Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Королівство рожевих снів



ам, де велика річка впадає в море, давним-давно жив рибалка. Його дім із трьох боків продували вітри, з четвертого боку затуляла гора, поросла густим лісом. Біля підніжжя гори ріс невеличкий садок, посаджений колись дідом рибалки.

Дім стояв далеко від селища, захованого за горою. «Весело» було в домі, коли дули з моря студені вітри, здіймали високу хвилю в морі, пінили в річці воду, до землі пригинали дерева. Здавалося, що невеликий будиночок ось-ось завалиться під їх натиском, але, як не дивно, будинок стояв ось уже сотню літ.

Однак не шторми і урагани непокоїли рибалку. Страшніше за всі бурі були часті сварки в родині. Дружина його колись була красунею. Проте з роками зблякла її врода: видовжилось її обличчя, запали щоки, стомилися від роботи руки й у тому вона звинувачувала бідність, вважала чоловіка невдахою. Матері старій постійно не вистачало тепла. Вона дорікала невістці за те, що та шкодує дров для каміну. Старша дочка рибалки сердилася, більше всіх звинувачуючи і матір, і батька, і бабусю, що вони дуже ледачі і тому бідні, її, звичайно ж, ніколи не засватає хлопець із селища. Молодша дочка... Ось про неї і піде розмова в цій казці.

Звали молодшу дочку Таволь. Це красиве ім'я придумав батько-рибалка в нечасті хвилини відпочинку. Він більше від усіх радів появі в домі крихітного створіння. Усі в повсякденних клопотах, взаємних образах немов забували про дівчинку. А Таволь росла тямущою, гарненькою. Вона любила свій будинок на високому березі і садочок, куди тікала, щоб не чути колючих сварливих слів. Однаково жаліла і матір, і батька, і бабцю, любила сестру і ніяк не могла зрозуміти, на чиєму ж боці була правда.

Різдвяної ночі родина зібралася за столом. Усі мовчали, тільки було чути, як гуде за стінами вітер.

– Яка холодна сьогодні ніч, – сказала бабуся.

Ох, як же це було не до речі сказано, адже цих слів виявилося достатньо, щоб мир у родині був знову порушений.

– Вам завжди холодно. Не встигаю носити дрова для каміна. Попросіть свого сина невдаху, щоб він звів новий будинок, цей зовсім не тримає тепла, – кричала дружина рибалки.

– Що ж ти вибрала собі в чоловіки невдаху? – відповіла бабуся.

– Ви всі невдахи, і мене ніколи не посватає хлопець з селища, – втрутилася в розмову сестра.

Через хвилину говорили усі разом, намагаючись перекричати одне одного і не можна було розібрати, хто чого хоче. Першим вийшов з-за столу батько. Потім бабуся сіла у своє крісло біля каміна, витираючи сльози. Розійшлися сестра і мати. Настала тиша, чутно було лише нечасті, важкі зітхання. Добре серденько Таволі розривалось від горя. Їй було шкода кожного по-своєму.

«Проте, як допомогти? Що зробити мені, щоб усі любили один одного і ніколи не сварилися»,– думала дівчинка.

Вона вийшла нечутно з будинку, пішла до річки і сіла на камінь. Звідси можна дивитися на море. Місяць повний, і далеко видно, як вітер намагається загнати в гирло ріки білі буруни.

«Ох, як шкода, що ми не живемо в селищі. Напевно, там сьогодні весело і люди не сваряться через тепло. Гора захищає будинки селища від вітру, і треба їм менше дров, щоб обігрітися», – так думала Таволь, сидячи біля самого берега, і не відчувала, як вітер наскрізь продуває її стареньке пальтечко, що дісталося їй від старшої сестри.

Вона не відразу звернула увагу на дивного дідуся, що йшов уздовж берега річки з боку моря. Він тримав перед собою рожевий ліхтар, і можна було тільки дивуватися, як це йому вдавалося, адже ліхтар був величиною трохи менше самої людини.

Порівнявшись з Таволь, він присів на сусідній камінь.

– Так, так, маленька Таволь, у селищі сьогодні весело, і, звичайно ж, дров треба менше, щоб підтримувати в оселях тепло.

– Ви хто? – запитала Таволь, не відриваючи погляду від білих гребінців хвиль.

– Я? Так, як сказати? Я сторож!

– Що ви тут охороняєте? Берег зовсім порожній.

– Я не охороняю берег! – образився старий. – Навіщо охороняти, якщо берег порожній.

– Ну, то що ж?

– Я охороняю сни і мрії людей.

– Як це Ви робите?

– Та ось так: рівно опівночі стаю в головах сплячої людини і підсвічую ліхтарем, щоб сни і мрії її стали рожевими.

– Рожевими?

– Звичайно, саме рожеві мрії і рожеві сни найбільше люблять люди, хоча не завжди зізнаються в цьому.

– Цікаво?!

– Дуже. Життя видавалося би сірим, якби його не прикрашали рожеві мрії і сни.

– Так! Однак мрії не збуваються. От я багато мрію про те, щоб змінилося життя нашої родини, але все даремно.

– Даремно?! Тоді навіщо ж я тут, маленька Таволь?

– А навіщо ви тут?

– Побачиш, почуєш, довідаєшся. Стань праворуч від мене. Дай мені руку. Ходімо.

Вони пішли до моря. Скільки раз мріяла Таволь, щоб близько підійти до нього. І ось, будь ласка, – море! Таволь вдячно подивилася на старенького з рожевим ліхтарем. Вітер стих, море розгладилося, і Таволь побачила, як по ньому прямо до місяця тягнеться срібна доріжка.

– Сміливіше, маленька Таволь! Сміливіше! – наказував старий.

І щойно ступили вони на місячну доріжку, як вона згорнулася спірально, і дівчинка відчула, що вони летять вгору до зірок.

І ось перед ними палац, його високі вежі, прикрашені зірками, сягають увись. Дідок з ліхтарем веде Таволь до зали. Стрункі золоті колони підтримують склепіння залу. Як тут гарно! Прекрасні юнаки і дівчата повільно і граціозно рухаються в танку, неголосно звучить музика. Барвисті зірки плавно запливають по черзі в зал, забарвлюючи білосніжний одяг людей в ніжні тони.

Дідок, не випускаючи руки Таволь, впевнено просувається вперед. Зупинилися вони перед юнаком в рожевому вбранні, розшитому золотом і коштовними каменями. Він стоїть, злегка спираючись на колону, і дивиться на танцівників. Ліворуч і праворуч від нього – двоє юнаків, один у темному вбранні, другий в блакитному, у руках кожний тримає скрипку.

– Ось полюбуйтеся, Ваша Величносте! Ця дівчинка сидить на камені на березі моря сама-самісінька Різдвяної ночі сумна і замріяна, – звернувся старенький до юнака в рожевому вбранні.

– Як тебе звати, дівчинко?

– Таволь.

– Яке чудове, рідкісне ім'я! Розкажи, відкіля ти, маленький скарбе?

– Я молодша дочка рибалки! А Ви хто?

– Я Король.

– Я зовсім не знаю Вас!

– Ні, ви лишень послухайте! Справжнісінький скарб! – звернувся Король до людей, що їх обступили. – Ти не можеш знати мене. Я Король Рожевої країни снів і бажань, і дуже люблю, коли люди мріють про прекрасні країни, добрі справи. Чому сумуєш ти, дівчинко?

– Сьогодні зустрічають Різдво, і тільки в нашому домі невесело. Знову усі пересварилися. Мені шкода батька, бабусю, матір і сестру. Кожен тепер сидить, напевно, в своєму кутку і страждає. А бабуся зазвичай, плаче.

– Ми розуміємо тебе, маленька Таволь. Принце Суму, – звернувся Король до одного з юнаків, що стояли поряд, – допоможи нам розділити горе цієї доброї дівчинки. Нас тут сто осіб, і якщо кожен візьме частинку її суму, то горе Таволь зменшиться в сто разів. А це набагато легше.

– Я готовий, Ваша Величносте.

Підніс срібну скрипку юнак у темно-сірому вбранні, і зазвучала ніжна музика сповнивши серця людей смутком. Сльози полилися з очей людей, що стояли навколо. І Таволь відчула, як іде з її душі сум.

– Ну, ось тобі і полегшало, Таволь! Чи не так?

– Так, дякую.

– Тепер, Таволь, розкажи нам, що ти бачиш у своїх рожевих снах і про що твої рожеві мрії.

– Ваша Величносте, я не знаю, якого кольору мої мрії, але я б дуже хотіла, щоб батько спіймав багато риби, і тоді ми змогли б купити будинок у селищі, де жили б поруч добрі люди, сусіди і ми б ходили одне до одного в гості.

– Яка розумниця! Продовжуй, ми слухаємо тебе.

– Я хочу, щоб у холоднечу яскраво горіли дрова в каміні і зігрівали бабусю, на ногах у неї були б теплі капці, а на плечах лежала би хустка з козячого пуху, і щоб ніколи не закінчувалася у неї пряжа.

– Красуня! Розумниця, – чувся з увсебіч схвальний шепіт.

– І ще я хочу, щоб мама завжди була здоровою і веселою. Адже вона так рідко сміється.

– Так! Так! І що ж ще бажає наша гостя?

– Я хочу, щоб сестру засватав найкращий хлопець із селища, і щоб вони були щасливі.

– Так, ще що?

– Усе, Ваша Величносте! Було б так добре, якби все це здійснилося, і тоді припинилися б чвари в нашій родині.

– Можливо, можливо, – задумливо сказав Король, потім помовчав трохи і звернувся до юнака у блакитному вбранні. – Принце Веселощів! Розваж нашу гостю. Вона – скарб, я не помилився, назвавши її так раніше.

Принц Веселощів узяв до рук золоту скрипку. Заспівала скрипка, і оркестр підхопив мелодію. Король подав руку дівчинці, і вони закружляли у веселому танці. Шалені веселощі охопила всіх. Навколо сміялися, підспівували скрипці, здавалося, золоті колони ось-ось закружляють у вогненному таночку.

Затихла скрипка, замовк оркестр. Король зайняв місце на троні, золотий стілець подали Таволь, і вона сіла напроти Короля.

– Настав час прощатися, мила Таволь, – сумно сказав Король. – Твої мрії прекрасні. Однак ми не дізналися, що ж ти бажаєш для себе? Про що мрієш ти, дівчинко, коли думаєш про себе? Кожна людина думає про себе.

– Так, Ваша Величносте, я була б щаслива, якби кожен у нас в родині отримав те, чого він хоче.

– Звісно, звісно! – закивали придворні.

– Таволь! Таволь! Добре серденько! Нам шкода розлучатися з тобою. Ми полюбили тебе, і, звичайно, допоможемо твоїм рожевим мріям здійснитись. Візьми чотири рожевих пшеничних зернинки. Ти зараз прийдеш в свій дім разом із Ліхтарником. Всі міцно спатимуть. Дідусь посвітить рожевим ліхтарем, а ти постарайся нечутно покласти кожному під подушку по зернятку. Чекай, усе буде так, як хочеш ти, дівчинко.

– Дякую, Ваша Величносте!

– Послухай мене, мила дівчинко! У мене теж є мрія, але поки що це таємниця. От візьми це маленьке ячмінне зернятко. Велика сила міститься в ньому. Зберігай його! Воно знадобиться тобі не зараз, не завтра, а колись потім, після...

– Я так вдячна Вам, Король! І вам, Принци Веселощів і Суму, за розділений смуток і радість. Я не забуду вас! Прощавайте!

– Прощавай, маленька Таволь.

Дідусь з рожевим ліхтарем чекав її. Він подав дівчинці руку, і вони вийшли із зали. Таволь оглянулася, щоб іще раз подивитися на палац і запам'ятати його, але побачила лишень, як далеко котяться хвилі в море, вона сидить на камені, на березі, поруч з нею дідусь з великим рожевим ліхтарем, холодний вітер шматує її старе пальтечко.

– Поквапся, дитино! Нам треба встигнути до світанку!

Вони увійшли в будинок і, підійшовши тихенько до ліжка кожного, поклали під подушку рожеві пшеничні зернятка.

– Милі мої, як я хочу, щоб Ви були щасливі, – прошепотіла Таволь.

Потім вона проводила старенького з ліхтарем і довго дивилася йому вслід, коли він ішов від неї убік моря.

Таволь так і не змогла заснути, заново переживаючи усе, що сталося з нею цієї чарівної Різдвяної ночі.

«Милий Король! Ох, милий ліхтарнику! Ах, Принци Суму і Веселощів! Чи побачу я вас, друзі мої, знову?» – думала вона.

Першою прокинулася бабуся, Таволь кинулася до неї:

– Вітаю Вас із Різдвом, дорога бабусю! – сказала дівчинка.

– І тебе, також мила Таволь. Я така щаслива, мені приснився сьогодні чудовий сон.

– Я теж бачила чудовий сон, – підхопила, встаючи з ліжка, мама.

– Який дивний сон приснився і мені, — сказала, розплющуючи очі, сестра.

– Ну і чудеса – адже я теж бачив сьогодні цікавий сон?! – здивовано сказав батько.

Серце Таволь забилося надією.

Від тепер щодня батько приходив додому веселий. Навколо почали говорити: «Ох, і щасливчик цей рибалка! Усю рибу збирається виловити з моря чи що?

Не минуло й року, як родина перебралася в новозбудований будинок до селища. І слід сказати, будинок був кращим, ніж інші будинки.

Помолоділа дружина рибалки, весело поралася в господі. В каміні завжди яскраво палали дрова, зігрівали бабусю, ноги її були вкриті м'яким пледом, на плечі накинута пухова хустка, а в кошику весело перекочувався клубочок ниток, що скільки не тягни ниточку, не зменшувався.

Настав день, коли трійка добрих коней зупинилася біля воріт будинку. Кращий хлопець селища приїхав сватати сестру. Відгуляли незабаром веселе весілля. І не було більше причин для смутку: наречена гарна собою, багате придане, наречений хоч куди.

От і сповнилося все, про що мріяла Таволь. Минав час, дівчинці виповнилося п'ятнадцять років. Навкруги цвіли сади, краса – серце завмирає! З нагоди дня народження вся родина зібралася за столом. Серденько дівчинки було переповнене радістю.

– Ох-ох-ох! Болять мої старі кістки, – стогнала бабуся.

– Як не хворіти. Ви багато часу проводите в кріслі біля каміна. Могли б і допомагати мені хоч трохи. Я ледь встигаю доглянути за таким будинком, – мовила невістка.

– Одначе ти завжди хотіла такий будинок. Скільки докорів вислухав мій син, якого ти вважала невдахою. А тепер, коли...

– Ви дуже пишаєтеся сином. Проте в мене були хлопці і ліпші за нього... – перебила бабусю дружина рибалки. – Я так утомлююся, що цей будинок мені не в радість.

– А я от хочу сказати про придане. Могли б і ліпше справити придане! Віддати половину цього великого будинку, – втрутився в розмову чоловік сестри.

– Так тобі не подобається моє придане? – сердито запитала сестра.

І понеслося... Кожен кричав про своє, дорікаючи одне одному невідомо в чому. У гніві вони й не чули, як намагалася зупинити їх Таволь:

– Замовкніть, припиніть! Будь ласка, перестаньте сваритися.

Вона голосно плакала від безсилля, гадаючи, що зробити, щоб зупинити потік жорстоких слів, які легко зриваються з губ і так боляче ранять серце!

«Що зробити для близьких людей?»

І отут Таволь згадала про маленьке рожеве ячмінне зернятко. Вона дістала зернятко зі старої скрині, поклала на долоню і легенько дмухнула, немов хотіла розбудити його. Відчула, як потепліло рожеве зернятко і розпалюючись, перетворилося в малюсіньку зірочку.

«Милий Король! Що зробити мені тепер для дорогих людей? Як вчинити, щоб припинити сварку?» – думала дівчина.

– Піти геть! – почувся голос.

Таволь озирнулася. За її спиною стояв дідусь з рожевим ліхтарем.

– Піти геть! – повторив ліхтарник. – Король Рожевої країни і мрій чекає тебе. Усі вірять, що ти не забула нас і повернешся.

– Як добре, що ти зараз зі мною! – вигукнула Таволь і обняла утішного дідуся. – Мені так потрібна твоя допомога.

Ліхтарник випустив ліхтар з рук, і той, погойдуючись у повітрі, піднявся під стелю, потім опустився нижче і завис над столом. Рожеве світло було таким яскравим, що усі замовкли й уп’ялися з подивом один на одного. Світло немов змило з облич грубі риси злості й образи. Обличчя розгладилися, освітилися усмішками. Кожен відчув у своєму серці ніжність і любов до навколишніх.

– Нам пора йти, Таволь!

Ліхтар, покружлявши над головами людей, поплив по кімнаті до рук ліхтарника. Усі невідривно стежили за ним поглядом і побачили дивного гостя, що стояв біля Таволі. Дівчинка звернулася до них:

– Прощавайте, мої дорогі! Я піду від вас далеко і дуже хочу, щоб ви завжди любили одне одного і були терпимі. Нехай Віра, Надія і Любов не покидають наш будинок. Прощавайте!

Таволь і ліхтарник вийшли з дому. Усі немов прокинулися від сну і кинулися за ними слідом.

– Таволь, стривай! Куди ти?

– Не йди!

– Будь ласка, зостанься!

– Мила Таволь! – гукали всі.

Пройшовши трохи, Таволь озирнулася. Вона побачила, що слідом біжать сестра, бабуся, котра витирала сльози, батько, який похилив у зажурі голову.

– Таволь, люба, не покидай нас, – шепотіла мати, бо у неї не було сил кричати голосно.

– Ліхтарнику, зупинися! – вимагала Таволь. – Відпусти мою руку! Я не можу! Ні, я не можу піти! Передай Королю прекрасної Рожевої країни снів і мрій, що я всіх пам'ятаю і люблю, але не можу залишити свій дім. Перекажи вдячність за турботу про мене!

Вона із силою вирвала руку.

– Мила мамо, батьку, я повертаюся до вас!

Таволь кинулася назустріч рідним людям, що бігли до неї. Вони всі плакали з радості, навперебій говорили одне одному ласкаві слова, які зазвичай промовляють, коли збираються разом дорогі серцю люди.

– Як добре, що ти з нами, люба моя дівчинко, – сказав рибалка, пригортаючи до грудей дочку.

Ліхтарник розгублено стояв віддалік, і сльози радості котилися по його щоках. Таволь відчула, наче обпекло долоню. Вона згадала про рожеве ячмінне зернятко, розтиснула пальці. Воно скотилося з долоні на землю. О диво! Земля зітхнула і вкрилася рожевими бутонами, що на очах у всіх розгорнулися в ніжні рожеві квіти.

– Ліхтарнику! – крикнула Таволь і побачила, як він швидко крокує дорогою, віддаляючись усе далі і далі.

Вранці, щойно Таволь розплющила очі, як почула передзвін бубонців. Трійка білогривих коней підкотила до ґанку. Бачать люди: йдуть до будинку рибака свати, красень наречений із сусіднього селища, – очей не відвести. Вийшла Таволь назустріч гостям – і здригнулося дівоче серденько. Наречений, як дві краплі води, схожий на молодого Короля Рожевої країни снів і мрій. А друзі його просто викапані, один – Принц Суму, другий – Принц Веселощів.

Тільки нікому про це не сказала Таволь. Низько вклонився наречений нареченій, і Таволь здалося, що він ледь-ледь загадково усміхнувся.

Справили весілля, і з тієї пори мир і спокій запанували в домі рибалки. Люди селища і донині пам'ятають цю історію, щоосені збирають насіння рожевих квітів, а навесні висаджують під вікнами своїх будинків з вірою і надією, що любов і доброта не покине їхньої оселі, чи то бідна хатина чи палац.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.