Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Перстень Королеви Зірок



я історія почалася морозної Різдвяної ночі. Падав густий сніг, завивав вітер, холодом проймаючи душі жителів невеликого містечко. Вони щільніше зачиняли двері, тулилися біля вогню.

У будинку старого шевця догорала свічка. Хлопчик років семи самотньо сидів біля каміна, що згасав і здригався на кожний новий порив вітру.

На горищі будинку щось скрипіло, гупало. Хлопчині було моторошно, і він з острахом стежив за тихим полум'ям свічки, що швидко пожирало віск.

«Незабаром свічка згасне, а дров немає, щоб підтримувати вогонь у каміні. У будинку стане зовсім темно», – думав хлопчик.

Володимир, так звали хлопчика, не пам'ятав своїх батьків. Здавалося, що він завжди жив у будинку шевця, який навчав його своєму ремеслу. Старий майстер не кривдив сироти, але вечорами він часто ходив до корчми, щоб перехилити чарчину-другу, і тоді хлопчик залишався в будинку сам, як і сьогодні.

Володимир прислухався, чи не скрипнуть вхідні двері. Проте тільки хуртовина гуділа за вікнами і шурхотів, обсипаючи стіни, сніг. Темний попіл затяг останній жар у каміні; щось голосно гупнуло на горищі, відчувся сильний подув протягу в кімнаті, згасла свічка. Від страху, здавалося, зупинився подих. Володимир підхопився з лави, у пітьмі тремтячими руками намацав шубку і прожогом вибіг з дому.

Заметіль закружляла, затанцювала навколо хлопчика. Володимир біг безлюдною вулицею. Час наближався до півночі. У вікнах ще яскраво горіли вогні. Негода – негодою, а свято – святом. Люди зустрічали Різдво.

Єдиним бажанням Володимира було знайти старого шевця. Він знав, що корчма стоїть недалеко, треба лише трохи спуститися вниз по вулиці, потім повернути ліворуч. Пройшовши цей шлях, хлопчик розгублено зупинився. Корчми на місці не було, і, більше того, він побачив, що вогні міста зникли – перед ним був пустир. Колючий сніг сліпив очі, що не можна було як слід дивитися. Хлопчик кидався то в один бік, то в інший, усюди біла завіса і сильний пекучий вітер.

Володимир намагався не впасти, крок за кроком просувався вперед, тепер вже, не знаючи, куди і навіщо. Сили покидали його, та він побачив попереду слабке світіння. Ще хвилина, друга – і хлопчик відчув, що вітер стихає, сніг перестає боляче сікти в обличчя. Йти стало легше. Перед ним відкрилася галявина, освітлена десятками кольорових ліхтарів. Слабка поземка гнала сніжинки від ліхтаря до ліхтаря, і вони іскрилися, спалахували кольоровими вогниками.

В кінці галявини – білосніжний палац. Він ніби висувався із темряви просто на очах у Володимира. По мірі його наближення яскравіше світилися вікна, голосніше долинала музика, веселий гамір свята. Володимир поспішив до палацу. Ось високий ґанок. Хлопчик почав підніматися його сходинками.

– Раз, два, – лічив він сходинки і відчував, що втомлені ноги погано його слухалися.

На одній зі сходинок Володимир побачив заплакану маленьку дівчинку. Він нахилився до неї.

– Ти хто? Чому плачеш? Чому ти тут? На тобі легка сукня, а навкруги сніг! Ти сама? Чому? – ставив запитання за запитанням Володимир, але дівчинка продовжувала плакати, затуливши обличчя руками, ніби не помічаючи його присутності.

«Що ж це таке? Що мені зробити? Зрозуміло одне: треба швиденько йти в приміщення, туди, де тепло»,– думав хлопчик.

Знову Володимир вів з дівчинкою розмову:

– Дай мені руку!

– Ні! – раптом дзвінко сказала дівчинка. – Ні! Ні! Ні!

– Але чому? І довго ти думаєш так сидіти?

– Не знаю!

– Тобі холодно?

– Ні! Ні! Ні!

– Однак, мороз міцнішає, ти застудишся і будеш хворіти.

– Ні! – сказала ще раз дівчинка, підняла голову і уп’ялася очима на хлопчика.

Тим часом місяць опустився так низько, що стало світло, як удень, і Володимир розгледів незнайомку. Дівчинці було років п'ять – шість. У світлому волоссі виблискувала яскрава рубінова зірочка. Хмара закрила місяць, і Володимир побачив, що від дівчинки випромінюється яскраве золотаве світло; світиться волосся, вбрання переливається різними кольорами, стаючи то ніжно-рожевим, то блакитним, то зеленуватим!

Діти мовчали, кожний був вражений побаченим.

– Ти хто? Я не знаю тебе! – заговорила дівчинка.

– Я прийомний син старого шевця. Я живу там! – відповів Володимир і махнув рукою у бік гаданого міста. – Ходімо зі мною! Ти відчуваєш, як тут холодно?

Володимир рішуче взяв дівчинку за руку і повів сходинками нагору.

Швейцар відчинив перед ними двері палацу. Діти потрапили до величезної зали. Ялинка від підлоги до стелі виблискувала сотнями вогнів. Навколо неї кружляли люди в потішних масках, вигадливих костюмах.

До Володимира і його супутниці, пританцьовуючи, наблизився розпорядник балу. Він подивився на дітей і розрядив хлопавку. Феєрверком бризнуло кольорове конфетті. Змовкла музика, люди розступилися, утворюючи прохід, наприкінці якого Володимир побачив трон. На ньому сиділа в оточенні почту дівчинка, з вигляду не старша за Володимира.

– Підійдіть ближче до трону. Принцеса Дална говоритиме з вами, – шепнув розпорядник балу.

– Прошу вас підійти сюди! Відрекомендуйтеся і розкажіть, що означають ваші костюми, – сказала Принцеса.

Володимир міцніше стис руку своєї супутниці, немов хотів захистити її, сам не знаючи від кого, і почав відповідати першим.

– Я – Володимир, прийомний син шевця, підмайстер, вчуся шити черевики.

– Як це забавно – шити черевики!

І усі заплескали в долоні.

– Я – Принцеса Світлана! Моя мама – Королева Зірок! Вона називає мене Свєтною! – сказала дівчинка.

– Як гарно! Як цікаво! Які чудові костюми! Як точно передано їхній зміст, чи не так, добродії? Я хотіла почути вашу думку, пане раднику.

– Ваша Високосте, Ви маєте рацію! Костюми чудові! Скільки вигадки! Однак насмілюся зауважити, що костюм Володимира трохи сміливий! Підмайстер на балу у Принцеси? Проте заради Різдва пробачимо йому цю вільність! – відповів поважний пан радник.

– Вільність?! Костюми?! Та я насправді приймак шевця, а Світлана – справжня Принцеса. Вона щойно сама сказала про це, і я їй вірю! – рішуче заперечив Володимир.

– Звісно! Звісно! Ми теж вам віримо! – закивали головами придворні.

– Як цікаво! Я так і знала, що цієї ночі в моєму Королівстві відбудеться щось незвичайне. І ось, прошу, у мене в гостях Принцеса з далекого світу зірок і приймак шевця! Дуже, дуже цікаво! І ми вам, звісно, віримо! Сідайте швиденько ближче і розповідайте, розповідайте!

Принцеса Дална наказала подати два крісла і поцікавилася, чи весело в Королівстві Зірок.

– Весело! Так, весело! Там у нас теж сьогодні бал і Різдвяна ялинка. Тільки наша ялиночка біла, як ваш сніг, але тепла, ласкава, й іграшки на ній кришталеві! Мама каже, що вони схожі на земні крижинки. Я дуже люблю танцювати, коли на ялинці загоряються сині свічки і дзвенять срібні дзвіночки: «Дзинь! Дзинь! Дзи-инь!» А я кружляю, кружляю у величезній залі серед зірок. Я хочу додому! Я хочу до мами!

І маленька Світлана заплакала знову.

– Не плач, Свєтно! Ти повернешся до своєї мами! Давай пограємо в «хто кого дожене», або в «піжмурки»! Ти вмієш грати у «піжмурки»? Це весело! А Ви, Принцесо, умієте грати? Якщо ні, то я можу навчити Вас! – запропонував Володимир.

– Пане радник, я хочу грати в «хто кого дожене». І, будь ласка, не заперечуйте мені!

Незабаром діти забули, хто є хто. Кружляли довкола ялинки, грали в «хто кого дожене» і в «піжмурки», зі смаком їли морозиво зі свіжою малиною, галасували і пустували, як це роблять діти в усьому світі, зустрічаючи Різдво.

Аж ось почувся дзенькіт, начебто заспівали тисячі срібних дзвіночків; крізь склепіння палацу прорізався блакитний промінь, вся зала забарвилася синім світлом і звідкись здалеку почувся тривожний ніжний голос:

– Свєтно! Свєтно! Світлана! Дитя моє, де ти?

Серед залу з'явилася прекрасна молода жінка. Яскраве світло ореолом окутувало її. Легка, майже прозора сукня і волосся кольору сонця розвівалися, заповнюючи простір до самого склепіння. Тіло жінки, здавалося, було виткане з полум'я і пульсувало, то яскраво розпалюючись, то трохи бліднучи.

– Мамо! – Світлана кинулася до матері.

– Моя дівчинко! Ми збилися з ніг, розшукуючи тебе! Як сталося, що ти потрапила на Землю?

– Напевно, я зірвалася і впала! Мамо, на Землі так весело! І люди тут добрі, а ти мені казала...

– Іди до мене, дівчинко! – перервала Світлану Королева Зірок. – Нам треба поспішати, Свєтно. І я повторюю для тебе, дочко, на Землі не можна залишатися довго,тому що тут живуть небезпечні віруси розбрату і ворожнечі. Заздрість, жадібність людей остудили Землю. Тут сиро і протягає від людської черствості і злості.

– Адже мамо! – упиралася Світлана.

– Нам треба поспішати. Скоро світанок, уже бліднуть зірки, нам важко буде угадати дорогу додому. Ходімо ж!

– Мамо, тут залишаються мої друзі! Ось Володимир, він учень старого шевця і сам уже вміє шити черевики. А це Принцеса Дална, ми у неї в гостях. Мамо, я щаслива!

– Дякую всім! Свєтно, вже бліднуть зірки!

– Мамо, подаруємо моїм друзям що-небудь напам'ять! Будь ласка, мамо!

Королева Зірок задумалася. У залі розлилась тиша, потім Королева розвела руки долонями вгору. На кожній долоні спалахнуло яскраве полум'я. Воно закружляло від руки до руки і замкнулося у вогняне коло. Коли полум'я згасло, Королева Зірок подала Світлані два персні.

– Це твоїм друзям! Віддай їм, нехай пам'ятають нас! Завжди пам'ятають і бережуть подарунок! І нехай знають, що це чарівні персні Королівства Зірок. Вони можуть виконати будь-яке бажання. Передай, Свєтно, їх своїм друзям-землянам.

Світлана бережно взяла персні з рук матері:

– Дякую, мамо!

Дівчинка попрямувала до Дални і Володимира. Вони стояли поруч, спостерігаючи що відбувається.

– Дално, Володимире, ось візьміть наші подарунки. Я іду від Вас, проте знаю тепер, що на Землі не так уже й холодно і запам'ятаю гарну ялинку. Прощавайте! – промовила Світлана і, віддавши персні, поспішила до матері.

Королева Зірок пригорнула до себе доньку, звернулася до Володимира і Дални:

– Будьте уважні! Не забудьте, я повторюю! Персні можуть виконати бажання тільки один раз. Для цього ви повинні зняти його з пальця і тихесенько вимовити своє прохання. Усе здійсниться, як ви того побажаєте. Після чого персні втратять свою чарівну силу і будуть просто пам'ятною прикрасою. Прощавайте!

Королева Зірок замовкла. Світло навколо неї стало нестерпно яскравим, усі, хто перебував в залі, замружили очі, а коли знову розплющили – Королеви Зірок і її дочки Світлани в залі не було.

Принцеса Дална і Володимир розглядали подарунки. Персні були однакові, прозорі, як джерельна вода з рубіновою зірочкою, і відливали золотаве мерехтливе світло.

Володимир надів перстень на середній палець лівої руки і ніби провалився в темряву глибокого сну.

 

Вранці угамувалася хуртовина. Білою рівниною мчав королівський кортеж. У кареті – Король, Королева і наслідний Принц Теокор. Тео – так називала Принца мати Королева. Принцу виповнилося сім років. Це був хворобливий світловолосий хлопчик з довгим носиком. Закутаний у хутро Тео тужливо дивився у віконце карети. Снігова нескінченна рівнина стомлювала його своєю одноманітною білизною.

Королівська родина поверталася до палацу після зустрічі Різдва у сусідньому Королівстві, куди вони були запрошені хрещеним батьком Теокора, Королем тієї країни.

Король і Королева сподівалися, що поїздка і святковий бал розважать Принца Тео. Проте дарма. Смуток не покидав Принца, усю дорогу хлопчик мовчав. Серце Королеви стискалося від відчаю та болю – наслідний Принц був негарний з виду, слабкий здоров'ям. Ніхто не чув, як він сміється. Здавалося, печаль назавжди оселилася в його серденьку, у його великих темних очах. Зараз Теокор вочевидь нудьгував, і Королева шкодувала, що погодилася на цю поїздку.

Карета зупинилася. Відчинивши дверцята, перший міністр повідомив:

– Ваша Величносте, Король! Рух зупинено. У снігу біля дороги знайшли дитину. Хлопчика.

– Жебрак? Прошака замерз, видно, у дорозі. Він мертвий?

– Можливо! Зараз його оглядає лікар.

– Накажіть хлопчика відвезти до монастиря, живий він чи мертвий. Ченці подбають про нього. Швидше їдьмо, дорога втомлює Принца.

– Стривайте! Ваша Величносте, батьку! Прошу Вас, я хочу поглянути на хлопчика! Подайте мені руку, міністре. Я хочу вийти! – майже кричав Теокор.

– Ні! Ні! Ваше Високосте, Принце! Це нерозумно! Раптом хлопчик хворий і хвороба небезпечна, – заперечила Королева.

– Проте, я наказую! – Теокор був наполегливий і дуже збуджений.

Королева поступилася і теж вирішила піти поглянути на дитину. Володимир лежав біля дороги, трохи припорошений снігом, і, здавалося, спав. Обличчя його було блідим і гарним. Король, Королева, члени свити оточили його. Придворний лікар схилився над хлопчиком, приклавши вухо до грудей.

– Він живий! Хлопчик живий! – вигукнув лікар.

Він узяв руку Володимира, щоб перевірити пульс, і здивовано підняв голову. На середньому пальчику руки виблискував перстень чудової краси. Свита Короля теж побачила його.

– Перстень із суцільного діаманту!

– Яка майстерна робота!

– Як виграє діамант у сонячних променях!

– Перстень коштує пів королівства!

– Тут не все так просто. Дитя в убогому вбранні, а перстень дуже великої вартості! – гомоніла юрба.

– Припиніть! Хлопчику холодно! Швидше несіть його в карету! – вигукнув Принц.

– В карету? Нізащо! А що як він хворий! Любий Принце, хвороби бувають дуже небезпечні! – твердила своє Королева.

– Я сказав! Я наказую! Я прошу! – Тео не знаходив слів.

– Ваша Величносте! Я думаю, Тео має рацію. Швидше несіть хлопчика в карету. Ви, лікарю, поїдете разом з нами, – підтримав сина Король.

Загорнули Володимира в теплі шуби, і коні рвонули вперед, а Теокор і далі хвилювався.

– Швидше! Будь ласка, швидше! Хлопчикові потрібно тепло.

Після прибуття до палацу негайно ж скликали десятки лікарів. Володимир не приходив до тями. Принц Теокор не відходив від постелі знайди.

На сьому добу Володимир розплющив очі.

– Де я? – тихо прошепотів хлопчик.

Теокор схилився над ним.

– Ти в палаці Короля, у моєму домі.

– А-а!

Володимир повільно видужував. На всі запитання: хто він, відкіля, чому опинився на дорозі, що за перстень на його пальці – Володимир відповідав, як завжди, правду:

– Я прийомний син старого шевця, вчуся шити черевики, перстень мені подарувала Королева Зірок, мама Принцеси Світлани, яка скотилася з неба Різдвяної ночі.

Йому не вірили, але і запитувати більше не стали. Усі розуміли, що тут є таємниця, а двір умів поважати чужі таємниці.

А якщо хто і був радий появі Володимира, то це Принц Теокор. Хлопчики одразу ж прив'язалися один до одного. Мудріші з наймудріших вчителі навчали хлопчиків всіляких наук, мов різних народів, музики, танців, військового мистецтва.

Швидко пролетіли роки дитинства, настала юність. Виповнилося Принцові Теокору сімнадцять років.

На честь цієї події в замку Короля було влаштовано бал. З'їхалися на свято найповажніші гості: королівські родини з сусідніх держав, відомі та знамениті й імениті особи, молоді принци і прекрасні принцеси.

Серед усіх гостей відрізнялася Принцеса Дална. Принц Теокор і Володимир не могли відірвати очей від незвичайної красуні, милувалися її чудовими світлими кучерями, її сірими променистими очима. Дална була товариською і люб’язною з обома юнаками.

Володимира тривожили незрозумілі спогади, нібито десь він чув цей веселий сміх та це ніжне ім'я.

«Дална? Дална!» – згадував парубок.

– Вона чарівна, чи не правда, Володимире? – схвильовано мовив Принц Теокор.

– Ваша правда, Ваша Високосте, – вторував йому Володимир. Він сам ледь приховував захоплення.

Усім довкола було зрозуміло, що Дална віддає перевагу Володимиру. Вона з неприхованим задоволенням відповідала на його запрошення до танцю.

Присутні в залі милувалися ними. Стрункий, широкоплечий красень Володимир і тендітна Дална.

Теокор мовчки страждав: його хворобливий вигляд і цей непомірно довгий ніс! Тео ненавидів себе, серце його розривалося від болю.

Бал наближався до завершення. Подали знак: заграли сурми. Замовкла музика, у залі запанувала тиша.

На трон піднявся Король, а Королі інших держав поставали біля трону, увиразнюючи важливість того, що відбувається. Король – батько Принца Теокора підняв руку і закликав до уваги.

– Шановні гості! Ви є свідками великої події. Оголошую про заручини наслідного Принца Теокора і Принцеси Дални, що відбулися давно, сімнадцять років тому, у день їхнього народження! Підійдіть, діти, сюди!

У залі тиша стала ще напруженішою.

Принц Теокор і Володимир через всю залу попрямували до Принцеси Дални. Ось вони стоять всі троє разом. Дална переводить погляд з одного юнака на іншого, очі її повні сліз. Вона подає руку Принцові.

Володимир побачив на її пальчику перстень. Так, той самий! Точнісінько такий, як і в нього! Перстень – подарунок Королеви Зірок!

«Так от відкіля я знаю цей сміх, цей чистий погляд сірих очей. Я пам'ятаю тебе, Дално! Подивися на мене, впізнай! Я прийомний син старого шевця», – серце кричало, але уста були німі.

Мудрі вчителі чимало попрацювали над його вихованням. От і зараз внутрішній голос наказував:

«Володій собою, Володимире! Будь розсудливим. Ти і Принцеса Дална!? Це неможливо! Уже все вирішено!»

Володимир вклонився.

– Ваша Високосте Принцесо! Ваше Високосте Принце! Вітаю Вас!

Принц Теокор і Принцеса Дална підійшли до трону Короля.

– Поздоровляємо вас, діти! Не будемо відкладати весілля. Завтра вранці відбудеться вінчання!

Несподівано Принцеса знепритомніла. Навколо неї клопотали придворні лікарі і дами.

Святковий бал скінчився, щоб знову початися вранці, але вже весільним бенкетом.

Принц усамітнився у своїх палатах і наказав терміново знайти Володимира. Приховуючи свою біль, Володимир з'явився негайно. Теокор був у розпачі.

– Володимире, я найнещасливіший з усіх людей на землі. Дална не кохає мене!

– Можливо, Ви помиляєтесь, Ваша Високосте?

– Не говори так зі мною, Володимире. Ти мені більше, ніж друг, ти мій брат, і для тебе я Тео. Ти бачиш, як я страждаю. Вона красуня і ніколи не кохатиме мене. Я буду самотній у своєму коханні до неї. Я їй огидний. Дална знепритомніла через саму лише звістку про весілля, хоча з дитинства знала, що ми заручені. Володимире, я ненависний їй, – Принц Теокор заридав.

Серце парубка стислося і, здавалося, перестало битися, він не знаходив слів розради. Його власний біль здавався йому тепер нічим у порівнянні з муками Принца.

«Чим допомогти? Що зробити мені для друга? Звісно, Тео мені не лише друг. О, як він кохає!» – неслися в голові Володимира безладні думки й уголос він сказав:

– Тео, це не так! Усі дівчата страждають напередодні весілля. Їм шкода свободи так само, як і нам. Упокориться Дална...

– Ось! Ось! Але не кохатиме.

– Вона пізнає ближче твою душу. Чи ти гадаєш, що честь твоя і доброта нічого не варті?

– Але це угода! Це не кохання! Я про кохання мріяв! Кохання хочу я, Володимире!

– І все-таки заспокойся, брате! Дружиною завтра стане Дална тобі! І попереду у вас усе життя, щоб довести любов одне одному. Я вірю, ти розтопиш її серце. Зараз засни! Я буду з тобою поруч до ранку.

Володимир все думав, як допомогти Теокорові.

– Перстень! – несподівано почув він.

Володимир здригнувся. Годинник на вежі пробив п'ять разів. Коли удари стихли, він знову почув:

– Віддай перстень, що подарувала тобі Королева Зірок!

– Хто це сказав? Я нікого не бачу!

– Я!

– Та хто ти?

– Твій Ангел Хранитель! Я тінь твоя! А може, совість! Як хочеш, називай мене! З тобою я від народження до смерті, з тобою всюди! І зараз раджу – віддай перстень!

– Віддам, і що ж буде далі?

– Збудеться все, що ти попросиш для Дални і Теокора.

–Так? Так! Звичайно, як міг забути я, що на руці моїй чарівний перстень!

Володимир згадав Королеву Зірок, її дочку – прекрасну Світлану, і Різдвяну ніч, і як тоді, він знову почув слова Королеви:

«Не забувайте, повторюю, персні можуть виконати бажання... Для цього ви повинні зняти його з пальця і вимовити своє прохання. Усе здійсниться, здійсниться...»

Серце Володимира радісно забилося. Не роздумуючи більше, він рішуче зняв перстень і обережно надів його на середній палець лівої руки Теокора, тихо промовляючи при цьому:

– Чарівний перстень Королеви Зірок, ти мій друг, моя тепер надія, прошу тебе щасливим зробити Принца Теокора і Принцесу Далну. Нехай серце Дални наповниться коханням, відгукнеться на любов мого дорогого брата. Прошу, дай здоров'я Тео, пошли йому і красу, і силу. З'єднай любов'ю серця двох близьких мені людей. І нехай вони все життя кохають та радіють одне одному.

Промовивши це, Володимир побачив, як спалахнула рубінова зірочка на персні, немов вітала його слова. На серці Володимира зробилося легко і весело. Знову пробив годинник і в кожному ударі відчувалася надія.

Прокинувшись вранці, Теокор побачив на своєму пальці перстень, який носив Володимир. Він запитав його:

– Як опинився на моїй руці твій перстень, Володимире?

– Я надів його. Це тобі, мій друже, мій брате, весільний подарунок. Будь щасливий. Сьогодні у тебе особливий день. Я буду поруч!

– Дякую, Володимире!

Друзі обнялися.

Біля Собору зібралося багато людей, щоб привітати наслідного Принца Теокора і його наречену Далну.

Принц прибув до місця вінчання у супроводі почту і свого друга Володимира. І яке ж було його зраділе здивування, коли прибувши трохи пізніше, Дална радісно йшла йому назустріч в розкішному весільному вбранні. Легенький вітерець ледве торкає її золоті кучері, очі променіють неприхованим коханням. Вона була щаслива! Та як би здивувався Теокор, якби побачив себе з боку. Його блакитні очі були сині, як небо, густе темне волосся спадало на плечі важкою хвилею. Він, здавалося, став вищим і був надзвичайно вродливим.

Люди щільно оточили їх. Долинали окремі захоплені вигуки натовпу:

– Яка гарна наречена! Який прекрасний наречений!

Володимир був щасливий, все раділо в ньому:

– Дякую тобі, Королево Зірок! Дякую, друзі мої, бажаю вам щастя!

Принц Теокор подав руку Далні, вона поклала свою долоню на його руку. Персні, подарунки Королеви Зірок, доторкнулися один до одного! О, Диво! Тієї ж миті простір райдужно забарвився. Стовп яскравого синього світла піднявся від землі до небес. З безмежної висоти опустилися кришталеві сходинки, ними спускався гурт людей.

Натовп завмер від подиву.

Дална впізнала Королеву Зірок, що йшла попереду. Позаду неї сходила дівчина. Світле волосся її ледь не торкалося сходів, легкі шати випромінювали світло, на голові яскраво сяяла рубінова зірка.

«Це ж Світлана, Світлана, Принцеса Свєтна! Я не забув Вас. Я пам'ятаю Вас Королево!» – забилося швидше серце Володимира.

Першою заговорила Королева Зірок:

– Ваша Високосте Принцесо Дално! Ваше Високосте Принце Теокоре! Сьогодні у вас чудовий день. Поздоровляємо і бажаємо щастя! Як бачиш, Дално, ми не забули тебе. Наречений твій, Принц Теокор, найбільш гідний з-поміж усіх стане твоєю долею, вірним чоловіком.

– Дякую Вам, Ваша Величносте! Я безмежно щаслива, бачити Вас, Королево Зірок, і Вас, Принцесо Світлано. Ви мій чарівний сон і дійсність з дитинства. Я пам'ятаю вас і пам'ять бережу, – вітала Дална дорогих гостей.

Тепер заговорила Світлана. Її голос зазвучав, як десятки срібних дзвіночків:

– Принце Теокоре, Принцесо Дално, прийміть мої найкращі побажання. Живіть довго, радійте щастю і нехай здійснюються завжди найзаповітніші мрії та бажання. Я не забула тебе, Дално! І дякую за ту чудову Різдвяну ніч нашого дитинства.

Королева Зірок очима шукала Володимира, їхні погляди зустрілися. Володимир прихилив коліно:

– Я тут. Я, перед вами. Дякую життю своєму за те, що знову бачу вас. Дякую за таємницю персня – вашого подарунка. За те, що він допоміг мені виконати моє бажання. Я тут, я перед вами!

Королева Зірок, розуміючи, усміхнулася йому і, звертаючись до всіх, мовила:

– Я теж рада тебе бачити, Володимире, і хочу сказати, що від доброти твоєї і безкорисливості стало тепліше на землі і притихли вітри злоби і гордині. Я вірила в тебе.

Королева торкнулася плеча Володимира.

– Підведись, Володимире! Тебе ми раді бачити.

Королева Зірок трохи помовчала, потім звернулася до дочки:

– Світлано, підійди сюди, стань поруч з Володимиром.

– Звичайно, мамо! Володимире, я безмірно щаслива бачити вас, прийомного сина старого шевця. Я не забула вас. Пам'ятаєте, як ми грали у «схованки» і «хто кого дожене». Як було весело! Ви пам'ятаєте? Не забули?

– Ні, не забув, Принцесо. Як я міг забути маленьку гостю з чарівної країни Зірок. Дорога Зірочко, як часто бачив я вас у своїх снах.

 

– От, от! Ти бачиш, мамо, Володимир не забув нас.

Королева Зірок знову всміхнулася, потім повела рукою і, як колись, з'явилися на її долоні два персні.

– Володимире, Світлано, надіньте персні на руки один одному, – попросила Королева.

Полилася чудова музика. Синє світло підсилилося. Володимир узяв Принцесу Світлану за руку, і вони почали повільно підніматися кришталевими сходами. Попереду нагору йшла Королева Зірок. За ними підіймалась їхня свита.

З кожним кроком нагору одяг Володимира змінювався. Тепер на ньому полум’янів легкий червоний плащ, голову прикрашував золотий вінець, оздоблений рубінами.

Трохи піднявшись, Володимир і Світлана зупинилися.

– Тео, Дално, будьте щасливі!

– Прощавайте, друзі! Ми будемо чекати на вас!

Довго і щасливо жили Король Теокор і Королева Дална. Вони кохали один одного. З роками Тео ставав самим собою, але Дална любила Теокора за його добре серце і чисту душу. Якщо у людини прекрасна душа, хіба має значення, який у нього ніс?

І донині переповідають цю історію, що стала прекрасною легендою. Щороку, запалюючи Різдвяну ялинку, згадують люди красу Дални, вірність Теокора, ніжність Світлани і відданість Володимира. І, звичайно ж, перстень – подарунок Королеви Зірок. Піднімають келихи, зате, що живуть на землі чудові казки. Широко розкривають двері своїх осель Різдвяної ночі, щоб впустити дорогих гостей: Вірність, Любов, Доброту і Диво, яких так чекають серця людей.

 

Королева Дарна підійшла до Світлани та Володимира, доторкнулася до їх плечей, ніби хотіла розбудити.

– Яке чудове бачення, – сказала Світлана, знехотя відкриваючи очі.

– Світлано! Я бачив нас разом, в чудових королівських палатах. Ми святкували Різдво серед зірок, – сказав радісно Володимир.

Королева, трохи посміхаючись, сіла на трон. В зал увійшов Старець Миколай в оточенні молодих юнаків в білосніжних шатах. Поруч з Королевою з’явився ще один трон, який зайняв Старець. Його довге сиве волосся було скуйовджене вітром і в посутенілому залі відблискувало сріблом. Тонкі промені пронизували трохи синювату напівтемряву приміщення. Почет, що супроводжував Миколая, став поблизу трону.

Старець Миколай, запитав:

– Як ваші справи, мої юні земляни? Сподіваюся, непогано. З вами надійні, вірні друзі. Однак час, як кажуть на землі, на жаль, тече швидше і швидше… Треба поспішати. Пісочний годинник точний.

Він зупинився, і всі побачили, як ліворуч від трону з'явився високий пісочний годинник. Золотий пісок нечутно тік рівномірною цівкою, проте, він у верхній частині годинника не зменшувався, а внизу – не наповнювався.

Це Чарівний Вічний годинник, – продовжив Старець.

– До чого б це? – подумав Володимир, і пояснив сам собі, – час вічний, нескінченний.

Старець Миколай почекав, ніби читаючи думки Володимира.

– Час нескінченний! Проте час, відведений вам, не чекає. Треба встигнути виконати завдання – допомогти вам, дорогі гості, подолати тяжіння Землі, прорватися крізь Коло Земних Перетворень. Подайте мені тацю, – попросив Старець Миколай.

Двоє прекрасних юнаків підійшли до Старця несучи на підносі два ключики. Світла хмаринка з'явилася над посудом.

– Підійдіть, Володимире, Світлано, візьміть кожен по ключику.

Діти підійшли, здивовано дивлячись на Старця. На підносі лежали абсолютно два однакові кришталеві ключі.

– Вони однакові! – сказав Володимир.

– Так, однакові! Що це означає? Це означає, що долі героїв однаково значимі. Визначтесь, хто буде брати ключик першим, – посміхнувся старий.

– Свєтно, бери першою.

– Ні, краще ти, Владе.

Володимир узяв з підносу ключик і повернувся до присутніх, щоб показати його всім у залі, проте побачив, що прекрасні феї зайняті своєю справою: хтось вишиває, хтось плете віночок з польових квітів, хтось грає на скрипці, а дехто малює…Проте все це, як за непроникним товстим склом. Не чути звуків музики. І феям немає справи до того, що відбувається тут, поруч з ними.

– Світлано, Володимире, – звернувся Старець Миколай до дітей, – вам належить прожити ще одну життєву ситуацію. Ми назвемо це дійством. Упевнений, вам будуть необхідні ці знання, щоб вирватися з обіймів Кола Земних Перетворень. Я пам'ятаю одну дивовижну історію. Думаю, вам буде цікаво її пережити.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.