Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Королівство Принца Тумана



е сталося, коли мені було років шість, а моїм сестрам трохи більше... – почав Старець Миколай.

Після кожного його слова весь простір спалахував ледь зеленуватим світлом. Повітря якось примарно тремтіло. Світлана і Володимир відчули, що повисли у повітрі, повільно кружляючи над кріслом Старця Миколая, а він тим часом продовжував говорити, все тихіше і тихіше, поки свідомість Світлани та Володимира повністю не розчинилася в зеленуватому світлі. Неголосно звучав голос Старця, і цієї миті дітей огортали хмарини густого туману.

Пізно ввечері в двері нашого будинку постукали. Мати, ще зовсім молода, легко піднялася на стукіт і нечутно відкрила двері. Поріг переступила старенька бабуся і попросилася до ранку залишитися. Зростом маленька, трохи сухувата, ледь на ногах тримається. Таких мандрівників і в хорошу погоду на дорогах не зустрінеш, а тут ніч на дворі.

– Холодно, – каже, – туман. Дороги не видно. Впустіть ніч скоротати.

– Проходьте, проходьте,– заговорила мати, – сідайте до вогню.

І подала старенькій кухоль гарячого чаю.

Попила вона, та й каже:

– Добре в тебе, господине, і дітки славні – он як притихли. За прийом ласкавий я розповім вам добру-предобру казку, а може, бувальщину пригадаю, давно живу, багато бачила...

Ми присунулися ближче, сіли зручніше. І почала наша гостя неголосно так, проте кожне слово було чути.

Закінчилася оповідь, коли посвітлішали вікна.

Підійшла наша гостя до порога й сказала:

– Дякую за тепло. Бережи вас Бог.

І вийшла – як розтанула.

Ми відразу ж заснули; а коли відкрили очі, сонце яскраво світило, наче не було тієї дивовижної ночі і чудової оповідачки. Щедрий її дар – казка, живе з тих пір в пам'яті. А серце ні-ні, та й здригнеться в очікуванні дива і вірить...

Крізь синювату темряву зали виблискував сріблястий туман. Продовжував тихесенько звучати добрий голос Старця, піднімаючи Світлану та Володимира в новий чарівний світ.

 

Це трапилося в країні, де опускаються густі тумани. На краю глибокого яру жили коваль Антон і його добра дружина Анна. Вони були молоді, любили один одного. А де любов, молодість – там і веселощі.

– Ти у мене, як сонце, і яскравіше сонця, – говорив Антон.

І посмішкою світилися очі Анни.

Один за одним народжувалися діти. Тільки турбувало батьків: всі семеро – хлопчики. З надією що нарешті народиться дівчинка – очікували восьму дитину. От якось на світанку Антон побачив, як по небу над яром скаче білий вершник на білому коні.

«Добрий знак», – подумав коваль.

В цей день Анна народила дівчинку.

– Ой, скільки світла! – вигукнув Антон, приймаючи з рук повитухи доньку. – Світла моя дівчинка! Світла! – співучо повторював Антон.

– Світлана! – повторила стара повитуха.

– Свєтна, – тихо сказала Анна.

– Свєтна! Свєтна! Світлана! – підхопили брати.

Так і назвали дівчинку дзвінко і світло – Світлана!

Йшов день за днем, рік за роком...

У дванадцять років Світлана була вже красунею. Її довге кучеряве волосся відливало чистим золотом. Добротою і розумом світилося миле личко. Її сміх щастям заливав будинок коваля. Всім допомогти намагається Світлана, догодити. За що не береться – все йде на лад, наче не руками, а самим серцем до справи береться. Біжить до криниці, раптом помітить ромашку, інеєм припорошену, диханням зігріє і скаже:

– Дивіться, ромашка остання в цьому році. Як шкода!

Бабку з поламаним крилом принесе в будинок:

– Нехай поживе...

Мурашник камінчиками обгородила.

– Не наступіть ненароком! Тут моя знайома мураха живе, – попереджає перехожих Світлана.

І так чудово це чути.

Сім'я жила дружно і безбідно.

Коли осіння волога опускалася на землю, і з дна яру піднімався туман, вся родина збиралася біля вогнища. В такі хвилини Світлана підходила до вікна, вдивлялася в сіру імлу, ставала тихою і сумною.

І тоді смуток входив в будинок. Антон і Анна з тривогою дивилися на дочку. І було від чого хвилюватися: з ранніх років увагу Світлани привертав яр, темний і зовсім дикий.

Його схили поросли ліщиною і дубами. Часті осипи, дощі та вітри оголили корені дерев і кущів, химерно і страшно переплели їх. Мешканці округи не пам'ятають, щоб хтось наважився дістатися його дна. Правда, розповідали, ніби там внизу, є джерело зі сліз всіх скривджених марно людей. І ця джерельна вода прозора і солонувата. А ще говорили, що зустрічаються в яру величезні камені-валуни, ніби велетні скинули їх зверху, щоб засипати його.

Осипи яру були непрохідні, заросли кропивою. З глибини вечорами піднімався туман. Спочатку він, як молоком заливав яр до країв, потім піднімався вище, вище, щільно оточував будівлі, сади, плутав дороги, порівнював землю і небо. Люди забобонно ховалися в будинки, тулилися до вогню.

Коли вперше Світлана спустилася в глибокий яр, скільки їй тоді було років, можливо, й не скажуть зразу. Тільки не можуть в сім'ї забути ті тривожні дні пошуків дівчинки.

Вона з'явилася так само несподівано, як і зникла. На всі розпитування, де була, що бачила, тільки й відповідала: «В яру».

З тієї пори Світлана все частіше йшла з дому, а повертаючись, раділа сонцю, сміялася, була з усіма привітна і добра, немов просила прощення за хвилювання, яке вона завдавала сім'ї.

Між тим час минав, і якось побачила Анна на вечірній зорі, як по небу над яром, скаче чорний вершник на чорному коні. Стиснулося серце Анни. Це був вісник біди.

Пройшло зовсім небагато часу з тих пір. Раптом у їхній оселі трапилося велике горе. Помер коваль Антон. Осиротів будинок, спорожніла кузня, замовк дзвінкий молот, згас вогонь горнила. Від сліз Анна перестала бачити. Один за одним залишали будинок сини, йшли шукати щастя-долі в чужій стороні. Настав день, коли з дому пішов менший син.

Згасло вогнище, не стало в будинку тепла. Від горя розривалося серце Світлани.

В годину, повну туги і відчаю, Світлана підійшла до краю яру і стала дивитися, як піднімається туман. Ось він досяг країв западини, потерся об Світланині ноги, хмарою поплив по землі. І почула дівчинка, ніби знизу хтось покликав її:

– Світлано! Свєтно! Свєтно!!!

Вона розгледіла стежку, ступила на неї. Крок, ще крок і пішла вниз, як це робила раніше. Але що це?

Світлана дивиться навкруги і не пізнає ні дерев, ні кущів, – настільки чарівна була навколишня природа. Особливо вразили дерева, які були суцільно вкриті колючками. На кінчику кожної голочки з'являлися спочатку крихітні крапельки вологи, потім ці крапельки наливалися, росли, розгойдувалися, ледь тримаючись, зривалися, котилися вниз, розбивалися на десятки, сотні, тисячі дрібних бризок. І все це переливалося, сяяло, мало запашний аромат. Щось знайоме було в цих гігантських деревах. Але що саме, Світлана не могла згадати.

Їй захотілося присісти, відпочити. І в ту ж мить карета, запряжена шестіркою білосніжних коней, зупинилися біля неї. Вона була порожня. Коні посхиляли голови, ніби запрошуючи сісти. Їх срібні гриви торкнулися землі, і тільки Світлана встигла сісти в карету, коні зметнулися вперед, потім понеслися вгору випереджаючи вітер. Нарешті вони встали. Світлана вийшла і побачила на темно-синьому небі обриси величезного палацу, до якого вела доріжка. Низькі світильники стояли по її краях, їх вогні були ніжні і різнокольорові: рожеві, блакитні, жовті. Світлана побачила, що назустріч йде дівчина. Десятки тонких чорних кісок опускалися по її плечах. Прозорий одяг був усипаний дорогоцінними каменями.

– Я чекаю тебе, Світлано, заходь в мій дім. Тут побудеш, поки відпочинуть коні, і послухаєш мою казку.

– Мене звуть Ді-на-ра! – сказала дівчина і взяла Світлану за руку.

«Як гарно звучить Ді-на-ра!» – подумала Світлана.

Палац був прекрасний. Чудові квіти нагадували Світлані улюблені ромашки і конюшину, але тут вони були величезні, і від них віяло солодкуватою прохолодою.

Світлана йшла, тримаючись за руку дівчини, як у сні і боялася прокинутися.

Вони увійшли в кімнату обвішану килимами, і сіли на низький диван.

Десятки дівчат, струнких і гнучких, в таких же, як і її нова подруга, блискучих одежах, невимовно красивих тонів, подали фрукти і напої.

– Спасибі. Але хто ти? Звідки ти знаєш мене? – запитала Світлана.

– Я знаю тебе з самого твого народження, Свєтно. Не квапся, твоя казка тільки починається, не злякай її, – загадково відповіла Дінара. – Я тобі розповім свою казку. Послухай, вона проста.

Народилася я в багатій родині. Моя батьківщина – степ. Коли стала дорослою, зустріла Аслана. Ми полюбили один одного. Але батько віддав мене іншому, більш багатому, ніж він сам, проте нелюбимому мною. Аслан викрав мене. Ми втекли. Скакали день і ніч, змінюючи в зустрічних аулах коней. Слідом мчала погоня. І коли нас майже наздогнали, ми побачили перед собою яр. Туман піднімався з його дна. Ми кинулися вниз, вирішивши загинути, але не розлучитися. Туман щільно окутав нас, м’яко опустив вниз і ось ми тут.

– А де ж Аслан? – обережно запитала Світлана.

– Не поспішай, – продовжувала Дінара, – Господиня яру прихистила нас. І тепер, виконуючи її волю, кожної ночі, рівно об одинадцятій годині, ми сідаємо на коней і мчимо назустріч один одному, щоб бути разом до ранку. Вже скоро одинадцять, мені треба поспішати. А ти вийди на терасу, он туди, і почекай нас.

Дівчата утворили живий коридор, проводжаючи Світлану. Те, що побачила вона, важко описати словами.

По-перше, вийшовши на терасу, вона зрозуміла, що хмари рівним пухнастим полем лежать далеко внизу. По темному куполу перекинутого неба розкидані великі зірки. Вони трохи дзенькали і були так близько, що хотілося помацати руками. По-друге, погляд її розрізнив, як по сніжно-хмарній гладі з протилежних сторін скачуть назустріч два вершники. Ближче, ближче, швидше, швидше, і ось вершники вже стрілами летять одне до одного. Порівнялися і закружляли в зачаровуючому вихорі, з кожним разом звужуючи кола, і ось уже їхні коні пліч-о-пліч наближаються до вежі, немов пливуть, готові розчинитися в пишноті ночі.

– Яка ти прекрасна! – каже Аслан.

– Який прекрасний ти! – вторить Дінара.

Аслан і Дінара, тримаючись за руки, підійшли до Світлани. Обоє були схвильовані і сліпучо красиві.

– Але чому Господиня яру, якщо вона добра, розлучає вас на світанку? Це жорстоко, – сказала Світлана.

– Ні, зовсім ні. Ти зрозумієш і усвідомиш це, – посміхнулася Дінара. – Пристрасно прагнути кожного вечора один до одного, вмирати від страху: – раптом не встигнеш! І знову народжуватися при зустрічі – хіба не прекрасно?! А на прощання – зорі?! Благати сонце, щоб воно не підганяло свій промінь! Обіцяти швидку зустріч, йти і повертатися! Хіба це не прекрасно? А серце?! То стискається від болю розставання, то шалено б'ється, підганяє коней і завмирає в чарівну мить зустрічі. Серце живе! Що може бути прекрасніше життя?!

– Так, звичайно, – прошепотіла Світлана.

– Тобі пора, тебе чекають, Світлано!

Зоряний дзвін став чутнішим, голоснішим, ще голоснішим, і в зал увійшла Господиня яру. Увійшла – це не те слово, яким можна описати цю появу. Спочатку увірвалися сотні сонячних зайчиків, потім влетіла зграя бузкових птахів. Все шуміло, кружляло вихором по залу. І тільки після увійшла жінка, висока, в строгому світлому платті, з вінком із червоних маків на голові.

– Тебе чекають, дівчинко. Не дивуйся, тут знають тебе і люблять за твою доброту. Ти не боялася мого яру. Часто невидима, я спостерігала, як ти гралася з його мешканцями: розмовляла з джмелем, допомагала зайцю сховатися від лисиці, розправляла сплутані вітром гілки дерев. Я бачила, як довго ти сиділа біля джерела і мріяла, слухаючи його билини. Ми допоможемо тобі створити твою казку. Тепер потрібно поспішати. Я супроводжуватиму тебе, – сказала жінка.

– Прощавай, Світлано!

Дінара і Аслан обняли дівчинку.

– Спасибі. Я полюбила вас, запам'ятала вашу казку і сподіваюся на зустріч. Прощавай, Дінаро! Прощавай, Аслане!

І знову мчали коні легко, як на крилах.

З вікон карети Світлана бачила, що шлях пролягав серед зірок. Неначе хмара, з'явився білосніжний палац. Карета зупинилася. По обидва боки доріжки, що веде до палацу, стояли високі свічки. Полум'я їх коливалося. Здавалося, що колони палацу, його стіни ледь-ледь погойдуються. Розкриті двері замку вели до зали, звідки лунала чудова музика. Склепіння зали йшли кудись вгору, губилися в висоті, і звідти спускалися сходини. Здавалося, вони зроблені з гірського кришталю, так примарно переливалися. Стала трохи тихіше грати музика.

– Принц Туман! Принц Туман! Принц Туман! – почувся з усіх боків шепіт.

– Це Принц Туман. Його ім'я Володимир. Але всі звикли, що його кличуть Туманом, – підтвердила Господиня. – Сміливіше, дівчинко. Невидима, я завжди буду поруч з тобою.

І вона зникла, неначе не було її зовсім.

Світлана помітила групу людей, що спускаються по сходах. Попереду свити йшов юнак. Так, це був той, кого називали Принцом Туманом. Срібний костюм облягав його струнку фігуру. Світло-бузковий туманний шлейф плавно рухався за ним по сходах. Десятки хлопчиків-пажів в білих парчевих одежах супроводжували Принца. Ось він наблизився до Світлани, прихилив коліно і опустив голову. Світлі легкі кучері розсипалися по його плечах. Серце Світлани, здавалося, от-от зупиниться. Принц подав їй руку, і дівчинка, ледве дихаючи, оперлася на неї. Проходячи через зал, у величезному дзеркалі вона побачила себе з високо піднятою головою, прикрашеними золотими локонами, в сукні темно-зеленого оксамиту розшитій смарагдами. Невже це вона – Світлана?!

«Спасибі тобі, Господиня яру, за чудовий наряд. Я і не помітила, в який момент це сталося» – промайнуло в голові Світлани.

Тим часом вони стали підніматися по сходах вгору.

– Я відрекомендую тебе батькам. Мій батько – Король Дощ, мати – Королева Роса. Взагалі, моє ім'я Володимир, проте батьки і оточуючі звуть мене Принцом Туманом.

Принц подивився на Світлану. Сірі очі його світилися теплом, і вона відразу ж відчула себе впевненіше. Вони увійшли до зали, що була залита ліловим світлом. Два високі крісла стояли перед ними. Принц Туман став на коліно і поцілував руку Королеві-матері. Світлана злегка нахилила голову.

– Ми раді бачити тебе, дитя. Ти дійсно прекрасна! – промовив Король Дощ.

Кудлаті брови його, то піднімалися, то опускалися. І після кожного сказаного ним слова блискавки тонкими змійками розсікали лілову млу і чувся приглушений гуркіт грому.

– Так, так, миленька-примиленька! Гарненька-пригарненька! – Королева Роса вся променіла від захвату, переливалася і виблискувала.

Поряд з похмурим Королем Дощем Королева Роса виглядала жіночною і кокетливою.

Світлані подали срібний стільчик, і вона сіла на нього. Принц Туман став позаду.

– Зараз ми повинні подивитися твій родовід, – сказала Королева Роса.

Король Дощ махнув рукою, і негайно перед ними вишикувалася довга низка цікавих пар. Це стояли бабусі, дідусі, прабабусі і прадідусі, і прапрапра... Всі вони були одягнені в костюми свого часу і церемонно розкланювалися. Цей чудовий ряд йшов кудись у нескінченність. Світлана з цікавістю вдивлялася.

Почала церемонію бабуся. Світлана добре її пам'ятала. Які пиріжки вона вміла готувати і як обережно розчісувала їй волосся, примовляючи:

– Золото! Ну, чисте золото! Зовсім як у мене в молодості.

– Я подарувала Світлані прекрасне золоте волосся і добре серце, – бабуся підбадьорливо кивнула Світлані головою.

– А я, – сказав дідусь, – подарував їй гострий допитливий розум.

– А я, – продовжувала бабуся, – нагородила Світлану умінням бути завжди правдивою.

– Від мене дісталися Світлані сміливість і рішучість, – підхопив прадідусь.

– Я, – сказав прапрадід, – подарував Світлані вірне серце.

– А я, – сказав прапрапрадід, – ...

Кожен предок був щасливий своїм подарунком і вважав його головним у долі Світлани.

Нарешті Принц Володимир нахилився до дівчинки:

– Тепер можна йти. Король-батько і Королева-мати до ранкової зорі розглядатимуть твій родовід.

Він подав Світлані руку, і вони вийшли з зали.

– Я переглянув твій родовід дещо раніше. Там все добре. Нам, королям, потрібно бути дуже обережними. Історія знає чимало випадків, коли лише одна якась риса характеру, скажімо, надмірна гордість або владолюбство, або ще гірше – грошолюбство, жадібність – призводили до загибелі цілого Королівства. Хочеш, я покажу тобі джерело, що говорить? Я дуже люблю його.

– Це те джерело, яке плаче сльозами скривджених марно? – запитала Світлана.

– Так, кажуть. Але ти побачиш його з іншого боку, – відповів юнак.

Вони підійшли до джерела. Світлана впізнала його. Скільки разів вона спускалася сюди і пила його прохолодну воду.

– Загадай своє найзаповітніше бажання, і джерело все виконає.

Світлана задумалася. І вмить згадала свою осліплу від горя матір, братів, які покинули рідний дім. Як вона могла забути?!

«Любі мої! Вибачте!» – промайнуло у неї в голові.

– Я хочу, – заквапилася Світлана, – щоб мама побачила сонце, щоб мої брати повернулися в рідний дім, щоб знову спалахнув вогонь горна в кузні батька і щоб люди, як і раніше, з усіх боків ішли за допомогою до ковалів.

– Нехай буде так, – видихнуло джерело і продовжило свою нескінченну пісню.

– Я проведу тебе, Світлано. Вже пора, – сумно сказав Принц Туман. – Я зрозумів, ти не вільна, тебе чекають справи, які виконати можеш тільки ти. Візьми ці камені. Тут сім смарагдів, у них укладені прості складові людського серця – Віра, Надія, Любов. Восьмий камінь – діамант. Той, хто має цей камінь, наділений чудовими властивостями пам'ятати і наново переживати найдорожче в його житті. Довгий вік такої людини. Адже людина живе, поки пам'ятає. Смарагди допоможуть тобі у твоїх справах. Втім, якщо захочеш розбагатіти, обміняй смарагди на багатство. Якщо захочеш бути коханою – віддай їх за любов. Проте, діамант бережи. Це єдиний шлях до мене. Ти повинна відчути, коли настане наш час, і тоді віддай цей камінь людині, яка пообіцяє пам'ятати.

Світлана, як зачарована, дивилася на прекрасні камені, вони так і виблискували на її долоні.

– Світлано, Свєтно, Свєтно! – тихо покликав Принц, – не дивись на них, це лише камені. Підніми голову!

Він показав рукою на схід. Там сходило сонце. Ось воно викотилося і відбилося в серпанку туману ще одним сонцем. І обидва сонця, палаючи, ніжилися на краю землі, і земля тяглася до них кожним деревцем, кожним кущиком, кожною травинкою.

– Ось тепер у нас є по сонцю! – пожартував Принц Володимир.

І Світлана зрозуміла, що немає нічого на світі прекраснішого і дорожчого від цього сонця і землі, подарованих Принцом Туманом.

– Тепер прощавай, Свєтно. Я буду пам'ятати, вірити, сподіватися і чекати.

Вони ще постояли трохи. Ранковий вітер потягнув прохолодою – і Принц Туман прикрив Світлану своїм плащем. Потім торкнувся губами чудового золотого волосся і розвіявся в променях висхідного сонця.

– Світлано, Свєтно, Світлано! – донісся голос Анни, що зривався від туги і самотності.

– Мамо, я йду до тебе! Йду! І-іду! – закричала Світлана і кинулася назустріч матері.

– Яке щастя, що ти знову зі мною, моя дівчинко!

Холодно було в будинку, де вміли раніше радіти. Якось похмуро темніла кузня батька.

– Я піду в місто і знайду моїх братів. Де вони? Як могли вони забути будинок, де були щасливі?

Наступного ранку вона вирушила в місто на пошуки братів. До самого вечора бродила по вузеньких вулицях великого міста, заглядала у вікна, розпитувала перехожих та господарів будинків, чи не бачив хто її братів. Даремно називала вона їх по іменах, марно в кров розбивала ноги. Люди співчутливо хитали головами, але допомогти ніхто не міг.

Нарешті натрапила вона на будинок, несхожий на інші. Високий паркан приховував його більшу частину, ковані ворота були відкриті. Світлана заглянула всередину подвір'я і побачила молодшого брата. Він ніс повні відра води, і худенькі руки його тремтіли від напруги.

– Братику, братику, зупинись, подивися! Це я, Світлана!

Хлопчик поставив відра, обняв сестру і гірко заплакав:

– Господар будинку змушує багато, важко працювати, плату тільки обіцяє. Я не можу повернутися додому, не заробивши ні копійки.

– Ось візьми цей смарагд. Тепер у тебе є з чим повернутися додому. Ти йди, а я залишуся тут, поки не знайду всіх братів.

– Ні! Ні, Світлано, я не можу піти. Все не так просто! Я повинен бути тут! Ти негайно йди! – швидко зашепотів молодший з братів, озираючись по сторонах. – Йди швидше!

– Тебе чекає небезпека? Скажи мені? Я не залишу тебе! Я буду з тобою, – рішуче сказала Світлана.

– Я не хотів тобі казати, проте скажу! Нас чекає біда! Справа в тому, що мій господар – чарівник Кодар. І цей будинок зачарований. Під ним є підземний хід, який веде всередину тієї високої гори. Бачиш? Там наші брати. Вони прикуті до соляних стовпів. Кодар тільки й чекає, щоб ти прийшла за ними. Кожного дня він відправляє мене сюди наверх, щоб ми зустрілися і разом спустилися під землю. Йому важливо заманити тебе туди. Ми не знаємо навіщо, і хвилюємося. Я дав слово братам: загинути, але не приводити тебе до них.

– Веди мене до братів!

– Я не можу. Це небезпечно! Я дав братам слово!

– Не треба боятися!

Світлана ніжно обійняла брата. Худенькі плечі його здригалися від плачу.

– Не плач! Ми разом. Ми переможемо! Ми повинні перемогти! – продовжувала вона.

Хлопець взяв Світлану за руку, і вони увійшли в будинок. Потім він штовхнув ледь помітні двері в стіні, й стали обережно пробиратися підземним ходом. Рідкісні смолоскипи освітлювали шлях. Було холодно, звідусіль капала вода. Нарешті вони ввійшли у величезну печеру-зал. Його похмурі склепіння губилися у висоті. Туди ж тяглися важкі соляні стовпи. Їх було багато, як і людей, прикутих до них. Світлана не відразу побачила братів. Коли ж впізнала – кинулася до них. Обіймала і цілувала кожного, намагалася зігріти їх змерзлі руки. Зривала кайдани, але це їй було не під силу. Крізь сльози радості брати благали Світлану:

– Йди, швидше йди! Молодший, виводь сестру!

Світлана ж оглядала жахливе підземелля. Прикуті до стовпів люди тихо схлипували.

– Хто вони?

– Це душі людей, скривджених марно. Обережно, не наступи! Бачиш тонкі цівки прозорої водиці? Це їх сльози. Далі струмки зіллються в великі широкі струмочки, проб'ються крізь каміння гори і вийдуть на світло чистою джерельною водою.

– Я знаю таке джерело! Воно знаходиться на дні мого яру.

– Можливо! Тільки благаємо, йдіть! Швидше йдіть! – просили брати.

– Ні, я залишуся! Я повинна вас врятувати. Я помру або...

– Помреш! Без «або» помреш! – пролунав хрипкуватий голос.

Світлана завмерла від несподіванки і страху.

Перед нею вниз головою висіло дивне створіння. Ось воно закрутилося, зметнулося вгору, вниз, закружляло між стовпами, та так швидко, що погляд вловлював лише яскраво-червоне світло від його руху. При цьому істота пронизливо кричала:

– Помреш! Звичайно, помреш! Ви всі помрете! З'явилася, красуня? Я радий, дуже радий! Тепер ви мої!

Раптом істота різко зупинилася перед Світланою все так само головою вниз і вкрадливо зашепотіла їй на вухо:

– Віддай мені смарагди! Віддай мені діамант! Тепер вони тобі вже не потрібні. Віддай!

– Не віддам! – крикнула Світлана, та так голосно, що, здавалося, здригнулися кам'яні стіни.

Настала тиша. Створіння розгойдувалося туди-сюди, туди-сюди. Потім воно знову почало бігати по залу. Нарешті впало до ніг дівчинки. Перед Світланою виявився старий. Сиве волосся звисало до землі, очі дивилися уважно і хитро. Це був чарівник Кодар.

– Не віддаси, – якось навіть сумно промовив старий. – Гаразд!

Він простягнув руки вперед, і в середині зали зметнулося високе вогнище. Світлана відчула, як від зеленувато-синього полум'я потягнуло холодом. Всередині багаття добре було видно дивні поліна. Справа в тому, що дівчинка виразно бачила на кожному з них слова: «зрада», «наклеп», «брехня», «ненависть», «безнадія»...

– Що б це значило? – подумала Світлана.

– Так... так... подумай, щоб це значило, – прочитав її думки Кодар.

Чарівник, примружившись, розглядав Світлану.

– Раз вже ти така смілива і прийшла сюди рятувати братів – спробуй. Ось, скажімо, для початку, подаруй мені своє золоте волосся! Обіцяю, ланцюги впадуть і брати отримають свободу!

– Сестро, не роби цього! Залиш нас! Тікай!

Проте Світлана захитала головою. Золоте волосся, немов сонце, осяяло похмурі лабіринти і голосно випалила:

– Візьміть, вони ваші!

Світлана нахилила голову. Негайно ж увійшли дві чорні дівчини-рабині. Обличчя їх приховували жовті маски. Вони внесли срібну тацю і ножиці. Хвилина – і на таці лежало прекрасне волосся.

«Золото! Ну, чисте золото», – згадалися бабусині слова Світлані.

Старий повів рукою – стіни розсунулися, пролунали звуки маршу, і в зал увійшла Карлиця. Її супроводжували маленькі чоловічки з великими головами і кривими ніжками. Зморшкувате лице Карлиці постійно змінювалося, ніби вона навмисне корчила потворні страшні обличчя, щоб всіх налякати. Чоловічки посміхалися, плескали в такт музики в долоні, кивали головами і виглядали досить кумедними.

– Здрастуй, батьку! Ти кликав мене? – скрипучим голосом сказала Карлиця.

– Здрастуй, Карліто! Я ось твоє прохання виконав. Підійди до мене! Стань ближче! Закрий очі. Раз, два...

Дівчата-рабині підняли з підносу золоте волосся Світлани і накинули на Карлицю. О, диво! На очах у всіх потворна Карлиця перетворилася на красуню, а маленькі потвори, її свита, в кучерявих гарненьких хлопчиків-пажів.

– Ось, дочко моя, Карліто, тобі мій подарунок! Тепер можеш не сумніватися, Принц Туман назве тебе своєю нареченою.

Кодар був дуже задоволений собою, але раптом знову заметушився по залу.

– Діамант! Смарагди! Діамант! – кричав він, різко зупинившись навпроти Світлани. – Віддай камені! Все віддай!

Страшні руки тяглися до дівчинки.

Полум'я багаття стало яскравішим, по стінах пливли тіні. Настала тиша, і тільки дрова в багатті тріщали, рухалися, і все чіткіше проступали загадкові слова «зрада», «наклеп», «брехня»…

– Щоб це означало? – напружено думала дівчинка. – Що ж це таке?

І раптом страшна думка, як блискавка, промайнуло в голові. Вона зрозуміла, розгадала таємницю цих жорстоких слів.

– А-а-а-х! – пронеслося по підземеллю.

«Я не помилилася! Я все зрозуміла! Ось варто мені зараз розтиснути долоню і Кодар візьме камені і діамант. І ще вище підніметься холодне полум'я багаття, важче стануть ланцюги прикутих людей, я назавжди розпорощаюся з Принцом Володимиром! Моїм Принцом Туманом. У світі здійсниться ще одна зрада! Так, зрада! Чекає зради від мене Кодар. Ні! Ні! Я не забула! Я все пам'ятаю, милий Принце! Я не зраджу! Хай я загину, але залишуся вірною своєму слову!» – мчали думки в голові Світлани.

І вона кинулася в полум'я багаття. Застогнали кам'яні склепіння! Вогненний вихор закрутився на тому місці, де стояв чарівник Кодар і його дочка Карліта зі своєю свитою. І тут же вони перетворилися в соляні стовпи. Розсипалися ланцюги і люди кинулися до вогнища. Полум'я багаття згасло, і там стояла Світлана, ще прекрасніша, ніж раніше. Локони золотом покривали її плечі. Брати обіймали сестру. Вона ж кожному дала по смарагду – на щастя!

Раптом сонячні зайчики заковзали по стінах підземелля. Сотні бузкових птахів закружляли залою. З'явилася Господиня яру.

– Ти перемогла зло, дівчинко! Назавжди згасло зловісне багаття. Тепліше стало на землі від доброти і вірності твого серця. Тепер поспішайте, вас чекає мати. Несіть їй радість і спокій. Запаліть вогонь у вашій оселі!

Господиня яру вирвала квітку червоного маку зі свого вінка, змахнула нею і розступилися кам'яні стіни. Світлана з братами побачили дорогу, яка вела до рідної домівки.

Ось і настав жаданий день – родина знову зібралася разом. Світлана поставила на стіл блюдо і сказала:

– Милі братці, покладіть на цей підніс смарагди, які я вам дала.

Вони так і зробили. На таці виблискували, переливалися дорогоцінні камені. Світлана запалила вогонь у вогнищі і сказала:

– Нехай вогонь наш більше не згасне.

І всі, як раніше, посунулися до тепла і світла. Раптом Анна вигукнула:

– Діти, я бачу вогонь нашого вогнища! Діти, я вас бачу!

Що тут почалося! Брати обіймали матір, плакали, пригортали до себе і цілували сестру.

– Подивіться сюди знову! – вигукнула Світлана.

Брати поглянули на смарагди і побачили на таці сім зелених камінчиків.

– Тільки й усього! Ми зрозуміли! Ми все зрозуміли, дорога сестро! Віра, Надія, Любов повернулися в наш будинок, а це дорожче всіх смарагдів світу, – закричали вони.

– Йдіть тепер у кузню батька. Всі разом подуйте на вугілля: спалахне вогонь горна, зітхне ковальський міх і знову весело зазвучить молот, і потягнуться з усіх боків люди за допомогою,– продовжувала Світлана.

Зробили так брати, і сталося все, як побажала біля вікового джерела Світлана. Знову покликала вона братів.

– Любі мої брати, радість щастя повернулося в наш дім. І це зрозуміло: ви на своїй землі, ви продовжуєте справу батька, ви вільні, ви господарі своєї казки. І вона буде прекрасною, запевняю вас. Тепер мені пора закінчити мою казку.

І стала Світлана щоранку виходити в поле, де пролягала бита дорога. Сідала неподалік і малювала прекрасні квіти, сонячних зайчиків, дивовижних птахів. Господиня яру теж з'явилася на полотнах. Проїжджі люди заглядалися на чудові малюнки. Світлана дарувала свої роботи тим, хто всім серцем захоплювався її мистецтвом.

І, як буває в казках, слух про чудову умілицю дійшов до Короля тієї стародавньої країни. Захотілося йому поглянути на ту, яка творить дива. І послав Король за Світланою золочену карету. Взяла дівчинка заповітний діамант і поїхала Королю показатися. Вийшов Король зустріти незвичайну гостю і зупинився, точно громом уражений: з карети вийшла казкова Принцеса.

Чистим золотом відливало її волосся, плаття темно-зеленого оксамиту було прикрашене смарагдами, а на голові – маленька діамантова корона. Придворні здивовано завмерли, не сміючи вимовити ні слова.

Король ввів Світлану в зал. Пролунали звуки музики, і, звичайно ж, він запросив її до танцю. Бал був прекрасний. І треба сказати, Король тієї стародавньої країни був молодий і красивий, а Світлана – чарівна. Безтурботні, нестримні веселощі охопили її. І коли бал підходив до кінця, Король провів Світлану в кімнату, стіни якої були дзеркальні. В них відбивалися палаючий камін і два крісла. У відкриті вікна заглядало нічне небо. І тільки сіла Світлана в крісло, як Король заговорив про своє кохання до неї, запропонував стати його дружиною.

Їй було приємно слухати його голос, повний ніжності і благання. І вже слово «так» готове було зірватися з її губ, як раптом Світлана побачила за вікном серпанок туману. Серце голосно стукнуло, що їй здалося, ніби здригнулися стіни.

– Ваша Величносте, даруйте!Я не можу прийняти цю пропозицію, – ледь чутно прошепотіла Світлана і немов прокинулася від зачарованого сну. – Ваша Величносте, я не можу стати вашою дружиною, тому що я зовсім не Принцеса. І Світлана розповіла Королю свою казку, які колись їй повідала своюдонька степів прекрасна Дінара.

– Я запам'ятаю твою казку, мила Принцесо! – сказав Король, виділяючи слово Принцеса, коли Світлана закінчила розповідь.

Вона бачила, що за вікнами плив густий туман, здіймавсь угору і клубочився. Чувся зоряний дзвін. Голосніше, голосніше...

– Настав мій час. Вибачте і проведіть мене.

Король подав руку, і як тільки Світлана піднялася з крісла, в дзеркальній стіні побачила своє відображення. На ній тепер було білосніжне плаття казкової краси, діамантова корона, як і раніше сіяла в її золотому волоссі. Король дбайливо, як тільки міг, вів її по мармурових сходах, і фата струменіла за нею білою хмарою. Внизу чекала карета. Та... та... та сама.

– Прощавайте, милий Король! Я йду туди, де чекають, сподіваються і люблять!Візьміть цей діамант, можливо, він утішить вас!

Та тільки встигли зачинитися за Світланою дверцята карети, як коні знялися і розтанули в тумані.

Принц Володимир зустрів Світлану біля білосніжного палацу, над куполами якого сяяли вогні святкового феєрверку.

У великій тронній залі їх чекали Король Дощ і Королева Роса.

– Сталося! Тепер ви назавжди разом! Будьте щасливі! – сказав Король Дощ, дав знак, і гримнув оркестр.

Вальс! Звичайно ж, вальс – танець справджених надій і мрій! Світлана і Володимир кружляли під звуки чарівної музики, і разом з ними в нескінченному просторі пливли зірки. Зірки дзвеніли, посміхалися.

– Будьте щасливі!

Ось і кінець казки про милу Світлану та її коханого Принца Тумана. Вони зустрілися і, звичайно ж, були щасливі. А молодий Король любив сідати біля каміну в дзеркальному залі, брав у руки заповітний діамант і годинами думав про золотокосу Світлану. І жив він довго довго…

Одного разу, Король розповів цю історію друзям, а вони стали передавати її з уст в уста. І з тих пір вона бродить по світу казкою-мандрівницею. Колись у дитинстві постукала вона і в нашу оселю. Від старенької бабусі почув я цю казку, тепер ось розповів вам, і ви не тримайте, передайте її далі. Нехай вона живе на землі, вселяючи в душі людей доброту, вміння пам'ятати, чекати, любити, сподіватися і вірити! – закінчив Старець Миколай.

 

Володимир і Світлана сиділи навпроти його крісла, міцно тримаючи один одного за руки. На очах Світлани були сльози від пережитого щастя.

Старець підвівся з трону. Якось все навколо швидко змінилося. Склепіння над головами стали вищі і поступово витончились. Світлана міцніше стиснула руку Володимира. Над їх головами розкривалася безодня. З’явилося мільйони зірок.

Тепер Миколай був одягнений в білу одежу, розшиту сріблом. Він запросив знаком руки підійти гостей ближче. Навколо них стали всі присутні в залі.

Одяг красунь фей був прикрашений живими квітами. На головах вінки з троянд, ромашок, жовтців, дзвіночків, з бузку, квітів яблунь, з жасмину і навіть з кульбаб, тобто всі квіти землі можна було побачити в уборах прекрасних дівчат. Юнаки в атласних різнобарвних одежах, так само з вінками на головах, які плели для них красуні феї.

Заговорив Старець Миколай, голос звучав урочисто:

– Дорогі наші гості! Ще не настала зворушлива хвилина прощання. Вперше представники Землі в гостях у Кола Земних Перетворень. Бажаємо вам земляни удачі та успіху. Ми піднімаємо келихи, наповнені нектаром квітів рідної Землі. Випийте, це додасть вам сили і зміцнить в години сумнівів. Ви пройшли, прожили якби різні життєві ситуації і отримали деякі знання. Вони стануть в пригоді вам надалі. Несіть енергію цих знань.

Дві прекрасні дівчинки піднесли Світлані і Володимиру сяючі келихи. Діти побачили, що такі ж бокали в руках усіх присутніх.

Вип'ємо, друзі, за успіхи землян! – Старець звернувся до всіх присутніх. Після цього він запропонував сісти.

Світлана не зводила очей зі Старця. Він сидів вище всіх. В його білосніжному волоссі, немов купалося світло далеких зірок. Погляд темних очей під навислими бровами променів теплом і ласкою. Голос його звучав надзвичайно красиво, ніби й не голосно, проте чути було кожне слово:

– Володимир, Світлана тривожно мені відпускати вас, зарано ще. Мої друзі, всі присутні тут, послухайте цю дуже цікаву історію. Я зберігаю її в пам'яті з давніх часів. Мені повідав її мудрий Старець Олексій. Тобі, Володимире, відведена головна роль. В години сумніву звертайся за допомогою до Світлани.

«Ми згодні прожити цю історію з тобою, мудрий Миколаю», – встигли подумати Світлана і Володимир і знову, як колись сонна дрімотна імла заслала їм очі.

Звучав чарівною музикою голос Старця Миколая.

 

Живе озеро

ули часи, коли річки та озера шукали на землі своє місце.

Буває зустрінеш на полі людину, іде собі з посохом, торбинка за плечима. Думаєш: «Подорожній».

А він стане, постукає посохом об землю – глянь: із того місця джерельце заб’є, й години не мине – як струмочок біля ніг в'ється, а там уже і річка до моря біжить, поспішає.

Чоловіка того й слід пропав. Дивуються люди! Так що ж тут удієш? Річка! Отже, тепер треба річці назву дати. Чи добру назву люди придумають? Як до вподоби назва річці прийдеться, то хвилею високою заграє, розіллється, розхлюпається, з берега берег не видно, та й зостанеться тут навіки.

А як не до вподоби назва – ниточкою річка витягнеться, згорнеться в клубочок. Той клубочок стрибне у торбинку до чоловіка, який знову людям на очі з'явиться, та й підуть, як і не було. Скільки таких випадків. Про таке багато старі люди розповідали.

І це Озеро грозовою хмарою в небі пливло. Запримітило собі суху низину, зливою на землю обрушилося, забурчало, спінилось і заспокоїлось.

Неподалік лежало невелике селище. Прошуміла гроза, люди з осель повиходили й здивувалися:

– Ой, як гарно!!! Озеро! Озеро з’явилося Божою волею!

Що тут сталося! Зазеленіло все навколо, трави піднялися в пояс, ліс шумить, птахи злетілися, всілякі звірі прибилися. Радіють усі.

Люди у тому селі добре зажили: ось тобі риба, й гриби, і ягоди, й дичина в лісі.

А з часом запримітили, що вода в Озері цілюща. Вмиється дівчина – і розцвіте, як маківочка. Хтось із стареньких набере водиці в пригоршню, ковтне раз чи два – де й сили візьмуться.

Квапилися люди озеро назвати.

– Світле!

– Ні, Глибоке!

– Лісове!

– Добре!

Озеро, зачувши слова ласкаві, посміхалося лататтям білим у відповідь, пишалося, що рибою повне. Та всі назви, якось не приживалися надовго. З часом Озеро вгамувалося, хвилі плескали тихіше, очеретом та ряскою позаростало, ніби засумувало. Люди стривожилися, до Озера звертаються:

– Озеро, миленьке, невже піти хочеш від нас? Може, образили чимось? Назву дали тобі не до вподоби?

Мовчить Озеро, постогнує, тільки вітер шелестить в очеретах.

– Все! – думають люди, – піде від нас озеро!

І пішло б...

Голос Старця ніби згас і Володимир зрозумів, що він там живе…

 

А на той час якраз хлопчикові, що народився в невеличкій хатині рибалки, виповнилося шість років. Володею його звали. Узяв сина рибалка на риболовлю. Ледь засірів світанок – сіли батько з сином до човна, відштовхнулися від берега і попливли потихеньку. Тиша… Озеро спокійне, дзеркальна гладінь, ні сплеску води, ні шелесту в очеретах. Нечутно намагається гребти рибалка. Мовчать, бояться тишу злякати.

Зачервоніло на сході, сонце першими променями заяскріло. Здійнявся вітерець, прихилив траву, дерева при березі, пташки весело загомоніли. Озеро здихнуло, піднялася хвиля. Все навколо ожило. Загойдалося на хвилі біле латаття, назустріч сонцю розгорнула свої чарівні пелюстки...

Роздивляється Володимир навколо, вслухається, як загуло, закипіло все радісно. Опустив рибалчин син руку до води і погладив хвильку набіглу.

– Тату, поглянь, прокинулося Озеро! Тату, воно живе!

Щойно вимовив, як тут його слова підхопив вітер:

– Живе! Живе!

Защебетали пташки:

– Живе! Живе! Живе!

Прокинулися люди селища. Чують з боку Озера гул лине: «Живе! Жи-в-е-е!»

Озеро на мить завмерло, ніби заледеніло, потім заграло високою хвилею, задзвеніло, засміялося:

– Яку чудову назву дав мені син рибалчин! Живе! Звичайно, Живе! Я давно про це знаю, а люди такі недогадливі. І ось, на тобі, рибалчин син угадав мою назву!

– Живе! Жи-в-е-е! – раділа природа.

Відтоді люди називають Озеро Живим. Сподобалося назва Озеру, розпросторилося воно, глибше в землю пішло, прозорішою і чистішою вода стала. Заспокоїлося, вляглося зручніше та й зосталося людям служити.

Минав час. Рибалчин син виріс славним парубком. Вийшов на Озеро молодий рибалка сам-один на свій перший улов.

Закинув він сіті – жодної рибки, закинув удруге – порожньо, втретє – теж нічого!

– Що таке? Невдача яка! Не дає риби Озеро. Не можу ж я повернутися додому впорожні. Такого ще серед рибалок не траплялося. На сміх піднімуть. У Озері, де риба шапкою ловиться, я не вловив жодної рибки, – хвилюється Володимир.

Він став наполегливіше закидати сіті. Метається по Озеру, нові місця для улову шукає, руки до крові позбивав веслами. Не помітив, як сонце сіло, зійшов місяць, заряботіли в озері зірки ясні.

«Годі! Досить! Не щастить сьогодні, випробую долю завтра. Пора додому!» – подумав парубок.

Тільки хотів налягти на весла, бачить: поруч з човном людина стоїть. На воді стоїть! Остовпів хлопець. Підвів голову, придивився: стоїть юнак, на роки такий, як і сам рибалка, молодий, увесь світиться райдужним світлом. Світло від нього навсібіч розходиться Озером. Не знає Володимир, що й робити, відчуває, що руками поворухнути не може, ніби окутий увесь ланцюгами залізними. Заговорив незнайомець привітно:

– Здрастуй, рибалко! Не переймайся, що улову немає. Раз на раз не приходиться!

– Хто ти? Диво дивне – на воді, як на землі стоїш!

– Кажеш диво! Як для кого! Я, Господар Озера. Це мої володіння. Для мене вода, як для тебе земля.

– Он воно як? Я й не знав, що таке на світі буває.

– Бачиш, є! Багато чого ти не знаєш! Багато чого...

– Напевно. Адже я ще не старий, щоб усе знати. Житиму – розуму набиратимусь. Завтра з зорею сімнадцять сповниться. Далеко ще до старості.

– Звичайно. Тільки старість різна буває. Старість – це ще не мудрість.

– Дивно ти говориш, Господарю.

– Поживеш, зрозумієш. Бачиш, я прийшов тобі подякувати за ту назву, яку дав ти моєму Озеру.

– Та що ти, Господарю! Малий я був тоді, так до слова прийшлося, вимовив: «Живе», а вітер та птахи рознесли по людях, а люди, самі знаєте, підхопили. Не моя в тому заслуга. Ні. Хоча назва гарна, Озеру підходить, тепер-то я вже цілком впевнений!

– Добре ти, мовив рибалчин син. Тільки пам'ятай, цілком впевненому ні в чому не можна бути. Більше сумнівайся, рибалко, перевіряй, розміркуй. Попереду в тебе часу буде вдосталь для радості, і для суму.

– Тут ти слушно кажеш. Сімнадцять мені! Попереду життя.

– Сімнадцять... Ось я прийшов привітати тебе. Вичікував слушної нагоди. Хочу зробити тобі подарунок.

– От воно що…

– Слухай уважно. На світанку повернешся додому, причалиш до берега, не забудь умитися озерною водою та ковтнути тричі прохолодної водиці.

– Зроблю, як велиш.

– Гаразд, зроби! Послухай-но, молодий рибалко. Я дарую тобі життя довге. У Бога випросив. Проживеш на землі стільки років, скільки захочеш.

– Оце так диво!

– Щоразу, коли відчуєш, що сили слабнуть, прийди до Озера на світанку, умийся, попий водиці живильної. Сил і прибуде.

– Чув я, що Озеро цілюще, дає людям здоров'я.

– Так, це так. Ти довго житимеш. Коли ж втомишся від життя, прийди на берег, скажи, що втомився, я ж тут як тут. Зустрінемося. Живи! Поживеш довше, побачиш більше. Тепер прощавай! Не забудь сітку закинути!

Світло стало яскравіше, ніби саме Озеро засвітилося. Зник Господар, ніби й не було його.

«Диво дивне! Не знаю, що й людям розказати! Ліпше мовчатиму, а то ще засміють», – думає рибалка.

Закинув він сіті – ось це улов! Ледве впорався, вибрав рибу, приплив до берега, зробив усе, як звеліли. Умився, тричі ковтнув озерної води.

«Ох і смачна вода! Дякую, Господарю, за улов небувалий, за водицю чудову, за добрі поради...» – мовив про себе Володимир.

Підняв голову рибалка – над ним на небі світанкова зоря розлилася – зоря його сімнадцятиліття.

З нагоди синового дня народження батько скликав гостей. Слід сказати, що сільські люди були привітні, добрі, уміли працювати й цінували хвилини відпочинку. Уміли повеселитися! Почалися ігри, забави. Дівчата в танок з піснями пішли. Серед дівчат, що прийшли на свято, виділялася одна. Рибалчин син тільки її й бачив, серед усіх.

«Світланко, Світланочко, моя ластівочко! Сукня червоненька, шапочка смушкова, сама чорноброва», – співала душа хлопця. Все раділо в ньому, коли бачив він карооку Світлану.

Зіграли взимку весілля.

Став молодий рибалка своєю сім’єю жити, діти пішли. Щастило йому у всьому. Дім його стояв на височині. Гарний видний дім. Володимир завжди повертався з гарним уловом і знав, що чекає Світлана його на Озері, хвилюється. Люди поважали рибалку за добре серце, чуйне, не гордівливе.

Час – не кінь, за гриву не зупиниш.

Діти підросли, одружилися сини, дочки заміж повиходили. Пішли онуки-правнуки. Пішла з життя дружинонька, Світлана, Світланочка... Похитнувся рибак, але вистояв. Життям дітей став жити, онуків наставляти, правнуків голубити.

Дні складалися у роки, роки в десятиліття, а десятиліття в століття. Йшли одні люди з землі, приходили інші. Живе рибак. Побіліло волосся, проте сили молодої не зменшилося. Поп'є на світанку водиці озерної, умиється і знову здоровий.

Однак стало йому здаватися, що люди живуть окремо від нього. Він вже не знав, де його онуки, правнуки. Вважалося, що всі люди селища – його діти. Він жив тепер біля Озера у невеликій хатині. Стіл та тапчан, металева кружка та закопчений казанок – це і все його господарство.

«Як небагато треба людині», – дивувався він.

Та коли спав, уві сні, приходила до нього вона, Світлана Світланочка, шубка червоненька, шапочка смушкова, сама чорноброва і питала: «Як живеш, мій світ, ясен місяць, червоне сонечко?»

Прокинувшись, він згадував Світлану, весь день шукав її риси в обличчях людей, радів, коли знаходив схожість, і був щасливий.

Проте, одного разу, прокинувшись, він з острахом зрозумів, що не може згадати її обличчя.

«Я виразно бачив її вві сні, чув голос», – казав сам собі Володимир.

«Як живеш, мій світ», – звучав у мозку ласкавий ніжний голос дружини.

«Вона була, але я не можу згадати!» – злякався старий.

Він підійшов до самої води. Глянув на небо, на Озеро і не побачив, як раніше, ранкових зірок.

«Треба добре промити очі озерною водою, бо став гірше бачити», – подумав він.

Рибалка схилився до води, зачерпнув звично прохолодну воду рукою, але не підняв руки, не підніс воду до очей. Прийшла, як осяяння, ясна думка: «Навіщо?»

«Скільки хочеш, будеш жити», – згадав він слова Господаря Озера. І вголос промовив:

– Так, так! Скільки захочу! Але я дуже самотній серед людей, які живуть поруч. Я стомився. Я так стомився...

Відразу ж райдугою освітилося все Озеро. Перед Володимиром стояв Господар Озера.

– Стомився, кажеш?

– Стомився, – відповів рибак.

– Гаразд. Проте хотілося б послухати тебе. Ти довго жив, і пісні співав, і сльози проливав. Так?

– Так.

Ось і хотілося б дізнатися, чим люди на землі живуть, яка сила за всі сили дужча. Що б ти взяв із собою, рибалко, у нове життя, що би залишив людям всім, йдучи з землі?

– Відразу так і не відповім, напевно.

– Не кваплю, подумай, даю термін три дні

Світіння згасло. Опустився старий на землю.

«Якою силою людина на землі живе? Яка сила найдужча? Що залишу я і що з собою візьму? Ось так завдання...» – думає він.

І раптом згадав Її, Світлану, Світланочку! У молодій силі, веселу, сміхотливу, з русою косою на плечі.

Як давно це було. Було свято, дівчата водили хороводи, і ось Вона. Він одразу впізнав Її, Світлану. Вона одне-єдине кохання його. Серед усіх він упізнав Її!

Спогади оточили його, один одного перебиваючи...

«Я не знав упродовж життя, чи гарна Вона, ніколи не думав про це, бо кохав Її. Потім любив дітей, її дітей, тоді онуків, бо це були її онуки. Я став любити й берегти усе живе, бо Вона дарувала життя, бо вона давала всьому ім'я. Як давно це було. Чому давно? Я і зараз люблю це Озеро, ліс, птахів, високе небо, – міркував старий. – Я люблю он того рибалку, який повертається з уловом».

Володимир згадав жука, що перетинав його стежку до Озера.

«Ні, я не наступив на жука. Ні! Ні! Я люблю цього жука... На любові світ стоїть! На любові! – Старий зрадів, що він знає це, і засміявся як дитина. – Любов – могутня сила!.. А де любов, там і Бог! Так-так, Віра! Велике ім'я Господа на землі. Це Бог послав мені Її. Світлана, Світланко, чорноброва, смішлива, проворна. Люди говорили про неї, що вона працьовита, як бджілка; красна, що пташка райська; вірна, як горличка. Так-так, це Бог послав мені її. Вірою людина сильна.Вірою гори з місця зрушують.Віра – ось краса життя.Вона мало говорила про Бога, як і про кохання», – думав далі старий Володимир.

«Соколе мій любий..., місяцю мій ясний, миле моє сонечко», – ось часті слова, які говорила Світлана звертаючись до нього та до дітей. Ось і всі її слова про Бога. Але вона любила Бога. Він бачив, як вона молиться, і вірив, що Бог завжди з ними.

Старий задрімав і побачив уві сні її. Коли прокинувся, спогади знову захопили його:

«Який сьогодні вдалий день. Я відповім на запитання Господаря. Я сподіваюся, що зможу відповісти. Я зможу... Це вона навчила мене сподіватися. Ніби вчора лунав її голос, який настановляв дітей: все в житті трапляється, не завжди свято, найчастіше будні; жити живи, не втрачай голови; сподіватися треба, все на світі на краще; пронесе хмару мороком; щастя скоро покине, а добра надія ніколи», – лунало в голові старого.

Ось і тепер він сподівався, що там, за Озером, за лісом, там, далеко за хмарами, чекає його Вона, Світла-Світланка, шубка червоненька, шапка соболева, сама чорноброва!

Старий був щасливий, що згадав своє життя поруч зі Світланою.

– Яку я дражнилку-примовку придумав для неї: «Світла, Світланко, сукня червоненька, сама чорнобривенька», – радів він.

На сільській дзвіниці вдарив дзвін. Передзвоном відповіли інші дзвони.

«Ой, як гарно! Ось він, дзвін надії. Як легко сьогодні на душі!» – подумав Володимир.

Згадалася з дитинства, загадка-приказка:

«Ой зійду я на гей-гей-гей,

Ударю я в безелюль-люль-люль;

Хай утішиться Московський цар і Литовський володар,

І у келії чернець і в колисці пустунець».

Так, дзвони втішили старого. Страшно, холодно без надії.

Старий знову задрімав. Тепер йому привиділося високе небо. Господар Озера стояв над ним й, приклавши палець до губів, дав знати пташкам, щоб вони замовкли.

– Хай спить, – сказав він.

Коли старий прокинувся, сонце було високо. Перед ним стояв Господар. Тепер у нього за плечима були легкі білі крила.

– Та ти ніби Ангел?

Господар промовчав, тільки крила його посвітлішали. Він був серйозний, уважно схилився над старим.

– Що скажеш, рибалко? Я слухаю тебе.

– Я дякую Господові Богу. Мені було дароване довге життя.

– Так.

– Живе людина на Землі Надією, Вірою і Любов'ю.

– Так.

А яка сила найдужча? Я думаю, Любов. З собою й понесу Любов, Віру та Надію.

– Це добре.

– Людям же всім хочу заповідати Надію, Любов і Віру.

– Так.

Повів рукою Господар – з’явилося перед очима старого небувале! Озеро натужно піднялося, відірвалося від землі, повисло в повітрі. Призахідне сонце забарвило його золотом, і воно, похитуючись, почало підніматися вище, вище і тихесенько попливло геть. Господар подав руку старому, і вони поринули вгору, наздоганяючи Озеро.

Володимир знав, що у нього за плечима міцні крила, крила Віри, Любові і Надії. Він був упевнений, що вони наздоженуть Озеро. Тепер воно виділось білою хмарою. І знав старий, що там, високо за цією хмариною, він зустріне Її.

Люди з землі бачили величезну хмарину, що плила по небу.

В одному селищі жінка народила сина. Виснажена тривалими пологами, мати притиснула дитину до грудей, щасливо прошепотіла:

– Слава Богу! Ми живі, ти живий, сину мій!

Хмарина якраз у цей час пропливала над їхнім будиночком. Вона почула материні слова: «Живий! Ти живий!». Хмарина опустилася нижче і пролилася над цим місцем теплим дощем.

– Сильною людиною стане твій син, якщо народився в таку ніч, – мовила повитуха.

Батько взяв сина, вийшов на ґанок, високо підняв і сказав:

– Ого-го-го! Сильною людиною стане мій син! Ого-го-го!

Над головою у них було зоряне небо, а біля ніг хлюпало озеро, ніби прохало:

– Назви мене, назви мене...

Треба сподіватися, Озеру дали гарну назву, а син виріс сильною людиною, і була нова казка...

 

Люди ж того селища, звідки пішло Живе Озеро, вранці сумуючи, стояли на березі, мовчали, похнюпивши голови. Аж раптом помітили, що на тому місці, де лежало озеро, зметнулися вгору три фонтанчики, відтак на очах утворилося три озерця. Кинулися до них люди і закричали:

– Озера! Яка чиста і прозора в них вода! А які глибокі!

Назвали їх так: озеро Надії, озеро Віри, озеро Любові!

Шукають люди всієї землі ті глибокі озера. Щасливий той, хто знайде їх, припаде жадібно губами, вип'є води живильної, омиє душу, очистить серце.Вічна дорога людська до тих озер, ніколи не вичерпається в них вода чиста, ніколи не охолоне в серцях людських тепло Любові, Віри і Надії.

Світлана і Володимир мовчки дивилися один на одного й думали:

«Старість? Господар озера Ангел? Живе озеро? Часи, коли річки та озера шукали на Землі своє місце? – Коло Земних Перетворень не мине вас, як не мине весна, зима, осінь, літо, дитинство, молодість, старість – думки роїлися в головах Світлани та Володимира. Вони побачили, що стоять на вулиці серед небагатих будинків. До них йшли двоє Старців Миколай і Олексій.

– Втомилися, наші гості дорогі? Так, вами пережито чимало. Рада Старійшин вирішила дати вам ще кілька слушних порад, – звернувся до них Миколай.

– Спасибі!

– Дорогі мої молоді друзі, я б хотів вам запропонувати на розгляд, досить цікаву історію з досвіду життя землян. Дуже повчальна історія, – лагідно мовив Олексій.

– Ми згодні прожити і це життя з вами, Олексію. Правда, Світлано?

– Так, так, звичайно.

– Раз так, провідаємо з Вами Королівство тітоньки Метелиці! Давно не були, а там є багато цікавого. Ключик з дерева Доль я зняв для вас.

Олексій розтиснув руку, на долоні лежав ключик!

Загула навколо заметіль, пішов густий сніг. Він почався несподівано, і несподівано припинився. Світлана і Володимир опинилися на сніговому безмежному просторі. Купол зоряного неба і ніч. Та раптом небо спалахнуло зеленим світлом, загорілося, заграло усіма кольорами веселки, складаючись у різні комбінації кольорів. Іноді здавалося, що труби величезного органу висять над землею і ледве чулася музика. Не встигли земляни пережити побачене, як поруч з ними появився Старець Олексій.

– Це Північне сяйво. Я привів вас сюди, на Північний край Землі, щоб ви побачили цю красу. Так ось що я вам повідаю, – Олексій почав свою розповідь.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.