Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Поняття демократії.





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Зародження демократії як форми політичної системи суспільства розпочинається ще в V ст. до н.е. зі зборів повноправних громадян грецького полісу. Звичайно, що тогочасна демократія була обмеженою — права голосу не мали жінки, раби та переселенці з інших міст. Як в Давні, так і Середньовічні часи в усьому світі панували монархії і ідеї демократії, спочатку як обмеження влади монарха, почали відроджуватися в Англії з XIII століття. Перша буржуазна республіка виникла в Нідерландах у XVI ст., проте широко охопили ідеї демократії Європу після Французької революції кінця XVIII століття. Протягом XIX — першої половини XX ст. абсолютні монархії фактично зникли з карти Європи, де панівними політичними режимами стали або конституційні (обмежені) монархії, або республіки.

Сьогодні під демократією розуміється форма політичної системи суспільства, за якої єдиним джерелом влади визнається народ. Демократія передбачає виборність органів влади (обирається вищий законодавчий орган влади — парламент, органи місцевого самоврядування), поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, підпорядкування меншості більшості, захист прав меншості, наявність і державний захист політичних прав і свобод.

Демократичні цінності в індустріальну добу (XIX — перша половина XX ст.) розвивалися в провідних промисл ово р озвинених країнах (США, Британія, Франція). Саме тут поступов о розширювалися права виборців , формувалися багатопартійна система та громадянське суспільство.

2. Пріоритети і соціальна база лібералізму, консерватизму. Лібералізм та консерватизм, їх пріоритети і соціальна база. Одним з провідних напрямків суспільно-

політичн ої думки у розвинутих країнах світу першої половини XX ст. став лібералізм (від лат. liberalis — що стосується свободи, притаманний вільній людині). Лібералізм сформувався і утвердився в європейських країнах у період розвитку капіталізму «вільної конкуренції» у другій половині XIX ст. Його характерними рисами є космополітизм, толерантність, гуманізм, демократизм, індивідуалізм, наголос на самоцінності особистості, яка має природжені рівні права. У політичному плані він ґрунтується на визнанні прав людини, поділу влади (на законодавчу, виконавчу, судову), свободі вибору занять, вільній конкуренції, об'єднує прихильників парламентарного устрою, буржуазних свобод, насамперед свободи підприємництва.

Головна цінність для лібералів — свобода, яка розглядається як шлях до щастя і досконалості людини. Інтереси суспільства вторинні щодо інтересів людини. Ліберали прагнуть створити у суспільстві такі умови, які дали б змогу громадянам реалізувати свої здібності. Згідно з їх поглядами, людина — вільна істота, підвладна лише самій собі. На свій розсуд особистість може стати ким забажає, а не тим, ким змушують стати походження, стан, класова приналежність, релігія. Функції держави зводяться до забезпечення умов для реалізації цього положення.

Економічні пріоритети лібералів — приватна власність, вільна і необмежена ринкова конкуренція, недопустимість впливу на ринок в боку держави. Щоправда, в умовах економічної кризи кінця 20-х рр. ця позиція змінилася. Ідейні наступники лібералів — неоліберали — вважають можливим обмежене втручання держави в економіку в інтересах суспільства (класичний приклад «Новий курс» президента Ф. Рузвельта в США, про що мова піде далі). Держава повинна створювати умови для вільної конкуренції. Соціальною базою лібералізму є дрібні й середні власники, власники „нових” галузей (галузі, що з’явилися в період індустріалізації — автомобільна, літакобудівна тощо), інтелігенція («середній клас»). Один з найвидатніших діячів лібералізму початку XX ст. — англійський прем'єр-міністр Д. Ллойд-Джордж.

Консерватизм (від лат. conservo — зберігаю, охороняю) — напрям у суспільно-політичній думці, що виник у XVIII ст. як негативна відповідь (реакція) на події Великої французької революції. Консерватизм можна визначити як сукупність поглядів феодально-аристократичної реакції — критика ідей Просвітництва, захист феодальних устоїв і дворянсько-клерикальних привілеїв тощо. Його соціальною базою є земельна аристократія і крупна торговельна буржуазія, які в принципі приймають капіталістичний лад західного суспільства, проте чинять опір деяким новим, сучасним формам і тенденціям його розвитку, власники „старих” галузей промисловості (кам’яновугільна, металургійна тощо). В економіці консерватори виступають за державний захист національного товаровиробника , підтримку певних галузей з боку держави.

Для консерваторів інтереси суспільства стоять вищу інтересів окремої людини, тим більше, що люди природно нерівні. За їх поглядами, суспільство розвивається гармонійно і природно (від Бога), його порядки людині не треба змінювати, оскільки людська природа не досконала. Політика має бути підпорядкована релігійній моралі, а існування аристократії є запорукою розумного суспільного устрою. Класичним взірцем консерватизму є консервативна партія Великобританії.


І ліберали і консерватори — напрямки суспільно-політичної думки, що захищають інтереси власників, капіталу. Партії, які спираються на базові цінності даних рухів, це партії, переважно „правого” спрямування. Праві партії, що схильні до встановлення диктатури в суспільстві називають крайніми правими. Характерною рисою крайніх правих є різка неприязнь до євреїв (антисемітизм), «кольорового» населення (чорношкірі, метиси, мулати).

3. Робітничий, соціалістичний та соціал-демократичний рух. Роль профспілок після Першої світової війни. Страйкова боротьба. Робітничий рух зародився ще в середині

XIX ст. в Англії у формі чартизму. На початку XX ст., а особливо — в роки Першої світової війни і відразу після неї, він значно активізувався.

Організаційно робітничий рух був представлений у вигляді професійних спілок, що висували економічні вимоги, і соціалістичних, соціал-демократичних і схожих на них партій радикалів у Франції або лейбористів — в Англії, комуністичних партій. Соціал-демократичні партії Європи до Першої світової війни були об'єднані у Соціалістичний Інтернаціонал, який розпався з початком війни. Після її завершення соціал-демократи зробили спробу відновити діяльність Соціалістичного Інтернаціоналу. На конференції у Швейцарії (Берн, лютий 1919 р.) було заявлено, що країни Антанти у роки війни вели боротьбу за демократію, свободу націй і виконання міжнародних домовленостей; засуджено вимогу комуністів установити диктатуру пролетаріату, яку останні вважали особливою формою державної влади при переході від капіталізму до комунізму.

Соціалістичні та соціал-демократичні партії. Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. Спільною рисою ідеології соціалістів і соціал-демократів є стратегічна мета переходу від капіталізму до більш справедливого суспільства — соціалізму, але при збереженні демократії, приватної власності та інших традиційних цінностей демократичного суспільства. Перехід до такого суспільства вони бачили як здійснення довготривалих реформ. Соціалісти виступали, переважно, за усуспільнення приватної власності (в реальності за зростання державного сектору в економіці), соціал-демократи — за баланс інтересів державної та приватної власності.

Переважала думка про необхідність не стільки справедливого суспільства, скільки самого переходу до нього, висловлена відомим німецьким соціал-демократом Е. Бернштейном: «Кінцева мета ніщо, рух до неї — все». Головним своїм завданням партії соціалістичного спрямування вважали захист прав найманих робітників в умовах існуючого капіталістичного суспільства.

У 20 — 30-ті роки між соціалістичними і комуністичними партіями йшла боротьба за керівництво робітничим рухом. У цей період ряди соціалістів зросли і на 1924 р. становили у країнах Європи 8 млн. чоловік. Особливу увагу соціалісти приділяли профспілкам — у червні 1919 р. на міжнародному конгресі профспілок в Амстердамі представники 14 країв утворили Міжнародне об'єднання профспілок — Амстердамський Інтернаціонал, що об'єднав у 1919 р. 23 млн. чоловік. Головну роль у цій організації відігравали британські профспілки. Мета Інтернаціоналу — покращання економічного становища робітників шляхом реформ.

Багато членів соціалістичних і соціал-демократичних партій входили до парламентів і урядів своїх держав, впливали на розробку законодавства, спрямованого на поліпшення умов життя і праці трудящих.

У червні 1920 р. у Женеві (Швейцарія) представниками 15 партій утворено Соціалістичний Інтернаціонал. Найбільшим впливом користувалися британська Лейбористська і німецька Соціал-демократична партії. Головним протиріччям у суспільстві Соцінтерн вважав протиріччя між демократією і диктатурою, тому в його резолюції висувалася вимога до своїх членів захищати парламентську демократію.

В лютому 1921 р. на конференції у Відні (Австрія) представники центристських партій заснували Міжнародне об'єднання соціалістичних партій, до якого увійшли 2 млн. чоловік. Тут провідну роль грали Німецька соціал-демократична партія, Соціал-демократична партія Австрії і Незалежна робітнича партія Великобританії.

У 1923 р. в Гамбургу (Німеччина) Соцінтерн і Міжнародне об'єднання соцпартій об'єдналися і утворили Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. У програмних документах цієї організації сформульована ідея покращання існуючих порядків шляхом реформ.

Партії, що базуються на соціалістичних та соціал-демократичних принципах, це партії переважно „лівого” спрямування, які захищають інтереси найманих робітників, селян тощо. Ліві партії, які пропагують встановлення диктатури, як правило пролетаріату — найбідніших робітників, називають крайніми лівими. Головною їх рисою є критика демократії, як «буржуазної», тобто такої, що захищає інтереси лише власників, заклики до швидкого повалення існуючого режиму, акцентування уваги на різниці інтересів багатих та бідних.

Спільним для лібералів, консерваторів, соціалістів, соціал-демократів є визнання демократичних цінностей, орієнтація на еволюційну зміну суспільства, визнання головних прав людини.

4. Національно-визвольний рух, його форми і методи боротьби. Національно-визвольний рух, його форми і методи боротьби. Національне питання — це питання про

відносини між націями в багатонаціональних країнах, зокрема, між націями країн-метрополій і залежних країн (колоній, підмандатних територій). Національне питання в ході боротьби за національне визволення набуває особливої гостроти із зародженням національно-визвольних рухів. Національно-визвольний рух в першій половині

XX ст. посилився в таких регіонах світу, як Європа (в багатонаціональних імперіях — Росія, Австро-Угорщина) та Азія (в Османській імперії та колоніальних володіннях Британії, Франції, Португалії тощо).

На поч а тк у XX ст. особл ив о г ос тро воно ст ояло у на йбі льших ба га тона ці она льних країна х Європи — Австро-Угорській, Російській імперіях. Небажання правлячих верхівок цих країн справедливо вирішити національне питання призвело до розпаду цих держав. Однак російським більшовикам на початку 20-х років вдалося призупинити цей процес, оскільки вони пішли на деякі поступки національним рухам і національним почуттям народів «окраїн».


Не менш гострим це питання було і в найбільших країнах-метрополіях — Франції, Великобританії, Бельгії, Португалії, Іспанії, Італії. Проте національно-визвольні рухи в колоніях у цей період тільки зароджувалися, і у першій половині XX ст. їх боротьба не дала відчутних результатів. Тільки Британська імперія з 1931 р. поступово, мирним шляхом починає перетворюватися на Британську Співдружність Націй.

Метою національно-визвольного руху є самовизначення народів у залежних країнах, їх національне і соціальне визволення. Залежно від рівня самовизначення ці рухи за формою можна поділити на автономістські, що домагаються для свого народу певної форми політичної чи культурної автономії у межах існуючої держави, і самостійницькі, які ставлять за мету здобуття повної незалежності і відокремлення від метрополії. За методами досягнення мети рухи поділяються на насильницькі і ненасильницькі. Класичний ненасильницький рух — кампанія громадянської непокори в Індії, очолювана М. Ганді.

У першій половині XX ст. визвольний рух охопив переважно регіони Азії, що дало підставу історикам назвати цей період «пробудженням Азії», в взагалі протягом ХХ ст. національно-визвольний рух охопив крім Азії і Європу, Африку, тому багато істориків характеризують це століття як «століття націоналізму».

До зростання національно-визвольного руху в колоніях призвели такі фактори:

економічний: в роки Першої світової війни у цих регіонах стала швидко розвиватися промисловість, з'явилася й посилила свій вплив у суспільстві національна буржуазія, збільшилася експлуатація і погіршилося становище мас, що призвело до зростання руху за соціальне визволення робітників і селян;

політичний: боротьба за перерозподіл колоній змушувала країни-метрополії шукати собі в колоніях спільників, на яких можна було б покластися, що підвищило серед місцевого населення авторитет національне інтелігенції і буржуазії, а саме ці верстви населення висувають національно-визвольні ідеї;

освітній: багато національних діячів отримали освіту в країнах-метрополіях, ознайомилися з самими передовими ідеями і намагалися втілити їх у життя.

Основним регіоном національно-визвольного руху на початку XX ст. стала Східна Європа, де після розпаду імперій утворився ряд незалежних держав, а у 20—30-ті роки стала Азія: рух за незалежність посилився в Індії, Туреччині, Монголії, на Близькому і Середньому Сході (незалежними державами стали Афганістан, Іран). Історики образно називають цей процес «пробудженням Азії».

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.