Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Е. Чикаленко та його співробітники. В. Семиренко, Л. Жебуньов та інші



За всім тим стояла людина, яка, взявши ввесь тягар видання на себе, свідомо і віддано понесла його, як свій національний обов'язок. Був нею Евген Чикаленко, для якого видання єдиної української щоденної газети під Росією стало справою національної чести. Віддав він їй всього себе. Навколо неї скупчив він свої життєві інтереси, вкладав свої кошти, щоб покрити постійні дефіцити, пересічна сума яких виносила річно до 20000 золотих рублів. Та и не самі дефіцити. Постійні клопоти з адміністрацією, постійна небезпека закриття, брак коштів, брак передплатників та різного роду вимоги читачів, непорозуміння між співробітниками – все це лягало на нього, все це купчилося навколо його особи, як видавця. Під вагою всього цього відчував він іноді втому, резиґнацію.

„Остогидло мені вже це – записує він на восьмому році видання – хочеться заховатися від людей, щоб не мати того клопоту и не чути за нього. Але, коли я відійду від газети, вона загине, бо покищо нема кому за неї взятися. Бо вона ще дає дефіцити... А загибель газети від браку передплатників, від недокровности – це ж велика радість ворогам нашим (хоч їм відомо, що неуспіх газети залежить від терору передплатників); це ж страшний удар для справи відродження нашої нації" I закінчує: „покищо кажу собі: ,,а ти, Марку грай!"

I „грав" цей Марко української преси, поборюючи безправства, конфіскати, кари, загрози, арешти. Понад вісім років ніс він увесь тягар видання „Ради", що стояло великою і незабутньою його национальною заслугою.

В цій праці не був він сам. Велику моральну підмогу давала йому його родина. Зокрема гарячу підтримку мав він від старшого сина Левка.

„Крутись, батьку, мотай головою", а „Ради" не покидай – писав він 1909 р., коли треба було покривати дефіцит в 12000 золотих рублів. 1 батько крутився, заставляв дім, покривав дефіцит, записуючи до свого щоденника:... „не покину її, поки не загину".

Крім родини, мав Чикаленко и інших приятелів, з яких в першу чергу треба згадати В. Семиренка, який впродовж всього часу не залишав видання без фінансової підтримки. Був він піонером модерної цукроварної промисловости в Україні, людиною з творчим і великим організаційним хистом. Скромний, привітний в пово-дженню і взаєминах. Всі, хто знав його, кажуть у своїх згадках про нього, про його милий, привітний вигляд, веселу, хоч дещо стриману вдачу, про його змістовну, ділову бесіду, про його глибоку культурність, вроджену скромність та нехіть до розголосу, що особливо виявлялося в його допомозі громадсько-національній справі.

Сконстатувавши, що після покладеної праці, його господарські справи в цукроварні стали на міцний ґрунт, завітав він одного разу до В. Антоновича в Київ і павідомив, що з цього часу передаватиме через його руки кожного року 10% зі своїх прибутків на українські справи та на початок зараз же передав перший даток. I від цього дня впродовж майже 40 років до самої смерти виповняв точно свою обіцянку, збільшуючи часом значно її висоту та докладаючи іноді понад зазначений даток великі квоти.

Був це, як каже у своїх споминах Ол. Лотоцький, з натури „український Никодим, що свою чинність переводив не на людських очах і не для людського ока", а з почуття обов'язку і глибокої любови до батьківщини, що була змістом усього його життя. Впродовж багатьох років допомагав він „Киевській Старині" та іншим виданням. Та найбільша допомога його на національні цілі була після 1905 р., коли впала заборона українського писаного слова. До цього часу припадає його поміч Науковому Т-ву в Києві, Літературно-Науковому Вістнику, „Громадській Думці" і „Раді", не кажучи вже про допомогу письменникам та діячам і то так, що вони не знали від кого ця допомога.

Не мав він часу на якусь іншу діяльну участь в українському громадянському и культурному житті. Був лише за молодих літ членом Київської Старої Громади, в засіданнях якої брав участь хібащо тоді, коли вона потребувала його ділової поради. Інак залишився в тіні, заробляючи, як він казав, для України гроші; бо „кожен повинен робити те, що найкраще вміє"... говорив він часто.

Мав ще Чикаленко підтримку від Леоніда Жебуньова, який увесь свій час і всю енерґію вкладав на те, щоб поліпшити матеріяльно становище газети, придбати якнайбільше передплатників. В найтяжчі часи для „Ради" не вагався він віддати останній свій гріш, бо, мовляв, упадок „Ради" вб'є мене швидше, ніж хороба", на лікування якої той гріш був призначаний.

Врешті добрим помічником і порадником була ще одна людина, а саме М. Синицький, що перші роки провадив адміністрацію „Ради".

 

Ширше громадянство і „Рада". Відгуки. Передплата

Мала „Рада" чимало щирих приятелів і серед ширших кіл суспільства. Чим далі, тим міцніше зв'язувалася вона з читачами по всіх українських землях. Наприкінці 1910 р., опинившись в черговому скрутному матеріяльному становищі, звернулася вона до читачів з особливим закликом приєднувати нових передплатників.

„Щорічні доплати... знесилили нас з матеріяльного боку до кінця... Ми не в силах видавати газети надалі, коли наші передплатники не прийдуть нам на поміч"... писала вона і вказувала, що в противному разі ,,з великим жалем на серці" мусить припинити „Раду" з кінцем 1910 р.

Українське громадянство відгукнулося на заклик. Незабаром прибуло кілька сот нових передплатників. До редакції почали надходити листи з проханням не припиняти газети, з обіцянками допомоги хто чим зможе. Відгукнулися і західньоукраїнські землі.

„Звертаємося до нашої суспільности, – писало ,,Діло" – щоб вона... прийшла з матеріяльною допомогою нашому київському щоденному органу в його нерівній боротьбі з наслідками і теперішніми змаганнями обрусительної палітики російського правительства". Тут же закликало до передплати, вказуючи на національний обов'язок.

Згадавши про те, що українці з-під Росії свого часу „не раз подавали поміч нашому національному розвиткові в Галичині" –закінчувало „Діло" свій заклик такими словами:

„Тепер на нас черта прийти їм на поміч і піддержати єдиний український щоденний орган в серці України – в Києві!"

Наприкінці 1912 р. довелося знову звернутися із закликом, який так само не залишився без відгуку. Наслідком його було збільшення кількости передплатників понад 600.

Перед першою світовою війною „Рада" мала вжа коло 4000 передплатників. Поборюючи перешкоди, почала вона доходити і до ширших народніх має.

Початки територіяльного розгалуження преси під Росією в 1906 р.

Крім згаданих часописів почалося видання ще багатьох інших, як у Києві, так і по інших містах. Але з огляду на адмінстративні репресії не могли вони довго втримуватися. Із загальної кількости 34, чимало припадало на провінцію. Так, напр., в Одесі у січні 1906 р. появився тижневик п. н. „Народное Дело", що за редакцією I. Луценка почав був виходити в мовах російській та українській, як орган місцевої групи українців. По виході першого числа був заборонений владою. Натомість 8.1.1906 р. за редакцією того ж I. Лу-ценка виходить тижневик „Народня Справа", який спіткала така сама доля зразу ж після першого числа. Приблизно за місяць з'яв-ляється новий тижневик п. н. „Вісти" у виданні і за редакцією Л. Шелухинової. Появилося п'ять чисел, після чого з наказу ген.-губернатора Карангозова були „Вісти" так само заборонені. Така ж доля часописів і в інших містах. У Катеринославі з 24.11.1906 р. почав виходити тижневик ,,Добра Порада" за редакцією М. Бикова, а потім К. Джяконова. У вступній статті редакція повідомляла, що стає часописом усього українського народу, який майже виключно складається з селян-хліборобів, та хотіла, щоб „Добра Порада" зробилась „осередком думок усіх тих, хто чесно і щиро бажає стати на поміч робочому народові, хто вважає необхідним боротися з лихоліттям, що чорною хмарою огорнуло народні маси"...

Число це було конфісковано. Друге число вийшло 17.III. 1906 р. Після того появилося ще два числа, відтак з наказу ген.-губер­натора часопис припинено. Одночасно в Катеринославі за редакцією проф. Д. Еварницького 26.11. появилося перше число тижневика п. н. „Запорожжя", яке зараз же було конфісковане, а часопис забо-ронений. Не минула така ж доля і двотижневика – органу соціял-демократії п. н. „Боротьба".

Врешті з 26.III. у Харкові за редакціяю М. Міхновського почала виходити щоденна газета п. н. „Слобожанщина". Перше число появилося з портретами Гонти і Залізняка. На цьому і стала. А 15.IV редакція розіслала таке повідомлення:

„Редакція „Слобожанщини" оповіщає читачів, що через незалежні обставини редакція вважає необхідним часово припинити видання часопису, аж поки не почне функціонувати виключно українська друкарня... Уся передплата і комісіонні повертаються".

Сподівання редакції в скорому часі не оправдалися. Щойно 1912 р. почав М. Міхновський видавати у Харкові тижневик п. н. „Сніп", що протримався до 1913 р.

Не ліпші умови, в яких довелося існувати українській пресі, були і в наступних роках.

 

Партійна преса,, Слово" Виникнення.

Співробітники. Зміст. Завдання

Після згаданої вже „Боротьби" довше пощастило протриматися тижневику „Слово". Був це центральний орган української партії

соціял-демократів (УСДРП). Почав він виходити з 11.IV. 1907 р. При матеріяльній підтримці петербурзької української соціял-демократичної організації (головго одного з її членів – М. Шадлуна) і за фактичним редаґуванням колеґії в складі: С. Петлюри, М. Порша, Вал. Садовського та Я. Міхура. До кінця 1907 р. офіційним видавцем-редактором була Ол. Королева, після якої підписував часопис як відповідальний редактор С. Петлюра. Сили були обмежені. Головний тягар лежав на згаданій Колеґії, серед якої вправним журналістом був, власне тільки С. Петлюра, Решта щойно починали свою журналістичну роботу. Серед постійних співробітників були: Гр. Коваленко (Сьогобочний), і Дм. Донцов. До найактивніших належав також А. Жук (А. Вовчанський). 3 інших I. Мазепа, (псевд. Андрієвський), В. Дорошенко (В. Білоцерківський), Л. Юркевич (Л.Рибалка), Дм. Дорошенко, В. Чехівський, В. Степанківський (В. Коваль). 3 поетів та письмиенників: С. Черкасенко, Гр. Чупринка, Дніпрова Чайка, П. Тенянко та інші. Основна праця лежала на членах редакційної колеґії. Так, М. Порш (псевд. М. Гордієнко, М. Чацький, Полуботок) писав на політичні, економічні та національні теми, що пізніш вйшли п. н. „Про автономію України", С. Петлюра (С. Сімон, П-ра) спинявся на темах національно-культурних і літературних, Я. Міхура (Хв. Кучерявий) дав низку статтей на робітничі теми, врешті В. Садовський писав головним чином на теми економічного і політичного характеру.

Напочатку „Слово" ставило своїм заеданиям політичне і соціяльне освідомлення ширшого читача, вважаючи, що національна свідомість прийде разом із соціяльною. Прихильником такого становища був М. Порш. Іншої думки були С. Петлюра, В. Садовський та Я. Міхур. Вважали вони потрібним, щоб „Слово" жвавіше реаґувало на прояви української дійсности, виразно виявляючи свою позицію у визвольній українській боротьбі. Перевагу згодом взяла ця остання думка, що и повела часопис в напрямі захисту українських національних потреб по лінії інтересів українського робітництва.

Розходилося „Слово" в кількості приблизив тисячі примірників. Для українського політичного партійного органу на ті часи була ця кількість чимала. Але була вона невстачальна, щоб покрити всі сподівані і несподівані витрати.

Передплатниками спочатку були, головним чином, члени партійних труп. Пізніш коло читачів поширилося безпартійним учительством і селянством. Не останнє місце мала і студентська молодь.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.