Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Горбачовська «перебудова» (1985—1991 рр.): причини, суть та наслідки. Розпад СРСР.



Прихід до влади нового партійного керівництва на чолі з М. Горбачовим. Курс на «прискорення» соціально-економічного розвитку. На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна не обх і дн і сть оновлення всі х ст орін с успі льств а , йог о е кон омічних осн ов , со ці а льного життя , п олі тичного устрою, духовної сфери. Темпи приросту виробництва падали з кожним роком. Однопартійне комуністичне керівництво бул о неспроможне вирішити назрілі проблеми. Покійн ого Брежнєва змінив тяжко хворий Ю. Андропов(1982— 1984 рр.). Перші спроби вийти з кризи були здійснені саме ним. Він тривалий час працював у КДБ і мав повну інформацію про розмах корупції в країні і про стан народного господарства. Андропов спробував навести порядок, застосовуючи більш жорсткі санкції проти злочинного світу, проти порушників трудової дисципліни. Було порушено цілу серію судових справ проти корум пованих посадових осі б . Такі заходи дали певний ефект: дещо збільшилось виробництво. Але радикально переломити ситуацію він не зміг.

Після «приставили» до влади не менш хворого К. Черненка (1984—1985 рр.). «Застій» продовжувався.

В березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов, ним було взято курс на реформування радянського суспільства (квітневий пленум ЦК КПРС 1985 р).

Причини «перебудови»: зовнішні — загроза поразки у змаганні комуністичної та капіталістичної системи, наростання реального відставання СРСР від провідних капіталістичних країн за основними економічними показниками; внутрішні — економічний занепад, посилення застійних явищ у політичній сфері, утвердження ідеологічного диктату в культурі, загострення боротьби реформаторської та консервативної течії у керівництві державою.

Мета реформ — модернізація економіки і суспільно-політичного життя СРСР, пристосування їх до реалій сучасного світу. Змінювати основи тоталітарного устрою ніхто не передбачав, проте було бажання побудувати «соціалізм з людським обличчям».

Самі реформи не були чітко розроблені, економічно прораховані. Головними їх гаслами були:

· «перебудова» — поступовий перехід функцій управління державою від партійних до державних органів;

· «прискорення» — підвищення темпів економічного й соціального розвитку країни;

· «гласність» — часткове оприлюднення раніше прихованої інформації, визнання наявності кризи в суспільстві, вельми обмежена свобода слова.

Перш за все планувалось активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут громадян; вдосконалити систему управління народного господарства; стимулювати нові форми праці (реформи А. Аганбегяна).

Однак проголошений курс на перебудову знайшов палкий відгук і в частині компартії, і в суспільстві, що чекало реальних змін. Схвалення більшості громадян викликали і перші кроки нового радянського лідера — боротьба з пияцтвом, корупцією, бюрократизмом (щоправда в боротьбі з пияцтвом бездумно винищили виноградники України, Молдавії, Грузії). Водночас від самого свого початку перебудова зустріла опір партійних функціонерів на місцях, які з ворожістю зустріли прихід гласності та демократизації, що загрожували їхній необмеженій владі. Зрештою, це і визначило, поряд з прорахунками ініціаторів перебудови, її занепад.

Серцевиною виголошеної Горбачовим в 1986 р. на ХХVІІ з'їзді КПРС широкої програми перебудови повинно було стати «прискорення» розвитку економіки. Для цього запроваджувалися наступні заходи:


· дозвіл на існування дрібної приватної власності (закон «Про індивідуальну трудову діяльність») та її підтримка (закон «Про кооперацію в СРСР», 1987 р.);

· надання підприємствам економічної самостійності, поширення госпрозрахунку, виборність керівників підприємств («Закон про державне підприємство (об’єднання)», 1988 р.). Суб'єкти підприємницької діяльності повинні були, не чекаючи централізованих поставок сировини й устаткування, самі шукати постачальників і ринки збуту для готової продукції;

· можливість створення малих і середніх підприємств, акціонерних товариств, комерційних банків (в тому числі і з іноземним капіталом, 1990 р.);

Економісти С. Шаталін і Г. Явлінський розробили альтернативну щодо уряду М. Рижкова програму «500 днів». Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, форм ува ння приватної власності і одн оча сн о с та бі лізувати фіна нсов у сфер у (ана лог пол ь сь к ої «шок ової тер а пі ї »). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена. У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму «Основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки». Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союз не кері вництв о виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР.

Запровадження елементів ринкової економіки в умовах державного монополізму та відсутності конкуренції стало руйнівним для економіки. Директори державних та власники приватних підприємств одержували колосальні прибутки, що йшли в їх власну кишеню, тільки за рахунок підвищення цін, спекуляції, що призвело до стрімкого падіння життєвого рівня основної маси населення. Цьому сприяв і проголошений навесні 1990 р. перехід до ринкових відносин, що зводився в основному до часткової лібералізації цін, яка призвела до підвищення цін в 3—4 рази.

Тому курс на пр искорення соціально-економічних перетвор ень себе не випра вдав , бо перш, ніж думати пр о прискорення, треба було зупинити економічний спад (показники приросту промислового виробництва 1990 р. дорівнювали нулю, а сільськогосподарське виробництво на цей час взагалі помітно скоротилося). До того ж і самі спроби реформування економіки виявилися не комплексними та непослідовними, викликали піднесення страйкової боротьби, передусім шахтарів. Економічні заходи призвели до початку економічної кризи, що розпочалася у 1990 р. (в Україні вона продовжувалася до 1999 року).

Лібералізація суспільного та культурного життя. Посилення політичної боротьби. Наприкінці XX ст. правляча комуністична верхівка більше не могла пояснити, чому комуністична партія, яка 70 років тому захопила владу на необмежений термін, повинна й далі залишатися при владі при тому, що вона вганяє країну в дедалі глибшу кризу. Так з’явився план надати Радам справжніх законодавчих функцій, тобто поступитися частиною повноважень від партії до Рад, щоб у такий спосіб по-новому узаконити й зберегти партійне панування. Тож восени 1988 р. спочатку в СРСР, а потім на рівні Російської федерації було створено двопалатний парламент зі З’їздом народних депутатів і Верховною Радою. Через таке часткове повернення до буржуазного парламентаризму компартія намагалася наново узаконити й утримати державну владу. Колишній дисидент, а від 1989 р. депутат парламенту А. Сахаров висунув вимогу «Всю владу – Радам!», маючи на увазі насамперед боротьбу з комуністичною тиранією.

Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції (червень 1988 р.). На ній Горбачов спробував закріпити в документах партії модель «гуманного, демократичного соціалізму», який у загальних рисах повторював ідеї «соціалізму з людським обличчям» періоду празької весни 1968 року. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих зборах, які провадились за старою схемою.

Сесія Верховної Ради СРСР (1988 р.) вносить доповнення до Конституції, за якими запроваджувалася двоступенева система законодавчої влади: З'їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР. У березні 1989 р. відбулися перші вільні (альтернативні) вибори кандидатів на З'їзд народних депутатів СРСР. Хоча компартія і намагалася зберегти більшість на з’їзді, проте депутатами, крім представників старої партійної і державної еліти, стали й опозиційні до влади діячі — академік А. Сахаров, юрист А. Собчак, економіст Г. Попов, історик Ю. Афінасьєв.

У 1989—1990 рр. пройшло три З’їзди народних депутатів СРСР. Боротьба між прихильниками демократії та консервативною частиною депутатів призвела до ліквідації монопольної влади КПРС — стаття 6 Конституції СРСР про КПРС як керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства була відмінена. Одночасно з цим у березні 1990 р. на ІІІ-у З'їзді народних депутатів Горбачова було обрано Президентом СРСР (1990—1991 рр.). В цьому ж році пройшли вибори до законодавчих органів влади деяких республік (зокрема обрано нову Верховну Раду УРСР).

Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 р. була розколота на різні течії. Першою відкрито заявила про себе «Демократична платформа в КПРС», яка пропонувала змінити назву партії, відмовитись від кінцевої мети — побудови комунізму як мети недосяжної, утопічної, відмовитись від принципу демократичного централізму і перейти до принципу демократичної єдності, будувати партію як федерацію республіканських незалежних партій. Опонентом «демплатформи» виступили учасники «Ініціативного» з'їзду Російської компартії, який відбувся у Ленінграді. Згодом сформувалась


«Марксистська платформа в КПРС», прихильники якої вважали необхідним повернутися до витоків марксизму і виступали за збереження комуністичної перспективи. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе.

Політика «гласності». Політика гласності дала кращі результати: були викриті страшні злочини, що чинилися в країні протягом 70 років існування радянської влади, друкувалися раніше заборонені твори, митці стали незалежними від влади. Хоча на 1988 р. з 20 млн. одиниць зберігання в архівах СРСР, які стосувалися історії радянського суспільства після 1917 р., 17,6 млн. зберігалося на особливому режимі, тобто були недоступні навіть дослідникам!

Проте свобода слова ставала реальністю. Росту хвилі антисталінізму та антикомунізму в країні сприяли, наприклад, кінофільм грузинського режисера Т. Абуладзе «Покаяння», роман А. Рибакова «Діти Арбату», публікації журналів «Знамя», «Дружба народов», «Новый мир», «Огонёк» (гол. редактор — українець В. Коротич), де з’явилися публіцистичні твори Ю. Карякіна, А. Нуйкіна, Ю. Чередниченка, Ю. Афанасьєва. Вийшли друком заборонені раніше твори О. Солженіцина («Архіпелаг ГУЛАГ»), В. Войновича («Пригоди солдата Іван Чонкіна»), В. Гроссмана («Життя та доля»), нові твори Д. Граніна «Зубр» та інших авторів. Суспільство побачило своє жахливе тоталітарне минуле і корумповане сьогодення.

Продовжилася реабілітація партійних і державних діячів, засуджених в сталінських процесах, а також учасників правозахисного руху нещодавнього минулого. В засобах масової інформації розгорнулася активна дискусія про досвід минулого і шляхи можливого розвитку радянського суспільства.

Популярність правлячої компартії різко впала після широкомасштабної брехні про аварію на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р., Україна). Катастрофу планетарного масштабу партійні керівники представляли як «технічні труднощі», хоча самі масово вивозили власних дітей та дружин в «чисті» регіони66.

Першим серйозним випробуванням політики гласності став конфлікт Б. Єльцина (перший секретар Московського міськкому КПРС) із Горбачовим. Після того, як у жовтні 1987 р. Б. Єльцин виступив на Пленумі ЦК КПРС з різкою критикою щодо темпів перебудови і в адресу Лігачова, який був другою людиною у партії, його було виведено зі складу вищого партійного керівництва. Стенограма засідання цього пленуму не була опублікована, що привело до поширення різних чуток і вимог розширення гласності. Навесні 1988 р. стенограма Пленуму була опублікована, що дало могутній поштовх до розгортання гласності.

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті «Советская Россия» статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої («Не могу поступиться принципами»), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є. Лігачовим. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Тільки через кілька тижнів газета «Правда» надрукувала передову статтю, в якій стаття Андреєвої кваліфікувалася «маніфестом антиперебудовних сил». Поява передовиці у «Правді » свідчила про перегрупування сил у вищому ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи.

Посилення національно-визвольних рухів. Економічна криза особливо загострила національне питання, яке завжди було непростим в СРСР і давно турбувало суспільство. У 1989—1991 рр. в країні посилюються відцентрові процеси, викликані гласністю, а також непослідовністю політики перебудови.

Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза» (осінь 1980 р.), «тютюнова криза» (літо 1990 р.) і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем.

Закономірним наслідком гласності та плюралізму стала поява в СРСР багатопартійності, що було кроком у напрямку побудови правової держави. Спочатку виникали «неформальні» групи та об'єднання, а з 1989 р. почався процес утворення нових політичних партій широкого спектру, робітничих комітетів та інших громадських організацій і створення міжпартійних об'єднань, що одержували назви рухів, фронтів.

Перед вели литовці, компартія яких на чолі з А. Бразаускасом вийшла зі складі КПРС (1989 р.). В результаті чергових виборів 1990 р. до парламентів союзних республік прийшли депутати від партій та рухів, які вимагали надання незалежності цим республікам: від «Саюдіса» — у Литві, Народного фронту — в Естонії, Народного Руху — в Україні. Першими серед них стали «Народні фронти» в Прибалтиці та Народний р ух Укра їни, що ставили завдання національно-державного відродження своїх республік. Їхня діяльність мала велику підтримку серед населення і наближувала розпад СРСР. Цьому сприяли й інші події часів горбачовської перебудови в СРСР: страшна за своїми наслідками аварія на Чорнобильській АЕС, гострі міжнаціональні конфлікти у Нагірному Карабасі, які переросли у вірмено-азербайджанську війну (1988—1993 рр.), у Фергані та Андижані (Узбекистан), Новому Узені (Казахстан), Душанбе (Таджикистан), кривавий розгін радянськими військами мирної демонстрації в Тбілісі (квітень 1989 р.), запровадження військового стану в Баку (1990 р.), введення танків до Риги та Вільнюса і придушення демонстрантів біля вільнюського телецентру (Литва, січень 1991 р.), а також розвиток революційних подій в країнах Східної Європі та підтримка антитоталітарних рухів провідними державами і міжнародним співтовариством.

На противагу реформаторам в КПРС, консервативне крило утворило Комуністичну партію Російської Федерації, яку з часом очолив Г. Зюганов. У 1988 р. Верховна Рада Естонської СРСР проголосила державний суверенітет Естонії — це стало „початком кінця” Радянського Союзу.

Недарма найбільш популярним гаслом мітингів другої половини 80-х рр. стало «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!».


1990 р. називають роком „параду суверенітетів” — всі радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет (Україна — 16 липня 1990 р.). Першою про вихід з СРСР заявила Литва: 11 березня 1990 р. її Верховна Рада проголосила відновлення повної незалежності Литовської держави.

Зрушення в зовнішній політиці. З метою забезпечення підтримки перебудови в світі і одержання необхідних для її проведення іноземних кредитів Горбачов пішов на зміну всього зовнішньополітичного курсу СРСР. На ХХVІІ з'їзді КПРС (1986 р.) він сформулював нову філософію зовнішньої політики, яка дістала назву «нове мислення» і передбачала відмову від класового (конфронтаційного) підходу до розв'язання міжнародних проблем і пріоритетність в ньому загальнолюдських цінностей, неможливість перемоги в ядерній війні. Припинивши з боку СРСР «холодну війну» і визнавши тим самим його поразку, Горбачов здобув активну підтримку у західних держав, міжнародне визнання. Його популярність у світі постійно зростала, його книга «Перебудова і нове мислення для нашої країни і всього світу» перекладалася багатьма мовами і користувалася широким попитом за кордоном.

З призначенням замість досвідченого, але старої радянської школи дипломата А. Громико нового міністра закордонних справ — Е. Шеварднадзе, почалися істотні практичні зміни в зовнішній політиці СРСР. Її основними здобутками стали:

· покращення відносин з США, що виявилося в серії зустрічей Горбачова з президентом Рейганом і підписанні Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США (1987 р.) та Договору про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1, липень 1990 р.); розпуск ОВД (березень 1991 р.);

· покращення відноси н зі східними сусідами — скор очення ра дянськ их збройних сил на Далекому Сході, нормалізація радянсько-китайських відносин, виведення радянських військ з Афганістану (до лютого 1989 р.), налагодження стосунків з Ізраїлем;

· визнання помилковості радянського втручання у внутрішні справи країн Східної Європи: Угорщину (1956 р.) та Чехословаччину (1968 р.); виведення радянських військ з країн Східної Європи (1990—1991), де соціалізм відразу впав, та згода на об'єднання Німеччини (жовтень 1990 р.);

· припин ення підтримки диктаторських режимів у світі (Куба, Північна Корея тощо), визнання існуючого міжнародного порядку і розвиток нормальних стосунків практично з усіма країнами світу.

Але ці зовнішньополітичні успіхи нового радянського керівництва не могли зупинити посилення економічної кризи і політичної боротьби в самому СРСР.

Серпневий заколот 1991 року. Розпад СРСР. Поява нових політичних лідерів призвела до посилення політичної боротьби між консерваторами на чолі з секретарем ЦК КПРС Є. Лігачовим, та демократичною опозицією на чолі з Б. Єльциним. Відбули ся зміни в найближчому оточенні Горбачова . Віце-президентом б ув призначений Г. Яна єв, який раніше перебував в комсомольських і профспілкових структурах. Міністром внутрішніх справ став Б. Пуго -колишній комсомольський і партійний діяч, який до того ж займав відповідальну посаду в КДБ. На чолі уряду став колишній міністр фінансів В. Павлов, який відзначився проведенням конфіскаційної грошової реформи, коли старі грошові знаки номіналом у 50 і 100 крб. замінювались новими протягом трьох днів. Відносини між Горбачовим і Єльциним вилились у відкрите протистояння. У відставку подали Шеварднадзе, який протестував проти реакційного пов орот у, і Яковлев , яки й був ідеол огом переб уд ови . З ці єї миті, м ожна сказати, переб удова завершилась. Історі я розвитку радянської імперії йшла до свого логічного завершення.

Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу державного перевороту. Керівництво КПРС, КДБ, МВС, МО разом з командуванням Прибалтійського військового округу розробило операцію по захопленню найважливіших об'єктів у Вільнюсі і передачу влади представникам КПРС. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали тисячі неозброєних жителів Вільнюса . Відб улись сутички з військами у районі телецентру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки були поранені. На захист Литви стали, як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво відступило.

Не вирішив питання про майбутнє СРСР і референдум 17 березня 1991 р., на якому 70% громадян СРСР, що брали в ньому участь, висловилися за збереження «оновленої радянської федерації» (Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова відмовилися брати в ньому участь). Оскільки у питаннях, винесених на референдум, по суті було п'ять окремих, мало пов'язаних один з одним питань, то його результати і центр, і республіки трактували кожен по-своєму. У республіках на референдум виносилися, крім загальносоюзних, і власні запитання. У зв'язку з цим почалася робота над новим союзним договором («ново-огарьовський процес» — названий за місцем роботи над ним).

У квітні 1991 р. лідери дев'яти республік СРСР, крім Вірменії, Грузії, Молдови і республік Прибалтики, та союзний центр підписали «Заяву 9+1» про принципи нового союзного договору. Попереднє його підписання мало відбутися 20 серпня 1991 року. Одночасно з цим у червні 1991 р. відбулися перші президентські вибори в Росії, перемогу на яких отримав Б. Єльцин — лідер тогочасних демократів, який одним з перших ще 1987 р. виступив за створення демократичних механізмів керівництва партією та державою.

19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба державного перевороту (путчу). Путчисти ізолювали Горбачова на дачі у Криму67 (Форос). Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, російською ГКЧП), до якого входили найвищі керівники силових відомств (КДБ, МВС, МО) на чолі з віце-президентом Г. Янаєвим, захопив владу. Мета путчу — врятування старого Союзу та повернення до «старих порядків». Та завдяки рішучим діям президента Росії Б. Єльцина, за підтримки громадськості країни й більшості урядів іноземних держав, заколотники вже 21 серпня зазнали поразки. Фактично влада в країні перейшла до Єльцина, який своїм указом насамперед оголосив спробу

Роль М. Горбачова у путчі не вияснена до сьогодні.


перевороту державним злочином і розпустив КПРС, що підтримала путчистів, та розпочав руйнування командно-адміністративної системи.

Невдалий переворот призвів до швидкого остаточного розпаду СРСР. Республіканські парламенти проголосували за утворення нових незалежних держав. У вересні 1991 р. СРСР визнав незалежність Литви, Латвії та Естонії. 24 серпня 1991 р. незалежність держави проголосила Верховна Рада України.

Все це означало кінець СРСР. Влада в країні перейшла від центру до місцевих еліт, символом яких став Б. Єльцин. Компартія втратила популярність і її заборона в більшості республік не викликала ніякого опору. До влади прийшли нові лідери, які орієнтувалися на незалежність своїх республік і проведення ринкових реформ.

Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберегти від Союзу. 18 жовтня 1991 р. 8 республік: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Росія підписали Договір про економічне співтовариство. 14 листопада 1991 р. 7 республік у Ново-Огарьово (Росія, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан заявили про бажання створити нове державне утворення — Союз Суверенних Держав (ССД). Союзний договір намічалось підписати до кінця 1991 року. На 25 листопада було призначено його парафування. Але цього не відбулось. Підпис під дог овором поставив лише Горбачов, а сам проект був направлений у ВР республік. Формальним приводом до відтягування підписання було посилання на необхідність проведення парламентської процедури, але фактично всі очікували результатів референдуму на Україні. 1 грудня 1991 р. населення України 92% голосів підтримало Акт про незалежність України.

Підсумком процесу розпаду СРСР стала зустріч лідерів України Л. Кравчука, Білорусі В. Шушкевича й Росії Б. Є льцина 7-8 грудня 1991 р. під Брестом у санаторії Віскуле у Біловезькій Пущі. Була прийнята заява, що зафіксувала розпад СРСР, і укладена угода про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Вони уклали між собою договори про дружбу і співробітництво, підписали сотні документів про багатосторонню економічну співпрацю та взаємодопомогу. У рамках СНД був підписаний Ташкентськи й д оговір про військово-політичне співробітництв о, в як ом у не беруть участі Україна і Молдова . З підписанням Біловезької угоди і утворенням СНД Радянський Союз, як єдина супердержава, остаточно зник з політичної карти світу. Горбачов у грудні 1991 р. заявив про свою відставку з посади президента СРСР.

Отже, горбачовська перебудова закінчилася зовсім не так, як планували „комуністи-реформатори”. В економіці це мало своїм наслідком затяжну економічну кризу та падіння життєвого рівня великої частина населення, в політиці важливим підсумком став розпад СРСР, знищення тоталітарної радянської імперії і виникнення нових незалежних держав.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.