Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Інтонування



Наголоси і паузи. Готуючись до виступу, слід наперед уявити його звучання. Можна потренуватися перед дзеркалом, щоб поба­чити свій вигляд. Це треба робити ще й тому, що навіть майстерно написаний текст не завжди добре «лягає» на звучання, окремі сло­ва можуть виявитися зайвими, а синтаксичні конструкції — одно­манітними.

Перед початком роботи над інтонуванням тексту треба «осві­жити» в пам'яті зміст. «Робота над інтонацією полягає не в тому, щоб щось вигадувати і витискувати з себе, — писав К. Станіславсь-кий. — Вона відбувається сама собою, якщо існує те, що вона має виявити, тобто думка про внутрішню сутність»'.

Багато мовотворчих, вимовних порад, які пропонував акторам К. Станіславський, не зайві і для звичайного промовця. Наприклад:

«Нехай паузи поділять думку, що викладається, на її складові час­тини, але щоб кожна з цих частин не втрачала своєї належності і безперервності»2.

Логічні паузи, на думку К. Станіславського, «мають одночасно два взаємопротилежні призначення: поєднувати слова у групи (мовні такти), а групи — відмежовувати одну від одної. Між двома логічними паузами треба вимовляти текст і «випльовувати» його частинами»3.

Якщо на підготовчому етапі логічне структурування інформації (матеріалу про предмет) вдало проведено, то воно допоможе віднай­ти потрібні логічні паузи і логічні наголоси у тексті, завершити текст закономірним умовисновком. «Спробуйте по-різному розпо­ділити паузу й наголоси, і ви отримуватимете все нові й нові зна­чення ... паузи разом з наголосом чітко виділяють головне слово, виносять його, немов на таці, і подають окремо від інших»4.

К. Станіславський помітив і таку ваду неуважного мовлення, як пустослів'я, і описав її: «Від часу та від звички зафіксовані слова


починають вимовлятися механічно і підпадають під владу м'язів язика. Такі слова вимовляються, обминаючи свідомість. При цьому відбувається роз'єднання тексту і підтексту. Слова стають пусти­ми, бездушними, холодними, не зігрітими, не виправданими дум­кою, формальними. Так виникає зміщення і мимовільне словогово-ріння, що випереджає роботу думки, почуття, волі та всіх душевних елементів. Вони плентаються за механічно вимовленим словом, як подорожній услід потягу на залізниці»'.

Особливого значення надавав К. Станіславський психологічній паузі у сценічному мовленні та й взагалі у процесі живого мовного спілкування: «Психологічна пауза дає життя думці, фразі й такту, намагаючись передати підтекст. Якщо без логічної паузи мова без­думна, то без психологічної вона позбавлена життя... .Психологічна пауза говорить без слів. Вона замінює їх поглядами, мімікою, ви­промінюванням, натяками, ледь вловимими рухами і багатьма інши­ми свідомими і підсвідомими засобами спілкування. У паузі пере­дають ту частину підтексту, що йде не тільки від свідомості, а й від самої підсвідомості, яка не піддається конкретному словесно­му виразу. Вона не підлягає жодним законам, а їй підкоряються всі без винятку закони мовлення. Психологічна пауза спроможна за­мінити собою логічну, не знищуючи її»2.

Звичайно, К. Станіславський перебільшує самостійність і са­модостатність психологічної паузи, коли зауважує, що вона не підлягає жодним законам, а їй підкоряються всі без винятку зако­ни мовлення. Психологічна пауза — це вже результат інтенції мов­ця, його настановлення на промову, його задуму, тобто всього того, що було вже здійснено на першому етапі підготовки промови — інвенції, сформовано в тезах і доведено на наступному етапі — диспозиції, що, можливо, залишилося поза словами на етапі мов­ного оформлення виступу — елокуції, того, що передумано і пере­жито мовцем на етапі мнемоніки, тобто зміцненні майбутньої про­мови у пам'яті.

Психологічна пауза з'являється на останньому етапі підготовки промови — в акції, тобто в процесі виголошення промови, і тому вона ніби самостійна. Проте тут вона є просто зовнішнім виявом того, що оратор пережив і хоче сказати для слухачів, а у промовця вона зароджувалася, можливо, навіть із задумом в інвенції.

В ситуації живого спілкування частина інформації може пере­даватися за допомогою паралінгвістичних (паравербальних) за­собів: міміки, жестів, поз, кінесики, голосових модуляцій. У книзі Мехребієна «Невербальна комунікація» називають такі показни­ки: міміка, жести, пози — 55 %, інтонація і модуляції голосу — 38 % і лише 7 % інформації залишається для слів'. Такі дані, мож­ливо, є перебільшеними, але вони наводять на думку, що обстежу­валися якісь специфічні комунікативні ситуації, наприклад, на вок­залі (куди?, на який?, скільки?) чи в магазині (почім?, якого?, скільки?). В таких мовних ситуаціях більше слів випускається, ніж говориться, але ці ситуації стандартні, і мовлення в них клішоване, воно не може репрезентувати все, навіть побутове, мовлення, не кажучи вже про наукове, художнє, офіційно-ділове, публіцистичне.

Жести. Готуючись до останнього етапу — виголошення промови (акції), слід продумати, якими можуть бути рухи і жести промов­ця. Якщо рухів буде багато і недоладних, то у слухачів складеться враження, що промовець розгублений, метушливий. Якщо, навпа­ки, їх буде дуже мало і знову ж недоладних, то промовець здавати­меться переляканим, невпевненим у собі.

К. Станіславський писав: «Зайві жести — це сміття. Гра актора, переобтяжена багатьма жестами, подібна до малюнка, зробленого на брудному аркуші паперу... Нехай кожний актор передовсім при­боркає свої жести настільки, щоб не вони володіли ним, а він — ними»2.

Отже, краще буде, якщо промовець наперед продумає кілька «рятівних» рухів, позу, додатковий предмет (ручку, аркуш, указку, папку тощо), який можна буде взяти, щоб знайти місце рукам, підбе­ре до всього цього гарну форму (можна і перед дзеркалом) і ці дії запам'ятає, щоб потім не робити якихось негарних, випадкових рухів або не німіти.

Надмірне хвилювання перед відповідальною промовою чи дуже важливими для промовця слухачами може перейти в переляк і за­шкодити не тільки виголошенню промови, а й здоров'ю промовця (холодок у грудях, оніміння рук, нестача повітря, все забувається, тексту не бачиш).

К. Станіславський описав такі ситуації з акторами, однак ана­логічні можуть траплятися і зі звичайними промовцями: «Ви не можете собі уявити, яким злом для творчого процесу є м'язова судо­ма і тілесний затиск. Коли вони утворюються в головному органі, люди з прекрасним від природи звуком стають хрипливими чи втра­чають здатність говорити. Коли затиск трапляється в ногах, актор ходить, немов паралітик; коли затиск у руках — руки холонуть, пе­ретворюються на кілки і піднімаються, як шлагбауми. Такі ж затис­ки з усіма їхніми наслідками бувають у хребті, шиї та в плечах. Вони у кожному випадку по-своєму спотворюють артиста і заважають йому грати, але найгірше, коли затиск охоплює обличчя і викривляє його, паралізує, змушує скам'яніти міміку... Затиск може з'явитися у діафрагмі та інших м'язах, що беруть участь у процесі дихання, порушити природність цього процесу і викликати задишку»'.

Запобігати таким небажаним явищам можна, добре готуючись до кожного виступу, а також займаючись психологічним тренін­гом і технікою дихання та мовлення. Найбільшою окрасою промо­ви є її зміст, думки, знання. Про це писали ще античні ритори:

«Найбільшою шаною користуються ті промови, виголошення яких супроводжується виникненням знання, якого раніше не було» (Аріс-тотель)2; «Промова мусить квітнути і розгортатись тільки на ос­нові повного знання предмета; Красномовство є чимось таким, що досягається більшими труднощами, ніж це здається, і народжуєть­ся з дуже багатьох знань і старань» (Цицерон)3. Глибокі знання того, про що говорить промовець, дають йому впевненість у собі.

Для того щоб уникнути надмірного хвилювання, промовець може переконати себе в тому, що його думки краще за нього ніхто не висловить, що ніхто краще за нього не знає аналізований ним матеріал, що цей виступ — один з низки інших і якщо буде невда­лим, то є шанс наступний зробити кращим, що кожна невдача — це крок до наступної перемоги, це, зрештою, досвід, через який треба пройти.

Кожний промовець повинен пам'ятати, що розум, воля, емоції мають бути у певній рівновазі і завжди з перевагою здорового глуз­ду. І якщо емоції, воля виходять з-під контролю розуму, то це обо­в'язково негативно позначиться на змісті промови, на її інформатив­ній якості. У кожної людини, а тим паче в оратора, педагога, му­сить бути свідоме ставлення до себе, самооцінка співвідношення власних реальних і потенційних можливостей з реальними суспіль­ними потребами. «Людина є особистістю тому, — писав визначний психолог С. Рубінштейн, — що вона свідомо визначає своє став­лення до оточення і самої себе. Без спроможності свідомо зайняти певну позицію немає особистості»4.

Звучання промови. Для того щоб виробити навички гарно го­ворити (озвучувати текст), потрібно бути уважним до звучання мови, слухати зразкове, живе (природне) мовлення, володіти моду­ляцією голосу, відпрацьовувати техніку дихання і техніку вимови.

Якщо актор має озвучити чужий текст, К. Станіславський ра­дить: «Перш ніж говорити, слід визначити порядок у словах моно­логу і правильно поєднати їх у групи, мовні такти. Тільки після цього можна буде розібрати, яке слово якого стосується і зрозумі­ти, з яких часток складається фраза або ціла думка. Читання за мовними тактами містить у собі важливу практичну користь: воно допомагає самому процесові переживання. Встановлення мовних тактів і читання по них необхідне ще й тому, що вони примушу­ють аналізувати фрази і вникати в їхню сутність. Не осягнувши її, не скажеш фрази усвідомлено.

Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою у поданні, але ще й глибокою за змістом,бозмусить вас постійно думати про сутність того, про що ви говорите»'.

Значною вадою під час виголошення промови, виступу може стати однотонність звучання. Тільки високоавторитетні промовці з глибокими, змістовними думками можуть дозволити собі розкіш говорити однотонне й дуже тихо. Однотонні виступи звичайних промовців не привертають уваги слухачів, не зачіпають свідомість, заколисують одноманітністю, і слухачі мимоволі переключаються думкою на щось своє.

Для того щоб уникати однотонності звучання, промовець ще на етапі елокуції має добирати влучний і образний мовний матеріал, шукати свої, незвичні прийоми поєднання слів і виразів, часом епатажні, вигадливі звороти, в результаті чого його мовлення на­буватиме оригінальних ознак.

Неабияке значення в подоланні одноманітності звучання мають навички володіння модуляцією власного голосу. Модуляцією (лат. тоаиіагіо — розмірність, гармонійність, ритм, від тоаиіог — розмірюю) називають зміну тональності, сили, ритму, звучності го­лосу. Цю мовну здатність оратора високо цінував великий Леонардо да Вінчі: «Модуляції голосу — найпрекрасніша з усіх чарівностей красномовства. Це музика мовлення». Наша мовна практика дає нам приклади прекрасної модуляції звучання, що огортає як свіже лагідне повітря, лл'ється приємно, як чиста вода, оживляє і підно­сить слухачів. 1 навпаки, є настільки однотонне чи дражливе зву­чання, що хочеться «вимкнути» його, як надокучливий транслятор.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.