Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Росія наприкінці XX — на початку XXI століття. Російсько-українські відносини.



Перехід до ринкової економіки. Російська Федерація — президентська республіка, президент з травня 2008 р. — Дмітрій Мєдвєдєв.

В Росії спроби економічних реформ мали місце ще за існування СРСР. Група фахівців на чолі з Г. Явлінським розробила проект переходу до ринкової економіки — «Програма 500 днів», але президент Горбачов відхилив його. Реальні реформи розпочалися після розпаду СРСР, коли президентом Російської Федерації став Б. Єльцин, а прем'єр-міністром — Є. Гайдар. За взірець було обрано шлях «шокової терапії», яким пішла Польща, і жорстка монетаристська політика М. Тетчер. Мета реформ — розвал директивної планової економіки і побудова економіки на ринкових засадах.

З 1992 р. уряд перестав контролювати ціни, розпочався процес приватизації (акціонування, паювання підприємств, ваучерна приватизація). Життєвий рівень населення впав нижче від біологічного прожиткового мінімуму. Це вкрай загострило політичну ситуацію. Президент пішов на певні поступки — новим прем'єром призначено В. Чорномирдіна, який очолював російський уряд з грудня 1992 р. до весни 1998 року. Він дещо пом'якшив хід реформ, намагався зміцнити державну власність, але продовжував роботу по формуванню механізму ринкового господарства. На 1997 р. було досягнуто певних успіхів: припинився спад виробництва і в окремих галузях, зокрема, в трьох потужних фінансово-промислових комплексах — оборонна промисловість, паливно-енергетичний комплекс і металургія — розпочався його підйом, вдалося зупинити інфляцію, 71,8% російських підприємств опинилося у приватних руках.

На урядування нового прем’єра С. Кириєнка припала глибока фінансова криза (серпень 1998 р.), тому він керував урядом меншу року. Прем’єр-міністра Є. Примакова (осінь 1998 — травень 1999 р.) підвела орієнтація на представників «лівих» в уряді та намагання зупинити реформи. С. Степашин очолював кабінет міністрів з травня по серпень 1999 р. і без пояснень буз звільнений. Новим прем’єром став колишній директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) В. Путін, обраний у 2000 р. президентом Росії.

Втім, в Росії не створена ефективна система соціального захисту населення, що в поєднанні із свободою підприємництва забезпечувала б, як в розвинених країнах світу, гармонію суспільних інтересів. Економічні реформи не супроводжуються підвищенням життєвого рівня населення. Як і в інших посткомуністичних країнах, створилася величезна прірва між прибутками незначного прошарку надбагатих (т. з. «нових росіян») та рештою населення. Зростає різниця в соціально-економічному розвитку між містом і селом, між регіонами великої країни. Все це не могло не впливати на політичну ситуацію в Росії.

Політична криза 1993 року. У перехідний період історії Росії протягом короткого часу здавалося, що із загибеллю КПРС у Росії на місце партійної диктатури прийде парламентська система. Ця перспектива стала реальною, коли в травні 1990 р. Б. Єльцина, лідера демократичних сил, обрали головою Верховної Ради РРФСР. Комуністів було позбавлено керівництва в російському парламенті, шлях у демократичну й парламентську Росію здавався відкритим. Але сталося інакше. Уже наступного 1991 р. Єльцин і демократи домоглися створення посади


президента Росії, якого обирав би народ і який мав би представляти інтереси Росії на противагу дедалі слабшому центрові на чолі з Горбачовим. 12 червня 1991 р. голову парламенту Б. Єльцина обрали першим президентом Росії. Щоправда, в квітні й травні 1991 р. Верховна Рада Росії і З’їзд народних депутатів зазначили в Законі про президента, що найвища влада в державі й надалі належатиме парламентові. Однак після обрання президент Єльцин і його команда не були готові цього дотримуватися.

Тож у наступні два роки обидві сили – парламент і президент – перебували під знаком запеклої та дедалі непримиреннішої боротьби за найвищу владу в державі. У вересні–жовтні 1993 р. конфлікт спричинив державну кризу. Опозицію президенту склали голова Верховної Ради Росії Р. Хасбулатов і віце-президент О. Руцькой. У союзі з ними виступили націонал-патріоти і прокомуністичні сили, які мріяли про відродження імперського статусу Росії. Після референдуму у квітні 1993 р., на якому більшість голосів подано за переобрання Верховної Ради, а за переобрання президента — меншість, Єльцин наприкінці вересня цього ж року видав указ про розпуск Верховної Ради. Частина депутатів, які не погодилися з цим рішенням, оголосили президента усунутим від влади — Руцькой призначив себе виконуючим обов'язки президента Росії. Невдоволені рішенням президента Єльцина відмовилися залишити приміщення Верховної Ради («Білого дому») і почали готувати збройний переворот. За допомогою зброї (у Москву були введені танкові частини, які 3-4 жовтня 1993 р. розстріляли «Білий дім»), Єльцин придушив виступ. Приблизно 150 – а можливо, й більше – переважно непричетних людей загинули у вуличних боях.

Ці тра гічні події потрясли світову громадськість, але ра зом з тим вони поклали кінець двовладдю, посилил и позиції президента Росії. Отже, питання, хто є найвищою владою в державі, вирішили гармати, і президент Єльцин вийшов із цієї боротьби однозначним переможцем, але демократії було завдано важкого удару, а російський парламентаризм відтоді перебуває в постійному занепаді. Розстріл «Білого дому» не призвів до прискорення реформ. Навпаки, президентська влада, не відчуваючи більше загрози своєму існуванню з боку парламенту, сповільнила темп реформ в економіці. Росія повернулася назад на свою звичну орбіту, а це з державно-правової перспективи означало посилення президентської влади. Сам Єльцин не залишив сумніву в тому, що Росія дієздатна лише як президентська держава, при цьому він міг посилатися на історію та погляд переконливої більшості своїх земляків. Кілька тижнів після придушення парламенту в одному з інтерв’ю він сказав: «А чого ви хочете? У країні, яка звикла до царя і вождя; в країні, в якій не сформувалися чіткі групи за інтересами, в якій носії інтересів не визначені, а нормальні партії щойно починають формуватися; у країні, де повсюдно панує правовий нігілізм, – ви хочете в такій країні покласти вагу повністю або насамперед на парламент? Весь час ваша власна рівновага влади полягає у демократичній системі. Нині Росія зміщує цю рівновагу на користь президента»68. Панівна роль керівника держави щодо парламенту – ось що відрізняє російський парламентаризм від європейської норми.

12 грудня 1993 р. набула чинності схвалена на загальноросійському референдумі нова Конституція, згідно з якою Російська Федерація перетворилася на президентську республіку з двопалатним парламентом — Федеральними зборами (верхня палата — Рада Федерації, нижня — Державна Дума)69. Поряд з правом вести законодавчу діяльність Дума має ухвалювати бюджет, затверджує запропонованого президентом голову уряду, але не міністрів. Вона може відхилити кандидатуру президента на посаду голови уряду, а за певних обставин – висловити урядові недовіру. Але це для неї – ризикований крок: президент може розпустити парламент і призначити дочасні вибори. На практиці після 1993 р. до цього жодного разу не доходило, бо депутати цінують свій статус і знають, що нові вибори – дов олі риз икована справа. Від 1993 р. російс ькі президенти систематично зміцнювали виконавчу гілк у (особливо президентську вертикаль). Це відбувалося завдяки можливості широко тлумачити конституцію, а пізніше, за Путіна, – і в обхід конституції. На федеральному рівні було створено Адміністрацію президента і Раду на-ціональної безпеки – два потужні апарати, які утворили щось на кшталт «надуряду». Парламентом дедалі більше керують з Адміністрації президента.

1993 р. було проведено також вибори до російського парламенту, в яком у пропрезидентському бл окові «Вибір Росії» протистояла опозиційна більшість, що складалася з представників Ліберально-демократичної партії Росії (лідер В. Жириновський), провідників Комуністичної партії Російської Федерації (Г. Зюганов) та близької до неї Аграрної партії Росії.

Політичне життя у 1995—2008 роках. В Росії довгий час зберігалася загроза комуністичної реставрації, особливо після парламентських виборів 1995 р., коли КПРФ отримала найбільшу кількість голосів виборців. На президентських виборах 1996 р. лідер комуністів Зюганов — головний опонент Єльцина, набрав третину голосів російських виборців, і обраному на новий строк президенту РФ Б. Єльцину довелося мобілізувати всі зусилля для зміцнення своїх позицій, особливо в регіонах Росії, неодноразово змінювати в кінці 90-х років прем'єр-міністрів і уряд. Став більш жорстким курс Росії щодо республік Федерації, а також стосовно країн СНД. Водночас активізувалося імперське шовіністичне крило політиків і урядовців Росії. Так, лідер Ліберально-демократичної партії Росії В. Жириновський вимагав повернути їй Польщу й Фінляндію. Висувалися також територіальні претензії до України, особливо з боку мера Москви Ю. Лужкова. Взагалі російська громадська думка ніяк не може до кінця змиритися із втратою імперського статусу своєї держави. До сьогодні актуальна думка В. Винниченка: «Російський демократ закінчується там, де починається національне питання».

68 Цитата за: Зимон Ґ. Від Думи до Думи // Критика. — 2008. — №1-2.

69 На думку деяких російських аналітиків, конституція 1993 р. суттєво не відрізняється в правах голови держави від «Основних державних законів Російської імперії» від 23 квітня 1906 р., де монарха названо «найвищою самодержавною владою». Але конституція 1993 р. фактично ставить президента над і поза парламентом, урядом і судочинством. «Народне представництво виникло в нас не для обмеження влади, а для віднайдення і зміцнення влади: в цьому полягає його відмінність від західноевропейського», – писав видатний російський історик початку ХХ ст. В. Ключевський. Сучасний російський історик Ю. Півоваров цитує цей висновок великого російського історика про «смуту» на початку XVII ст. і проводить паралелі із сучасністю: «Те, що ми бачимо нині, є не лише і не просто «поверненням» до радянських часів. Це повернення взагалі. Повернення до того, що було завжди, незважаючи на численні реформи, поверховий політичний плюралізм тощо». А також – «У нашій країні панує самодержавна політична культура».


В грудні 1999 р. в Росії відбулися чергові парламентські вибори і в Державній Думі зміцнилися пропрезидентські партійні фракції — партія «Єдність» мала змогу контролювати Думу. Але несподівано для росіян і світової громадськості Борис Єльцин у телевізійному зверненні до громадян Росії 31 грудня 1999 р. заявив про добровільне дострокове складання своїх повноважень президента і призначив виконувачем обов'язків голови держави прем'єр-міністра В. Путіна. Добровільна відставка през идента РФ Б.Єльцина — перший в історії цієї держави подібний прецедент, що з розумінням був зустрінутий демократичною громадськістю у всьому світі.

У березні 2000 р. були проведені нові президентські вибори в Росії, на яких перемогу одержав В. Путін, переобраний на цю посаду 2004 року. Головна політична сила, яка забезпечила підтримку Путіну — партія «Єдина Росія». 3 березня 2008 р. відбулися чергові вибори президента Росії, на яких з великим відривом від інших кандидатів переміг ставленик Путіна Дм. Мєдвєдєв, який отримав більше 70% голосів виборців. З травня 2008 р. Д. Мєдвєдєв офіційно виконує обов’язки президента Російської Федерації.

Довіра людей до парламенту є низькою. З опитаних у рамках World Values Survey близько 2000 р. тільки 10% стверджували, що довіряють парламентові; церкві тим часом довіряв 41%, армії – 31%. Найвищий капітал довіри мав Путін: йом у висловили д овіру 47% опитаних. Інші опитування засвідчують іще вищі результати на користь президента. Такі цифри доводять, що президентський устрій має в суспільстві тривкий фундамент70.

Партійне життя Росії у 90-х рр. ХХ ст. Важливою причиною посилення влади президента Росії є відсутність сильних, дієздатних політичних партій, що пов’язали би парламент і суспільство. Натомість консолідувалися так звані «партії влади», що їх створила виконавча влада, і залишилися залежною від неї. Без незалежних від виконавчої влади політичних партій не міг сформуватися незалежний і самостійний парламент. Так до кінця 1990-х партією із найбільшою підтримкою в суспільстві залишалася перезаснована 1993 р. «Комуністична партія Російської Фе-дерації» та її союзники. КПРФ від часу парламентських виборів 1999 р. постійно й неухильно втрачає виборців і 2003 р. отримала лише 12,6% голосів.

Ліберальні й демократичні партії («Яблуко», «Союз правих сил»), ніколи не отримували понад 10% голосів, а на виборах 2003 р. зазнали поразки, не подолавши 5%-го бар’єру, тож відтоді вони більше не представлені в парламенті. Причини цього різні: посилена дискримінація демократичних партій через керовані владою ЗМІ, брак усвідомлення необхідності демократичної альтернативи в суспільстві й нездатність демократичних партій до спільних дій та формулювання привабливих політичних альтернатив; погану репутація самих партій (проведене близько 2000 р. міжнародне порівняльне дослідження World Values Survey показало, що за цим показником вони опинилися на останньому місці серед громадських інституцій: їм довіряє лише 5% населення). Зна чна кількість партій – а в 1990-х роках їх існувало кількасот – перебувала у зворотно пропорційній залежності до їх значення. Політики теж дискредитували партії. Єльцин не захотів ні вступити до котроїсь із них, ані навіть явно підтримати. Це стосувалося і «його» партії «Демократичний вибір Росії», що була Єльциновою найважливішою опорою в парламенті та суспільстві. Упередження та несприйняття політичних партій виявилися також у тому, що в 1990-х роках отримання посади у виконавчій владі часто було пов’язано з виходом із партії. До 2003 року членство в партії та посада в уряді були несумісні. Пропонуючи в березні 1998 р. на посаду прем’єр-міністра Сєрґея Кірієнка, Єльцин наводив як арґумент на його користь те, що той не має жодних «зв’язків із будь-якими партіями чи рухами». А прем’єр-міністр Сєрґей Стєпашин у серпні 1999 р. сказав в інтерв’ю, що не симпатизує жодній партії: «Стати на бік котроїсь партії суперечить посаді, яку я обіймаю». Це зневажливе ставлення до політичних партій мало далекосяжні наслідки для парламентаризму та демократії. Замість демократичних партій, що представляли би суспільні інтереси, сформувалися «партії влади», які захищають інтереси апаратів і корпорацій.

Від 1993 р. на місці владних партій у парламенті були одна чи декілька «партій влади». За Єльцинового правління «партії влади» постійно були в Думі в меншості, що створювало постійне джерело напружених стосунків між парламентом і президентом. Оскільки «партія влади» є «продовженою рукою» відповідного президента чи його уряду, вона стоїть і падає разом із ним. «Демократичний вибір Росії» на чолі з Єґором Ґайдаром на виборах у грудні 1993 р. здобув у парламенті 17,1% місць. Проте його разом із командою дуже швидко витіснили з уряду, й у грудні 1995 р. партія здобула на парламентських виборах лише 4,4% голосів, після чого саморозпустилася і сформувалася наново вже як опозиційна партія «Союз правих сил».

Другою «партією влади» в першій Думі 1993–1995 рр. була «Партія єдности і злагоди», яка 1993 р. здобула 6,8%, але потім не брала участи у виборах. Для прем’єр-міністра Черномирдіна було створено власну «партію влади» – «Наш дім – Росія», що на виборах до Думи 1995 р. отримала 12% голосів, але 1999 р. не подолала 5%-го бар’єру і зникла з політичного обрію.

На цьому тлі історія «партії влади» від 1999 р., тобто від приходу до влади Путіна, виглядає дуже успішною. За декілька тижнів перед парламентськими виборами в грудні 1999 р. президентська адміністрація створила нову партію «Єдність/Ведмідь», яку підтримували сильний адмінресурс і потужна кампанія в ЗМІ. Водночас Кремль подбав, щоби численні губернатори, які перед тим були в партії «Вітчизна/Вся Росія», перейшли до «Єдности» і посприяли перемозі цієї нової партії у своїх реґіонах. Наприкінці листопада тодішній прем’єр-міністр Путін підтвердив свою близькість до «Єдності», не вступаючи до неї. Так стало зрозуміло, що «Єдність» було задумано як нову партію влади. Тому вже влітку 1999 р. Єльцин призначив Путіна своїм наступником.

Після парламентських виборів 1999 р. та президентських 2000 р. дещо опозиційна партія щодо «Єдності» «Вітчизна/Вся Росія», яку очолювали мер Москви Ю. Лужков та екс-прем’єр-міністр Є. Прімаков залюбки об’єдналися з пропрезидентською «Єдністю», утворивши партію «Єдина Росія». «Єдина Росія» стала найпотужнішою силою в третій Думі (1999–2003); у четвертій Думі (2003–2007) вона ще більше зміцнила позиції, здобувши на виборах у грудні 2003 р. вже майже 50% місць, а через приєднання більшості «незалежних» депутатів

Дані за: Зимон Ґ. Від Думи до Думи // Критика. — 2008. — №1-2.


фракція зросла до понад двох третин членів парламенту. Після втрати двох ліберально-демократичних опозиційних партій і скорочення фракції КПРФ Дума стала на шлях перетворення на однопартійний парламент. У 2008 р., напередодні президентських виборів, безпартійний Путін очолив «Єдину Росію». Дума перетворилася на легко керований інструмент Адміністрації президента, втративши самостійність. Цього було досягнуто тотальними маніпулюваннями на виборах із відповідним застосува нням політтехнологій, однак, окрім цього, це є наслідком браку розуміння демократії у виборців і обранців71.

Взаємини центру та регіонів. Війна в Чечні та її наслідки. Непросто складалися в Росії взаємини центру і регіонів — насамперед Татарстану та Чечні, які заявили про повний суверенітет і відмовилися підписати Федеративний договір. Президент багатого на нафту Татарстану примусив центр визнати асоційований статус своєї республіки в Росії і домігся підтвердження гасла «Сильні регіони — сильна Росія».

Одним з найважливіших чинників сучасної історії Росії стало т. з. «чеченське питання». У 1991 р. чеченський народ, підкорений ще в ХІХ ст. Російською імперією після довготривалої жорстокої війни, проголосив свою незалежність і президентом Чеченської республіки Ічкерія обрав генерала Д. Дудаєва. Росія, продовжуючи імперські традиції і намагаючись залякати інших суб'єктів Федерації від спокус до відокремлення від Росії, у грудні 1994 р. розпочала наступ своїх військ на Чечню з метою швидкого приборкання нескореного народу. Однак непідготовлені російські війська, укомплектовані переважно молодими солдатами, понесли великі втрати. Оговтавшись, Росія влаштувала у Чечні криваву бійню — весь світ вразила «зачистка» чеченського села Самашки, яке було знищене разом з жителями. Однак зломити прагнення до незалежності чеченського народу, який російські засоби масової інформації протягом довгого часу називали «незаконними бандитськими угрупованнями», не вдалося.

Переговори між сторонами почалися лише після того, як один з польових командирів-чеченців Ш. Басаєв шляхом терористичного акту в селищі Будьонівск (Ставропольський край Росії, 1995 р.) поставив Росію у безвихідне становище. Влітку 1996 р. вона змушена була вивести з Ічкерії свої війська. Отже, перша російсько-чеченська війна (1994—1996 рр.), під час якої навесні 1996 р. загинув Дудаєв, закінчилася для Росії безрезультатно. Були укладені Хасав’юртовскі угоди про припинення вогню.

Протягом 1996—1998 рр. бойові дії то розгорталися, то вщухали, не надаючи переваг жодній з воюючих сторін. У травні 1997 р. Єльцин і новий президент Чечні Р. Масхадов підписали у Москві угоду про врегулювання стосунків двох країн.

Але у жовтні 1999 р., після вторгнення чеченських військ на територію Дагестану, Росія розпочала нову великомасштабну воєнну кампанію проти Ічкерії, яка вразила світову громадськість своєю жорстокістю. До початку 2000 р. ціною чисельних жертв Росія відновила свій контроль над республікою. Чеченські терористи-„шахіди” не змірилися з ситуацією і у жовтні 2002 р. захопили 800 заручників у театральному центрі в Москві на Дубровці. В операції звільнення заручників антирерористичні сили застосували присипляючий газ, в результаті чого загинуло більше 100 мирних громадян. У серпні-вересні 2004 відбулися нові теракти — підрив бомби у Москві біля станції метро „Ризька” та у салонах літаків, захоплення школи у Беслані (Дагестан), де загинули більше 300 чоловік.

Намагання протистояти терактам призвело до посилення особистої влади президента В. Путіна — тепер глави регіонів повинні призначатися з Москви, утворюється нове силове відомство тощо.

Зовнішня політика. Концепція зовнішньої політики Росії, яка вважає себе прямою спадкоємницею Радянського Союзу на міжнародній арені, визначається її претензіями на відродження статусу наддержави, що повинна впливати на долю євроазійського регіону та світу. Зокрема, вона оголосила територію колишнього Союзу зоною своїх національних інтересів і в 90-ті роки постійно втручалася у внутрішні справи суміжних держав. Претензії на особливий статус Росії в пострадянському просторі Москва обґрунтовує потребою захисту прав людини в колишніх радянських республіках, в частині з яких стоять російські війська (в тому числі і в Україні, російські війська виконують миротворчі функції у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії72, Таджикистані). Втім мається на увазі захист 25-мільйонного російського, яке залишилося поза територією Росії, і т. з. «російськомовного» населення, що мешкає там. Про це свідчать відносини РФ з державами Балтії, Молдовою (проблема Придністров'я), Україною та деякими іншими суверенними республіками.

Після певної стабілізації внутрішньополітичної ситуації в кінці 1993 р. — підписання з США Договору про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2), Росія відновила і боротьбу за лідерство у світовій політиці. Маючи ядерну зброю, вона часто протистоїть ініціативам США, намагається зберегти контроль над державами СНД. Розходження між Росією й США мають місце у питанні щодо Югославії (США підтримують хорватів і мусульман, Росія — сербів) і щодо розповсюдження ядерної зброї (Росія постачає в Іран комплектуючі для ядерного реактора). Росія активно протистоїть розширенню НАТО на схід за рахунок країн Східної Європи і лише після підписання Основоположного Акту пр о взаємні відносини, співробітництво та безпеку між Росією і НАТО (травень 1997 р.) її позиція з цього питання дещо пом'якшала. Покращилися відносини Росії з Китаєм, традиційно дружні відносини — з Індією. Проте не вирішена територіальна проблема з Японією (Курильські острови).

Українсько-російські відносини. Українці в Росії. Проголошення суверенітету Росією та Україною поклало початок двостороннім відносинам двох сусідніх держав, що розвивалися далеко непросто. Вже при створенні СНД і розробці його базових документів виявились різні підходи двох країн до інтеграційних процесів на пострадянському просторі. У 1992 р. російсько-українські стосунки різко загострилися у зв'язку з проблемою розподілу Чорноморського флоту і питанням про статус Криму. Російська влада, граючи на національних почуттях росіян і

71 У 1996–1997 рр. Дума ухвалила 35% проектів законів, які запропонував президент, 1999 р. їх було вже 60%, а від 2000 р. – майже 100%. А от із законодавчих ініціатив Думи завершуються ухваленням закону не більше ніж 20–30%. Дані за : Зимон Ґ. Від Думи до Думи // Критика. — 2008. №1-2.

72 На початку серпня 2008 р. відбувся російсько-грузинський конфлікт за територію Південної Осетії.


використовуючи той факт, що більшість населення Криму становлять росіяни, ніяк не може змиритися з тим, що у 1954 р. Крим було передано зі складу Росії до України. Тому й досьогодні нагнітаються пристрасті навколо застарілого Чорноморського флоту, його кількості, базування у Севастополі російського флоту тощо. Після кількох місяців суперечок сторони досягли компромісу: у Дагомисі і в Ялті президенти Росії і України Б. Єльцин і Л. Кравчук підписали угоди, згідно з якими до 1995 р. Чорноморський флот мав бути розділений порівну між двома країнами, а до того часу — використовуватися ними спільно.

Нарешті, незважаючи на роки протистояння, яке деякі політики навіть називали «холодною війною», 31 травня 1997 року підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», якому передувала низка угод, головними з яких були три щодо статусу Чорноморського флоту. Згідно з цими угодами, Росія відмовилася від претензій на Севастополь, де розміщено її флот, вона відшкодовує витрати, пов'язані з базуванням свого Чорноморського флоту в Україні. Широкомасштабний договір двох суверенних держав остаточно закріпив непорушність російсько-українських кордонів, курс держав на довгострокове стратегічне співробітництво і, на думку багатьох, став справжнім проривом у відносинах між Росією і Україною. Але залишилося ще чимало проблем у двосторонніх відносинах: не проведена остаточна демаркація (уточнення на карті) російсько-українського кордону, не розв'язано питання щодо боргів, існують інші фінансово-торговельні проблеми та час від часу загострюється питання щодо становища українців в Росії і росіян в Україні73. У 2004 р. парламентами Росії та Укра їни ратифіковані договори про державний кордон та спів робітництво при використанні Азовського моря та Керченської протоки та утворення Єдиного економічного простору (ЄЕП).

В Росії проживає 4,3 млн. українців74, 40% з яких визнають рідною мовою українську. Тут діють такі культурні товариства і організації українців, як „Славутич” (Москва, голова — українець, радянський космонавт П. Попович), „Просвіта”, „Славутич-Колима”, Кубанський хор тощо.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.