Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Розповідь про Казкарку



утка ходить, говір бродить, земля слухами повниться, а причудами – світ.

Давним-давно, а може й не так давно, жила на краю міста родина: батько, мати, шестеро синів, та молодша дочка Світланочка.

Жили відповідно достатку, чого не купували, того й не носили, та людям не заздрили. Любили в сім'ї повеселитися, вміли в лад влучне слівце сказати. У людей як не біда, так горе, а тут жарти та примовки, до кожної справи – байки та приказки. Збирається родина за столом, батько обводить всіх веселим поглядом і заводить неквапливу розмову:

– Їсти – їжте, слухайте старших, привітно на людей дивіться. Хто в радості живе, того і журба йме. Хто горя не бачив, той і щастя не знав. Їсти нічого, дак жити весело, а як хліб та квас, так і все у нас.

Мати підхоплювала:

– На життєвому віку, що на довгому волоку, всяке може статися. Жити – живи, не втрачай голови. У доброго молодця душа легка: не співає – так свище, не свище – так присвистує, не танцює – так притупує. А вже якщо радість у дім – діточки – мабуть одягай яскраву сукню, дзвони у дзвони, збирай народ, заводь хоровод.

Гостей в будинок приймали з пошаною – чесному гостю почесне місце.

– Бог велить всіх знати, всіх ззивати, – радив батько дітям.

Мати неквапливо накривала на стіл, знову ж таки з приказкою:

– Пожалуйте, гості добрі, сідайте рядком, потіснимося ладком. Калачів поїмо, добрих промов послухаємо. У нас хліб чистий, квас кислий, ножик гострий, відріжемо гладко, поїмо солодко.

Дивувалися господарям привітним люди, тлумачили про життя Іванове всяке: живе, мовляв, приспівуючи, з гривні на гривню ступає, полтиною ворота замикає.

– Так, живе! Одна рука в меду, друга в цукрі, – казали інші.

– Та буде вам, живе, як Бог дає. Добрій людині і сухар на здоров'я, а злому і м'ясо не про запас. Не меду хвала, а любов дорога. Згода серед них, – заступалися треті.

Тільки не думав про розмови Іван, жив та був, мед-пиво пив, дітей піднімав.

Ось якось зібралися сім’єю по ягоди. До лісу рукою подати. Суниці в цей рік вродило видимо-невидимо. Розбрелися всі поміж дерев, беруть ягоду хто в корзинку, а хто в кухлик. І Світлана збирає ягідку по ягідці, співає нехитру пісеньку. Підняла голову, бачить, неподалік старенька бабуся теж ягоди шукає. Одяг на ній дивний: сарафан жовтий, червона хустка, з голови впало на плечі пасмо волосся, біліше снігу білого.

Підійшла Світлана тихенько ближче.

Бабуся нахиляється, ловить ягідку рукою, а ягідка не дається, за листочками ховається.

«Чому це так? – думає дівчинка. Здогадалася: – Бабуся погано бачить, от і ховаються від неї ягідки».

Стало шкода стареньку дівчинці, підбігла вона до неї.

– Бабусю, візьміть мої ягідки. У мене вже повний кухлик!

Висипала свої ягідки в кошичок незнайомці. Випрямилася бабуся, і ніби денне світло яскравішим стало, палахнуло на небі.

– Хто ти, дівчинко, як тебе звуть?

– Я, Світлана, дочка Іванова.

– Підійди до мене, дитинко, подивлюся на тебе. Ти бач, яка гостроока. Красунею виростеш.

– Ау, ау, Світланко! – почула дівчинка.

Вийшла мати на галявину, зібралися брати, стали навкруги, дивляться на стареньку. А вона мовила строго:

– Гарні в тебе діти, Ганно. Вчи розуму – всі в люди вийдуть. Та більше всіх бережи Світлану. Тебе вона в старості і втіхою, і теплом, і ласкою в ніч холодну обігріє. Мала вона ще, так ти слухай, запам'ятовуй. Про дочку ось що скажу. Висока у неї доля, непроста, нелегка. Нехай за мале добро в житті злато-срібло не бере, за велике – багатства не шукає. Не її це. Нагородив її Бог розумом, довголіттям. Буде чоловік у неї. Стане серцем любити, пестити, балувати. Скаже при зустрічі їй такі слова: «Ти для мене гарніша червоного сонечка, ясніша ясного місяця». За цими словами впізнає судженого. Ти нагадай їй про це, коли підросте. Буде людям служити Світлана, наставляти, вчити грамоті. За труди її люди будуть любити, при зустрічі низько кланятися, пригортати хто слівцем, хто хлібом, а хто і гривеничком. Прощавай тепер.

Погладила по голові Світлану, зняла зі своєї руки простеньку каблучку і одягла на безіменний пальчик дівчинки.

– Ось, Світлано, мале зараз приймай, а великому термін дай, – сказала бабуся, глянула на всіх і ніби розтанула.

Прийшла рідня в себе, озирається. Брати до сестри підбігли на пальчику у неї каблучку розглядають.

– Мамо! Я боюся! Звідки ця бабуся взялася? – кинулася до Ганни Світлана.

– Що ти, що ти, доню! Це щастя твоє тебе зустріло. Сама Богородиця – Матінка Божа піднесла тобі золоте яблучко на срібному блюдечку – сказала про долю твою.

Прийшли вони з лісу додому. Рідним, сусідам розповідають про чудо, що з ними в лісі сталося. Дивуються люди, розводять руками.

– Ось вам і білий світ – повен всяких чудес.

– Такі чудеса, що сторчма волосся.

– Дивні справи твої, Господи.

Помаленьку забули про цей випадок, тільки слова, що сказала стара жінка, Світлані запали в душу.

Життя так влаштоване – горе та біда нікого не обійшла. Біда не спить, а по людях ходить. Трапилася війна. Війну добре чути, та важко бачити. Пішов воювати Іван, за землю свою постояти. Не знайшла куля місця в чистому полі, щоб повз Івана пролетіти. Прийшла в оселю Ганні страшна звістка. Щастя з нещастям змішалося – нічого не осталося. Осиротів дім. Та як кажуть, що біда сама не ходить, а з собою ще й горе водить.

Як не намагалася Ганна уберегти дітей, та робити нічого, пішли по людях. Під одним вікном випросять, під іншим – з'їдять. А як попідростали, розбрелися сини хто куди, ремесло добувати, щоб майстрами стати.

Світлана біля матері залишилася. Росте дівчинка, весела, кмітлива. Бували у неї, звичайно, дні, коли не до сміху було, бідність давалася взнаки.

Грається якось Світлана з ровесницями. У тих ляльки гутаперчеві, волоссячко у них шовкові, оченята як живі. У Світлани трап’яна лялька, самозшита. Подружки своїми ляльками пишаються, наряджають їх в шовки-бархати, сповивають, укладають спати. Світлані хочеться гарних ляльок в руках потримати. Вона й просить:

– Подруженьки, милі, дайте мені ляльками вашими пограти, в руках потримати.

– Що ти, що ти, ще зламаєш, забрудниш!

Раз відмовили, два, а на третій раз Світлана образилася та й каже:

– Не даєте, так і не треба! У мене вдома таких ляльок є двадцять. В скрині лежать, новісінькі.

Що тут розпочалося. Подружки повскакували, зашуміли, кричати навперебій стали:

– У тебе двадцять?

– Ах ти, вигадниця!

– Так у тебе і будинок небом критий, вітром обнесений.

– І скриня дірява. Де там лялькам лежати?

– Обманюєш, обманюєш, очі не ховаєш, – кричали подруги.

Ще прикріше стало дівчинці. Побігла вона в поле, лягла в траву, плаче. Слізоньки обмили сердечко, заспокоїлася. Дивиться – в небі хмари пливуть. Придивилася, а одна хмарка до неї направляється. Все нижче і нижче опускається, землі торкнулася, сходить з хмаринки хлопчик. Одяг на ньому білий, пуху лебединого, на голові корона, ніби з тонесенького льоду зроблена. Йде по землі, легко ступає, пальчиком хмарку притримує, веде за собою як, конячку. Підійшов до Світлани, запитує:

– Ти чому плакала? Від твоїх сліз на хмаринці солоно стало.

– Ось як? А ти хто? Ніби зроблений зі снігу?

– Я і є зі снігу. Я син Короля Захмарної країни.

– Зараз літо. Жарко. Ти розтанеш.

– Можливо. Але це зовсім не страшно, я стану водою, парою, піднімуся легенько до неба, стану хмариною, тобто самим собою, – пояснив син Короля.

– Цікаво!

– Звичайно. Так відповідай мені, чому плакала?

– У всіх подружок ляльки нові, гарні, а мені пограти з ними не дають.

– От горе! – засміявся Принц. – Згадай слова свого татуся:«Хто в радості живе, того і журба йме». – Згадала? Слова-то які! Ціни немає!

– Звідки тобі знати мого батечка? Не ступає він по зеленій траві, давно його з нами немає, – сумно сказала Світлана.

– Я багато чого знаю. Живу на світі зі століття в століття.

Подає дівчинці руку й посміхається:

– Світлано, Світлано Іванівно, прошу в гості до мене, в Захмарну країну, до палацу мого батька. Сядеш на коня мого швидкого?

Нижче опустилася хмаринка, по землі стелиться. Ступила Світлана на неї, дивиться, а вже високо в небі. Шубка на ній така ж, як у Принца, і чобітки м'яким хутром облямовані. На душі легко, весело стало. Внизу земля в літню пору: ліси густим листям хиляться, поля налитими колосками горді, луки різнотрав'ям стеляться. Навколо хмари, пташиний гамір. Літають птахи, в руки просяться.

«Хороша Земля-годувальниця», – подумала Світлана.

Зникла з очей земля. Бачить, назустріч пливе величезна хмара, а придивилася, то це не хмара, а палац, з білого світла витканий. Підпливли до мармурових сходів. Піднялися в палац. Принц трохи попереду йде, двері за дверима відкриває. Увійшли в зал, а там веселка, від стіни до стіни перекинута, світло від неї в різні боки розливається. Вище, під самим склепінням, зірки навішані, горять, подзвонюють. У вікна зліва сонце заглядає, праворуч – ясний місяць дивиться.

На троні блакитного атласу Король сидить, шанує гостю, вітає, величає.

– Мабуть, гостя дорога, рідкісна.

Бачить Світлана, по залу малюк йде. Одяг на ньому блищить, за спиною золоті крильця, в руках на золотому підносі корона точнісінько, як у Принца.

– Підійди до мене, дитинко, – сказав Король і надів на голову дівчинки корону.

Тут налетіла зграя блакитних птахів. Вони тримають у дзьобах дзеркало. Дивиться Світлана, а там їй Принцеса бачиться. Плаття на ній шовку червоного, накидка біла оксамитова вся світиться, переливається. На голівці корона горить як зірочка.

– Ваша Високосте! – звернувся Король до Принца, – я завжди говорив, що Світлана Іванівна красуня.

– Ви маєте рацію, Ваша Величносте! – посміхнувся Принц.

– Що бажає твоя душа, дівчинко? Все, що хочеш, проси! Золото, срібло, дорогих каменів, – каже Король.

– Ні! Ні, Ваша Величносте. У мене на пальчику обручка є. Мабуть, тому і подарована, щоб не забула я, що багатства шукати не моя доля.

– Ось як?! Так, так, згадав тепер! Закрутився я тут, заклопотався. Забув про твою каблучку. Проте не можу ж я відпустити тебе без подаруночка. Питай.

– Раз так, то запитаю! Ваше Високосте, я б у ляльки пограла, щоб були вони гутаперчеві, з гладеньким волоссям, з очима, як у живих людей, – заквапилася сказати Світлана.

Сміється Король, сміються слуги, а малюк, що корону приніс, підстрибує, сміхом заливається, плескає золотими крильцями.

Негайно перед Світланою з'явився невеликий зал повний іграшок, а ляльки самі в руки кидаються, голівками кивають, співати і танцювати вміють, розмовляють, так і сиплють байками та приказками, як у рідному домі Світлани при живому батькові. Завели Світлана і Принц гру в мамок-няньок, королів і королев, принців і принцес, братів і сестер. І що б не придумалося, та тільки в добрих людей грається.

Слуги обходять, морозивом та дивовижними фруктами пригощають. Скільки минуло часу – ніхто не рахував? Тільки пролунало у залі:

– Бом, бом, бом!

– Звідки цей дзвін?

– Не лякайся, Світлано, це Небесні дзвони дзвонять. Секунди – у хвилини, хвилини – в години, години – в дні, а дні в століття складають.

– Ось як! Загралася я, Ваша Високосте, пора додому, матінка зачекалася, піду.

Проводити гостю вийшов сам Король. Поклонилася в пояс Світлана і каже:

– Спасибі, Принце, за ігри вигадливі. Ваша Величносте, Король, дякую за прийом ласкавий.

Встигла тільки сказати – бачить, лежить у полі, над нею хмари пливуть. Затулилася рукою від сонця, придивилася, а на високій хмарі Принц, а поруч малюк золотими крилами махає, прощається.

Додому прийшла, матері розповідає.

– Дивний світ, доню, дивний. Я зроду такого не бачила, а тобі Бог дав.

Живуть мати з дочкою. Будинок невеликий, а лежати не велить. У роботі обидві цілісінький день. Щоранку виходить Світлана траву жати, щоб яку-ніяку худобу годувати. Жне траву, вибирає, де зеленіша і молодша, з яру в яр переходить, з пагорба на пагорб. Схили ярів порослі кропивою, пустирником, та травою-лободою. На пагорбах подекуди невисокий чагарник та поодинокі деревця. Птахи співають, метелики рясніють, світлячків та сонечок видимо-невидимо. На листках лободи крапельки роси горять зоряним розсипом. Краса.

Бачить себе Світлана Господинею цього Зеленого Царства. Рядить себе в сукні, розшиті квітами. З квітів та пахучих трав плете віночки на голову, співає тихі пісні. Сяде, а її й не видно в траві. Сонечка на руку сідають, полохливі бабки нальоту завмирають, ніби краще розгледіти хочуть.

Одного пам'ятного ранку йде Світлана з повною корзиною додому, зупинилася відпочити, озирнулась. Місце начебто незнайоме, широка стежка йде вгору. Піднялася вище, дивиться – кам'яні сходинки в гору впираються. Гора розступилася надвоє – перед Світланою двері, срібні, самі собою відчинилися. Серденько завмерло – боїться, але увійти увійшла. Кімната невелика, в кутку лампадка жевріє, посеред кімнати стіл, за столом сидить Старець. Перед ним відкрита книга. Підняв він голову.

– Чи це, Світлана Іванівна завітала? Проходь, дай-но подивлюся, говорили мені, що ростеш красунею.

– Не знаю, дідусю, але коса з кожним днем довшає, – сміливо відповіла дівчинка і питає:

– А ви хто, дідусю? Один тут? Мабуть, невесело одному?

– Невесело!? Та як сказати, я зайнятий, служу – справи чарівні вершу.

– Як це, дідусю?

– Це книга Часів. Сюди я записую казки, які люди складають. Часи казками міряються.

– Щось не збагну я, дідусю?

– Мала ще. Прийшла сюди зарано. Проте ти кмітлива. Поміркуй, веселі казки – добрі часи, казки сумні, страшні – знати часи настали важкі. Просто?

– Непросто. Та запам'ятати запам'ятаю, – впевнено відповіла Світла.

– Запам'ятовуй. А тепер бачиш, у куточку, невеличка скринька стоїть. Підійди і відкрий її. Вибирай що хочеш, там всього достатньо: срібло, червоне золото, дорогі камені, рубіни, перли, смарагди. Ти, мабуть, про таке і не чула?

– Чула, чула, мама мені не раз розповідала про смарагди, перли, всякі яхонти. Ми, як в лісі збираємо ягоди, переговоримо про все.

– А сама мати бачила ці камені, злато-срібло? – запитав Старець.

– Ні, напевно. Ми бідно живемо.

– Подивися, потримай в руках, візьми собі, що сподобається.

– Ні, дідусю! Подивитися подивлюся, а взяти, не візьму. На моїй руці каблучка проста, та найдорожча.

– Знаю я про твою каблучку. Перевірив, чи не забула? – посміхнувся Господар.

– Не забула.

– Ну, Світлано, дочка Іванова, прийшов час прощання, – нагадав Старий.

– Загостювалась я. Коли мені знову прийти? Кажуть люди – одному нудно і в раю. Я прийду, розговорю вас, веселіше стане, як щось потрібно, допоможу. Приходьте і ви до нас у гості.

– Спасибі за слова привітні, Світланочко. Золоте сердечко у тебе, – каже старий і посміхається. – Ти до мене прийдеш! Не скажу чи скоро, не питай. Ти рости, живи, радій сонцю. Поживеш довше – побачиш більше. Вік у тебе довгий, все станеться, іди тепер.

– Дідусю, я зараз піду, але дозволь хоч одним очком поглянути на Велику книгу.

– Книгу говориш? Підійди, відкрий сама.

Як відкрила – розлилося яскраве світло навколо, над сторінками книги зійшло сонечко. Палац стоїть, золоті башточки світяться. Представилося Світлані, що мчить вона в кареті, запряженій кіньми. Гриви їх яскравим полум'ям стеляться, підлітають до палацу. Зустрічають Світлану слуги, всякий люд низько кланяється. Проходить вона в зал. Музика звучить. Люди розступилися. Бачить Світлана: до неї йде юнак краси небаченої, бере за руку. Залунала голосніше музика. Танцює Світлана, а юнак дивиться на неї та каже:

– Я чекаю тебе, Світлано, ти для мене красивіша червоного сонечка, ясніша ясного місяця.

Закрив книгу Старець.

– Ну от і все. Прощавай, Світлано. Чекай свого часу.

Як раптом все десь ділося. Підняла Світлана важкий кошик і пішла додому.

Осінь прийшла. Діти в школу йдуть. Дівчинка просить матір:

– Відпусти мене, мамо, в школу. Хочу вчитися уму-розуму. Я вже і так роками старша всіх буду.

Пошила Ганна з полотна сумку, на видному місці вишила квіточку лазурову.

Навчається дівчинка, та тільки наче наперед усе знає, і ще більше старається. Рано встає, пізно лягає. У тих місцях довга ніч, день короткий.

Полюбила Світлана вранці, як в школу йде, зупинятися проти освітлених вікон, у великих будинків. Дивиться на вікна світлі. Там за ними тепло-тепло, а тут віє холодом. Тільки не про це думає дівчинка. Бачиться їй, що живуть у великих будинках казкові феї, прекрасні принцеси. Ніби там за вікнами добрі люди: не скупі, не метушливі, на слова привітні. І мріє, стоячи під вікнами, про далекі країни, про бали, де звучить музика, рядить себе в сукні краси небаченої.

Якось ідучи раз від дому до школи, Світлана замріялася, задумалась та й заблукала. Не може дорогу до школи знайти. З однієї на іншу вуличку перебігає. Раптом відкрилася широка площа, на ній білокам'яний Собор з'явився білою хмарою, як колись у чудовому сні. Тільки тепер це не сон, а дійсність. З усіх боків люди йдуть до високих брам. Підійшла і Світлана, відчинила двері дубові. Сотні свічок. Світло, як вдень. Стіни розписані, на них різні картини, ікони в золотих обрамленнях. Краса – дух захоплює. Пройшла вперед, зупинилась біля ікони, а там жінка дитя мале до серця пригортає і дивиться лагідно. Довго стояла дівчинка біля ікони, і тепло їй було, як вдома поруч з матінкою. Коли з храму вийшла, вже розвиднялося. Дорога додому сама позначилася.

– Мамо, я бачила диво дивне. Говорила з самою Божою Матір'ю, – розповіла Світлана матері.

– Доню, давно я хотіла привести в храм тебе. Та Господь випередив мене, сам привів в місце Боже.

День за днем, рік за роком йшли. Був би початок, середина станеться, кінець позначиться.

Подорослішала Світлана: ніжніше ніжного обличчя біле, довша довшого коса русява; з ласкою так ступає – трави не мне; ненароком гляне, що рублем подарує. Закружляли навколо хлопці. Одні в'яжуться, інші сватаються.

Йде якось Світлана по воду. Відерця трохи похитуються, коромисло плече не тисне. Біля колодязя парубок стоїть. Груди лебедині, очі соколині, брови соболині. Вклонилася Світлана, привіталася. Молодець очей відвести не може від обличчя дівочого.

– Хто ти, красуне?

– Світлана я, дочка Іванова. Що дивишся, не бачив таких? – сміється дівчина.

– Не бачив. Нетутешній я. Тільки от стою, думаю: без тебе тепер не цвісти квітам, не шумітиме навесні листя в гаю. Ти для мене красивіша червоного сонечка, ясніша ясного місяця.

«Ось доля мені і позначилася», – подумала Світлана.

Забилось серденько дівоче.

Весілля справили, відвезли Світлану в чужу сторону. Справа-то така, на чужій стороні і весна не красна. Проте обвиклася, з сумом впоралася. Пішли дітки. Славно зажили. Змішали справу з неробством, та час з веселощами. Звичайно, життя як життя – все було. Тільки пам'ятала Світлана слова матінки:

«У доброго молодця душа легка. Не співає – так свище, не свище – так підсвистує, не танцює – так притупує».

Синів одружила, дочок заміж повидала, похоронила чоловіка та матір. Одна залишилася. Обійшла всіх дітей, погостювала, онуків приголубила, побавила. Де хлібом, ласкою зустріли, де й гірше. На все дивлячись, подумала:

«Не буду змішувати свою долю з долею дітей. У кожного свій шлях-доріженька».

Потягнуло Світлану в рідну сторону. Приїхала в рідний дім, відчинила віконниці, прибрала чисто. Уморилась, прилягла на лаву і бачить сон. Ніби йде вона по місцевості незнайомій, бачить палац. Ні обійти, ні облетіти ясним соколам. Колони високі в саме небо впираються. Десь тихенько дзвони дзвонять. Увійшла, бачить, стоять на колінах дві жінки, моляться. Перед ними дві хлібини лежать, навколо горять свічки. Піднялася з колін одна з жінок, підійшла до Світлани.

– Зараз Він буде, – тільки й встигла сказати.

Йде по залу великому людина, волосся по плечах сріблом лежать, білий одяг майорить, золотим поясом оперезаний. Підійшов, сів на кришталевий стілець, підняв руку – теплом і такою любов'ю повіяло. Сльози з очей Світлани покотилися. Опустилася на підлогу – не тримали жваві ніженьки.

– Не треба так, – заговорив чоловік ніжним голосом. Піднімися, присядь. Що привело тебе сюди?

– Не знаю. Напевно, спасибі сказати за життя своє, як пісню, проспівану, – несміливо відповіла Світлана.

– Пісню, кажеш? Добре це. Проси, що хотіла б.

– Дітям, онукам здоров'я, довгих років. Всім людям любові та терпіння.

– Так. А для себе на старість, що попросиш?

– Розуму.

– Ось як?

– Якщо буде вік мій не короткий, так хочу я бути до останніх днів у пам'яті, – впевнено відповіла Світлана.

– Так.

Повів рукою, благословляючи всіх і пішов – розтанув, як ранковий туман. Шкода Світлані доброти його і неземної любові, знову сльози з очей хлинули.

– Не плач.

Подивилася – перед нею Старець стоїть, той, що вершить справи чарівні. Подає їй книгу Часів. Книга червоним оксамитом оздоблена, із золотими куточками, замком срібним запечатана. Дивиться, йде до неї Принц, син Короля країни Захмарної. Поруч малюк з золотими крильцями, тримає тацю, на якій ключик лежить, ніби льодок, як весною бурулька.

– Ви сюди на хмаринці прилетіли? – пожартувала Світлана.

– Може, може, – сміється Принц.

А дві жінки весь цей час перед хлібами на колінах стоять, моляться. Одна з них з колін піднялася. Підійшла до Світлани. Впізнала вона в ній стару жінку, що в дитинстві у лісі зустріла. Заговорила та:

– Посивіла голова твоя, Світланочко, біліше білого твоє волосся стало. Ось ми і порівнялися. Зберегла ти мій подарунок, каблучку простеньку. Не брала за добро злата-срібла. З малим прожила все життя, тепер великому прийшла черга. Відкривай, Світлано Іванівно, книгу Часів. Тобі її наслідувати. Прийшла пора й тобі в неї своє життя вписати.

– Вписати? – несміливо перепитала Світлана.

– Сама впишеться. Ти піди по світу, розкажи людям як життя жила, де голосно скажеш, а де і пошепки. Порадь, якщо спитаються, допоможи, якщо можеться. Слівце до слівця, шепіт до шепоту, так і казка складеться. Розкажеш в одному місці, а вже чутка рознесе по світу, постарається. Відкривай тепер замочок срібний кришталевим ключиком.

Взяла ключик Світлана, а руки, мов не свої, тремтять, піднесла до замочка срібного.

Як тільки почули клацання ключа – пролунав малиновий дзвін.

Прокинулася, лежить на лавці у себе в рідному домі, від сліз щоки мокрі. Не стала довго роздумувати: переночувала, а вранці встала раненько, вклонилася чотирьом стінам, підперла двері батіжком і пішла куди очі дивляться.

Володимир прокинувся. Що це? Він бачив прекрасний сон про Світлану і почув голос Дарни:

– По сей день Світлана бродить по землі від хати до хати, від села до села, від великого міста до малого. Вона розповідає людям про країни дивні, про палаци, де куполи прикрашені золотом, з білого світла виткані, про чарівні Королівства, про юних принців і прекрасних принцес. Повідує їм про невимовну гіркоту втрат, про щастя і горе, про тернисті шляхи; про вічну молодість Віри, Надії і Любові, що живуть у простих людських серцях, про мандрівників у загубленому світі марень і мрій.

– Прекрасний сон, – подумав Володимир і побачив, що Світлана і Дарна стоять поруч з ним у Дерева Доль. Неподалік молодий гусляр під струнний перебір неголосно співає.

– Ну що ж, не зупиняймося, беремо ключики,– Дарна ласкаво подивилася на дітей і посміхнулася. – Давайте далі проживати наступну історію. Приготувалися?

– Так, ми готові прожити цю історію з тобою, Дарно.

Цього разу діти вибрали дубові важкі двері і маленький мідний ключик. Дівчинка простягнула руку й попробувала відчинити їх, та вони не піддалися. Володимир підійшов до Світлани, вони дружно налягли на двері і після натиску відчинили їх. Вона була головною героїнею цієї розповіді.

Королева Дарна зручно всілася в крісло, і Світлана та Володимир почули її неквапливий, спокійний голос…

 

 

Царево Городище

ід світлим місяцем, під ходячими хмарами, під частими зірками, під червоним сонечком стоїть на землі невелике село. Хатинки застарілі, дощем покриті, вітром обгороджені. Прості, чесні люди там світом своїм тримаються.

Навесні засівають городи, взимку печі топлять, десь працюють, якось живуть: «Що тут примітного, – думаєш. – А ні!»

Справа в тому, що в наш час серед великого міста є ось такий клаптик землі. Житла, дворів двадцять – двадцять п'ять, ніби кришталевим ковпаком накритий, захований від стороннього погляду, відрізаний від світу глибокими ярами. Він як пам'ятник давно минулому. Це Царево Городище. На малюнку добре видно.

 

Є в цьому місці щось чарівне, загадкове. От і стоять ті будиночки, чигають древню таємницю, передають тихим шепотом із століття в століття...

Були часи, коли в цих місцях сходилися кордони чотирьох держав: Північної, Східної, Південної і Західної. Мирно жили люди, один до одного в гості приходили. Та це й зрозуміло: сусідство – справа взаємна, жити в сусідах бути в бесідах.

Минав час. Години у дні складалися, дні у роки в століття. У Північному царстві у Цариці, ясної зимової ночі народилася дівчинка: на чолі світлий місяць, на потилиці зорі чисті сяють. Не по днях, а по годинах росте дівчинка. Цар і Цариця, дивлячись на дочку, не натішаться, балують її, наряджають в шовки бархати. Живе дівчинка по лікоть в червоному золоті, по коліна в чистому сріблі.

Говорили про неї люди всяке: мовляв, такої краси, світ не бачив; коли гребенем їй золоте волосся розчісували, на небі горіло вогнище, ніби посеред ночі вставало сонечко. Розповідали, що очі Царівни неба синього, лице біліше снігу білого, горда хода, серце холодне.

Звали дівчинку Інна, Інночка, немов хотіли сказати, що вона інша, несхожа на людей, що у Північному царстві жила, ніби її серце інеєм припорошено. Відчуває Світлана, що Царівна Інна, дочка Царя країни Північної – це вона.

Цар душі не чув у дочці. Як п'ятнадцять років їй виповнилося, подарував він Царівні корону. Три роки трудилися найкращі майстри, щоб викувати цю прикрасу.

Сяяла корона, немов була зіткана зі світла, усипана діамантами, до плечей звисали підвіски смарагдові.

Вдягла корону Царівна знімати не хоче. Ще краща стала, не відходить від дзеркал.

Вже по світу рознеслася звістка, що в царстві Північному живе Царівна краси небаченої.

Наїжджати стали з усіх боків Королі, знатні люди. Як побачать Царівну – забути вже сил немає. Вражає Царівна величавою красою, гордою ходою, промовами розумними, неспішними...

Закружляли женихи, просять Царя:

– Віддай за дружину дочку. Що хочеш, проси, все дамо.

«Віддати? Кому? Одного треба ж вибрати. Як же з дочкою улюбленою розпрощатися?» – подумав і відповів Цар: – Вона ще молода, дитя зовсім. Почекати треба, коли в пору увійде.

Найбільше наполягають Королі сусідніх Королівств, гарячкують, стали погрожувати, послів направляють в Північне царство.

– Не віддаси, Царю, дочки добром, візьмемо силою, – пише Король країни Західної.

– Війною піду! – обіцяє Король Східної сторони.

– Всю землю спалю! Моєю дружиною царівна стане! – заявив Король спекотного Півдня. – Вирішуй, Цар! Вирішуй!

Бачить Цар країни Північної, що справа не жартівлива. Війну розпочати – кров проливати. Кличе дочку й каже:

– Видно прийшла пора, дочко, вибір зробити. Неволити не буду. Тобі вирішувати, звичайно.

– Кого вибрати, батьку, мені? Порадь, я послухаю.

– Дочко, ось син Короля країни Західної називають хоробрим лицарем, одним ударом меча зносить по дві голови.

– Мені страшно, тату! Знайдеться рука, що одним ударом знесе три голови! Настане час, впаде колись і його голова. Страшно, батьку.

– Принц країни Східної розумний, хитрий, твердим словом славиться, слова його, як зірки виблискують. Тремтять перед ним, ниць падають.

– Мені важко, батьку! Згадаймо заповідь наших предків: де просто, там ангелів по сто, а де хитро, там жодного. На кожного хитруна по сім мудреців. Падати ниць людей примушує страх. Адже страх та брехня йдуть разом. Важко серцю, батьку.

– Вибери Короля Південної країни – красивий, багатий, солодкі слова мовить.

– Тривожно, батьку. Слова солодкі сповнені гіркоти. Вкусиш солодке, проковтнеш – гірко... Очима плаче, а серцем сміється. Лисячий хвіст, та вовчий рот. Тривожно, батьку.

– Дочко, що ж робити нам? Вже полки з трьох сторін до кордонів стягуються.

Повела бровою Царівна, задрижали підвіски смарагдові.

– Батьку, міцні кордони нашої держави.

Розвів руками Цар.

– Почекаємо. Не можу неволити.

На кордонах вже йдуть бої. Між собою вступили в суперечку Королі, Принци, знатні люди.

– Моя Царівна! – підняв списа Король країни Східної.

– Моя! – змахнув мечем Принц країни Західної.

– Не буде Царівна нічиєю дружиною! Чекають її мармурові палаци, намети шовкові Південної країни.

Ростуть ворожнеча, розбрат. Бачить Цар країни Північної, що погані справи. Вночі відвіз доньку далеко, сховав у глухому лісі. Всі стежки, дороги, доріжки запечатував, закрив заставами. Оголосив світу, що пропала дочка безвісти, видно, викрадена. Що тут зробилося! Чимало галасу було, потім тихіше стало, потроху навколо заспокоїлося.

Живе Царівна серед дрімучих лісів. Збудував Цар для неї терем з позолоченими маківками. Розкрасив його, розписав кольоровими візерунками: по стінах птиці срібнокрилі, під склепіннями квіти блакитні, смарагдовою виноградною лозою обвиті колони високі. Переходить Царівна із залу в зал, милується красою. Але найбільше Царівні сподобалися непрохідні дикі ліси, сосни до неба, темні ялини, берізки світлі. Жителі лісу полюбили горду Царівну. Білочки сідали на плечі, зайчики завмирали на бігу. Ведмеді затихали в кущах, щоб не налякати царівну. Птиці співали, заливалися, не боячись сідали на руку.

Зібрав при палаці Цар вірних слуг. Серед них був молодий Гусляр. Володимиром звали удалого красеня. Сонце зустрічав піснею – завмирали вітри, ліс стихав, не шумів ні листочком, ні гілочкою. Все затихало, коли ввечері він проводжав день піснею спокійною, легко перебираючи струни гусел яровчатих. Полюбив Гусляр Царівну, як люблять у житті тільки раз.

Навесні рвав для неї перші проліски, поїв березовим соком. Влітку зривав стиглі лісові ягоди, кидав під ноги білі ромашки.

Збирав для неї ранніми ранками з квітів росу. Підносив до її губ кришталевий келих, в якому виблискувала дорогоцінна волога. Пила вона сік березовий, прохолодною росою вмивалася, пісні слухала, проте дивилася повз Гусляра, ніби не бачила його. Тільки поведе бровою, тремтять смарагдові підвіски на її короні. Царська велич забороняла поглянути на Гусляра лагідно. Боялася Царівна видати себе. Показати свою любов до нього не дозволяла гордість.

Минав час. Справа-то така: як у ступі воду не столочити, як вогню в кишені не приховати, як шило в мішку не втаїти, так не сховати правду-матінку. З вуха на вухо, з кута на кут, просочилася крізь застави звістка, що живе серед дрімучих лісів Царівна казкової краси. Як дізнався про це Король країни Східної, закипіла гнівом душа, зібрав негайно полчища великі, пішов війною на Північне царство. Скільки крові пролилося! Захопив, підкорив Король Східних земель Північне царство, взяв у полон Царя з Царицею. Знає, що в лісі Царівна захована, а де точно не відає. Ліси на тисячі кілометрів на всі боки розкинулися. Потаємні стежки чужаку невідомі. Рік, другий веде Король пошуки. Скільки народу згубив, допитував. Все марно.

Привели до нього нарешті діда Відуна. Старець встав перед непроханим гостем. Голова біла, борода відливає сріблом. Ясний погляд, сміливі промови.

– Навіщо кликав мене? Привели силою.

– Справа важлива, старий, спішна. Кажуть, тобі відомі всі таємниці землі й неба.

– Ні.

– Не впирайся, Мудрець. Люди даремно не стануть говорити.

– Що ви хотіли б знати, Король?

– Покажи нам місце, де живе золотоволоса Царівна.

– Дарма, Король, кров пролита. Даремно прийшли на землю Північну.

– Не тобі про це судити, старий. Твоє діло відповідати на запитання Короля. Відповідай або страшною смертю помреш.

– Я довго живу. Багато бачив. Вчителі, мої наставники, вчили зустрічати смерть без жаху. Смерть є смерть. З кожним подихом мій шлях коротший. Бачиш, я спокійний.

– Ну! Де шукати?!

– Сама дорога позначиться.

– Ось як?!

– Така доля.

– Ти підеш, покажеш дорогу. На місце виведеш.

– Старий я вже в походи ходити. Один упораєшся. Тільки даремно це. Не стане твоєю золотоволоса Царівна.

– Мовчи, діду! Ти сміливий, тому що старий. Покажеш дорогу до терему златоверхого.

– Ні!

– Відрубати голову! – приказав Король і махнув рукою.

Кинулися слуги королівські до Старця, а його, як і не було.

Продовжив Король пошуки. Нарешті доповіли слуги:

– Знайдено місце, де стоїть терем Царівни.

Оточили його кільцем. Все менше кільце, все ближче до місця заповітного. Ось вже бачать вражі слуги, як палахкотить по небу червона заграва. Напевно розчісує Царівна своє золоте волосся.

Стали виднітися між дерев золоті маківки терема. Йде битва спекотна. Не здаються вірні воїни країни Північної, не шкодують життя свого, захищають Царівну. Б'ються день, другий, третій. Тут скоїлася біда велика: загорівся ліс. Можливо, хтось підпалив, а може, земля і ліс самі вогнем спалахнули, вразилися – скільки крові пролито!

Оточило полум'я терем Царівни. Все ближче, ближче підступала пожежа. Розуміє Царівна, що скоро кінець. Вийшла вона на ґанок, покликала Гусляра.

– Співай, Гусляре! Простимося піснею! Співай Гусляре, хочу ще раз послухати твій спів.

Вдарив по струнах Гусляр, струни здригнулися, забилося серце частіше частого, полилася пісня – співала сама Любов.

Ближче вогонь. Звірина до палацу прибилася, птахи закружляли над теремом тисячами. Парко, димно. Квіти, трави впали на землю. Гине Царівна.

Раптом з'явився старий Відун, звів руки до неба:

– Спаси, Господи!

І сталося чудо велике. Відступив вогонь, дим прибився до землі дощем, що пролився з чистого неба. Замок став повільно підніматися. Впали люди на коліна, заметалася звірина, збилися зграєю над теремом птиці.

Розвів руки Старець, звернувся до Царівни:

– Прощайся, Царівно, час тепер. Візьми з собою те, що найдорожче тобі.

– Прощайте, люди, птахи, звірі! Прощайте квіти, ліси улюблені, прощайте, прохолодні роси, трави зелені! Я любила вас! А з собою я візьму найдорожче. Я візьму мою Любов.

Терем вже трохи піднявся над землею, схилилася Царівна, простягнула руку Гусляру.

Впала корона з голови Царівни на землю.

Застогнала земля. Ударив грім – вона тріснула. Річка, що текла неподалік цього місця, кинулася в ущелини, заклубочився пар. Густий туман поплив в різні боки. Він закрив землю понівечену пожежею, заслонив від людей терем Царівни. Нічого не видно. Гримнув грім раз, другий і все стихло.

Прийшли люди в себе. Побачили, що стоять на острівці. З трьох сторін яри глибокі. Шумить у ярах вода. Це річка йде назад в своє русло.

Під'їхав Король Східної сторони, підтягнув до того місця війська, дивувалися люди небувалому.

Ні Царівни на землі, ні терема її златоверхого.

Затих голос Дарни.

Світлана підійшла до Володимира.

Королева Дарна продовжила:

– З тих пір зветься це місце Царевим Городищем. Озерце, що в яру лежить, назвали Інночка, в пам'ять про прекрасну Царівну. Кажуть, що в ніч, коли зоря з зорею сходяться, Інна дивиться з неба в озеро, як у люстерко, красою своєї милується. З нею поруч завжди молодий, завзятий Гусляр. А ось корону на ній з тих пір ніхто не бачив.

Кажуть, що якщо подивитися з висоти на це місце, то бачиться на землі, ніби лежить корона, що скотилась з голови царівни.

Звертали увагу люди на це місце в усі часи. Багатьом хотілося обжити, облаштувати цю місцевість для себе.

Що тільки не будували на цьому п'ятачку землі – палаци, фортеці. Та тільки не стоять будови, не тримаються. Час зносить все, як з долоні пір’їночку. Те, що за день збудують, за ніч розвалюється. А ось хатинки простого люду прижилися. Зігрівають жителі добрими серцями клаптик цієї землі, що зберігає пам'ять про давно минуле, про прекрасну Царівну, яка забула про корону в ім'я великої любові.

Тече річка Часів. Стоїть Царево Городище, манить своєю славною історією. Людська душа надією живе, кожна свої казки пише. Поживемо і ми довше, побачимо побільше, а що не побачимо, то загадаємо. І дай нам усім сили, Господи, і вміння, щоб славити душі прості, чисті, уми нехитрі, мудрість без лукавства, – закінчила Королева оповідь.

– Спасибі, Дарно! Я полюбила Царівну Інну і була щаслива прожити її життя. Спасибі! Я зрозуміла, я все зрозуміла! Перед великою любов'ю знімають корону великі Королі і прекрасні Принцеси, і всі люди Землі, так як кожен, Король своєї долі, своєї казки. Так я зрозуміла, тільки що пережите.

– Розумниця, Світлано! Молодець, Володимире! Ти був відмінним гуслярем! – похвалила дітей Дарна.

– Я, гуслярем?! Не помітив навіть. Я, гусляр в цій казці? – здивувався Володимир.

– У твоїх піснях чулися слова про вічне кохання, – продовжила Дарна.

 

Тим часом з'являються нові крісла. Входять і сідають Королева Дална, Ольга, мудра Пелагея, Руслан, красуня Еві, Велика Майстриня і Старець Олексій, та Миколай. А слідом за ними увійшли майстер Іван, Софія, Анастасія, Королева Одиничка і Нулик. У всіх чудовий настрій, всі привітні.

Коли всі сіли зручно, Старець Миколай знову почав говорити:

– Дорогі, земляни, ще раз підкреслюю: наша задача Кола Земних Перетворень дати вам якомога більше знань. Рада Старійшин Кола вирішила записати у вашій пам'яті ще кілька значимих історій. Ви втомилися, тому герої цих оповідей будуть жити своїм життям. Запис у вашій пам'яті буде проводиться моментально. На мові землян – ніби ви дивитеся фільм. Ви згодні?

– Так, звичайно!

– От і чудово.

Одразу стало темно. Перед очима спалахнув екран.

І голоси, які раніше вже чули діти, чітко оголошували назви історій.

 

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.