Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

СРСР, ООН, ОУН, УПА, УРСР, НТП, ЦК КПРС, КПУ, УШПР, КДБ, УРСС, МТС, УГС, АЕС



План

1. Період «стабілізації» у С/Г.

2. Період «стабілізації» у промисловості.

3. Піднесення дисидентського руху.

4. Культурне і духовне життя в роки «застою».

 

1

Суть подій періоду з 1964 по 1985 р. зводиться до слова «Стабілізація» або «Застій». Після Жовтневого 1964 р. пленумі ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, а йому на зміну прийшов Л.І. Брежнєв, радянське керівництво залучило кваліфікованих учених-економістів і проаналізувало становище у народному господарстві.. Висновки були настільки невтішними, що їх навіть не наважилися опублікувати, але стало зрозумілим, що ситуація вимагає негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ з метою прискорення НТП, інтенсифікації розвитку народного господарства. Головою Верховної Ради СРСР на той час став О. Косигін. Саме тому ці реформи іноді називають Косигінськими.

Почали з С/Г, де передбачалось:

- підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію

- встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції, за здану понад план продукцію встановлювалась більша ціна

- перерозподіл національного доходу на користь С/Г

- заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.

Проте істотних змін на селі не сталось, держава продовжила закуповувати зерно за кордоном. Соціальна сфера оновилась лише ззовні.

Так, у ІХ (1970-1975 рр..), Х та ХІ п’ятирічці приріст продукції аграрного сектору незмінно зменшувався. Констатуючи кризову ситуацію в с/г України, партійне керівництво тримало на контролі питання розвитку аграрного сектору, і врешті-решт у травні 1982 р. було розроблено і прийнято «Продовольчу програму», реалізація якої протягом 8 років мала забезпечити країну основними видами продовольства. Виконання програми оголошувалось всенародною справою і для її реалізації було збільшено фінансування с/г у 2 рази, але виконання програми досягти не вдалося. Це переконливо доводило, що колгоспно-радгоспна система має значні вади і недосконала. Сам колгоспник був мало зацікавлений у результатах своєї праці, екстенсивний розвиток аграрного сектору, низька культура землеробства, неприпустимо високі втрати вирощеної продукції, все це показувало сільській молоді безперспективність праці на селі і вони виїжджали на роботу до міст. В умовах, коли на селі стало не вистачати робочих рук, почалась практика праці у весняно-літньо-осінній період студентів, інженерно-технічних працівників, солдат, тощо на полях, переробних підприємствах та овочевих базах. Якість роботи таких «сільськогосподарських працівників» бажала бути кращою.

До цього слід додати безгосподарське ставлення до земельних ресурсів: бездумні програми меліорації, хімізації та будівництва штучних водойм. Саме в цей час з’являються штучні моря і водойми, що поглинули 1 млн. га чудових родючих земель. Про недоцільність побудови Київського, Кременчуцького та інших водоймищ попереджали науковці, літератори, протестували місцеві жителі, які змушені були переселятися (в період 1972-1986 рр. з різних причин зникло 1502 села!!!), однак ці настрої до уваги керівництвом республіки не брались.

2

У промисловості передбачалося перейти від адміністративних до економічних методів управління , тобто переведення підприємств на господарчий розрахунок, оцінку діяльності підприємств не по валовій, а по реалізованій продукції і т.д. але при цьому відновлюється централізоване управління на рівні союзних міністерств.

На перших порах це дало позитивні результати і економісти називають VІІІ (восьму) п’ятирічку (1966-1970 рр..) «золотою»,оскільки її результати були найкращими за попередні 35 років.Однак, позитивні зрушення відбувалися переважно у важкій промисловості, а виробництво предметів споживання відставало і надалі. Страждала і якість вітчизняних товарів.

Дуже скоро, темпи економічного зростання уповільнились, оскільки реформа не торкалась основ адміністративно-командної системи, не носила комплексний підхід. Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання в НТП від розвинених країн Заходу. Збільшувався бюрократичний апарат, зменшується ініціативність управлінців, посилюється безгосподарність, корупція, організована злочинність та «тіньова економіка». В Україні розвиваються все більше сировинних галузей та паливних, що не рахувалися з екологічними факторами – так, на Україні, що займала 2, 6% території СРСР було 8 АЕС з 16 АЕС в усьому СРСР (тобто половина).

До того ж непродумана надіндустріалізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, інтенсивне спорудження численних штучних «морів» на Дніпрі доповнилося в 70-80-ті роки побудовою мережі атомних електростанцій у безпосередній близькості від великих міст. На Україну, яка займала менше 3% території СРСР, припадало майже 25% всіх шкідливих виробництв. Серед міст СРСР з найвищим рівнем забруднення атмосфери кожне п'яте було розташоване в Україні.

Протягом 60-80 рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, проте він був досить відносним: існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу.До того ж досягався цей добробут за рахунок продажу національних природних багатств (сировини). Десятки мільярдів просто проїдались, замість модернізації підприємств чи вкладання в науку.

3.

1968-1976 рр. – тимчасовий вихід його із підпілля дисидентського руху. Активізації діяльності дисидентів сприяла інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликало хвилю протестів та обурень та існування у Львові самвидавчого журналу «Український вісник» з В. Чорноволом у якості головного редактора, що сприяв консолідації дисидентського руху. Крім того у 1975 р. СРСР підписав Гельсинкський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав та свобод у 35 країнах-підписантах, тому у 1976 р.для сприяння і контролю за реалізацією Гельсинкського акту була створена Українська Гельсинкська Група, яку очолив М. Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація, до її складу увійшли 37 осіб – В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Стус, Ю. Шухевич, І. Кандиба, та інші.Уже через 3 місяці М. Руденко та 23 з них були заарештовані і частина загинула в неволі.

- Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини

- Сприяти вільним контактам поміж людьми різних народів

- Сприяти участі українських делегацій на міжнародних нарадах окремою делегацією

- Сприяти акредитації в Україні представників зарубіжної преси

У соціальній сфері відбулося згортання демократії. У 1967 р. у КДБ було утворене так зване «п’яте управління» по боротьбі з ідеологічними диверсіями, а в дійсності з інакомисленням. Народним масам наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що вони живуть у суспільстві «розвинутого соціалізму», де успішно вирішуються всі питання задоволення всіх їхніх життєвих потреб, процвітає економіка, розвивається наука, освіта, мистецтво. А досягнення у 1980 р. комунізму вже і не потрібно, досягнення комунізму взагалі стало справою віддаленого майбутнього.

До цього додалась політика русифікації, українська культура опинилась критичному стані хоча саме в той час Першим секретарем ЦК КПУ стає Олексій Кириченко (1953-1957рр.), перший українець, в плеяді наступників, що очолив Компартію України. Під час перебування на посту керівника республіканської Комуністичної партії значно зріс відсоток українців серед членів КПУ (бл. 60% загального складу), розпочався короткий період політичної «відлиги», використаний для висунення національно-культурних домагань (ставилося питання про чистоту української мови, створення умов для розвитку національної науки, реабілітацію репресованих українських діячів культури та їхньої творчості, скасування цензури тощо). Його наступником став Микола Підгорний (1957-1963), теж українець. До речі: у жовтні 1964 М.Підгорний став одним з учасників групи вищого партійного керівництва, які підготували і провели зміщення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС (на думку деяких дослідників сам він відіграв вирішальну роль.

У 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ Петро Шелест (1963-1972 рр.),який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в цілому і у мовній сфері зокрема. Але і його не можна ідеалізувати. У часи правління П. Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на серпень-вересень 1965 (заарештовано 24 особи), друга — січень-квітень 1972 (73 особи). У період між двома «генеральними покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянськи настроєних громадян. За ґрати потрапили І. Світличний, В. Чорновіл, брати Горині, В. Стус. Дізнавшись у лютому 1968 про те, що ув'язнені за політичними статтями І. Кандиба, І. Гель, Л. Лук'яненко, М. Масютко, М. Горинь підготували більш як 20 документів антирадянського змісту, П.Шелест не вагаючись підтримав ініціативу КДБ УРСР: «Для припинення каналу передачі антирадянських документів за межі виправно-трудового табору просити КПРС дати вказівку міністерству охорони громадського ладу СРСР про перегляд наявного в Дубровному ВТТ режиму утримання ув'язнених та побачень із родичами». Разом з тим, за занадто україноцентричну позицію, П.Шелест перебував на особливому контролі в Москві. Надходили відомості до Москви, зокрема, за допомогою добре відомого й виправданого в роки радянської влади засобу — анонімних листів. Удару по ідеологічному апарату ЦК КПУ завдала газета «Правда», яка 16 грудня 1965 без традиційного погодження з керівництвом республіканської парторганізації опублікувала статтю секретаря Львівського обкому партії В. Маланчука «Сила великой дружбы». В ній нищівно таврувалися «рецидиви українського націоналізму». Причому це був не просто випад, а справжній виклик керівництву ЦК КПУ, яке начебто проґавило симптоми злоякісної і невиліковної хвороби. П.Шелест різко відреагував на виступ секретаря з ідеології Львівського обкому В.Маланчука і не знаючи, як розв'язати конфлікт, він перевів В. Маланчука зі Львова до Києва, на малопомітну посаду заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти, що фактично означало призупинення партійної кар'єри полум'яного борця з «українським буржуазним націоналізмом». Також у відповідь на цей закид , 20 жовтня 1967 П.Шелест на нараді перших секретарів обкомів, голів облвиконкомів, керівників республіканських міністерств і відомств, відповідальних працівників ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР заявив про «змикання українського буржуазного націоналізму й сіонізму», закликав належним чином підготуватися до протидії цьому «небезпечному союзу». 3 листопада 1969 Брежнєв, прийнявши у Кремлі першого секретаря ЦК Компартії України Шелеста, висловив йому незадоволення «наявними фактами націоналізму в республіці». Далі – більше. У липні 1970 головою КДБ УРСР Москва призначила Віталія Федорчука — беззастережного прибічника придушення дисидентського руху в УРСР.

П.Шелест негативно ставився до питання кримських татар, щодо цього в червні 1966 спеціально звернувся з листом до ЦК КПРС, в якому аргументував недоцільність їх повернення в Крим, а в 1968 — став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни». Взагалі він був прихильник «твердої руки» і у взаєминах з підлеглими, і у вирішенні політичних питань.

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу в керівництві СРСР, П. Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці. Звичайно, П.Шелест не був заповзятим націонал-комуністом, проте він щиро вірив у федеративну структуру СРСР, рівноправність усіх народів. Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники вважали, що появу книжки І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» інспірував сам П.Шелест і вона відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Саме при ньому у 1969 р. постало питання про літературну спадщину В.Винниченка. На рівні ЦК КПУ розглядалося питання про передачу з Колумбійського університету США архіву українського письменника та громадського діяча. Однак задум владної верхівки УРСР не був реалізований. Разом з тим, саме з подачі Шелеста в Академії наук УРСР різного роду покарань зазнали М. Гуць, Л. Ященко (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії), Є. Пронюк (Інститут філософії), М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Попель, І. Ющук (Інститут літератури), Є. Сверстюк (Інститут ботаніки), Р. Юськова (Інститут мікробіології), З. Франко (Інститут мовознавства), В. Завойський (Інститут геофізики), В. Пеньковський (Сектор держави та права), О. Щириця, В. Сазанський (Інститут геології). У Спілці письменників України ідеологічний проробіток завершився виключенням з КПРС Ю. Назаренка, оголошенням суворої догани з занесенням до облікової картки І. Драчу, «громадським судом» членів СПУ І. Немировича, С. Тельнюка, Г. Бойка, І. Гончаренка, Ю. Петренка, Л. Костенко, Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, редактора видавництва «Дніпро» Р. Доценка, друкарки газети «Літературна Україна» Л. Мельник та інших. Гострого осуду зазнала на зборах колег по творчому цеху художниця Алла Горська. У неї буквально вирвали визнання своєї провини й запевнення, що своєю працею з художнього оформлення Донецька вона виправдає високе звання радянського митця.

У своїй книзі «Україно наша Радянська» (1970)багато уваги П.Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу. На початку 1960-х рр. Петро Шелест був одним із натхненників створення унікальної краєзнавчої енциклопедії — двадцятишеститомної «Історії міст і сіл Української РСР». Ідея фундаментальної історичної праці зародилася в П.Шелеста коли він працював першим секретарем Київського обкому КПУ. Під час чергової подорожі по ланах області машина загрузла в болоті. Тож довелося першому секретарю Київського обкому КПУ заночувати в найближчому селі. Там, у помешканні діда, П. Шелест випадково звернув увагу на дореволюційну книжку, в якій містився докладний опис села, зроблений вдумливим дияконом. Ознайомлення з книжкою породило бажання Шелеста створити сучасну науково-популярну працю, яка б переповідала біографії майже 40 тисяч населених пунктів України. У травні 1962 президія ЦК КПУ прийняла спеціальне рішення про підтримку енциклопедичного видання про історію міст і сіл Української РСР. Всю практичну роботу вище партійне керівництво поклало на заступника голови РМ УРСР Петра Тронька та редакцію Української Радянської Енциклопедії на чолі з письменником Миколою Бажаном.

Саме ця книжка, на думку дослідників, і стала останньою краплею у його кар»єрі. Він був усунутий з посади за звинуваченням у потуранні економічному «місництву». Йому на зміну прийшов В. Щербицький (1972-1989 рр..), вищим орієнтиром для якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України. Дуже швидко В. Щербицький зумів сформувати досить кваліфіковану, віддану йому особисто команду виконавців. Головою Ради Міністрів став О.Ляшко, КДБ України очолив В. Федорчук, а новим секретарем ЦК КПУ з питання ідеології став В. Маланчук, під кураторством якого розгорнулася жорстока боротьба із «українським буржуазним націоналізмом».

Конституція СРСР 1977 р.та Конституція УРСР 1978 р. узаконили безмежну владу КПРС, як «ядро політичної системи суспільства». Це означало, що всі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС вступав з Основним законом держави у конфлікт, а значить проти нього починала працювати вся державно-репресивна машина.

4.

Характерними рисами культурного і духовного життя в роки «застою» стали ідеологізація(посилення ідеологічного тиску на суспільство) та русифікація(висування на провідні позиції російської мови й культури і звуження сфери вживання української мови). Відступ від ідеологічних догм, відстоювання традицій національної культури розцінювалися як прояви «буржуазного націоналізму» й «антирадянщини». Кращі представники української культури намагалися зберегти її самобутність і національний колорит.

• Реформа освіти забезпечила перехід до загального обов’язкового навчання, але така обов’язковість вела до знецінення знань, поліпшення матеріального і методичного забезпечення школи, запровадження нових дисциплін. Збільшилася кількість профтехосвітніх і вищих навчальних закладів, орієнтувались на кількісні, а не якісні показники. Але до цього додалась політика русифікації, українська культура опинилась критичному стані. У 1978 р. після директиви під назвою «Удосконалення вивчення російської мови» почалась нова хвиля русифікація по школах, яка була поглиблена ТАЄМНОЮ постановою «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови» за якою вчителі російської мови «за особливо складні умови роботи» навіть отримували надбавку в розмірі 15% до зарплати.

• Центром наукових досліджень залишалась АН УРСР, успішно працювали Інститут проблем матеріалознавства (І. Францевич), Інститут електрозварювання (Б. Патон), діяльність яких спрямовувалася на потреби ВПК. Інститут історії завершив видання багатотомної «Історії Української РСР» і «Історії міст і сіл України» (П. Тронько), але рівень матеріально-технічного оснащення союзних наукових установ був значно вищий за республіканський, тому набула поширення практика переманювання відомих українських учених на роботу до Москви, Ленінграду …

Тоталітарна система вимагала від митців художнього виправдання свого курсу на згортання демократизації, посилення централізму і денаціоналізацію України.Офіційними виконавцями волі партії були відповідні громадські організації – спілки письменників, художників, композиторів тощо.У літературі панував метод «соціалістичного реалізму», на позиціях якого залишалися Микола Бажан, Михайло Стельмах, Олександр Корнійчук. Паралельно існувала «справжня» література, представниками якої були Олесь Гончар (роман «Собор» - шалена кампанія цькування в 1968 р. з ініціативи першого секретаря Дніпропетровського обкому партії О.Ватченка, який назвав його «ідейно хибним» і «пасквільним», що призвело фактично до заборони і роману, і самого автору; з цього почалось «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах) , Ліна Костенко (поетична збірка «Над берегами вільної ріки», роман у віршах «Маруся Чурай»), Іван Драч (поетична збірка «Корінь і крона»), Василь Стус (поетична збірка «Дорога болю»). Поширеним явищем стало вилучення з бібліотек «небажаних творів» чи наукових праць авторів.

У музичному мистецтві зберігали національні традиції державний хор ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського, творче працювали композитори Платон Майборода, Олександр Білаш, Володимир Івасюк.

• Засновниками українського поетичного кіномистецтва стали режисери Юрій Іллєнко («Криниця для спраглих»), Іван Миколайчук («Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ»), Сергій Параджанов («Тіні забутих предків»), Леонід Осика («Кам’яний хрест»).

• Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптор Іван Гончар (пам’ятник Т. Шевченку в Яготині), художники Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Шаталін.

 

Додаткове завдання:письмово дати відповідь на питання:

- Порівняйте явища та процеси (що було спільного і відмінного), характерні для суспільно-політичного життя УРСР за доби десталінізації (1956 – 1954 рр.) та застою (1964 – 1985 рр.)

- Розшифруйте абревіатури:

СРСР, ООН, ОУН, УПА, УРСР, НТП, ЦК КПРС, КПУ, УШПР, КДБ, УРСС, МТС, УГС, АЕС

 

Література

Турченко Ф. Історія України (11 клас) – К: Генеза – 2007 – с.384

Кульчицький С., Шаповал Ю Історія України (11 клас) – К: Генеза – 2005

 

Бойко О. Д. Історія України: Посібник.– К.: Видавничий центр "Академія", 2001. – 656 с.

Довідник з історії України (А-Я) / За ред. І.Підкови, Р.Шуста. – 2-е вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

Історія України /




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.