінця.

Стала жити вона у кам'яних хоромах. Не намилується купецький син на молоду дружину. Обсипає златом-сріблом, вбирає в шовки-бархати.

Радіє Вдова щастям дочки, але жити в будинок купця не пішла, хоч не раз запрошували.

Запали їй у душу слова бравого солдата: «Не дивись, Вдово, туди, де живуть краще за тебе, не ходи в будинки багаті, а йди туди, де гірше тебе живуть, так і питай, чи потрібна допомога твоя?!»

Хто нічого не має, нічого не втрачає. І стала Вдова ходити з будинку в будинок: де хворому допоможе, бідного підбадьорить, де бувальщину почує. А декому розповість билиці й небилиці. Про своє життя повідає, а хтось з нею горем-радістю поділиться. Скаже добре слово Вдова, втім воно їй повернеться шматком хліба та ласкою. Сміється вона, жартує з усіма зустрічними людьми:

– Я міняю срібло на золото, золото на срібло, дорогі каміння на перли!

При цьому Солдата не забуває.

Скоро казка мовиться...

Незлюбила Світлану чоловікова рідня. Не до вподоби припала вдовина дочка купецькій родині. Свекор картає, свекруха бурчить, зовиці красі її заздрять, кожен намагається обумовити, охаяти Світлану.

– А чи не бачиш ти, сину, що твоя дружина і худа, і мовчить, і відлюдькувата, – починала мати-свекруха.

– Відлюдькувата, відлюдькувата – підхоплювали сестри.

Не слухає їх купецький син, ще більше милує, леліє дружину свою. Через рік народився син-первісток.

Не вгамовується чоловікова рідня. День і ніч все більше безпідставно обвинувачують Світлану.

– Недотепа, нічого не може зробити до ладу, чи не бачиш ти, купецький сину?

Не слухає рідню купецький син, оберігає дружину, милує, плекає.

Через рік народився другий син.

Втратили чи що розум люди близькі – ще гірше лають Світлану.

Мовчить вдовина дочка, бо розумна – мовчання дорожче золота. Є що їсти й пити, та нема з ким говорити.

На третьому році з'явився на світ третій синочок.

Голосить свекруха, вторять їй зовиці:

– Ти, синку, придивися до дружини. Обпоїла вона тебе чаклунським зіллям, так і в землю зведе. Як не бачиш ти, що не пара ви? Ти ж у нас, що сокіл ясний.

– Ой лихо, лихо! Напоїла чаклунським зіллям! – перебивали одна одну купецькі дочки.

В розмову втрутився свекор, сам батько-купець:

– Послухай і мою пораду, сину. Мати Світлани жебракує, з хати в хату ходить. Нас ганьбить, живе милостинею. Кажуть, що і розум втратила, ніби всім розповідає, що вона міняє золото на срібло, дорогі каміння на перли. Злиденну ти до хати привів, назвав жінкою, зганьбив рід купецький. У купецьких хоромах не місце дочці Вдови!

– Злиденна! Дочка жебрачки! Не місце їй серед купецького роду, – заголосили сестри та мати.

Не стерпів на цей раз син купецький:

– Годі голосити! Замовкніть, батьку, мати, замовкніть, сестри! Будинок рідний мені, як чужий став!

Схопивши шапку, звелів запрягати трійку коней. Поїхав, куди очі дивляться. Засумувала Світлана, чекає купецького сина, а його все немає і немає. Повернувся на світанку, Світлана запитує:

– Припізнився ти нині, мій вірний чоловіче. Розкажи, де був, мед-пиво пив, з ким веселощі ділив?

– Ти, дружино, про те не питай. Втомили мене докори твоєю бідністю. На вустах у всіх злидні твоєї матері. Набрид мені рідний дім і ти мені обридла, – сказав, як відрізав, Володимир.

Побіліла Світлана, звела брови соболині, але сказати не встигла й півслова – гримнув грім, розступилися купецькі хороми, засліпила очі блискавка. А як стихло все, побачили – немає Світлани, немає і синів її.

– Відьма, відьма! Свят! Свят! – закричали сестри й матінка.

Нижче плечей опустив голову купецький син.

Погані вісті не лежать на місці. Дійшла і до Вдови чутка, що пропала її дочка з дітками із палат купецьких. Згадала вона слова Дуба Середнього:

«А образить – не бачити йому Світланочки».

«Знать, не солодке життя в купецьких хоромах? Не вберіг чоловік від злих наклепів... Та я знаю, де шукати…»,– думає Вдова.

Дочекалася вона, як і колись, світлої нічки, коли по небу місяць млинцем котиться, і пішла на галявину завітну, вклонилася Дубам-Чаклунам.

Та ось біда – не може Вдова відшукати тієї галявини. І дорога знайома, і гора прикметна, лише поляна, де Дуби-Чаклуни ростуть, ніби зникла, сховалася.

– Не потрапити мені, видно, до Дубів-молодців? Хто допоможе мені? Де шукати мені доньку з онуками?

Дивиться – Солдат йде. Вдова до нього кинулася назустріч.

– Добрий день, служивий!

– Добридень, Вдово. Тепер я запитаю, куди шлях тримаєш, які справи вершиш?

– Горе у мене, Солдате! Дочка і внуки зникли з хором купецьких. Думала, поклонюся Дубам-Чаклунам, запитаю, можливо, знають, як допомогти мені тепер.

– Значить, не вберіг купецький син спокій родини. Втратив дружину і дітей. Ти на правильному шляху, Вдово. Світланочка з синами зараз у Світлому царстві Марфи-царівни, Лісової Королеви. Живі вони і здорові.

– Солдате, а як же мені побачити їх? Як потрапити в те Королівство лісове?

– Неважко знайти його. Народ того царства незлобивий, привітний. Лише йти туди треба з добрим серцем і з чистою совістю, та в попутники з собою взяти Надію, Віру і Любов. Не можна в тій країні ні збрехати, ні вкрасти, ні образити когось. Інакше – все пропаде! Загинуть жителі царства Світлого. Дорогу я покажу! Будь обережна!

– А чи далеко йти, Солдате?

– Недалеко! Від темряви до світла один крок, тільки якщо до світла йде людина з відкритим серцем. Дивись, он висока сосна. Дійдеш до неї, подивись направо – відкриється перед тобою поляна і три дуба на ній. Підійди до Дубів-Чаклунів, привітайся. Тут з'явиться перед тобою Перевертень. Хто він такий, чому так прозивається – сама зрозумієш. Загадає він тобі три загадки, прості, нехитрі, але відгадати їх може людина, у якої душа, як у дитяти, чиста! От і буде тобі перевірочка. Відповіси на всі запитання, потрапиш у Світлу країну Марфи-царівни, Лісової Королеви.

– Дякую за пораду. Піду, спробую долю. Може, Господь простить гріхи мої, може, дасть Бог розуму розв’язати три загадки.

– Удачі тобі, Вдово! – побажав Солдат і пішов далі.

Дійшла Вдова до сосни, глянула праворуч – ліс розступився, перед нею широка поляна, посередині галявини стоять три красені, три Дуби-молодці.

– Здорові будьте, Дуби-молодці. Низько вам вклоняюся. Вкажіть, прошу, шлях до палацу Марфи-царівни.

Захитали могутнім гіллям, зашуміли листям зеленим Дуби-Чаклуни – і з'явився перед Вдовою чоловічок, та кумедний такий: на місці не стоїть, все крутиться. Дивишся на нього: то дідок із сивою бородою в камзольчику пурпуровому, а то дитя мале років п'яти-шести, з золотими кучерями до плечей, і таке красою, як ангелятко. Так і змінюється: то дід, то дитя. І усміхається привітно, трохи з лукавинкою. Дивитися на нього весело.

«Ось тобі і Перевертень», – подумала Вдова.

– Добридень, добрий чоловіче!

– Доброго здоров’я і тобі, Вдово! Прийшла щастя шукати? Мабуть, дуже хочеться побувати в царських палатах? – хитро примружившись, запитав Перевертень.

– Не палати мені царські потрібні. Доньку, онуків побачити хочу!

– Ну, раз так.... Три загадочки зумієш відгадати?

– Як Бог пошле.

– Слухай першу:

– Йшла дівчина з торгу,

Несла гороху торбу.

Усюди, де ступала,

Горох порозсипала.

Ні лопатою згребти,

Ні мітлою замести.

А почало світати –

нема чого збирати?

– Я думаю, ти говориш про ясні зорі, про синє небо.

– Недовго думала. Добре відповіла. Слухай, Вдова, другу мою загадочку:

– Зоря-зірниця, красна дівиця,

По небу гуляла, плакала-ридала,

Місяць бачив – не підняв,

Сонце встало і забрало?

– Роса!

– Коротко сказано, та багато висловлено. Не запнись на останній моїй загадці:

– Грудкуватий, ніздрюватий,

І губатий, і горбатий,

І тьмяний, і кислий, і прісний,

І смачний, і легкий, і м'який,

І твердий, і ламкий, і червоний,

І круглий, і чорний, і білий,

І всім людям милий?

Затихла Вдова, страшно, раптом не те скаже!

Перевертень ніби хоче допомогти, заспокоює:

– Не поспішай, не поспішай. Подумай. Погано, коли слово буде сказано, не спитавши розуму.

«Всім людям милий: і сон, і білий світ. Круглий, червоний – такий, як сонечко. Але чому м'який і твердий? А ще смачний?» – перебирає в голові Вдова.

– Хліб — усьому голова, – викрикнула Вдова полегшено.

– Ой ти, розумниця-розумниця! Ласкаво просимо до палат Марфи-царівни.

Дивиться Вдова і не вірить тому, що бачить.

Диво дивне! Прямо перед нею стоїть палац. Золоті куполи його в хмарах купаються. Білокам'яні стіни легкі ніби мереживні, різьбленими візерунками прикрашені, а навколо квіти дивовижні стеляться килимом, птахи співають, ллється музика. На високому ґанку стоїть Солдат, рукою манить: «Йди сюди!»

– Ой, непростий, непростий Солдат! Знову він!

Зійшла вона на ґанок. Подав їй руку Солдат і повів із залу в зал. Краса – дух захоплює. Ось пройшли вони в палату, кращу всіх палат. За стінами кришталевими з одного боку сонце червоне, з іншого – зірки рясні з ясним місяцем.

Неголосно доноситься гра на дзвінчатих гуслях, співають дівчата. Бачить Вдова три колиски, ніби три білі хмарки золотими промінчиками до самого сонечка прив'язані. Гойдають колиски шість білих берізок, а може, шість прекрасних дівчат. Все так примарно, в очах змінюється: то берізки, а то ніби дівчата-красуні, і вітерець одяг розвіває.

Подалі, на ліжку з лебединого пуху, на подушках з блакитного атласу, спить Світланочка. Над нею схилилися верби срібні, а може, дівчата. Чешуть Верби-дівчата коси русяві золотими гребенями.

В зал увійшла Марфа-царівна. Золоте волосся лежить на голові короною, перевите перлами. Сукня, кольору молодої трави, прикрашена смарагдами. Від неї не можна очей відвести.

Стоїть Вдова, ні жива, ні мертва.

– Здрастуй, Вдово! Прийшла дочку та онуків побачити? – питає Марфа ні сумно, ні лагідно.

– Царівно! Матінко! Горе привело.

– Не журися – горя немає ще! У мене гостює Світлана з дітками. Бачиш, юні берізки колишуть дитячі колиски. Верби шепочуть казки на вухо, чешуть коси Світланочці золотими гребенями. Остудили люди серце добре, незлобливе. Образив дочку твою купецький син, сказав слова жорстокі. Зостанеться поки вона у мене.

– Матінко! Царівно! А що ж далі буде? – бідкається Вдова.

– Далі? Все залежить від купецького сина, з яким серцем він прийде сюди. І ти, Вдово, погости у мене. Саме місце тобі біля онуків та дочки.

Побалакавши з Вдовою, Марфа-царівна пішла в свої покої.

 

Проходив день за днем, рік за роком... багато країн об'їздив купецький син. Бачив красунь сходу і півдня жаркого, чудових пісень наслухався, тільки не забув він Світланочку, її ніжне обличчя, волосся русяве. І мучить його провина, вогнем пече серце, ще міцніше огорнув його смуток.

«Як міг сказати я грубі слова? Де шукати дружину, малих діточок? В який бік кинутися?» – думає купецький син. Згадав свого друга Любомира. Той негайно з'явився, обняв Володимира.

– Бачу, важко тобі. За помилки важка плата буває. Одні вчаться на досвіді інших, а інші на своїх помилках.

–Дякую, друже, за підтримку, надію дав.

Не встиг Володимир подякувати – немає Любомира.

Йде час. Якось застала ніч Володимира в дорозі. Темно, хоч око виколи, холодом віє, а людського житла навколо не видно. Йде Володимир неквапливо дорогою неширокою. Раптом серед дерев вогник блимнув, поспішив до нього купецький син. Бачить: стоїть хата, віконце світиться. Стукнув у двері.

Відчинила двері стара бабця.

– Заходь, молодцю.

– Дозволь скоротати ніч, – до ранку.

– Залишайся. Сідай за стіл, поїж, випий чаю. Розкажи, чий ти будеш, куди шлях тримаєш, яких справ шукаєш?

– Я купець. Звуть Володимиром.

– Це добре. Їздиш по світу, багато бачиш?

– Доводиться.

– Молодий, завзятий купець, прохання у мене до тебе невелике є.

– Кажеш прохання є? То кажи!

– Одна я в лісі живу, тільки звірі та птахи. Скучила я за людським голосом. От у сплату за нічліг розкажи мені бувальщину. До ранку довгий час, я послухаю, – попросила бабуся.

– Розповісти можна. Зі мною це сталося. Була в мене жінка небаченої краси, доброти нечуваної. Народила трьох синів. Та не припала до двору сім'ї моєї. Невістка — чужа кістка. Мати і сестри не давали нам жити в радості, обмовками та наклепом остудили кохання наше. Я терпів все до тих пір, поки не втрутився батько. Після слів його не стримався. Сказав дружині слова образливі. Не встигла вона відповісти мені й півслова, як вдарив грім, блиснула блискавка, розступилися стіни, не стало Світланочки, а з нею і синів моїх. З тих пір я мандрую світом. Де не шукав їх, у кого тільки не запитував – марно. Може, немає вже в живих на землі Світланочки і дітей моїх. Тепер тебе спитаю: чи давно ти на світі живеш, може, розрадиш печаль мою, щось підкажеш?

Засміялася раптом стара, зраділа.

– Так ось ти який, купецький син, я давно чекаю на тебе. Жива і здорова Світлана, підростають сини твої. Знаю, де їх знайти. Тільки не просте це діло. Підеш шукати – зворотної дороги немає.

– Я не зверну з шляху зазначеного, тільки швидше скажи, де зараз Світланочка?

– Дружина твоя з дітками у палаці Марфи-царівни, Лісової Королеви. Йти недалеко, та й не близько...

– Та як же мені дорогу до неї знайти?

– Не поспішай. Допоможу я тобі. Добром не віддадуть Світлану, доведеться брати силою. Марфа-царівна розумна та хитра. Прийшов час, і причина є силами помірятися. Скільки століть не дає мені Марфа зло чинити, ліси, трави губити, болота, трясовини розводити. Ось ти за печаль мою і поквитаєшся та й за себе постоїш.

– Зроблю все, як ти хочеш.

«Гріховне діло бабка пропонує, але що робити? Треба дістатися до коханої Світланочки», – подумав він.

Як раптом засвистіла стара, та так, що захиталася хата, затріщали колоди, вийшла на ґанок і стала примовляти:

– Сили сірі, темні сили, сили чорні, збирайтеся в полки тисячні, йдіть воювати у Світле царство Марфине. А ти, купецький сину лягай, відпочинь трішки. На зорі в похід йтимеш.

Вранці, як засірів світанок, вийшов на ґанок купецький син. Бачить: стоїть військо, не видно краю, все чорне кругом.

– Ось, купецький сину, веди полки. Переможеш – твоя Світлана. А ні – не бачити тобі молодої дружини до віку. Йди, ступиш крок й дорога сама появиться.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.