Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

КАЗКА ІЗ СТОЛІТТЯ В СТОЛІТТЯ



ули часи, коли на морі камінь спливав, той камінь травою поростав, на траві квіти розквітали, на квітах бджоли мед збирали, люди той мед пили, та й ні про що не тужили... Ось так і жили!

Слова добрі до розмови манять, казок люди чекають...

Жила була дівчинка синьоока. В її тоненькі кіски вплетені бантики блакитні. Серденько в неї просте, добре... Привезли батьки Машеньку влітку до дідуся пожити-погостювати. Дідусь у лісі в будиночку живе, ліс доглядає.

Будинок невеличкий та навкруги обступив його ліс, густий, темний аж до небес. Сидить Машенька на ґанку, в ліс боїться ногою ступити. Та якось вранці прокинулася і чує, ніби плаче хтось. Туди-сюди глянула.

«Плаче хтось? Хто б це міг бути?»

Бачить, між двох невисоких ялинок павутинка натягнута, усипана росою, виблискує на сонечку.

Ось знову хтось стогне, тонюсіньким голоском голосить:

– Яйя, яй, яй! Айя, яй, яй! Допоможіть, врятуйте, від павука злого вбережіть! Допоможіть!

Збігла Машенька з ґанку, бачить, а в павутині Бабка заплуталася. Вона-то і плаче, гірко голосить:

– Айя, яй, яй! Допоможіть!

А Павук вже зовсім близько, чорний, ноги мохнаті, очі величезні, зуби гострющі. Павутинки він тугіше затягує, вузлики зав'язує. Бідна Бабка крильцями не змахнути, ніжками не поворухнути.

Шкода Машеньці Бабки. Кинулась вона на допомогу, знайшла сухий прутик та й ну по павутині шмагати.

– Ось тобі Павук! Ось тобі! Йди, відпусти Бабку! Я тобі покажу!

Павук задкує, очима кліпає, зубами клацає. Злякався лозинки.

Посадила Машенька Бабку на долоню, почала павутинку клейку змотувати, вузлики розплутувати. Ось і ніжки вільні, і прозорі сітчасті крильця.

Бабка посміхається, очицями водить.

– Ну, давай лети, Бабко!

А та крильцями блиснула, зробила невеличке коло, та й на долоню до Маші сіла, ніжками полоскотала, крильцями помахала та й каже людським голосом:

– Спасибі, Машенько! Врятувала ти мене від мереж злого Павука. Бачиш, сила у мене в крильцях. Якщо вони зв'язані, безсилі чари мої.

– Так ти чарівниця?

– Я, Бабка – Бабка-Бабусюлічка! Вчуся робити добрі справи. Багато вже вмію і тобі буду в нагоді. Скажи, що б ти хотіла?

– Ось як? Дякую, якщо так. Пограй зі мною. Мені сумно.

– В лісі-то сумно? Ой здивувала! Ну раз так, то допоможу. Ти йди за мною, не відставай. Покажу я тобі свою улюблену галявину. Краса там! Тільки такі речі іноді трапляються… Не попадися, як я, в павутину. Павутиння-то різне буває. Не вгледиш – біда! Тому будь обережна.

– Буду обережна.

– Давай відразу домовимося: якщо з тобою або твоїми друзями щось трапиться, ти мене клич. Так і кажи: Бабко – Бабко-Бабусюлічко, прилітай, поспішай, визволяй! Я негайно з’явлюся! Запам'ятала, Машенько?

– Запам'ятала.

– Ну тоді поспішаймо.

Летить Бабка, а Машенька за нею. Ось ялинку обійшли, ще одну, завернули за молоду сосонку – і відкрилася галявина широка, залита яскравим світлом. Трава килимом лежить, ромашок видимо-невидимо, дзвіночки сині, лісова гвоздика різнобарвна, видніються білі та червоні листочки конюшини. Крізь траву суниця стигла проглядає. Ягід повно-повнісінько. Пахощі! Милується Машенька поляною чудною. Присіла, почала в руку збирати ягідки. Дивиться, Бабка поруч на ромашці сидить, лапками перебирає, хитро посміхається.

– Ну як, Машенько, не сумно тепер? Веселіше стало? Ось тобі мій подаруночок!

Бачить дівчинка, що перед нею стоїть берестова корзиночка, повнісінько ягід в ній.

– Спасибі, Бабусюлічко! Тільки мені самій зібрати ягідок хочеться.

– Збирай! Корзиночка чарівна, для кожної ягідки місце знайдеться. Ягідок більшає – корзинка ширшає!

– Оце так чудо!

Збирає ягідки Машенька, співає пісеньку веселу. Сонечка на руку сідають, мурашки жваві зупиняються, розгледіти гостю намагаються. Метелики над головою хороводи водять. А ягода манить, все більша та краща попадається. Раптом затріщали гілки, почувся страшний рев, вийшов на галявину Ведмідь.

– Це хто в моєму лісі траву топче, квіти мне, ягоди рве? Відповідай, дівчинко!

Злякалася Машенька, згадала слова:

Бабко – Бабко-Бабусюлічко, прилітай, поспішай, визволяй! Відразу ж Бабка з'явилася.

– Я тут!

На долоню Маші сіла, лапками полоскотала, крильцями замахала.

– Тр-р-р! Тр-р-р! В чому справа? В чому справа?

– Ведмідь мене лякає, з галявини жене, не дає ягоди збирати.

– Ах ти, Ведмедю, не лякай Машеньку. Я тобі покажу! Раз-два-три, Ведмедю, в яму упади!

Тут же з'явилася яма глибока. Ведмідь бух! Провалився, заплакав, просить:

– Вибачте, не буду більше лякати Машеньку.

– Бабко-Бабусюлічко! Давай вибачимо Ведмедя, шкода його.

– Раз, два, три! Вилазь Ведмедю з ями!

Зрадів Ведмідь, вибрався з ями, а ями ніби і не було – поле рівне.

– Йди, Ведмедю, подалі від заповітної галявини.

– Йду, йду! Заважати не буду. Збирай ягоди, Машенько.

Не встигла Бабка відлетіти, а Машенька знову кличе:

– Бабко – Бабко-Бабусюлічко! Прилітай, поспішай, визволяй!

Бабка підлетіла, на долоню сіла, лапками полоскотала, змахнула крильцями.

– Тр-р-р! Тр-р-р! В чому справа? В чому справа?

Машенька ні жива, ні мертва – перед нею Змія клубком звилась, підняла голову ось-ось кинеться.

– Раз, два, три! Зміє, навколо берізки обкрутись, у вузол зав'яжись.

Негайно Змія зав'язалася вузлом навколо берізки тоненької, силкується, а розв'язатися не може.

– Вибачте, не буду більше Машеньку лякати, нехай в лісі погостюєте, ягідки поласує, квітам порадіє.

– Раз так, пробачимо її, Бабко-Бабулюсічко.

– Раз, два, три! Вузол, розв’яжись, Зміє, звільнись!

– Не бійся мене, дівчинко, я подалі від цього місця буду.

Зраділа Змія та й поповзла геть?

Збирає Машенька ягоди, раптом бачить, що біжить Зайчик і в руки дівчинці сам кинувся.

– Ой, ой, ой! Врятуйте, допоможіть. Лисиця за мною женеться, зловити збирається, обіцяє з'їсти!

Лисиця за кущики ховається, пухнастим хвостом вкривається, з-за дерев виглядає, примовляє:

– Наздожену, зловлю і з'їм! Наздожену, зловлю і з'їм!

– Ей ти, зла Лисице! Я Бабці поскаржуся! Бабко – Бабко-Бабусюлічко, прилітай, поспішай, визволяй!

Бабка прилетіла, на долоню сіла, лапками полоскотала, змахнула крильцями.

– Тр-р-р! Тр-р-р! В чому справа? В чому справа?

– Лисиця за Зайчиком женеться, намагається зловити, з'їсти збирається!

– Ах ось воно що! Раз, два, три! Лисячий хвіст, відпади!

Обернулася Лисиця – немає хвоста її прекрасного! Закрутилася вона на місці, заплакала, просить:

– Вибачте, та хвіст поверніть. Без хвоста від мисливців мені не втекти, сліди не замести.

– Ось так тобі, Лисице! Не лякай Зайчика, не женися за маленьким. Не будеш кривдити Зайчатко, повернемо тобі хвіст.

– Не буду...

– Раз, два, три! Лисячий хвіст, на місце прирости!

Зраділа Лисиця, змахнула хвостом – тільки її й бачили.

Бере дівчинка ягідку по ягідці, то в корзинку, а то і в роток. Смачно, солодко. Чує Машенька, ніби стогне хтось. Пригнула траву до землі, бачить Білочка лежить.

– Допоможіть! Я з деревця на деревце скакала, впала, ніжку зламала,– плакалася Білочка.

Шкода стало Маші Білочку.

– Не плач, Білочко, я тобі допоможу.

– Бабко – Бабко-Бабусюлічко, прилітай, поспішай, визволяй!

Бабка тут же прилетіла, на долоню сіла, ніжками полоскотала, змахнула крильцями.

– Тр-р-р! Тр-р-р! Що трапилось?

– Бабко – Бабко-Бабусюлічко! Білочка з деревця на деревце скакала, невміло стрибнула, впала, ніжку зламала. Допоможи, хвору ніжку полікуй.

– Раз, два, три! Хвора ніжко, заживи!

Білочка стрибнула раз-другий! Вгору по стовбуру сосни піднялася, з гілочки на гілочку стриб-скік, стриб-скік, тільки її й бачили.

Радіє Машенька, стрибає та примовляє:

– Білочко, поправляйся, додому до діток повертайся. Весело живи, грайся, стрибай, забавляйся...

Йде час, сонечко хилиться до заходу, нижче за дерева опускається, на спокій збирається. Темніше стало на галявині. Підлетіла Бабка, сіла дівчинці на плече.

– Машенько, сідає сонечко, час тобі додому! Ягід-то у тебе корзиночка повна. Дідусь зачекався, йди. Мені теж додому пора. Приходь завтра раніше, як зійде над лісом сонечко.

– До побачення, Бабко-Бабусюлічко , подружко моя найкраща, дякую тобі за допомогу, за добрі слова.

Бабка на долоню Маші сіла, лапками полоскотала, змахнула крильцями.

– Тр-р-р! Тр-р-р! До побачення, Машенько!

Піднялася, покружляла і полетіла з галявини.

Сумно стало Маші. Сіла вона на пеньок, оглянула галявинку привітну, послухала, як скрекочуть перед заходом сонця коники. Підняла корзинку, вийшла на стежинку, повернула за берізку, за сосонку, за молоду ялинку – ось і будиночок.

Дідусь сидить на ґаночку, внученьку чекає.

Підійшла Машенька до дідуся та й подає корзиночку з суницею.

– Їж, дідусю, завтра я ще більше наберу!

– Ось розумниця! Не боялася в лісі?

– Не боялася, красі лісовій раділа.

Вранці зі сходом сонця Машенька вийшла на поляну. Тут і Бабка підлетіла. На долоню сіла, ніжками полоскотала, змахнула крильцями, застрекотала:

– Тр-р-р! Тр-р-р! Машенько, добрий ранок! Подарунок я тобі приготувала. Заплющ-но очі та повернися тричі на місці. Раз, два, три! Дивись!

Відкрила очі Машенька – на галявині палац стоїть. Стіни прозорі, золоті маківки вогнем горять.

– Диво, яке!

Хотіла Бабку покликати – її немає! Стоїть Маша диву дивується. Бачить, йде до неї дівчина. Сукня на ній з чудовими квітами, вся усипана дорогим камінням, які переливаються на сонці, як ранкова роса. На голові дівчини вінок із квітів польових. Посміхається вона, каже привітно:

– Не впізнала, Машенько! Та як пізнати? Я Бабка – Бабка-Бабусюлічка, подруга твоя вірна. Запрошую тебе в мій палац. Підемо! Ну, руку давай!

–Бабко-Бабусюлічко! Ти, звичайно, найчарівніша з усіх чарівниць.

– Порадувати тебе хочу, от і намагаюся, – відповідає дівчина. – Йдемо.

Підходять вони до ґанку срібного, відчиняють двері позолочені, входять у палац. А там крізь стіни кришталеві, зліва – червоне сонце заглядає, а праворуч – місяць з зірками виблискують. Підвела Бабка Машеньку до трону, квітами обвитому, посадила гостю поруч з собою. Негайно стіл перед ними з’явився. На ньому скатертина неба синього, прикрашена білими ромашками. Відчинилися двері високі, йдуть гості, вітаються, а Машенька впізнає їх всіх.

Ось першим Ведмідь прийшов, приніс тацю стиглої малини, на стіл поставив.

– Їж, Машенько!

Зайчик прибіг.

– Машенько, дивись, якої я чорниці набрав! Ніжна, соковита, спробуй яка солодка!

Білочка прискакала, та не одна, а подружок з собою привела, пригощала горіхами. Почали білочки ігри, просять:

– Машенько, пограй з нами в «схованки».

– Пограй з нами в «хто кого дожене» Машенько, – просять зайчики.

Змія хитра показала цікаві фокуси. В які тільки фігури не згорталася: то вісімкою звивалася, то в ниточку витягувалася, у вузлик зав'язувалася.

Руда Лисичка принесла корзинку ароматних білих грибів, які тільки-но появилися в лісі. Один в один коричневі капелюшки, тугі ніжки.

Дивується Машенька:« Чи не сон це?»

Влетіла в зал зграя птахів. Закружляли, посідали хто де, заспівали, защебетали так весело, що пустився весь лісовий люд в танок. Замовк пташиний хор. З'явилися в залі тисячі бабок: і жовті, і сині, і зелені. Літають, скрекочуть, махають крильцями. На зміну їм з'явилися метелики. Яких тільки немає! Краса! Сіли метелики на стіни залу, ніби кольоровим оксамитом їх покрили. Коники-скрипалі дружним оркестром з'явилися, порадували всіх дивною музикою. Ось свято так свято!

Машенька їла солодкі ягоди, смачні горішки. Вона співала, і танцювала з Лисичкою, грала і в «піжмурки», і в «хто кого дожене».

Темніше стало з лівого боку – це сонечко повернуло до заходу, яскравіше праворуч – вечірні зірки з'явилися, засяяли світлом райдужним.

– Ну, Машенько, мені пора! Прощай, тепер нескоро побачимось, – сказала, посміхнулась Бабка-Бабусюлічка, махнула рукою, все і скінчилося.

Бачить дівчинка, серед галявини вона на пеньочку сидить, корзиночка малини поруч та кошик грибів. Шкода Маші розлучатися з Бабкою-Бабусюлічкою, вона й просить:

– Допоможи, прилітай, виручай!

Бабка прилетіла, на долоню сіла, ніжками полоскотала, змахнула крильцями і застрекотала:

– Тр-р-р! Тр-р-р! Що трапилось?

– Сумно мені, не хочу розлучатися з тобою, Бабко-Бабусюлічко.

– Машо, мені теж шкода розлучатися з тобою. Ну що робити, не всі дні свято. Іди до дідуся, порадуй його лісовими подарунками. Іди, не забувай Королівство моє веселе.

– Прощавай, Бабусюлічко!

Бабка піднялася, облетіла навколо Маші, змахнула крильцями.

Прийшла Машенька додому, подала дідусеві ягоди та гриби запашні.

– Втомилася я, дідусю!

– Відпочинь, розумнице! Відпочинь, красуне!

Посиділи з дідусем на ґанку, послухали, як шумить на заході ліс, змовкає пташиний гамір, затихає веселий скрекіт коників.

Зранку приїхали за Машенькою батьки, відвезли додому у велике місто. Йшли роки, виросла Маша, вийшла заміж, народила сина, дочку. Довелося їй бути знову в тих місцях, в дідовому будиночку. Приїхала з дітьми по гриби, ягоди. Дідуся вже не було. Будиночок осів, почорнів, занепав.

«Який він маленький», – сумно подумала Маша.

Пішла на галявинку ягідну, а там молодий лісок піднімається. Не впізнати галявини.

– Як змінилося все тут! Біжить час.

Сіла на ґанок, згадала дідуся, голос його лагідний:

«Відпочинь, відпочинь, розумнице. Відпочинь, красуне».

Згадала себе в ту пору, згадала подружку свою Бабку-Бабусюлічку, сумно посміхнулася, сльози на очі навернулися.

Чує, хтось розмовляє тихесенько. Дивиться – донечка і син схилилися над розкритою долонею дочки. На долоні сидить метелик.

– Пограй з нами, метелику, пограй, покажи нам своє царство, – примовляє синок.

Подув тихесенько на долоню. Піднявся метелик. До нього підлетів ще один, ще, ще... Закружляли колом над головами дітей.

Засміялася Маша. І так легко на душі стало.

– Не скінчилася лісова казка! Ні, не скінчилася! І буде вона передаватися зі століття в століття, так само, як передаються людські Життя і Любов. Жили люди до нас, будуть жити і після нас. Що було – бачили, що є – бачимо, що буде – побачимо, а не побачимо – так загадаємо...

 

Доля щаслива

ила в одному селі вдова. Льон ростила, у снопи в’язала, молотила, на лузі розстилала промовляючи: «дивись, біжить вовк, щоб був льон білий, як шовк». Восени його мочила, сушила, м’яла та тіпала, частим гребенем вичісувала, взимку куделю пряла, в тонку ниточку льон сукала, полотно ткала, парила, золила, в снігу білила, людям одяг шила. Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться.

Стародавнє це ремесло – людей одягати. Не просить ремесло хліба, а саме годує. Хто не працює, той не їсть.

Не заможно жили, звичайно, але добре: в мирі, злагоді, і на світлі свята – пироги в будинку, і в люди вийти – гарне платтячко.

Минав час. Старші діти один за одним порозходилися, своїми будинками обзавелися: сини одружилися, дочки заміж повиходили. Залишилася при матері молодша дочка Любава, працьовита та кмітлива.

Добрі слова говорили про дочку, люди близькі:

«Гарна дочка в прялі: коса до пояса, очі неба синього, ніжки з підходом, ручки з підносом, голівка з поклоном, сердечко з покором, язик з вироком».

Душі не чула пряха, дуже любила та жаліла дочку про долю її тривожилась. У всі дні і ночами довгими працювала вдова то за прядкою, то за кроснами. Далеко йшла слава про її золоті руки. Пташку пізнають у польоті, а людину – в роботі. З малих років вдова привчала Любаву трудитися. Раділо серце материнське, дивлячись, як в руках доньки справа йде на лад.

Однак життя влаштоване так: не у всі дні радість та веселощі, щастя з нещастям в однім дворі живуть. Вони, як та погода: з ранку сонечко, з обіду дощ. Так воно і вийшло: захворіла вдова. Б'ється навколо неї Любава, скликала лікарів, травників, знахарів – не можуть допомогти. Ось лежить мати в світлиці й каже тихенько:

– Любаво, підійди до мене! Дивися, доню, у вікно! Бачиш, два клубочка живесеньких в'ються: один, більшенький, намотує ниточку, а меншенький віддає пряжу.

– Мамо, скажи мені, чи багато того меншенького клубочка лишилося? Скоро пряжа закінчиться?

Зітхнула мати:

– Трохи, доню. Недовго тягнутися ниточці, все швидше клубочки крутяться, все меншає клубочок меншенький.

Здогадалася Любава, що близький кінець життя матері, адже доля, як та ниточка, що проходить через усі випробовування і заплакала примовляючи:

– Ти стій, зупинись, клубочок більшенький, не квапся пряжу змотувати, дай пожити, подивитися ще на білий світ моїй матінці!

– Не плач, не проси, Любаво! Не зійде сонце з заходу – не вернеться моя молодість. Кожний клубочок до свого строку повинен встигнути! Прощай, доню! Господи, бережи тебе на твоєму шляху!

Перехрестила мати донечку, попрощалася і пішла.

Залишилася Любава в будинку одна. Плаче, побивається. Немає кращого дружка, ніж рідна матінка, вдень денна наша заступниця, вночі нічна богомільниця, огорожа наша кам'яна.

Якось пізно ввечері пряде Любава, невеселу думу думає і бачить: двері нечутно відчинилися, увійшла в хату жінка, не молода й не стара, у простому вбранні, на голові вінок з яскравих зірочок. Горять зірочки, переливаються, від них червоне світло в світлиці розливається. Розгубилася Любава і не знає, чи то боятися треба, то чи радіти непроханій гості. Тільки з місця встати не може, рукою поворухнути немає сили. А жінка каже:

– Ти злякалася, Любаво? Не зі злом я до тебе прийшла – розвіяти твою печаль. Сумуєш ти, це видно по ясним очам, по білому личку. Утри сльози гіркі!

Не вернеться матінка. Добра і працьовита була жінка. За своє життя вона стільки пряжі спряла та стільки полотна наткала, що, подивись, прядка її стала золотою.

Дивиться Любава – дійсно, прядка сяє чистим золотом і кужілочка світить виблискує, а від неї золота ниточка сама тягнеться і в золотий клубочок змотується.

– Диво-то яке! Ти, напевно, чарівниця!?

– Може й так. Я Хочу показати тобі долю – твою долю. Згідна?

– Чому не погодитися!? Від долі не втечеш. Як має бути, так і буде. Кожному цікаво наперед життя своє дізнатися, проте не можна.

– Ходімо зі мною, спробуємо.

– Що ж, піду. Подивитися на долю свою, хто відмовиться?

Йшли вони спершу наче по рівному полю. Навколо жито налите низько кланяється, сонце високо, жайворонки в небі заливаються! Ось і женці, срібними серпами жнуть золоте жито, співають пісні, обтирають солоний піт. Важка праця хлібороба, але і почесна: поклади хлібець на стіл, так і стіл – престол. Співають серця женців, багатому врожаю радіють. Дивиться Любава на полечко широке, не може намилуватися і питає:

– Це доля моя щаслива? Стану я хліба ростити?

– Ні, Любаво, підемо далі.

Йдуть далі, а навколо сади розкішні, гілки гнуться під вагою плодів стиглих. А квіти!? Не можна зрозуміти – чи осінь багата, чи весна красуня, тільки вся земля в цвіту: тут і білі ромашки, конюшини спекотні, золоті жовтці, і волошки блакитні. Трохи далі стоять мальви ошатні, жоржини прохолодні, променіють настурції, землю гріють чорнобривці оксамитові. Дивитися би повік не надивитися, дихати – не надихатися! Краса – дух захоплює!

Кинулася Любава до квітів.

– Це доля моя, доля щаслива! Стану я садівницею. Це велика радість красою людей радувати, милувати, плодами пригощати.

– Ні, Любаво, це доля не твоя. Йдемо далі.

Йдуть не поспішаючи. Попереду ніби озеро хлюпається. Підійшли ближче – це льон у цвіту. Ранок ранній, біла роса іскриться, як дорогоцінні алмази. Куди не подивишся: синьо-блакитне квітуче поле, безкрая широчінь! Краса – серце завмирає!

– Отже, ось моя доля щаслива! Судилося мені, як матінці, льон ростити, куделю прясти, полотно ткати. Спасибі, Господи, за долю – долю мою щасливу!

– Ця доля могла б стати твоєю, але твоя доля попереду. Дивись!

І побачила Любава палац. Йдуть від нього промені на всі боки, як від сонечка. Піднялися на ґанок широкий, відчинили двері різьблені дубові, увійшли в зал. А там! Від підлоги до стелі на широких полицях стоять книги в золотих і срібних обкладинках. Завмерло серце дівчинки. Обернулася – немає нікого, глянула – попереду стоїть високий трон, а на ньому сидить жінка з віночком з яскравих зірочок, її непрохана гостя. Все той же скромний одяг на ній, тільки навколо неї свита: дівчатка і хлопчики у блискучих нарядах з парчі блакитної.

– Ось, Любаво, тут твоя доля! Ти запитувала, хто я? Я, Цариця всіх наук, служу Істині. Науці служити – не знати старості. За твою працьовитість, покірне серце дана доля тобі висока – служити людям, давати поради вірні, вчити уму-розуму!

– Про таку долю я не мріяла, у віщих снах не марила! Це доля моя щаслива?!

Нелегка! Початок науки – розум, початок розуму – терпіння. Гіркий корінь навчання, та солодкий плід його. Не одну ніч проведеш без сну, не росою – сльозою вмиєшся! Не звернеш з тернистого шляху?

– Не зверну з шляху! Терпляча я! Терпіння дає уміння.

Бачить Любава, що йдуть до неї прекрасні дівчата, несуть на руках відкриту книгу.

– Це Книга усіх книг! Поцілуй її. Не звертай з дороги, призначеної тобі. Схилилася Любава до сторінок шовкових, а там літери в словах світяться, наче написані самим сонечком! Торкнулася вона прохолодних листів – і немов прокинулася від сну чарівного. Бачить, що сидить в своїй хаті за прядкою, веретенце в руках крутиться, тягне тоненьку ниточку.

«Видно, задрімала я, от мені і примарилося», – думає Любава.

Але що це? Веретенце ніби підмінили, воно золоте! Прядка, кужівка, клубочки пряжі – все відливає чистим золотом! Затремтіло серце. Диво дивне! Диво дивне! Поклала Любава веретенце з клубочком в кошик плетений.

«Ранок вечора мудріший! Почекаю, що завтра буде», – подумала дівчинка.

Рано-вранці кинулася дівчинка до кошичка.

Все так і є! І кужівка, і веретенце, і ниточки відливають золотом.

Взяла Любава в руки веретено й клубочок ниток тай пішла до сусідки.

– Доброго ранку, бабусю! Послухай мене, розсуди мій сон, подивися, здивуйся небувалому.

Подивилася, розвела руками, знизила плечима від здивування:

– Наяву диво відбувається! От дивина! Дивні справи твої, Господи!

Незабаром всі навкруги знали про небачений випадок. У світі, що в морі, поголос, що хвиля, – біжить та біжить, не зупиниться.

Дійшла чутка до Царя. Наказав він привести до палацу дівчинку. Послав за нею своїх вірних слуг та карету, запряжену дюжиною швидких коней. Взяла Любава з собою дивовижні речі і поїхала показатися Царю-батечку.

– Ну, розказуй, дівчино прекрасна, що за диво з тобою трапилося. Покажи-но нам золоту прядку.

Розповіла Любава про все не приховуючи, та й що таїтися від Царя.

Оглянув Цар чарівні речі. Придворні теж дивуються:

– Прядка-то, мабуть – пуд золота! А веретенце-то різьблене так і світиться!

Каже Цар:

– Покажи нам, Любаво, як ти працюєш, сидячи за прядкою!

Сіла дівчинка за прядку, взяла в руки веретено тонке, поправила кужілку, крутнула веретенце – заспівало, задзижчало воно, потягнулася золота ниточка, сама в клубочок змотується.

– Ти бач, яка спритна! Тепер послухай мою пораду. Дитя ти ще й не знаєш, що бувають люди добрі, бувають і гірші. Сирота ти до того ж – куди тобі одній з таким багатством? Залишайся у мене в палаці. Няньок-мамок приставлю до тебе, одягну в шовки-бархати. У палаці нехай будуть речі золоті твої дивні. Наїжджатимуть гості заморські, милуватимуться. Кажеш, що Цариця наук показала твою високу долю? Допоможу тобі, проси, чого хочеш.

– Не гнівайся, Царю-батечку, не потрібні мені шовки-бархати, і без няньок я звикла жити. Не осуди, світлий Царю, як щось запитаю не так! Я хотіла б вивчитися читати і писати. Хочу вчитися уму-розуму! Адже кажуть: «Знання людині — що крила пташині» і «Без науки нічого не прийде в руки».

Тиша настала в царських хоромах, всі затихли, почувши прохання небувале. І подумавши, відповів Цар:

– Уму-розуму тобі вчитися не доведеться, з ним ти народилася, видно. А наук вчитися? Звісно, вчися. Грамоти вчиться — завжди пригодиться. Приставлю до тебе добрих вчителів.

Почалося навчання. Вчителі дивувалися завзятості дівчинки. Добре того вчити, хто хоче все знати.

Скільки зим пролетіло, весен відцвіло, не замислювалася над тим Любава. Нарешті вирушили вчителі до Царя:

– Царю-батечку, що знали, всього навчили Любаву.

Цар їх вислухав і послав за дівчинкою. Увійшла Любава в царські палати, обвела всіх очима кольору неба синього, посміхнулася. Освітились палати ніби сонечком.

Подорослішала Любава.

– Здрастуй, великий Царю-батечку! – сказала Любава і вклонилася низенько.

Кожен мріє хоча б уві сні побачити таку красуню: личко біленьке, очі веселі, брови соболині, руса коса до пояса.

– Здрастуй, Любаво! Отже, всім наукам вивчилася?

Ні, великий Царю, не можна всіх наук вивчити! Наука людям дарує й сама не занепадає, і немає їй кінця, Царю-батечку! Науки ні вода не затопить, ні огонь не спалить. Дякую моїм вчителям, наставникам, довіку їм низько кланятимуся! А тепер прошу, світлий Царю, відпусти мене на волю!

– Відпустити тебе, Любаво, немає сил моїх. Залишись в палатах моїх!

– Велика честь мені, Царю-батечку! Я проста дівчина, не для мене хороми царські! Відпусти мене, великий Царю, буду пам'ятати до смерті твою доброту. В люди я піду: де вчити, а де вчитися стану. Відпусти мене на волю!

– Роби, як велить тобі серденько! Неволити тебе не смію. Візьми з собою золоті речі твої чарівні: зберіг у цілості прядку, і веретенце, і кужілку, і тонку пряжу.

– Спасибі, світлий Царю! У палацах місце золоту. Я з собою візьму те, що дорожче мені – знання та вміння. З усіх скарбів знання найцінніше, тому що воно не може бути ні вкраденим, ні загубленим, ані знищеним.Буду жити серед людей, наставляти на розум, на добрий шлях, давати поради якщо спитаються, навчати письма, грамоти. Як кажуть: «Учи другого і сам помудрієш». Так долею мені заповідано, це доля моя щаслива! Прощай Царю-батечку, прощавайте, люди добрі!

Пішла з палацу Любава, стала жити серед людей. Слава про її мудрість далеко на всі боки розійшлася. За сотні верст йшли до неї вчитися уму-розуму. Кажуть люди старі, що живе Любава і понині: то там, то тут з'явиться, і буде жити вічно, ніколи не порветься золота ниточка мудрості, ніколи не скінчиться золотий клубочок Цариці наук.

 

 

Розповідь про білу горлицю і

Царівну Надію

х-ох-ох-хо-хо! Горе поміж людей ходить, горе водить, горе поганяє...

Давним-давно жив був Цар, молодий, завзятий, і була в нього дружина красуня, Цариця ясноока. На життя царське ображатися не доводилось – добре жили, тільки одне горе у них: не дав Бог їм діточок.

Діти – радість, дітки ж і горе. Без дітей тоскно, з дітьми вередливо.

До того ж прийде пора – на кого залишити царство, кому наслідувати велику країну.

Скликав Цар лікарів, травників, знахарів зі всього світу – тільки що бабусі-провісниці не шепочуть, що тільки цілителі та знахарі не радять, які зілля, узвари не готують – все марно. Йде рік за роком, а дітей нема та й нема. Засумували Цар з Царицею.

Ось якось увечері доповіли слуги вірні, що стоїть біля воріт царського палацу бабка, побачити Царя-батечка проситься.

– Пустіть стару. Послухаємо, що за справа у неї до нас.

Ввели гостю непрохану, згорблена від старості, на ногах ледве тримається. Проте сміливо так каже вона:

– Царю-батечку, Царице-матінко, не кажіть рубати нерозумну голову, довго на землі живу, мабуть сотню років, – не диво, що Бог відмовив мені в розумі, тільки захотілося перед смертю побувати у царських хоромах. Дозвольте старій ніч переночувати.

Цар спершу почав гніватися та зупинила його Цариця ясноока.

– Бабусю, погости у нас, коли бажання є. Гей, слуги, натопіть-но жарку лазню! Лазня парить, лазня править! Надіньте сукню нову, почастуйте всім, що Бог послав, покладіть на перину спати.

– От і славно, Царице-красуне, от і славно, Царице-матінко.

Ніч пройшла, зійшло сонечко. Увійшли слуги в царські палати, доповідають, що вчорашня гостя просить попрощатися з господарями.

– Що ж, нехай увійде, що скаже – послухаємо, як їй спалося у царських хоромах.

Відчинилися золоті двері тронного залу. Що це? Диво дивне, чудо чудне! В зал увійшла не старенька убога, а прекрасна дівиця, низько в пояс вклонилась, дивиться весело, почала розмову привітну:

– Великий Царю-батечку, красуне Царице-матінко, обласкали ви бабцю, відігріли кістки старі, випросталася спина моя. Добре у вас в світлих палатах та тільки тихо: не грають малі діточки, не щебечуть, не тішаться. Знаю я вашу тугу-печаль. Журба — не сонце, а сушить добре. Допоможу, чим Бог велить.

Повела рукою легенько, як зненацька через весь зал, від дверей до царського трону, червона килимова доріжка розстелилася, по обидві її сторони встали однакові юнаки у білих шатах, посипаних яхонтами.

Бачать Цар з Царицею – йде по доріжці дівчина небаченої краси, в руках тримає піднос кришталевий, а на ньому лежить яблучко, з боку на бік перекочується, ніби вихваляється, дивіться мовляв, яке я наливне – щойно з дерева.

Візьми з'їж, Царице-матінко яблучко, не просте, а заговорене. Як розкусиш його – заснеш; що у сні тобі привидиться, все здійсниться, як буде велено.

Не встигли Цар з Царицею отямитися – все зникло, ніби розтануло. Перед ними стара бабця – вчорашня гостя низько кланяється.

– Дякую за прийом ласкавий, живіть довго, миру вам і любові.

Пішла гостя. Дивиться Цариця, а в руці її яблучко, так і проситься: «Відкуси мене».

Піднесла Цариця до губ яблучко, відкусила разочок – накотилася знемога сонна, заснула міцним сном. І бачиться їй, ніби стоїть вона у церкві Святої Богородиці, перед нею на паперті – злиденна, на руках тримає дитину в лахміття замотану, і чує Цариця, ніби хтось каже їй:

– Візьми дитину цієї жінки на руки, принеси в палати білокам'яні, прийми як рідну, годуй, рости, бережи, а там, дивись, і свої дітки з'являться. Тільки це дитя бережи, як зіницю ока, проте дотримуйся однієї умови, щоб мати віддала дитину власною волею, з материнським благословенням.

Прокинулася Цариця, розповіла дивний сон Царю. Негайно наказали слугам вірним відправитися на пошуки бідної жінки.

Побачили її слуги царські, як і очікували, на паперті, з малим дитям на руках.

Оточили, шумлять:

– Віддай дитинку! Цар велів!

Кричати-то кричать, проте царський наказ пам'ятають: «Не брати дитя силою».

Міцніше притискає немовля до грудей мати.

– Не віддам! Краще смерть прийму! Змилуйтеся!

Робити нема чого, слуги повернулися до палацу ні з чим.

– Їдь тепер ти, Царю. Попроси дитя, – посилає Цариця свого милого в недалекий шлях.

Цар зібрався швиденько. Ось і церква Святої Богородиці. Нахилився до убогої.

– Слухай, жінко, не чини опору, віддай дитя, взамін візьми мішок золота. Заживеш ти розкошуючи, синів, дочок ще народиш.

В ноги Царю кинулася жінка:

– Не гнівайся, грізний Царю! Вислухай мене нерозумну! Нікого в мене немає на світі! Помер чоловік, годувальник родини, прив'язалася сума – відмовилася рідня. Бог послав мені доньку-кровиночку. Не треба мені злата-срібла. Як з донечкою розлучитись? Як бути дитині без матері? Не гнівайся, Царю-батечку! Змилуйся!

Повернувся Цар в високі палати, руками розвів.

Зібралася в дорогу сама Цариця ясноока.

– Я піду до бідної жінки, поклонюся низько й розповім їй все, як є.

Пішла до убогої Цариця, заговорила привітним голосом:

– Віддай дитя мені, мила. Житиме вона в палаці, назву своєю донькою. Одягати її стану в шовки-бархати, балувати, вчити грамоті. Не пручайся, не ставай поперек щастя дочки. І твоє життя я забезпечу.

– Царице-матінко, якої ти віри? Хрещена? Якщо так, обіцяй перед святим образом берегти донечку. Не стану я заважати щастю дочки. Видно, милість Божа нам послана. Візьми донечку. Я віддаю її в надійні руки. Про мене не ведіть мови.

Подала дитину мати Цариці на руки. Сама об землю вдарилася і обернулася білою горлицею, тільки люди і почули:

– Надійкою звуть дівчинку.

Привезли Надійку в царські палати, приставили няньок-мамок дюжину, стали купати в золотій купелі, сповивати в мережива, шовки-бархати.

Оголосив всьому світу Цар: «Народилася у Цариці дочка – Царівна Надія».

А біла горлиця звила гніздо під віконцем палацу царського білокам'яного, стала жити біля дочки.

Рік за роком йде, зростає Надійка. До п'ятнадцяти років розцвіла, як маків цвіт. Від лиця білого очей відвести не можна, русява коса нижче пояса. Не натішаться Цар з Царицею на дочку дивлячись. Наряджають, пестять, балують. А Надія розумна не по роках. Дивує вчителів наполегливістю в навчанні та незлобним серцем, чуйним.

Слова людські, що вітер – не здоженеш. Рознеслася по світу звістка, що Царівна Надія – красуня. Стали наречені наїжджати з усіх боків. Каже Цар Надійці:

– Царівно, доню! Прийшла твоя пора. Треба вибрати нареченого – серцю милого.

– Твоя воля, Царю-батечку!

– Неволити не буду. Почекаємо. Доля сама позначиться. Всяка наречена для свого нареченого народиться.

Скликав Цар на бенкет королів, принців, царевичів ближніх і далеких країн.

– Вибирай, дочко!

Подивилася на високих гостей Царівна, повела бровою.

– Батьку, моєї долі тут немає. Не гнівайся на дочку нерозумну.

– Ні, так ні, неволити не стану.

Збирає Цар бенкет в інший раз, запрошує можновладців, бояр, князів та іншу знать.

– Вибирай, Царівно!

– Батьку, тут долі моєї немає. Не гнівайся на дочку нерозумну.

В третій раз збирає Цар бенкет. Скликає він купців усіх країв, багатий люд.

– Змилуйся, батечку, але моєї долі тут теж немає.

Запечалились Цар з Царицею.

Якось сидить Царівна у своїй світлиці, вишиває візерунки вигадливі. На дворі весна-красна, теплом гріє сонечко. Чує Царівна, хтось постукав у вікно:

– Тук-тук, тук-тук!

Підійшла Надія до віконця, а там біла горлиця дзьобиком стукає, ніби в світлицю проситься. Відкрила вікно Царівна – горлиця їй сама в руки кинулася.

Давно Надійка помічала дивну птицю під вікном своїм. То зерна їй кине, то напоїть ключовою водою.

Біла горлиця воркує, щебече весело, наче щось розповідає, летіти не збирається. А Царівна, пестячи її, запитує:

– Подруго моя білокрила, чим стурбована, про що щебечеш ти?

Заговорила птаха раптом людським голосом:

– Не подружка я тобі, а рідна мати. Віддала я тебе Цариці на виховання, нужда змусила. Були ми з тобою жебраки, а тут ти зростала Царівною. Цариця-матінка і Цар-батечко люблять тебе, за свою дочку тримають, бережуть, як зіницю ока, про долю твою дбають.

– Матінко! Скажи мені, як ти зможеш перетворитися й стати людиною? Як обернутися моєю матусею?

– Все, Надійко, у твоїх руках. Ти піди, доню, по світу. Збери людське горе у жменю та дізнайся, яке горе найгіркіше. Допоможи людям, чим зможеш, хай у очах їх, і у віконцях будинків засвітиться світле сонечко. А як буде повна пригорща солоних сліз, піди до моря синього, сльози виплесни. Зашумить, заграє море, високою хвилею на берег накотиться. Потеплішає Земля-матінка яскравою зеленню, квітами вкриється. Обернуся знову я твоєю матінкою.

– Я запам'ятала все, як сказала ти. Піду до людей убогою мандрівницею, подивлюся на світ, роздивлюся, де щастя, а де горе!

– Іди з Богом, доню!

Вилетіла у вікно біла горлиця, полетіла високо в синє небо. Прийшла Надійка до Царя з Царицею, вклонилася низесенько.

– Царю-батечку, Царице-матінко! Любі мої батьки, я дякую вам за любов до мене, в неоплатному боргу в пояс вам низько вклоняюся. Знаю тепер – не ваша я дочка. Відпустіть мене на волю. Рідна ненька напуття дала – повинна його виконати. Піду я по світу злиденною мандрівницею. Не тримайте мене. Що попереду чекає, не станемо зараз загадувати. Благословіть мене, будьте милостиві.

Заплакала Цариця ясноока, зажурився Цар-батечко. Тільки як не побивалися – на своєму наполягла дочка.

На світанку вклонилася низько батькам Надійка, і пішла геть, куди очі дивляться.

Першим зустрівся їй хлопчик при дорозі. Гірко плаче він, розтирає кулачком сльози по обличчю. Царівна й питає:

– Чого плачеш, хлоп’я, хто образив тебе, яке горе з тобою трапилося? Віддай сльози мені!

– Ніхто не образив мене. Пальчик болить.

Взяла Надійка руку хлопчика. Бачить, заноза застрягла в пальчику. Витягла трісочку, подула і хлопчик перестав плакати.

«Ну, от і висохли сльози. Хіба це горе гірке», – думає Царівна.

Сміється дитина, світяться його очі, як два сонечка.

Йде далі Надія. Чує плач. Підійшла ближче. Згорів будинок, над попелищем стоїть чоловік з дружиною, навколо них діти малі. Плачуть, убиваються.

Бачить Надійка, що старий чоловік піднімається на дзвіницю церкви. Вдарив у дзвін – зібрався народ. Говорить старий:

– Люди добрі, трапилася у нашому селі біда велика. Допоможемо погорільцям, пожаліємо усім світом малих діточок. Принесемо кожен: з мішка – пшениці по зернятку, з горщика – масла по ложечці, з бочки – вина по чарочці, з полотна тканого – по ниточці, з кожного двору – по колоді та гвоздику.

Розійшлися люди по домівках. Зібрали все, як було велено. Не пройшло і дня, як бачить Царівна, що біля дороги новий будинок стоїть, грає у вікнах сонечко.

Не забула Надійка сльози погорільців взяти і пішла дорогою далі.

Настала ніч, треба шукати притулку. Бачить, що на краю села хатина стоїть, вікна темні. Підійшла Надія ближче, чує, ніби стогне хтось, примовляє:

– Ой, горе гірке! Ох-ох-ох!

Постукала в двері.

– Заходь, добра людино! Ох-ох-ох!

Придивилася Надійка – на лавці сидить бабуся і гірко плаче.

– Чому плачеш, бабусю? Дай-но мені сльози гіркі.

– Плачу я, дитино, бо старість прийшла – не спиталася, пішла молодість – не попрощалася. Немає сил свічки запалити, піч натопити! Одна я на старості років лишилася.

– Не плач, бабусю! Я зараз скоресенько свічку запалю, пічку розтоплю, обігрію тебе, хліба спечу.

Клопочеться Надія по дому. Тепло, світло в хаті, ніби зійшло саме сонечко. Перестала плакати стара.

– Бог послав мені тебе, дитино.

Зранку пішла Надійка в кожен сусідський будинок, попросила доглядати за старенькою, частіше в хату до неї заглядати. Старість не радість, ніхто від неї не відкупиться, ніхто перед Господом не відмолиться.

Довгою чи короткою дорогою Царівна йшла, багато горя побачила. Звичайно, і щастя зустрічалося. Тільки щастя у всіх однакове, а горе у кожного своє.

Прийшла якось у велике село. На дворі люди стоять, витирають сльози тихесенько. В хаті господиня та семеро дітлахів плачуть над мертвим господарем. Подивилася Надія, серце стислося. Незлобливо подумала: «Ось де горе найбільш гірке». Однак зібралися люди в будинку, помолилися світом всім за грішну душу покійного й провели в далеку дорогу. Кожен дав по копієчці, а хто і гривеничку. Обігріли вдову словами добрими, приголубили малих діточок. Бачить Надійка, що підняла лице вдова, подивилася всім у вічі.

– Спасибі, люди добрі, що прийшли розділити зі мною горе. Дали надію, що підростуть діти малі, сини мої одружаться, повиходять заміж дочки, народять онуків, правнуків, загляне сонце і до нас в віконце.

Йде Надійка далі. Набрала вже сліз повну жменю. Перед нею море синє. Підійшла ближче, поклонилася, виплеснула сльози гіркі. Спінилося, завирувало море грізне, піднялася хвиля висока. Побачила Царівна, що над нею кружляє біла горлиця, об землю вдарилася й обернулася жінкою. Кинулася Надійка до неї, обіймає, цілує і примовляє:

– Матусю, я дуже рада бачити тебе.

– Добре ти мій урок засвоїла, доню. Потеплішала Земля-матінка від доброти твоєї. Скільки доль зігріло твоє серденько, скільки сліз висушило. Та чи знайшла ти найважче горе?

– Мамо, кожне горе гірке по-своєму. Однаково болить серце, розривається, однакові солоні гіркі сльози. Тільки я думаю ось що, матінко:найгіркіше горе – неподільне горе, воно може будь-яку людину з ніг звалити; кожному горю треба встигнути підставити сотню рук, а може й тисячу, тоді ляже на серце воно маленькою вагою.

– Добре сказала, розумнице. Неподільне горе найгіркіше! А тепер повертайся в палац. Цар з Царицею очі виплакали.

– Ходімо зі мною, матінко. Без тебе я не ступлю ногою.

– Ні, доню, не суди мене, я вибираю вільне життя, залишуся білою горлицею. Візьми пір'ячко з мого крила, якщо потрібна моя порада, пусти за вітром.

Не встигла й оком моргнути, як біла горлиця вже махає крилом. Впустила на землю легеньку пір'їнку.

Повернулася Надійка в палац. А радості було! Скликав Цар гостей. Веселяться всі, тішаться, та найбільше – молодий гусляр. Перебирає струни, співає веселі дзвінкі пісні та очей не зводить з Царівни Надії. Здригнулося серце дівоче. Забігла до себе в світлицю, взяла пір'їнку, що з крила білої горлиці випала, легко пустила за вітром. Раптом чує голос рідної матінки:

– Доню, завзятий гусляр – твоя доля, щасливим буде ваш довгий вік, без горя.

Підійшла Царівна до Царя-батечка.

– Батьку! Молодий гусляр – моя доля. Так підказує мені серце дівоче.

Весілля гучне справили. Молоді гарно зажили.

А Цариця ясноока незабаром народила сина – спадкоємця. Ось вже радості було Цареві-батечку.

Біла горлиця звила гніздо під вікном світлиці. Надійка з чоловіком, годували горлицю добірним зерном, поїли джерельною водою. А в одну з весен дивляться, вивела біла горлиця пташенят.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.