Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Милослава – дочка купецька



Близька дорога, далека, про те не думаю.

Тільки немає в мене іншого шляху...

тарі люди розповідають, що жив у нашому селі колись купець, багатий і поважний. Мав великий будинок. І донині збереглися руїни того будинку. Розповідають також, що була у того купця дочка Милослава, небаченої вроди, а як на виданні стала – відбою не було від парубків. Один від одного кращий та заможніший. Пишався купець дочкою:

– Обирай, собі до серця дочко. Не силуватиму тебе.

– Дякую, таточку, за добрість вашу. Та мовчить моє серце, не відгукується, мабуть, чи не настала пора, не час іще.

– Не підганяю, дочко. Можеш і зачекати. Погуляй іще, порадій своїй молодості і красі дівочій. Розлучатися мені з тобою, як ти у чужу сім’ю підеш, дуже тяжко.

Час спливав, спокійніше зробилося в домі. Та й не дивно, заможним женихам відмовила, а ті, хто бідніші, не наважуються сватів засилати.

Занепокоївся купець, покликав няньок-мамок, розмову завів:

– Та чи не зурочили мою дочку? Подружки-ровесниці всі заміжні, а Милослава сама немає поруч милого.

Тільки Милослава не знає смутку, плете русу косу, червоною стрічкою її переплітає. Сама за п’яльця сяде та й вишиває на полотні золотими, срібними нитками, білими перлами прикрашає. Весела та проворна від вранішньої зорі до вечірньої. Краса її розквітає з кожним днем.

Якось вирушив купець на ярмарок і Милославу взяв з собою. Коли вони півдороги проїхали із лісу вовк вибіг, коні стали дибки, крутнули в один бік, в другий і поскакали. А дорога якраз під гору вела, і кучер, хоч і досвідчений був, проте розгубився, не впорався з кіньми.

«Напевно, смерть наша прийшла!» – промайнула думка у купця. Аж бачить, назустріч вершник скаче. Зіскочив зі свого коня перед купецькими кіньми оскаженілими. Стали коні як вкопані.

Дивляться батько з дочкою: перед ними парубок. Кучері чорні до самих плечей, від краси його очей не можна відвести. Парубок дивиться на купця, на Милославу, а поруч кінь його вудила гризе.

Купець підійшов і каже:

– Господь послав тебе! Як віддячити тобі за наш порятунок?

Мовчить парубок.

– Як тебе звати? Звідки ти? Хто твої батько й мати?

Ні слова у відповідь.

– Що з тобою, рятівнику наш? Чому мовчиш? Може, ти німий від народження?

Усміхнувся парубок і відповів:

– Ні! Мій язик зі мною, тільки забракло слів висловити моє захоплення твоєю дочкою... Диво дивне! Я такої краси не бачив ні в чужих краях, ні в рідній стороні. Ти питаєш – я відповім тобі: мій батько – Сонце червоне, зелена Земля – моя матінка, мою колиску гойдав Вітер – дядечко. У кришталевій воді купала мене Роса – тітонька, кучері мої розчісували дві сестриці – Зіроньки ясні. Звати мене Яросвіт.

Вклонився Яросвіт Милославі.

– Пробач, дівчино, якщо образив чимось. Дозволь запитати, як тебе звати?

– Милослава. Прийми, Яросвіте, від мене слова вдячності, їдьмо з нами до нашої господи, погости у нас, хліба-солі нашого поїси, не відмовляйся.

–Дякую, Милославо, за привітні слова. Погостюю у вас.

Повернув купець назад, додому. Приїхали, столи накрили дубові, зібралася рідня, гості кликані. Їсть, п’є добрий молодець, веселу бесіду веде. Мед-пиво щедро ллється. Молодці гуляють, потішаються. Хто на що здатний показують: хто підкову, як билину, гне, хто з ведмедем силою міряється. Ось і гусла заграли дзвінкі, всі почали співати і танцювати. Мовчки дивився Яросвіт на всіх, потім зійшов з високого ґанку на широкий двір, засвистів посвистом – тут з'явилися перед ним два коні: вороний і сірий.

Підняв праву руку Яросвіт – у ній заблищав срібний гребінь, почав він розчісувати гриву сірому коню, спала грива хвилями до землі. Підійшов до вороного, підняв ліву руку – заблищав золотом гребінь. Торкнув гриву золотим гребенем – золотим дощем заструменіла грива, дрібними кільцями закучерявилася.

– Ох-х! – прокотилося.

І всі завмерли.

– Бери подарунок, купцю, за гостину щиросердну, за розкішний пир!

Пригорнувши руку до серця, вклонився Милославі.

– Милославо, підійди до мене, подай твою рученьку!

І надів на її тоненький пальчик каблучку з червоним камінчиком. Ніби сонечком двір осяявся.

– Ми прощаємося з тобою, Милославонько! Згадуй мене і чекай рівно три роки, три місяці і три дні. Точнісінько в строк я прибуду. А якщо втомишся чекати або зустрінеш любого твоєму серцю, – не журися, зніми каблучку з руки і кинь об землю. Знатиму про твоє рішення.

Підвели до Яросвіта коня.

– Прощавайте, люди добрі! Пробач і прости названа наречена моя.

Сів у сідло, тільки його й бачили.

Засумувала Милослава, сидить у світлиці за п'яльцями, вишиває візерунки вигадливі, співає пісні невеселі.

В перший рік прибув сватати її купецький син.

– Іди за мене, Милославонько! Житимеш ти в хоромах не гірших, ніж у твого батечка, солодко питимеш, смачно їстимеш, вбиратимешся в шовки- бархати.

Вклонилася Милослава вельможному гостеві.

– Дякую, люди добрі. Зробив честь мені велику син купецький. Тільки я вже засватана. У мене на руці каблучка, що її любий мій подарував.

На другий рік приїхав боярський син.

– Іди за мене, Милославонько! Житимеш ти в будинку білокам'яному, вбиратимешся в парчу золототкану, грітимешся шубками соболиними, прикрашатимешся в перли чудові, тішитимешся коштовним камінням.

– Дякую вам, люди добрі. Дуже ви мене ушанували. Тільки я вже засватана, на моїй руці каблучка, що її милий подарував.

На третій рік просурмили сурми срібні, на подвір'ї зібралися люди знатні. Приїхав свататися царський син.

– Чи підеш ти за мене, купецька дочко. Житимеш у палаці з золотою вежею. Красою своєю світ дивуватимеш.

Вклонилася Милослава низенько.

– Світлий князю, царевичу, честі я зазнала високої. Тільки я засватана. На моїй руці каблучка, що милий подарував.

Не відступає царський син.

– Не поспішай відмовлятися, Милославо! Чого ти мовчиш, купцю? Надіне дочка твоя царську корону, володітиме країною великою.

Відповідає купець:

– Ти пробач нам, пресвітлий князю. Тільки непохитне слово купецьке. Дочка іншому обіцяна. Яросвітом зветься наречений моєї дочки. Чекали на нього три роки і три місяці, зосталося зовсім трішечки, лише три дні, і приїде жених за нареченою.

– Наречений – не чоловік! Не лунали ще дзвони весільні. Я даю вам часу – ніч. Завтра прибуду рано вранці. Не віддаси добром – візьмемо силою.

Поїхав царський син з почтом своїм. Зажурився купець, засмутилася Милославонька.

Цар зібрав у палаці вірних людей і запитує:

– Що за молодець такий, Яросвіт? Хто його батько? Хто мати? Звідкіля він?

– Не знаємо такого, – відповідають.

Зрештою, знайшли чоловіка, що колись на службі у купця був. Той чоловік і розповідає:

– Скажу я вам, люди, добрі, не простий Яросвіт, ох, не простий! Як прощався він на широкому подвір'ї з купцем, то подарував йому пару дивних коней: вороного з золотою гривою і сірого з гривою срібною. Ще у нього в руках гребені такі: в одній срібний, в другій – золотий. Як стане гриву чесати гребенем срібним – засяє грива сріблом, а торкнеться гриви золотим гребенем – заблищить чистим золотом.

– Так, так, слухаємо! Продовжуй далі, добрий чоловіче.

– Кажу я, Царю-батьку наш рідний, правду. І тепер коні ті у купця стоять. Годує він їх відбірним збіжжям, напуває джерельною водою.

– Що ти нам про коней все розповідаєш? Розкажи нам про купецьку дочку.

– Розповім, розповім правду. А як почав Яросвіт прощатися з Милославою, надів їй на палець каблучку. Пам'ятаю я, зробилося відразу так видно, наче сонечко двір освітило. Перстень, очевидно, заговорений, сила у ньому прихована. Сказав Яросвіт, щоб чекала на нього Милослава три роки, три місяці і три дні. А якщо втомиться чекати, чи зустріне любого її серцю, то повинна зняти перстень з руки і кинути ним об землю. Тоді Яросвіт знатиме про її рішення. Ось і все, Царю наш батечку.

– Велю дати тобі золотий. Добра твоя послуга. Подумай і про те, як добути каблучку з руки купецької дочки.

Упав до царевих ніг чоловік.

– Великий Царю, не неволь мене! Не губи душі грішної! Я хрещений у церкві Святої Богородиці, не можу я людям зло чинити. Відпусти мене, царю-батечку. Все, що знав, не приховав, а зараз відпусти! Христом Богом благаю, відпусти мене!

– Іди з Богом, дурню!

Пішов чоловік. Цар скликав радників.

– Наказую до ранку зняти каблучку з руки купецької дочки Милослави.

Довго шукали потрібних людей, нарешті знайшли бабку-чарівницю, привели до Царя.

– Чи зможеш ти зняти каблучку з руки купецької дочки Милослави?

– Чому ж не зняти, якщо добре заплатять. Плату наперед беру.

Вранці вийшла Милослава на широкий двір голубів погодувати. Тільки кинула просяні зерна, як потемніло небо, ніби зайшло сонечко. Звідки не візьмись – чорна хмара гайвороння зібралася. Налетіли на Милославу. Кружляють, лопочуть крилами – не дають очей відкрити. Стала відбиватися від чорних птахів Милослава. Махнула білою рукою – скотилася заповітна каблучка з пальчика. Підхопили її ворони і полетіли не знати куди.

Заплакала Милослава, але не встигла ще отямитися, як почувся тупіт кінський, в'їхав у двір царський син.

– Приймай гостей, Милославо. Купцю, накривай столи дубові білими скатертинами, несіть хліб-сіль, діставайте з глибоких погребів пиво-мед.

Вклонився купець до землі.

– Світлий князю, я гостей дорогих прийму, накрию столи дубові, пийте, їжте, люди добрі. Тільки, князю, дочка моя іншому обіцяна. Міцніше міцного слово купецьке.

Підняв руку царський син – блиснула у руці золота каблучка і освітила двір, ніби сонечком.

Кинулася Милослава до царського сина.

– Царевичу! Віддайте мені каблучку! Прошу Вас, великий князю! Не губіть мене, пожалійте мою молодість.

На коліна встав купець.

– Великий князю, сину Царя нашого, не збиткуйся з дочки. Дорога для неї каблучка ця – подарунок нареченого.

– Нареченого? Хто наречений? Наречений не той, хто подарунок підносить, а той, хто у дворі стоїть. Я наречений, та іншому не бути довіку. Це моє царське слово.

Кинув об землю каблучкою царський син. Застогнала Земля-матінка, подув вітер північний, дихнув в обличчя холодом. Впала Милослава нянькам на руки, ледве дихає.

– Готуйся до вінця, через три дні весілля святкуватимемо, – наказав царський син і поїхав.

Утішає свою дочку купець:

– Немає твоєї у тім провини, дочко, що знято було каблучку з руки. Не сумуй передчасно. Завтра строк прибути Яросвіту – буде у нас бажаний гість.

Настав ранок, день пройшов, настав вечір. Чекають-чекають гостя далекого, а його все немає і немає.

Запалили свічки, сіли вечеряти і чують стукіт у ворота. Впустили гостю в будинок – стареньку бабусю. Увійшла, перехрестилася на святі образи.

– Пустіть, люди добрі, ніченьку переночувати.

– Місце є у нас, проходь до столу, бабусю. Хто ви? Як темною порою в дорозі опинилися? Звідки ви? Чи далеко ваш дім?

– Красуне, не поспішай з запитаннями, сама розповім, хто я і навіщо сюди завітала.

– Пробачте, бабусю, за слова нетерплячі...

– Подорожня я, ходжу від оселі до оселі, де печаль – там і я. Ось і у вас щось трапилося? Чому очі сльозами наповнені?

– Моя провина печаль принесла, не вберегла каблучку, що милий подарував, втратила я коханого.

– Твій наречений Яросвіт? Бачиш, знаю про кохання ваше. Де він зараз? Чула я від людей відданих. Слухай-но, люба. Високо у небі є кришталевий палац. Живе в тому палаці красуня світлоока, Цариця Зірок. У неї Яросвіт служить пастухом. Табуни зоряних коней пасе. Розчісує гриви коней чарівними гребенями, і виблискують гриви то сріблом, то золотом. Цариця Зірок доводиться Яросвіту бабусею, вона дуже любить його і не відпускає на землю. Але є домовленість у них: раз у житті зійде на землю парубок, вибере собі наречену красуню-дівчину, надіне їй на руку перстень, і домовляться вони чекати три роки, три місяці і три дні. Дочекається дівчина – стане дружиною Яросвіта. Житимуть вони на Землі-матінці, а не дочекається – бути йому у Цариці Зірок довіку. Знаю, немає твоєї провини в тому, що перстень з руки знято. Проте я хочу тобі допомогти, порадити. Раз на рік буває доба, коли зустрічаються дві Зорі червоні: Ранкова і Вечірня. Ночі в ту пору немає. Отож, завтра саме ця година і підходить. Стеж за небом. Як побачиш, що Зорі зустрілися, накажи сідлати двох коней – їх Яросвіт подарував. На сірого сама сідай, а вороного за вуздечку веди. Коні знають, куди йти, дорога сама визначиться.

– Що ж далі, бабусю?

– Обійдеш ти всю рідню Яросвітову. Будь уважною, не залиш кого без подаруночка. Подаруй двом сестрам, Зорям, Ранковій і Вечірній, два дзеркальця, нехай дивляться в них, красі своїй радіють. Дядечкові-вітрові подаруй млинок золотокрилий, потішатиметься, як дитя мале. Тітоньці-Росі подаруй скатертину з тонкого льону в квіточках блакитних, як весняна галявина. Зірці-бабусі подаруй жменьку землі рідної.

Вранці пішла мандрівниця. У дорогу став збирати купець донечку. Все зробили так, як було наказано. І як зустрілися Зорі червоні, сіла Милослава в сідло срібне, взяла за повід гнідого коня.

– Прощавай, таточку!

Понеслися коні з місця галопом.

От стоять перед ними два палаци однакових, як дві краплі води схожі, ґанок до ґанку близесенько, горять кумачевим кольором, червоне світло від них розлягається увсебіч. На кожному ганку стоїть дівчина, що одна, що інша – очей відвести не можна. Зійшла з коня Милослава, вклонилася низенько, посміхнулася і сказала:

– Здрастуйте, рідні сестри – Зорі червоні. Допоможи вам Бог у ваших ділах.

– І тобі успіхів, Милославо! Знаємо, не близький шлях обрала.

– Чи близька дорога, чи далека, про те не думаю. Тільки немає в мене іншого шляху. Прийміть від нас з татком подарунки.

Подала дочка купецька два дзеркальця.

– Спасибі, Милославо, прийми і від нас подаруночок: – фартух рожевий, розшитий перлами. Погостювати не просимо, поспішай, на зворотному шляху в гості чекаємо!

Мчать коні жваві, а на шляху стоїть замок, на кожній вежі півник золотий крутиться, із дверей і вікон дмуть вітри-неслухи. На високому ганку – Вітер-дядечко. Як угледів двох коней, не втерпів, назустріч пішов. Взяв коней за вуздечки, підвів до високого ґанку.

– Здрастуй, здрастуй, гостю дорога! Гарні Зорі-дівиці, та й ти красуня: очі карі тепло дарують, зігрівають душу. Знаю, далекий твій шлях.

– Здрастуй, буйний Вітре – Цар усім вітрам. Прийми від нас з татком подарунок невеликий.

Вклонилася, подала млинок із золотими крилами. Дмухнув Вітер легенько – закрутилися крила, освітили весь простір сяйвом райдужним.

– Дякую, красуне! Бачиш, малий подарунок або великий, не відразу визначиться, згодом з’ясується, чи стане він золотою ниточкою доброти, що від серця до серця тягнеться, чи сірою павутиною.

– Мудрий ти, Вітре-дядечку. Я б такого і не придумала.

– Давно на світі живу... Поспішай тепер і візьми від мене подарунок – вуздечку шовкову. Дорогою назад у гості чекаю. Прощай, дівчино.

– Прощай, Вітре буйний. Дякую за ласкаву гостину.

Дорога простяглася рівна – ні камінчика під копитами. Завиднівся незабаром кришталевий палац. Так і сяє веселою веселкою.

У теплій світлиці на стільчику срібному сидить дівчина краси небаченої, переливає воду джерельну з одного кришталевого відеречка в друге. Хлюпається водичка, летять навсібіч бризки, вогниками різними світяться.

– Проходь, проходь, гостю нечаста, дорога, бажана. Сідай поряд, відпочинь, поговори зі мною.

– Здрастуй, Росо – Царице росам усім. Багато на землі слів гарних про тебе мовлено, тільки всі вони здаються простими, убогими, щоб описати красу твою.

– Як судити про слова, Милославонько. Буває, скаже людина невелемовне просте слівце, а багато чого висловить, зігріє серце, приголубить душу, а буває... Ну, та не про те йдеться. Неблизький шлях ти обрала. Допоможу я тобі. Ось візьми кліточку для маленьких птахів, згодиться, я думаю.

– Дякую, візьми і від мене подарунок.

Розгорнула скатертину Милослава, а на ній весняна галявина у квітах.

– Дякую тобі, купецька дочко! Щасливої тобі дороги. Як вертатимешся – зверни погостювати.

Скільки ще дорога тривала – не про те думки Милославині. От побачила на своєму шляху палац. Закрив весь простір цей палац: ні обійти, ні об'їхати, ні облетіти ясним соколом. Сидить біля віконця жінка світлоока. Довга коса, навколо голови обвита, круглими перлами прикрашена. Сукня біла дорогими каменями усипана. З голови спадає покривало, та таке тонесеньке: дунь легесенько – полетить.

– Здрастуй, Царице Зірок, пробач, що незваною завітала.

– Що про це казати. Видно, справа є невідкладна, раз прийшла. Кажи, звідкіля ти. Хто твій батько? Як звуть тебе? І що потрібно?

– Милослава я, купецька дочка, прийшла сюди з Землі-матінки, привезла низький уклін і подарунок – рушничок, що сама вишивала днями і вечорами довгими.

Подала рушничок Милослава та вузличок невеличкий. Розв'язала Цариця Зірок вузлик, а там жменька землі.

– Ох, як пахне Земля-матінка. Немає солодше від цього запаху. Дякую за подарунок дорогий. Згадалась мені моя молодість, як я гуляла травицею шовковою в зеленім саду мого батечка. Так за чим ти до мене завітала?

– Цариця Зірок, усім зіркам мати, яскравіше від усіх гориш у нічному небі, усміхаєшся всім, хто серцем чистий, оберігаєш на землі любов. Не суди суворо, вислухай.

– Слухаю я, дівчино красуне, кажи далі.

– Я – Яросвітова наречена. Знаю, мій жених у тебе несе службу вірну. Я хотіла б побачити його, сказати, що винна, не вберегла подарунок, упустила з руки перстень, що він мені надів, заручившись зі мною.

– Тільки побачити?

– Побачити, Царице-матінко.

– Ти бач, що вигадала! Побачити Яросвіта діло нелегке.

– Я не шукаю легких справ.

– Яросвіт – мій улюблений онук, і дороги до нього усі запечатані. Ти бач, сльози дощем покотилися. Не плач! За труди твої, що неблизький шлях пройшла, я дам тобі цю можливість. Спробуй щастя.

– Я готова, Царице-матінко. Зроблю все, як ти накажеш.

– Бачиш, поблизу тече ріка швидкоплинна? Це – Ріка Часу. Підійди до ріки. Бачиш, риба хлюпається. Багато риби – руками ловиться. Ось пливе риба срібна зі смарагдовими очима. Піймаєш, буде довгим твоє життя без старості. Піймаєш рибу сіру з рубіновими очима – проживеш життя недовге, близький твій кінець. Вибирай, та швидше! Ну, лови!

Риба сама в руки кидається, б'є хвостом, пінить воду. В обличчя бризки летять. Спробуй дізнайся, яка в руках опиниться? Схилилася Милослава над водою і думає:

«Ні, Царице Зірок, не за довголіттям я прийшла сюди. Що мені довге життя без милого? А раптом зловлю рибу сіру? Як посиротити батечка, залишити його бідолашного. Рано мені в сиру землю».

І щойно про це подумала – побачила крізь райдужні бризки маленького карасика. Заганяла його риба жвава. А він ледве живий, ледь хлюпається.

– Ой, ти, маленький! Як допомогти тобі, довго так не протягнеш ти.

Згадала про подарунок Зірок-сестер – фартушок рожевий. Зачерпнула воду ним, а з водою і карасика. Фартух відразу відерцем кришталевим зробився. Підняла Милослава відеречко, підійшла до Цариці Зірок, поставила відерце до її ніг.

– Не гнівайся, Царице Зірок! Що мені довге життя без милого. Коротке вибрати немає сил – шкода мені рідного батечка.

– Ну, раз так! Ось друге тобі завдання. Прилетить зараз сюди зграя птахів, закружляє довкола тебе. Це Кільце Долі: синя – птаха щасливої долі, чорна птаха – суму, гірких сліз.

Зашуміло, налетіла зграя птахів, закружляли довкола Милослави. Руки простягни – будь-яка в них кинеться. Дивиться Милослава і думає:

«Навіщо ловити мені тебе, чорна птахо, коли на серці у мене без того сум, та надія є – раптом побачу Яросвіта, отже, зажди, почекай наді мною каркати! Синя птаха? Хіба це щастя самотньою бути! А якщо не витримаю я випробування, не побачу судженого? Ні, не весело мені без милого, немає щастя і довіку не буде».

І щойно вона так подумала, бачить: сірий горобчик. Вибили його птахи з кола швидкого, а він махає крильцями, жалібно цвірінчить, ледь тримається. Все забула Милослава. Відкрила дверцята в клітці, що подарувала їй Цариця Роса.

– Лети швидше сюди, сіренький. Відпочинь, не стану довго тримати, як зміцнієш, випущу на волю.

Поставила клітку з горобчиком Милослава біля ніг Цариці Зірок.

– Ось мій вибір! Не суди, якщо щось не так, Царице Зірок.

– Чи хороший, чи поганий вибір твій – не зараз судити. Слухай третє моє завдання. Праворуч від тебе видно дорогу широку, дорога не гладенька, є на ній колючки, бур'яни, реп'яхи. Це – Дорога життя. Пробіжить зараз по ній табун коней. Коні білі – життя багате. Зупиниш чорного коня – будеш жити в безпросвітній бідності. Кінь каро-гнідий – будеш мудрою, усі до тебе з поклоном приходитимуть за порадою. Рябий кінь – слава чекає тебе. А ось червоний кінь – успіхи в усьому. Про такого коня мріють всі люди, бачать у віщих снах, шукають, чекають його в усі дні життя свого, від народження до старості. Зупини червоного коня!

Пролунав тупіт копит, несеться дорогою табун коней: сірі, руді, чорні, білі... від усіх яскравіший, від усіх вищий – червоний кінь, із гривою вогнистою, косить багряним оком, у руки сам проситься.

«Навіщо ти мені, коню вогненний? Нащо мені життя щасливе без друга милого? Навіщо мені слава без судженого? А життя бідне чи багате – чи не все одно, якщо поруч вірний друг. Мудрість прийде з віком, побіліє голова, і ради моєї розсудливої люди чекатимуть. Якого коня вибрати мені? Ти йди до мене, червоний коню, тебе я, напевно, все-таки виберу. Буде удача в житті моєму – знайду я милого!» – рояться думки у Милослави.

І тільки руку хотіла простягнути, щоб схопити за гриву коня червоного, як побачила маленького коника. Він біжить на слабких ніжках, витиснули його коні сильні на узбіччя, де бур'яни стоять, реп'яхи. Спотикається жеребчик, от-от впаде. Стислося Милославине серденько. Накинула вуздечку, що подарував їй Вітер буйний на голову лошати, підвела до ґанку.

– От мій вибір, Царице Зірок. Не можу я вирішити завдання твої. Видно, доля моя незавидна.

– Доля в тебе, красуне, щаслива, і життя твоє довге і багате. Буде з тобою Яросвіт, мій улюблений онук. Я відпущу його. Золоте серце в тебе, Милославо, безкорисливе.

Бачать, з'явився на дорозі молодець. Впізнала дочка купецька Яросвіта і кинулася назустріч.

– Здрастуй, Яросвіте!

– Здрастуй, здрастуй, моя жадана.

Дивляться в очі один одному – не надивляться.

– Підійдіть, діти, до мене! Повертайтеся на землю, живіть у злагоді. Від мене уклін землянам передайте і подарунок – насіння чарівні. В день весілля вашого їх посійте. А тепер у добру путь!

– Прощай, Царице Зірок!

– До побачення, люба бабусю! Приходь до нас на весільний бенкет.

Сів Яросвіт в золоте сідло на коня гнідого, в сідло срібне – Милослава. І помчали додому на Землю-матінку. Дорогою погостили у Вітра-дядечка, Роси-тітоньки, у двох сестер – червоних Зірочок. А як до дому стали під'їжджати, вийшли їх зустрічати з хлібом-сіллю Сонце-князь батечко, та зелена Земля-матінка.

Бенкетували на весіллі дев'ять днів і дев'ять ночей. Вдень пестило молодих червоне сонечко, вмивали вранці роси білі, витирали – зорі червоні, пелюстками троянд обсипала Земля-матінка. Зорі ясні наспівували пісні ніжні, навівали сни небесні.

Не забули Яросвіт і Милослава кинути в землю зерна – подарунок Цариці Зірок усім людям. Проросли насіння чарівні Добротою і Любов'ю, потеплішала Земля-матінка, відігрілися серця людей.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.