Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Вихідні ідеї філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788 -1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Геґелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність.

Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?

світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність наше уявлення про світу стані стабільності утримує те, що світ водночас постає і як воля все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування на рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною)

У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також: відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.

Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен К'єркегор (1813 - 1855), який народився і все життя прожив у м. Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, спрямовану на дослідження іронії у Сократа, К'єркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. К'єркегор став одним із найпопулярні-ших авторів - творців некласичної філософії - значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб'єктивно заглибленим (нагадаю, що К'єркегор є також і класиком датської літератури).

К'єркегор наголошував на тому, що першим і единим предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиб-Сьорен К'єркегор лення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С. К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати.

Першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина пізнати людину узагальнюючими засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна людина може осягнути себе через внутрішнє переживання та самозаглиблення кожна людина проходить три стадії самопізнання і самоутвердження: 1) естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження; 2) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм; 3) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень. У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за К'єркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'єркегора: "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного ". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір "Страх і тріпотіння", у якому К'єркегор описав третю стадію людської са-мореалізації, має підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення етичного'''; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк А враам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. К'єркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

* К'єркегор уперше використав термін «екзистенція» для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі й всілякі межі. Слово «екзистенція» перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. К'єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму впливової філософської течії XX cm.

Неважко переконатися, що і в К'єркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А. Шопенгауера та С К'єркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму. У філософських міркуваннях Шопенгауера та К'єркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. В їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.

Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.

Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від лю-диноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови в її основних складниках і підрозділах разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю. Звідси робився висновок, що за тих умов потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт (1798 - 1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософі", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом, воно має такий зміст: позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережуваного; реальне, на відміну від имерного, ілюзорного; корисне, на відміну від шкідливого; достовірне, на відміну від сумнівного; точне, ясне, на відміну від непевного; конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутносгей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.

Позитивна наука, за О. Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання ''Чому?''' вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія". систематизації знань прояснення мови науки дослідження логіки науки

При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження. Як бачимо, О.Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності.

Ідеї О. Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку «соціологію», яка ґрунтувалася б на наукових засадах.

Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д. С Міль (1806 - 1873) та Г. Спенсер (1820 - 1903). Другим варіантом розроблення "наукової філософії"став марксизм (заснував К. Маркс (1813 - 1883) та розвинув Ф. Енгельс (1820 - 1896).

К Маркс вважав, що в XIX ст. наука сама спромож-Ф. Енгельс на давати відповіді на всі найважливіші питання людського бутгя. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч. Дар-вгна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності.

І Таку концепцію світу К. Маркса назвали "діалектичним матері-ф алізмом".

Основні положення діалектичного матеріалізму К. Маркс окреслив лише в загальному плані. Філософія була в центрі уваги К.Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К.Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості - комунізм.

Свою теорію К. Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К. Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класу моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо в їхньому реальному соціальному втіленні, виявились небезпечними і спрямованими проти людини.

Врешті-решт теорія К. Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати про те, що для марксизма були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму та соціальної міфотворчості.

Нарешті, "природничий матеріалізм" стверджував, що систематизована і з'єднана в одне ціле наука стає справжньою філософією, окреслюючи науково всі основні процеси світу, починаючи від руху атомів і закінчуючи духовними рухами. Основні представники "природничого матеріалізму" - Л.Бюхнер (1824 -1899), Я. Молешот (1822 - 1893), К. Фогт (1817 - 1895).

Отже, напрями розроблення «наукової філософії» у XIX ст., з одного боку, О безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. А з іншого - ^>цим самим вони виявляли певну нечутливість І до питань людської суб'єктивності й духовності, а інколи зображали історію людства як різновид природних процесів.

Ознайомлення з ідеями напрямів створення "наукової філо-софіГ може породити запитання: на яких підставах їх також відносять до початків некласичної філософії? Здавалося б, вони дуже наближені до класичного реалізму і навіть до просвітництва. При вирішенні цього питання важливо звернути увагу на те. що "наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики. Наприклад, позитивізм закликав брати до уваги насамперед спостережуване, культивуючи недовіру до розумового конструювання. Марксизм проголошував тезу про те, що свідомість є ніщо інше, як усвідомлення буття і що будь-які утворення у мозку людини є лише своєрідним "випаровуванням" матеріальної дійсності. Для "природничого матеріалізму" повеління об'єкта поставали основними настановами для розуму. Отже, недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного є спільною рисою у представників "наукової філософії", яка дає змогу побачити їх певне протистояння ідеям класичної філософії.

8.4. Фрідріх Ніцше та ідеї "філософії життя"

Постать Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.т Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора.Його праці досить суперечливі й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" - його палких прихильників, котрі, як Фрідріх Ніцше звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше високо цінував думку А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А. Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф. Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою «волю до волі», тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою І єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,— наголошував Ніцше,- вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... " Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, які «дерево, яким воно повинно бути".

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як «аморалізм» (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями: радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схшьні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом; представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав Ті покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час- М.Горький.

Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах нео-кантіанства та неогегельянства. У неокантіанстві найбільш авторитетними були марбурзька і баденсь-ка школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах (див. тему 9).

Неогеґельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.