Співвідношення сил на світовій арені після Першої світової війни. Паризька конференція 1919 року.

Підсумки Першої світової війни, що закінчилася підписанням 11 листопада 1918 р. Комп'єнського перемир'я, підбито на Паризькій мирній конференції, що розпочала свою роботу у січні 1919 року і тривала рік¹³. Її метою були недопущення нових конфліктів, які б могли перерости в нову війну, розробка і укладення мирних договорів між державами Антанти, які перемогли у війні, і державами Четверного союзу, які розпочали і програли її. В ході конференції країни Антанти надали великі територіальні переваги державам на схід від Німеччини — Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії¹⁴ з метою створити “санітарний кордон” для захисту від більшовицької Росії. Крім того, було вирішено, що країни Антанти підтримають антибільшовицький рух в Росії та розпочнуть інтервенцію на її територію. Нові держави, що утворилися на теренах колишньої Російської імперії, такі як УНР, ЗУНР, Грузія, як і сама Радянська Росія, на конференцію запрошення не отримали.

Делегації кожної з держав-переможниць переслідувала виключно власні інтереси, мало турбуючись про запобігання міждержавних конфліктів, тому порядок роботи конференції не відзначався демократичністю, малі країни були фактично відсторонені від обговорення питання. Хоча у конференції приймали участь представники 32 держав, проте головні питання вирішувалися «Радою десяти» (по два представники від країн-переможниць — Англія, Франція, США, Італія, Японія) та «Радою п’яти» з міністрів закордонних справ цих країн. Реально ж всі рі шення при ймалися «Радою ч отирь ох» — президент США В. Вільс он, британсь кий прем’єр-міністр Д. Ллойд-Джордж, французький прем’єр Ж. Клемансо¹⁵ та італійський прем’єр Орландо, а частіше — неофіційною «радою трьох»: Ллойд-Джорджем, Вільсоном та Клемансо. На засідання останніх не допускали ні журналістів, ні стенографістів і вони проводилися в закритому режимі.

Основними бажаннями країн-переможниць були:

· Франція, де після війни побутувало гасло “Німці за все заплатять”, намагалася економічно послабити свого давнього суперника — Німеччин у, встановити кордон по р. Рейн, заволодіти економічно розвинутими землями Німеччини (лівий берег Рейну, Саарський кам'яновугільний басейн), загарбати частину османських володінь;

· Великобританія, відібравши майже всі німецькі колонії в Африці та інтернувавши кораблі німецького військового флоту на своїх базах, керувалась гаслом: «У Англії немає постійних союзників, є постійні інтереси». Тому вона прагнула зберегти сильну Німеччину як противагу Франції на континенті;

· США, що перетворилися за роки війни на кредитора Європи^16, в документі, який отримав назву «14 пунктів» президента В. Вільсона», намагалися не допустити нового переділу світу, відстоювали право європейських націй на самовизначення і утворення у Східній Європі самостійних держав, що змогли б стати противагою як Німеччині, так і Британії та Франції. Крім того, Вільсон вимагав свободи торгівлі і мореплавання, говорив про необхідність роззброєння та створення міжнародної організації з підтримки миру — Ліги Націй.

«Українське» питання на конференції. Об’єднана делегація ЗУНР і УНР, які виникли на уламках Російської та Австро-Угорської імперій, прибула на Паризьку мирну конференцію, яка вирішувала долю повоєнної Європи, у січні 1919 р., однак представники кожної з держав діяли самостійно і неузгоджено. Жодна з делегацій не отримала підтримку з боку країн Антанти — переможниць у війні. Делегація ЗУНР вимагала зупинення наступу Польщі на Східну Галичину. Франція ж підтримувала відродження Польщі, як буфера між Радянською Росією та країнами Західної Європи. Польська делегація переконувала версальських миротворців у тому, що утворення незалежної української держави буде корисним для переможених Німеччини та Австрії, оскільки українці уклали мирний договір з цими країнами в ході війни. Злий жарт з українцями зіграли тогочасні атласи та карти, на яких не було вказано існування такого народу, як українського.

У липні 1919 р. представники Антанти визнали право Польщі на окупацію Східної Галичини, заселеної українцями. Офіційно входження Східної Галичини до Польщі було зафіксоване у Ризькій угоді 1921 р. між радянською Росією та Польщею, а остаточне приєднання до Польщі було закріплене Радою послів Антанти 1923 року. Польська сторона обіцяла надати українським землям автономію, проте з прийняттям нової конституції Польщі 1925 р. “забула” це зробити.

¹³ З 18 січня 1919 р. по 21 січня 1920 року.

¹⁴ Найбільші за площею територіальні надбання отримала Румунія: Трансільванію, частину Банату, Північну Буковину, окупувала Бессарабію.

¹⁵ Ж. Клемансо був також обраний головою Паризької мирної конференції.

¹⁶ США надали країнам Європи за роки війни 16,5 млрд. доларів кредитів.

2. Версальський мирний договір. Версальський договір. Після довгих дебатів, 28 червня 1919 р., було укладено Версальський мирний договір

країн Антанти і Німеччини, відповідно до якого Німеччина визнавалася винною у розв’язанні війни і мала бути покарана. За договором Німеччина позбавлялася всіх колоній¹⁷, втрачала 1/7 частину території, 1/12 частину населення. Армія, створена до війни за принципом загального військового обов'язку, мала стати професійною з чисельністю не більше 100 тис. чол. (у тому числі 4 тис. офіцерів). Німеччині було заборонено мати авіацію, важку артилерію тощо. Німеччина повинна була сплатити репарації країнам Антанти протягом 30 р^18. в баснословній сумі 132 млрд. золотих марок^19, з яких 52% повинно було дістатися Франції, 22% — Британії, 10% — Італії, решта — Японії, Греції, КСХС, Румунії, Португалії, Бельгії²⁰ (реально Німеччина виплатила більше 21 млрд. марок золотом, отримавши до 1932 р. натомість 39 млрд. марок кредитів, але у 20-х роках така сума була справжнім шоком як для населення, так і для фінансової системи Німеччини). Територіальні втрати Німеччини:

· Ельзас і Лотарингія поверталися Франції;

· «польський коридор» (частина Верхньої Сілезії, Померанії і Східної Пруссії) відходив до Польщі, яка отримала вихід до Балтики;

· Данциг (Гданськ) ставав «вільним містом» під захистом Ліги Націй;

· частина Шлезвіг-Гольштейну за плебісцитом²¹ відходила до Данії, а округи Ейпен, Мальмеді і Морене — до Бельгії;

· округ Мемель з центром у Клайпеді переходив у відання держав-переможниць (у 1923 р. приєднаний до Литви).

· Са арський вугільний басейн залишався у Німеччині , але на 15 років він переходив під управління Ліги Націй, після чого мав відбутися плебісцит; шахти експлуатувалися Францією. Увесь лівий берег Рейну, і 50 км правого демілітаризовувалися і окуповувалися військами Антанти на 15 років.

Крім Версальського договору країн Антанти та Німеччини з її союзницями також були укладені договори:

· 10 вересня 1919 р. підписано Сен-Жерменський договір з Австрією. Південний Тіроль, Юлійська Крайна, Істрія, крім міста Фіуме (Рієка), що ставало вільним містом, відходили до Італії. Богемія, Моравія і Сілезія відходили до Чехословаччини; Боснія і Герцеговина, Далмація, Крайна, Словенія — до КСХС; Буковина — до Румунії; Східну Галичину окупувала Польща. Австрія повинна була також виплатити репарації, їй заборонявся аншлюс²² з Німеччиною, дозволено мати лише 30-ти тисячну армію;

· 27 листопада 1919 р. підписано договір в Неї-сюр-Сен з Болгарією. Вона втратила вихід до Егейського моря — Західну Фракію, що відійшла до Греції; частина Македонії переходила до КСХС; Південна Добруджа залишалася у складі Румунії. Протягом 37 років Болгарія повинна була платити репарації;

· 4 червня 1920 р. з Угорщиною було підписано Тріанонський договір, за яким її населення зменшувалося у 2,5 рази, а територія — у 3 рази. Вона втратила Трансільванію і частину Банату, що відійшли до Румунії. До КСХС відходили Воєводина і Хорватія, до Чехословаччини – Закарпаття. Військову повинність заборонено, чисельність армії не повинна була перевищувати 35 тис.;

· 10 серпня 1920 р. за Севрським договором з Османською імперією вона була поділена між Британією (отримала мандат на Палестину, Трансіорданію, Ірак, протекторат над Єгиптом) і Францією (мандат на Сирію і Ліван, протекторат над Марокко і Тунісом). Мармурове море було відкрито для всіх кораблів.

У зв'язку з революційними подіями в Туреччині — ліквідацією султанату і проголошенням президентом республіки Мустафи Кемаля — Севрський договір у силу не вступив, а в липні 1923 р. укладено Лозаннський мирний договір, за яким Туреччина зберегла свою державність і домоглася визнання незалежності з боку країн Антанти.

Найбільш незадоволеною з країн Анта нти виявилася Італія — “переможена серед переможців”, яка отримала менше територій, ніж бажала.

3. Створення та діяльність Ліги Націй у міжвоєнний період (1919-1946 р.). Утворення та діяльність Ліги націй. За ініціативи президента США В. Вільсона була утворена Ліга Націй

(1919²³ — 1946), метою якої були розвиток співробітництва між державами і досягнення миру і безпеки між народами. Однак після ознайомлення з її статутом конгрес США відмовився від вступу своєї країни до цієї організації. Спочатку членами Ліги стали 44 країни, потім їх кількість зросла до 52. Переможені у війні країни та Радянська Росія до Ліги не входили.

¹⁷ Того і Камерун переходили до Англії та Франції, Таньганьїка — Англії, Руанда і Бурунді — Бельгії, Маршалові, Маріанська та Каролінські острови в Тихому океані, китайська область Цзяочжоу та концесія в Шаньдуні — Японії.

¹⁸ Терміни виплати репарацій з часом збільшувався, так на Гаагській конференції 1929 р. він сягнув 55 років, а на Лозаннській конференції 1932 р. було вирішено припинити стягнення репарацій.

¹⁹ Рішення саме про таку суму було прийнято пізніше — на Лондонській конференції 1921 року. У Версальському договорі було записано аванс у

20 млрд. марок.

²⁰ Такий процентний розподіл репарацій прийнятий на конференції у Спа 1919 року.

²¹ Плебісцит — всенародне голосування.

²² Аншлюс (з нім.) — возз’єднання, об’єднання.

²³ Робота Ліги Націй розпочалася 1920 р., після вступу у дію Статуту Ліги Націй 10 січня 1920 року. 16 січні відбулося перше засідання Ради Ліги Націй, а 15 листопада у Женеві — перша сесія Ассамблеї Ліги Націй.

Ліга Націй увела поняття «мандат»²⁴ і «підмандатна територія» — країни-переможниці брали «під опіку» колонії переможених країн. Англія отримала мандат на колишні турецькі території — Іран та Палестину, німецькі колонії у Східній Африці. Франція отримала мандат на турецькі Сирію та Ліван, Японія — на Каролінські, Маріанські та Маршалові острови в Тихому океані.

Основні органи Ліги: Асамблея представників членів організації, Рада Ліги (складалася з п’яти держав-переможниць: США, Англія, Франція, Італія та Японія), постійний Секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Місце перебування організації — Женева.

Основні питання міжнародного життя, які розглядала Ліга Націй у міжвоєнний період:

· у 20-і рр. — суперечки між Швецією та Фінляндією за Аландські острови; плебісцит у Верхній Сілезії, польсько-литовський конфлікт через Вільнюс, болівійсько-парагвайський конфлікт через нафтоносну область Чако, японську агресію в Китаї, проблеми роззброєння. 1926 року до Ліги увійшла Німеччина;

· у 30-і рр. — італійська агресія проти Ефіопії, допомога Німеччини та Італії франкістам в ході громадянської війни в Іспа нії, аншлюс Німеччин ою Австрії. В цей період Німеччина та Японія вийшли з Ліги, а СРСР став її членом у 1934 р., проте у 1939 р. за вторгнення до Фінляндії він був виключений з Ліги.

Ліга Націй намагалася перешкодити розв'язанню військових конфліктів, однак реально не зуміла прийняти жодного дієвого рішення з метою зупинити агресора, оскільки система прийняття рішень була дуже складною, механізму їх впровадження не було, документи мали переважно декларативний характер. Тому ця організація була ліквідована 1946 року, хоча фактично вже не працювала з початку Другої світової війни (1939 р.).

4. Спроби перегляду повоєнних договорів у 20-х рр. XX століття: а) міжнародні конференції 20-х років; пакт Бріана-Келлога (1928 р.)

Недосконалість Версальської системи договорів. Версальська система договорів хоча і забезпечила мирний розвиток Європи протягом майже 20 років, проте була недосконалою:

· між колишніми країнами-союзницями в ході війни була відсутня єдність з питань повоєнного врегулювання;

· велика частина кордонів у Європі були проведені не враховуючи історичні кордони та права народів — німці проживали у Франції, Польщі, Чехо-Словаччині, Данії; українці — в Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині тощо;

· деякі народи так і не отримали власної державності — українці, хорвати та ін.;

· Італія вважала себе обділеною територіями;

· Росія була усунена від вирішення міжнародних питань;

· залишалося відкритим питання колоній;

· Німеччина повинна була виплатити просто астрономічну суму репарацій.

Уряд Німеччини фактично відмовився виплачувати ці гроші, мотивуючи свої дії важкою фінансовою ситуацією в країні. Крім того, у січні 1923 р. Німеччина перестала постачати вугілля у Францію, порушуючи попередні домовленості.

У відповідь на це 11 січня 1923 р. франко-бельгійські війська окупували Рурську область та Рейнську область – «промислове серце» Німеччини. Уряд країни закликав населення не співробітничати з окупантами, не працювати на виробництві, а Німеччина продовжувала виплату заробітної плати у цьому регіоні. Це призвело до гіперінфляції — ці на одн ого американськ ог о д ола ра дор і в ню в ала сотням мільярдів ма рок ; кр і м того, з росл о безробі ття, з низилася заробітна платня.

У серпні 1923 р. Німеччину охопив загальний страйк. У результаті посилився вплив радикальних партій: лівих — комуністичних і правих — фашистських. Лідер до цього невідомої націонал-соціалістичної партії А. Гітлер навіть закликав до походу на Берлін та зміни уряду.

Для пошуку компромісу у цій ситуації за ініціативи США було вирішено створити комісію експертів. Франція та Бельгія, не бажаючи загострювати конфлікт, вивели свої війська та погодилися на перегляд репараційних зобов’язань Німеччини.

Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. Для розгляду далекосхідних питань у листопаді 1921 — лютому 1922 рр. була скликана Вашингтонська конференція 9-ти держав — США, Великобританії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Китаю. Найактивніший учасник конференції — США, які намагалися встановити контроль над Азійсько-Тихоокеанським регіоном.

Офіційна мета конференції — обмеження морських озброєнь і вирішення проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. В основному її рішення були спрямовані на обмеження програми Франції по збільшенню свого флоту і зменшенню впливу Японії, яка втрачала свої позиції в Китаї. США вимагали припинити в усіх країнах будівництво великих військових кораблів.

13 грудня 1921 р. підписано договір «чотирьох держав» — США, Британії, Франції та Японії, який, в цілому, був договором про ненапад у зоні Тихого океану та недоторканості острівних володінь країн-переможниць. Країни, що підписали дог овір, дом овилися «поважати всі пра ва стос овн о ї х острівних володі нь … у зоні Тихого океа ну». США надавалася можливість «придбання» островів у регіоні.

6 лютого 1922 р. підписано договір про обмеження морських озброєнь (договір «п'яти держав») між США, Британією, Францією, Японією та Італією строком на 15 років. У ньому визначалася кількість лінкорів, що їх могли мати держави-учасниці, у такій пропорції: по 5 для США і Англії, 3 — для Японії, по 1,75 — для Франції та Італії. Було вирішено заморозити будівництво лінкорів на 10 років. Обмежень на інші класи кораблів не встановили.

²⁴ Мандати були трьох категорій — А, В, С. Метою країни, що отримала мандат категорії А було підготувати підмандатну територію до незалежності.

Японії, Англії і США не дозволялося укріплювати свої бази на островах. Від цього виграли США, що мали однакову кількість кораблів з Англією та Японія, яка щойно закінчила будівництво нової бази на о. Бонін.

Одним з найскладніших на конференції вважалося питання Китаю. 6 лютого 1922 р. підписано договір «дев'яти держав», у якому йшлося про дотримання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Китаю і дотримання принципу «відкритих дверей», тобто «рівних можливостей, що відкриваються у Китаї для торгівлі і промисловості всіх націй». Фактично, це давало перевагу США в Китаї, оскільки до цього останній був поділений на сфери впливу тільки Франції, Англії та Японії. Держави-учасниці обіцяли не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, з метою здобуття переваг для себе. На той час у Китаї існували 2 уряди: у Пекіні — монархічний, у Кантоні — республіканський на чолі з Сунь Ятсеном, які ворогували між собою. Іноземні громадяни мали право екстериторіальності — тобто у разі порушення ними китайських законів вони не підлягали юрисдикції Китаю.

Вашингтонська конференція зафіксувала нове співвідношення сил на Далекому Сході на користь США та Японії.

Спроби перегляду повоєнних договорів у 20-х pp. Генуезька конференція. Після підписання Версальського договору та договорів з союзниками Німеччини міжнародна ситуація в Європі стабілізувалася. Однак «відкритим питанням» залишалася Радянська Росія: європейські уряди не визнавали більшовицького режиму, намагалися ліквідувати його під час громадянської війни у Росії; радянський уряд відмовився розраховуватися за царськими кредитами. Це стримувало її міжнародне визнання і розвиток торгівлі. Винятком став торговий договір Росії з Англією 1921 року.

Початком виходу Росії з міжнародної ізоляції стала Генуезька конференція, яка проводилася з квітня по травень

1922 року. Основне питання конференції — взаємне визнання боргів. Країни Антанти висунули вимогу перед Радянською Росією компенсувати їх дореволюційну власність, яка перейшла до рук держави після Жовтневої революції 1917 року. Однак Росія погодилася оплатити царські борги у тому випадку, якщо європейські держави відшкодують збитки від інтервенції 1918 — 1920 років. Оскільки остання сума²⁵, з точки зору Росії, перевищувала борги періоду царизму та Тимчасового уряду^26, а європейські країни це не влаштов увало, — конфер енцію було припинено. Єдиним практичним результатом конференції стало визнання Радянської Росії повноправним учасником міжнародних відносин без будь-яких поступок з її боку.

Практичним наслідком переговорів став договір між Радянською Росією та Німеччиною (країнами, «ображеними Версалем»), укладений у містечку Рапалло 16 квітня 1922 р., за яким країни визнали одна одну і встановили тісні політичні, військові та економічні зв'язки. Договір супроводжувався таємною домовленістю: в обмін на воєнно-технічні знання Росія надає німцям бази для випробування нових зразків озброєнь і тренування німецького ві йськов ог о персона л у^27. В Сара тові ств орено центр хімічної війни, в Ка зані — танковий центр, в Липецьк у — авіаційний центр. Після Рапалло зав'язалися найтісніші контакти Росії і Німеччини, особливо у військовій сфері: з

1923 р. практикувала ся спіл ьна підготовка офіцерів Червоної Арм ії і Рейхсвер у, пр овадився обмі н військовими техн ологіями. На тер иторії СРСР таємно вироблялися підводні човни, інша зброя для Німеччини, забороне ні у Версалі. Тим самим радянське керівництво таємно сприяло відродженню воєнної сили німецького мілітаризму.

²⁵ 39 млрд. золотих карбованців.

²⁶ Близько 18,5 млрд. карбованців.

²⁷ Безыменский Л. Гитлер и Сталин перед схваткой. — М., 2000. — С. 59—8

Взаємні кредити становили 700 млрд. марок. У квітні 1926 р. між СРСР і Німеччиною підписано договір про ненапад і нейтралітет.

Рішення Гаагської, Лозаннської та Локарнської конференцій. Ідентичні генуезьким фінансові питання розглядалися і на Гаагській конференції влітку 1922 р., однак теж безрезультатно. Сподівання західних країн отримати хоча б часткову компенсацію за втрачене в Росії майно чи часткове повернення боргів не справдилося.

На Лозаннській конференції 1922 — 1923 рр. укладено договір європейських країн та Туреччини, що замінив Севрський договір. Відповідно до Лозаннського договору встановлені сучасні кордони Туреччини.

За Локарнськими угодами жовтня 1925 р. гарантована недоторканість кордонів між Францією і Бельгією та Німеччиною (Рейнський гарантійний пакт). Східні кордони Німеччини гарантуванню не підлягали. Німеччину було прийнято до Ліги Націй. З Саарської області виводилися французькі війська.

Поступово країни Європи відходили від принципів Версалю, ставали на шлях визнання СРСР, і до 1925 р. він був визнаний 22 країнами.

Пакт Бріана-Келлога. З ініціативи міністра закордонних справ Франції А. Бріана і державного секретаря США²⁸ Ф. Келлога з метою забезпечення миру в Європі 27 серпня 1928 р. у Парижі було підписано пакт Бріана-Келлога, за яким країни-учасниці пакту відмовлялися у взаєминах між собою від війни як знаряддя політики. Спочатку його підписали 15, а на 1929 р. — 64 країни.

Однак економічна криза 1929 — 1933 рр. зруйнувала багато міжнародних домовленостей, система договорів, що існувала, не змогла втримати фашистську агресію 30-х рр., не запобігла Другій світовій війні.

б) плани Дауеса (1924 р.) та Юнга (1928 р.)

У 1924 р. голова американської репараційної комісії, директор банку Моргана у Чикаго Ч. Дауес запропонував знизити суму репарацій, встановити розмір їх виплати з поступовим збільшенням і надати Німеччині кредит у 800 млн. золотих марок для стабілізації її валюти — так званий «план Дауеса». На Лондонській конференції в липні-серпні 1924 р. цей план, розрахований на 5 років, було затверджено. Відповідно до нього:

· Франція повністю виводила свої війська з Руру;

· за шість років Німеччина виплатила 7,5 млрд., а отримала кредитів на 21 млрд. марок;

· для покриття репарацій в Німеччині збільшувалися непрямі податки на товари широкого вжитку (цукор, тютюн, пиво, горілку, взуття, одяг тощо). При цьому дані надходження йшли не до Німеччини, а в касу комісара по податках, якого призначав генеральний агент по репараціях^29;

· німецькі залізниці вилучалися з ведення держави і передавалися спеціальному комісару по дорогах; залізничні тарифи ж збільшувалися.

Внаслідок впровадження цього плану вплив США на економіку Німеччини посилився, а французький – зменшився.

Наступним кроком для врегулювання фінансових питань став «план Юнга» (1929³⁰—1931 рр.), вироблений комітетом фінансових експертів на чолі з американським підприємцем та банкіром О. Юнгом. Він передбачав:

· зниження розміру щорічних платежів Німеччини та відміну цілого ряду фінансових обмежень;

· ліквідацію іноземних контрольних органів, які стежили за порядком та сумами виплат; одночасно створювався Банк міжнародних розрахунків, який фінансував важку та військову галузі промисловості Німеччини;

· загальна сума репарацій знижувалася до 113,9 млрд. марок, а строк їх виплат розтягувався на 59 років³¹;

· окупаційні французькі війська достроково евакуювалися з Рейнської зони (у 1930 р. замість 1935 року).

У 1932 р. на Лозаннській конференції за ініціативою Англії Німеччина взагалі звільнилася від виплати репарацій, виплативши 21,8 млрд., отримавши при цьому кредитів на 38 млрд. марок.

Всі ці заходи дали можливість не тільки стабілізувати економічну ситуацію в Німеччині, а й підняти військовий потенціал країни.

1. Охарактеризуйте наслідки поразки Німеччини у Першій світовій війні у фінансовій сфері. Які кроки були зроблені міжнародним співтовариством для зменшення німецьких репарацій? Які наслідки вони мали? 2. З якою метою і які країни брали участь у Паризькій конференції? Розкажіть про наслідки Версальського договору для Німеччини. 3. За що йшло суперництво великих держав на Далекому Сході? 4. Охарактеризуйте становище в Європі після укладення Версальського та інших договорів.

²⁸ Посада державного секретаря США аналогічна посаді міністра закордонних справ європейських держав.

²⁹ Генеральним агентом по репараціях став представник американських монополій Г. Паркер.

³⁰ В остаточній формі затверджений Гаагською конференцією в січні 1930 року.

³¹ Тобто теоретично Німеччина повинна була виплачувати репарації до 1988 року.

Поиск по сайту: