Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Сукня для Царівни і золоті руки Майстрині



авним-давно, а може і не так вже давно, жила на світі добра жінка. З ранку до вечора шила вона одяг для людей, однаково красиво і старанно – як багатим, так і бідним. Слава про її золоті руки рознеслася далеко по світу. Була у швачки донька, красива, вродлива, тільки ніяк не хотіла працювати. Як не вмовляла її мати:

– Донечко, Світланочко, візьми голочку, засели ниточку і починай шити, будеш мені помічницею.

Стібка не встигне зробити дівчинка, як крик на весь дім:

– Ой! Ой!Ой! Вколола пальчик. Ой! Ой!Ой! Ця справа не для мене.

– Донечко, Світланочко, візьми праску, постав на вугіллячко, будеш в роботі мені помічницею.

Знову крик:

– Ой! Ой!Ой! Ручки обпекла! Ой! Ой!Ой! Ця робота не по мені.

– Доню, будь ласка, рознеси готовий одяг замовникам!

– Ой! Ой! Ой! Це діло не по мені! У людей у дворах злі собаки, біля дверей на ґанку сходи високі.

Що тут поробиш, як не просила, не переконувала мати білолицю донечку – на всі умовляння одна відповідь:

– Ой! Ой! Ой! Це діло не для мене!

Однак мати є мати: наряджає, пестить дочку, причепурює.

Одного разу рано-вранці почули мати з дочкою стукіт у двері:

– Відкривайте, швидше відкривайте! Царські посланці біля дверей стоять!

Злякалася мати з дочкою, але двері відчинили:

– Проходьте, будь ласка, якщо справа до нас!

– До тебе, Майстрине, ми послані Царем. Справа тут така: Царева дочка заміж йде, так треба сукню пошити. Але вона повинна бути такою, яку світ ще не бачив. Пошиєте до вподоби Царю і його дочці – вам буде повага, на весілля запросять наречену наряджати, а якщо ні – голова з плечей. Самі розумієте: справа важлива. Царський наказ – один рік строку.

Заносять посланці в дім короба в яких повно-повнісінько шовку заморського, переливаються перли перекатні, теплом віддають; дорогі каміння, яхонти виблискують зоряним розсипом.

– Приймай, Майстрине, матеріали. Будемо навідуватися. Що буде потрібно – питай. І запам'ятай, строгу один рік.

Цареві слуги пішли, грюкнувши дверима. Стоять мати з дочкою ні живі, ні мертві:

– Господи, дай мені сили з роботою впоратися, навчи розуму, не забувай нас в усі дні життя, – молить Бога мати.

– Впораєшся, впораєшся, мамо! Люди кажуть, що золоті руки в тебе. Ще й мені встигнеш нову сукню пошити. Поїдемо в царські палати, наречену побачити і наряджати.

– Страшно-то як, доню. А раптом не зумію догодити Царівні? Кажуть, що вона дуже вибаглива. А що, як не встигну пошити сукню в строк?

– Не турбуйся мамо, встигнеш, встигнеш.

– А тобі то що! Важливо, аби сукня була по ній. Такий шовк заморський та яхонти очі всім засліплять!

– Молода ти ще, доню, не розумієш, хороша робота – ось що в очах у людей стоїть. Пошиєш криво – не буде мило.

Прийшла ніч. Полягали спати. Мати за день натрудилась – одразу і заснула, а доньці не спиться. Замислилась вона, розмріялася про палати царські, про дороге вбрання, про столи повні солодощів і їжі заморської, про гостей іменитих…

Лежить Світлана, з боку на бік перевертається, не спить, все мріє та мріє:

«От би в палаці побувати! Та тільки, видно, одну майстриню і візьмуть, — розмірковує дівчина. – Ось візьму і сама пошию Царівні сукню! Я пошию! Обов’язково пошию, ще краще матінки. Рученьки у мене біленькі, ніжненькі, ловкенькі. Ними тільки шити-розшивати шовк, атлас, оксамит. Пришивати перли, каміння дорогоцінні… Так пошию, що світ здивую! Кого тоді у палац запросять? Мене! Я поїду в царські палати наречену наряджати!»

Довго, чи коротко думу думала, встала з ліжка, взяла мірки, самі гострі ножиці та ну кроїти, та ну різати-стригти. А шовк грає, з рук пливе. Воно і вірно кажуть – крій та пісні співай, шити станеш – наплачешся.

До ранку молода швачка втомилася, кинула ножиці, лягла й заснула міцним сном.

Вранці прокинулася мати. Дивиться і очам своїм не вірить. Що це?! Шовк порізаний, розкиданий по всій світлиці, обрізків видимо-невидимо. Зойкнула мати, опустилася на підлогу заплакала, заголосила, запричитала:

– Що робити?! Від такої біди не втекти, не сховатися! Тканина вся зіпсована!

Ні слова не кажучи дочці, взялася шматки тканини збирати, ниточку до ниточки, клаптик до клаптика складати, тонюсінькими голочками та булавочками сколювати, шовковими ниточками прошивати, потайними вузликами зв'язувати. Дні і ночі трудиться жінка. Голова посивіла, стала біліше снігу білого. Час збігає, тільки на те, щоб по клаптиках тканину зібрати, півроку пішло. Почала Майстриня сукню Царівні шити. Начебто строку рік був даний, а, як кажуть, оком не встигла моргнути, строк кінчається вже завтра!

Наїхало послів, міністрів, посланців від Царя видимо-невидимо.

Швачка голови не піднімає, дошиває сукню, поспішає, тільки побілілими губами ледве шепоче:

– Стіжок! Ще стіжок! Ще один! Ще одна петельочка, ще один вузличок!..

Царська братія шумить, гомонить, хвилюється…

– Ми чекаємо, поспішай, ворушися! Сукню Царівни подавай!..

Бровою не веде швачка, слова, ніби повз неї проходять:

– Не готове замовлення?! Як? Підставляй голову!

Дочка від страху на піч сховалася. Працює Майстриня. Не голка шиє, а проворні руки.

Стібок раз, стібок два! Ось і готово!

Підняли на руки царські послушники сукню нареченої і ахнули від здивування.

Яка чудова! Неперевершено красива! Воістину золоті руки у Майстрині.

– Збирайся, поїдеш з нами Царівну-наречену наряджати будеш, такий договір був, кажуть...

До палацу під’їхали, в царські палати увійшли. Глянула Царівна на сукню – краса неймовірна!

Шовкова весільна сукня облягла тонку фігуру нареченої.

– Добре! Дуже добре! Золоті руки Майстрині пошили такий чудовий наряд. Перлами, яхонтами, дорогим різнобарвним камінням розшила, прикрасила сукню. Приймай, швачко, золотий! – каже Цар.

А бідолашна жінка ледь на ногах тримається.

– Царю-батечку, дякую за ласку, за доброту і повагу до мене. Не гнівайся. Дозволь мені підійти до вікна, подивитися на червоне сонечко.

Підійшла до вікна швачка, звела втомлені очі, глянула на блакитне небо, обвела поглядом далечінь далеку: ліси темні, поля, луки зелені.

– Прости, мене Земле-матінко, що працюючи я тобою не милувалася. Все шила та шила! Пробач, червоне сонечко, що так мало тобою раділа; вітри-неслухи, як мало я вами тішилася. Вибачте, люди добрі, може, мало годила вам. Прощавайте, немає більше сил жити, болять стомлені руки, втомилося сердечко покірне…

Зітхнула раз-другий і пішла, зникла з землі, ніби не було.

Не встигли люди отямитися, як несподівано приголомшив їх дзвін. Повернули всі голови, глянули – завмерли. Вийшла наречена до свого жениха, до гостей, що з’їхались з усіх ближніх і далеких країн. Схилили голови люди, побачивши невидану, небувалу красу. Диво дивне! Чудо із всіх чудес! Сукня на нареченій засяяла. На ній ніби ожили і квітують різнобарв'ям вишиті золотом та сріблом листочки, квіти, трави. Ось із дорогоцінного каміння виблискує сонце. Перли, смарагди, рубіни, сапфіри, яхонти грають, переливаються під сонячним світлом всіма кольорами веселки.

Ні! Такої краси не бачив ніхто на землі за все своє життя.

Справили Весілля у царському палаці, а як стали роз'їжджатися імениті гості, прийшли до Царя:

– Здивував ти всіх нас, Ваша Царська Величносте, небаченою красою. Що за майстрині-чарівниці у тебе в країні живуть, якщо таку красу створюють? Покажи нам цих людей!

А молода Королева сусіднього Королівства звернулася до Царя з проханням:

– Хочу зробити замовлення майстрам вашої країни. Щоб сукню мені пошили не гірше весільної. Скільки запросите, стільки буде сплачено.

Гордиться Цар своєю країною, умільцями, золотими руками майстрів. Зібрав він Раду:

– Негайно зберіть майстрів швейної справи з усієї країни, проте щоб були не гірші за майстриню, яка шила весільну сукню Царівні.

День і ніч метушаться царські слуги по країні, збирають майстрів. Набралося їх майже з тисячу, привезли всіх до палацу, показали весільну сукню Царівни.

– Хто зуміє виконати таку роботу?

Схилили майстри голови:

– Пробач, Царю-батечку, проте такої роботи нам не виконати. Це диво-дивне!

Царські слуги продовжували пошуки майстрів, але все марно. Кого не привезуть, одна відповідь:

– Такої роботи нам не повторити. Це диво-дивне!

Зажурився Цар. Совість підказувала, що слово царське, обіцянку треба виконати. Знову ж таки престиж країни – царева гордість. Знову Цар зібрав Раду:

– Як справу владнати, честь і славу країни підтримати?

День думали, два думали. Нарешті, хтось запропонував:

– Царю-батечку! Дозволь сказати.

– Ну! Кажи!

– У Майстрині, що сукню Царівні шила, є дочка. З дитинства при матері весь час була. Треба її розшукати. Можливо, вона секрети майстерності від матері перейняла.

– Так у чому справа? Приведіть її швидше сюди! Послухаємо, що скаже.

Негайно кинулися царські слуги за дочкою Майстрині.

Зустрів її Цар лагідно й каже:

– Розкажи, як життя-буття твоє, дівчино. Що робиш, чим займаєшся?

– Живу, Царю-батечку! Виконую різну роботу.

– А скажи, чи зумієш ти пошити сукню для Королеви? Твоя матінка була відомою Майстринею на весь світ. Нашу країну прославила. Прийшла твоя пора здивувати світ замість матері.

Стоїть дівчинка приголомшена. З переляку ледь губами ворушить:

– Царю-батечку!Змилуйся, невміла я в швейній справі. Тільки й можу, що в голку нитку засилити.

– Як так!? При такій Майстрині жити та – розуму не нажити?! Не може цього бути. В холодну темницю її посадити! Нехай згадує, як мати таку красу творила! А якщо не згадає, то тоді розмова буде коротка…

Кинули дівчинку в холодну темницю. Терміну все згадати дали одну ніч. Плаче Світлана, згадує життя поруч з матінкою:

«При матінці добро, як при сонечку тепло. Що ж робити? Збіг час, потрібно перед Царем відповідь тримати, а сказати нічого. Весело жила, солодко їла, пила, на перині спала. Ось і все… Нічому не навчилася. Мабуть, тепер життя моє скінчиться».

Сльози з очей ще сильніше потекли. Що робити? Що сказати? Журиться, та побивається Світлана.

Раптом – ніби посвітлішало в кімнаті. Відчинилися двері важкі ковані. Яскраве світло розлилося по темниці, ввійшла жінка. Повільно підійшла ближче до Світлани і та бачить, що вона дуже стара. Тихим голосом промовила до дівчини:

– Плачеш, Світлано? Даремно. Сльозами пізніми не виправиш долі! Шкода мені твоєї молодості.

– Хто ти? Звідки прийшла? Може це смерть моя завітала?

– Ні, не смерть. Послухай мене уважно. Я замовлення Царя виконаю. Пошию Королеві заморській сукню краси дивовижної. Але для цього я тобою стану, і ти віддаси мені свою красу і молодість! А сама зробишся такою, як я тепер. Згодна?

– Робити нічого. Видно, молитва матері до небес дійшла, відвела мою швидку загибель. Я згодна.

– Ось і добре, ось і славно, Світланочко!

– Скільки ж мені жити залишиться, бабусю? Я ж стану старою...

– Поживеш. Вмирають не старістю, живуть не молодістю. Всяке в житті трапляється.

– Що тепер робити мені?

– Надіятися та молитися Богу нашому єдиному.

– Мені не вийти звідси. Навкруги варта.

– Візьми мою хустину та накинь собі на голову. Іди сміливіше, охорона спить міцним сном. Йди, а я тут залишуся.

– Спасибі, бабусечко! Ти мене від смерті врятувала!

– Зараз не в цьому річ. Можливо, вранці пожалкуєш? Тільки запам'ятай, іншого шляху у тебе немає.

Вийшла Світлана з холодної темниці, йде дорогою. Від горя ледве на ногах тримається.

« Що це? – думає, – кістки мої болять?»

Тут сонце почало вставати, посвітлішало надворі.

Глянула Світлана на руки свої:

– Господи, в мене напрацьовані старі руки!

Взялася за косу, а вона тонка та сива.

Кинулася до криниці – у воді відбилося обличчя старе. Хотіла заплакати, а сліз немає!

– Видно, стара за свій вік всі сльози виплакала. Куди йти? Що робити?

Чує, глашатай царський указ читає:

– Цар наказує всім швачкам, вишивальницям, мереживницям негайно прибути до палацу.

Зупинилася Світлана та й подумала:

– Піду і я до царського палацу! Можливо, комусь і в мені потреба буде. Бачила ж я, як матінка шила, золотою ниточкою сукню розшивала. Спробую пригадати, як вона тримала голочку, як тягнула ниточку, потаємні вузлики зав'язувала.

Повела рукою Світлана, ніби і справді ниточку тягне. Побачила, що руки хоч і вузлуваті, а схожі на руки майстрині. Серце в грудях голосно стукнуло, ніби теплом облило.

– Це мені матінка знак подала. Мабуть, моє рішення піти до палацу, правильне.

Прийшла Світлана куди зазначено, а там вже повно-повнісінько народу. Управляє усіма дівиця. Впізнала Світлана в ній себе.

Дивиться на неї та й дивується, яка вона спритна та моторна, все швидко робить. Видно, Майстриня знатна.

Посадила вона всіх: тут швачки, тут мереживниці, там вишивальниці…

Підійшла дівчина до Світлани й каже:

– Хто ти, бабусю? Швачка, мереживниця? В якому ремеслі ти вправна?

– Я, дитино, золотошвейка!

Сама здивувалася і злякалася сказаного Світлана.

– Це добре, це дуже добре!

– Так, я все вмію! Шити, вишивати, кружева в'язати!..

– Ось як?

– В мої-то роки вже багато чого знаєш та вмієш. Допоможу, що треба.

– Порад твоїх чекатимемо бабусю.. А поки що сідай ось тут, починай роботу.

Взяла Світлана голку, сама ниточка в вушко пройшла. Заграла голочка в руках. Проколола тканину, потягнула ниточку і зробився стібок, а далі ще стібок, ще, ще, ще…

– А руки, руки які в мене?Слухняні пальці, проворні такі, як в матінки.

День за днем, тиждень за тижнем в роботі і забула Світлана про своє горе, не думає про молодість, яка рано її покинула, забула про вік.

Переливається золота парча, серця майстринь радіють, забувають про їжу і про сон, працюють від зорі до зорі, співають пісні неголосні. Молодіє душею Світлана, відчуває, що спина випрямляється, все швидше і швидше працюють руки і молодіють на очах. Але в дзеркало не дивиться, обходить його, боїться побачити себе старою.

Майстриня, що взяла її молодість, день від дня старіша стає.

«Стомилася, мабуть, – думає Світлана, – працівниць майже з тисячу. Треба, щоб було все до ладу, підійти до кожного».

Ось вже й кінець роботи видно. Підійшла Майстриня до Світлани та й звертається до неї по імені:

– Ну, Світлано, залишився тільки комірець до сукні Королеві перлами розшити, прикрасити дорогим кольоровим камінням. Тепер на тебе надія. Добрий кінець – всій справі вінець.

– Чи впораюся я?

– Знаю і вірю, що впораєшся!

«Допоможи, Господи! Навчи мене розуму», – згадала вона молитву матері.

Працює Світлана. Втратила сон, тільки не йде робота. Все не так виходить, як бачиться.

– Що за біда? Чому не так? От якби хоч раз поглянути на сукню Царівни, ту що мати розшивала!

Вирішила Світлана йти до Майстрині дозволу питати:

– Чи можна пройти в хороми царські, поглянути на сукню Царівни?

Подивилася на дівчину Майстриня ніжно і раптом на очах у всіх, стала старіти і зробилась зовсім вже старою.

– Можна подивитися! Чом не можна? Ходімо зі мною, я проведу тебе в палату заповітну.

Довго йшли різними переходами, нарешті увійшли в невеликий зал. А там, на мармурових підставках, піднято сукню небаченої краси, ніби сонечко світле, ніби хмара легенька, ніби квіти, птахи різнокольорові, золоті яскраві зорі…

Опустилася на коліна Світлана, заплакала, поцілувала край сукні тихесенько.

– Спасибі, матко, за науку твою, за навчання. Це золоті руки твої таку красу, таку радість для людей зробили.

Піднялася з колін і відчула, як легко дихають молоді груди. Коса русява важко на спині лежить. Здогадалася Світлана, що повернулася до неї молодість – прийнялася за роботу.

Ось і скінчилося все. Підійшла Майстриня, стара зовсім, на ногах ледве тримається.

– Світланочко, гарна твоя робота. Встигли ми зробити все у відведений строк, впоралися. Зараз сюди високі гості завітають. Тобі роботу здавати!

Відчинилися двері. Ввійшов Цар зі свитою. Серед них Королева, яка замовила сукню, аби здивувати нею світ. Сукня висіла високо піднята. Увійшли гості і ахнули! Яка краса! Яке диво! Яке чудо!

Пишається Цар роботою майстринь, своєю країною!

– Молодці! Молодці! Всі молодці!

Світлана низько вклонилася.

– Царю-батечку, високі гості, приймайте роботу в строк виконану, не судіть, коли щось не так!

– Так, все так, красуне! Проси, що хочеш, за роботу. Розрахуюся, як умовлено! Золоті руки в тебе! – мовила Королева.

– Світлий Царю, Ваша Королівська Величносте. Дякувати тут не мені треба. Допомогли в справі руки моєї матінки.

Срібло і золото заробили майстрині, що працювали день і ніч.

Хотіла Світлана представити гостям стару Майстриню, а її не стало, ніби й не було. Глянули на сукню, а вона після Світланиних слів засяяла ще яскравіше. Всі узори, дорогоцінні каміння веселкою ясною переливаються, візерунки ніби ожили. Диво дивне! Чудо чудне!

– Дійсно майстринями знатними ваша земля багата! – вигукнула Королева.

– Дякую за добрі слова! – вклонилася в пояс Світлана.

– Царю-батечку! Дозвольте нам додому вирушити. Рік ми вже тут, за рідними місцями і домівками скучили! Як знадобимося, кличте, ми готові служити Вам.

– Не стану затримувати!

Нагородив Цар майстринь за їхні труди, щоб жили добре. Золоті руки коштують недешево.

Повернулася Світлана додому, за роботу взялася. Потяглися люди до неї з усіх сторін. Шиє вбрання, розшиває златом-сріблом, шовками заморськими. Серце радіє хорошій роботі. Співає швачка пісні тихесенько про щастя людське, про добрі справи, про Віру, Надію та Любов, що живуть у серцях людських, про золоті руки, що творять на землі дива дивні та чудеса чудесні!

Спаси Вас, Господи! – прошепотіла Світлана, не знаючи кому, напевно, всім хто був на її шляху, і побачила, що стоїть перед нею Велика Майстриня.

– Спасибі, Велика Майстрине!

Вона підійшла ближче до Світлани обняла і пригорнула до себе.

Та раптом дівчинка почула:

– Ну все! Пора назад.

Світлана ніби прокинулася від сну. Її міцно тримала і пригортала фея Анастасія. Вони разом зробили крок за поріг і за ними зачинилися двері.

 

А для Володимира, тільки починалася його казка.

– Я згоден прожити запропоноване мені життя, – сказав хлопчик, подаючи руку феї Софії.

Володимир і фея відкрили заповітні двері. Вони опинилися в дивовижному місті, де будинки викладені з рідкісного каміння: бурштину, яшми, змійовика, та інших. А вікна були з чистого кришталю. Жили в цьому місті знатні майстри, зібрані зі всіх країн планети Земля. Фея Софія підвела Володимира до одного з таких будинків, постукала у двері. Назустріч вийшов красивий, стрункий, охайно одягнений юнак. Пов'язка підтримувала його густе чорне волосся.

– Прошу, заходьте. З чим завітали? – привітно заговорив юнак.

– Славний Майстре, ми прийшли до тебе з проханням. Я фея Софія, а це Володимир, наш гість з планети Земля. Просимо тебе, розкажи нам одну з твоїх повчальних історій, щоб дати Володимиру знання.

– Добре. Нехай буде так, розповім. Я пригадую одну дуже гарну історію. Проходьте до хати, сідайте на подушки. Майстром Іваном люди кличуть мене.

Як тільки гості сіли на оксамитові подушки, полилась чарівна музика. Кімната заповнилася м'яким рожевим світлом. Майстер почав розповідь.

 

Старий пічник

иве в нашому селі пічник. Скільки йому років? Старий вже, але справу свою знає. Немає в селі хати, де б не пом'янули добрим словом Майстра, коли в холоднечу витанцьовує вогонь у печі, наповнюючи будинок теплом. А якщо станеться заночувати, то під тріск полін розкажуть повчальну історію про це добрій людині...

Ім'я пічника Володимир.

У далекій молодості, кажуть, був пічник нікчемним хлопцем. Батька, матір не почитав, ріс неуком, і збрехати, і вкрасти йому просто було. Хто вже звик чужим жити, той не здужає робити. За справу – не він, за роботу – не він, а поїсти, потанцювати – краще нього не знайти! До порад старших був глухий, на слова привітні скупий.

З горя його батьки рано померли. Нажите ними важкою працею добро – розпускає. Як кажуть: батько по копійці збирає, а син за вітром пускає.

Дожив до лихої пори: ні шапки, ні опаски, ні лаптя, ні живота, ні скотини, ні шматка, ні десятини. Словом, голий і босий.

Живе – ні собі на радість, ні людям на послугу.

І як би далі справа пішла, не станемо гадати. Тільки занедужав хлопець. Що не день – то гірше і гірше йому. Зібралися навколо сусіди, близькі люди, шкода його, молодий зовсім. Стоять біля хлопця, журяться, поради дають. Тільки не легшає йому. Вже і їсти, і пити не може, одним словом, помирає.

«Видно, смерть прийшла моя! Рано мені в сиру землю. Та що тепер жаліти, зникла сила молодецька, розвіялась», – думає Володимир.

Сльози котяться по його обличчю, і немає вже сили, щоб їх витерти.

Лежить, ніби став дрімати і бачить себе в незнайомій місцевості, по місту дивовижному ходить, навколо майстерні, лавки різні, людей видимо-невидимо. Чує, дзвони ухнули.

«Значить, наш християнський народ живе тут», – подумав хлопець.

Підійшов до нього старий чоловік і каже:

– Тобі он туди треба, хлопче, – і махнув праворуч.

Повернув голову направо Володимир. Перед ним з'явився палац небаченої краси, весь із білого світла витканий, на золотих куполах горять рубінові зорі.

Піднявся по сходах, пішов по палатах тихесенько. А палати ті чудні: відкриваєш двері – перед тобою весняний луг квітами барвистими цвіте, метелики пурхають, бджоли гудуть, трави шовком стеляться, високо в блакитному небі білі хмари пливуть, жайворонки заливаються.

Далі йдеш – стоїть гай зелений: дарує прохолоду, листям шелестить, казки чарівні шепоче, навіває сни чудесні.

Або бачить: озеро синє ліліями цукровими усипане, плавають по ньому чудові горді білі лебеді, водиться багато різної риби великої й малої.

Йде Володимир, ступає обережно, дивиться, дивується. Дух захоплює! І чує він поряд голос:

– Ось по Землі-матінці ти йдеш. Чи не впізнав? Не шкода тобі краси її? Що ж ти жив на землі й не милувався нею, не радів?

«Все, значить, помираю я», – промайнуло в голові Володимира.

І так йому стало шкода покидати Землю-красуню, життя своє недбале.

Зупинився перед дверима різьбленими дубовими. Страшно відкрити, бо розуміє, що ці двері останні, та вони самі відчинилися.

Опустився на коліна Володимир перед яскравим світлом, що довкола розливалося, а коли звикли очі, то побачив перед собою Великий престол.

На престолі тому сидить жінка. Біля неї багато людей, тільки хлопець одну її бачить. Заговорила вона неголосно:

– Ну, розкажи нам, як ти живеш, чим людей радуєш, які добрі справи твориш?

Мову ніби відібрало. Мовчить Володимир. Та й що казати! Згадав, життя своє безтурботне та ледаче.

– Коли малий був, бджілку з бочки з дощовою водою вийняв, щоб пожила ще, крильця висушила, послужила людям.

– Небагато! – сумно посміхнулася жінка.

Схилив голову нижче плечей Володимир і побачив, що перед престолом, поруч з ним, на колінах стоїть дівчинка, зовсім дитя мале, рученята тягне вгору, ніби просить щось. Пожалів Володимир дитину всім серцем і каже, та так голосно – звідкіля тільки сміливість взялася:

– Нікчемна я людина, не гідний життя! Допоможіть цій дівчинці. Мала зовсім, нехай поживе, білому світу порадіє. Віддайте їй моє життя.

– Не тобі про це просити! Іди тепер! – суворо сказала жінка.

Вийшов хлопець і почув, що важкі двері дубові за ним зачинилися, і пролунав голос над головою:

– Іди на землю! Живи! Мати Світу милостива, для тебе життя вимолила.

– Матінко! Заступнице! – закричав Володимир, упавши на коліна, цілуючи Землю-матінку.

Відкрив очі – лежить на лаві, а перед ним схилилася бабця старенька.

– Синочку, любий, я трав’яного відвару принесла. На попий! Поможи тобі, Господи!

Ковтнув раз, другий, відчуває, сили додалося. Ковтнув третій раз, хвороба куди й поділася!

Дивиться хлопець, а бабки немає в хаті, ніби і не було.

Сів на лавці, у вікно глянув, а там сонце встає, над річкою та над лугом туман стелиться. Вдихнув на повні груди, не надихається!

З того дня немов підмінили Володимира. Він зрозумів, щоб людиною стати – треба працювати.

Найнявся хлопець до пічника в учні. З роками став добрим майстром.

Довго не одружувався, придивлявся: на те він і розумний – спочатку, ніж одружитись, треба роздивитись. Вибирає жінку на цілий вік. Згодом таки обрав гарну дівчину. Дітей виростили, онуків, правнуків.

І дивувались люди доброті пічника: сирітку приголубить, вдову пошкодує.

Робота в самий раз для нього – тепло людям дарувати. Всі поважають його і понині низько кланяються. Про диво, що з ним сталося, пічник онукам – правнукам розповідав, щоб добрими людьми росли батькам на втіху, людям на радість, Землі-матінці були заступниками.

 

Замовк Майстер Іван. Озирнувся Володимир – бачить: сидить він в кріслі перед Королевою Дарною. До свого місця підійшла Світлана, чемно подякувала фею Анастасію.

– Де ти був? – запитала тихенько Світлана Володимира.

– Потім! Після поговоримо, – зупинив її Володимир і дуже до речі, так як Королева Дарна почала свою промову, трохи посміхаючись:

– Гості мої! Зараз вам належить прожити прекрасне життя. Я сама відчиню вам двері…

Навколо Світлани та Володимира несподівано пішов сніг. Замела, затанцювала хуртовина. Крізь шурхіт снігу ледве чутним, був голос Королеви.

Вона трохи примружила очі і заговорила, ніби на розспів.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.