Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

США у 40—70-х роках. Політика неолібералізму в США у 60-х рр. XX століття.



Зміцнення міжнародного статусу США внаслідок Другої світової війни. Особливості економічного розвитку. Сполучені Штати Америки — президентська республіка, федерація (50 штатів, столичний округ Колумбія), має територіальні володіння у Вест-Індії та Океанії. Столиця — місто Вашингтон. Президент — голова уряду і держави — обирається раз на 4 роки. Законодавча влада — двопалатний Конгрес (сенат і палата представників). За владу борються дві партії — Демократична і Республіканська.

США — беззаперечний економічний, політичний і військовий лідер світу у другій половині XX — на початку XXI століття, одна з найбільших країн за розмірами, територією, населенням та природними ресурсами. Населення — 272,4 млн.83. ВВП (на 2006 р.) складає близько 13 трильйонів доларів (1-е місце у світі), на душу населення — понад 40 тис. доларів за рік (3-е місце у світі). Член так званого «ядерного клубу», до якого входять країни, що володіють ядерною зброєю. Знаходиться на постіндустріальній стадії розвитку: в сільському господарстві зайнято лише 3% працюючих, у промисловості — 28%, решта — в сфері послуг. За обсягом промислового виробництва посідає перше місце у світі, найбільший у світі експортер сільськогосподарської продукції, найбільший експортер озброєння, капіталу і послуг.

У ході війни США, що зазнали відносно невеликих втрат (405 тис. загиблих), стали фінансово-економічним і воєнно-політичним лідером західного світу. За роки війни США створили 12-мільйонну армію. Національний дохід за 5 років війни виріс у два рази, тут було зосереджено 73% світового запасу золота; США випускали 50% світової продукції. Основні конкуренти або тимчасово вибули з боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили в фінансово-економічну залежність (Велика Британія, Франція). США володіли атомною зброєю і впливали на хід подій у всіх регіонах світу завдяки сучасному флоту і військово-морським базам (близько 2300 баз у світі). Швидко розвивалися електротехнічна, хімічна галузі промисловості завдяки державному регулюванню економіки. У країну збільшився «імпорт ідей і мозку» — з Європи переїхали видатні фізики А. Ейнштейн, Дж. Франк, Н. Бор, чимало німецьких спеціалістів з ракетних програм (наприклад В. фон Браун), що сприяло науково-технічному зростанню, розгортанню НТР.

Великими проблемами були: високий рівень безробіття в основному за рахунок фермерів, що збанкрутували (за 5 років їхня кількість скоротилася на 500 тисяч, у 1950 р. безробітні складали 4,7 млн. чоловік), розгортання страйкового руху і боротьби національних меншин за свої права, реконверсія (перехід промисловості на мирні рейки).

Внутрішня політика Г. Трумена. Наростання консервативних тенденцій у внутрішньополітичному житті. Першим повоєнним президентом після смерті Ф. Д. Рузвельта став у квітні 1945 року демократ Г. Трумен (1945—1952). При Рузвельті він — аптекар за фахом — займав пост віце-президента. У внутрішній політиці президент Трумен:

· оголосив так званий «справедливий курс», спрямований на реконверсію в промисловості, забезпечення воякам, що демобілізувалися, чималих пільг («Солдатський білль про права» — пільги в освіті, кредитуванні житла і бізнесу);

· у 1947 р. він запровадив антиробітничий закон Тафта-Хартлі, що обмежував права профспілок;

· згідно з наказом Трумена про перевірку на лояльність державних службовців (1947), активізувалась діяльність Міністерства юстиції та Комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності Конгресу США. Вони виявляли «підривні» організації, переслідували та позбавляли роботи їх членів, особливо активістів Компартії США. За допомогою новоствореного ЦРУ (організатор і перший директор — відомий розвідник А. Даллес), на початку 50-х років переслідування комуністів набул о свого апогею. Почалося справжнє «полювання на відьом» — пошуки «ворогів» американської нації. Ці події отримали назву «маккартизм» за іменем сенатора-республіканця від штату Вісконсин Дж. Маккарті, який у 1950 р. заявив, що державний департамент США «переповнений комуністами». У країні спалахнула антикомуністична істерія, прихильники маккартизму залякували, шантажували своїх опонентів. Протягом чотирьох років в США 10 млн. чоловік пройшли перевірку за різними програмами «лояльності». З державних органів було увільнено близько 7 тис. службовців, ряд керівних діячів компартії за звинуваченням в антиамериканській діяльності отримали різні строки тюремного ув'язнення;

· у 1948 р. в рамках чергової виборчої кампанії Трумен домагається збільшення мінімальної зарплати, розширення системи соцзабезпечення, зокрема будівництва дешевого державного житла.

Обмеження демократії, пов'язане з маккартизмом, суперечило основним принципам традиційного американського суспільства. Воно викликало протест мільйонів американців, призвело до падіння авторитету Трумена та його уряду, поразки Демократичної партії на президентських виборах 1952 року.

На 2001 рік.


Зовнішня політика Г. Трумена. В зовнішній політиці президент висунув доктрину американського лідерства в світі, головними інструментами якої стали:

· монополія на ядерну зброю;

· економічне та технічне лідерство США після Другої світової війни;

· політика «стримування комунізму». Ця політика стала основою зовнішньополітичного курсу адміністрації Трумена з 1946 р. і відповіддю на загострення протистояння з СРСР у міжнародних справах.

Зазначений зовнішньополітичний курс дістав подальший розвиток та конкретизацію в т. з. «доктрині Трумена», проголошеній у березні 1947 р., про право США втручатися у внутрішні справи зарубіжних країн у разі виникнення небезпеки для їх демократичного (капіталістичного) розвитку.

Поряд з нею розгортався «план Маршалла», висунутий державним секретарем США Д. Маршаллом в червні 1947 р. з метою економічної допомоги країнам Західної Європи і ствердження в них політичного впливу США та їхніх цінностей (запроваджений у життя протягом 1948-1951 рр.).

4 квітня 1949 р. з ініціативи США утворено військово-політичний блок НАТО (Північно-Атлантична організація), який включав у себе дві північноамериканські держави (США та Канада) і капіталістичні країни Західної Європи. Головна мета блоку в повоєнний період — протистояти загрозі поширення комунізму і впливу СРСР у світі (наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. мета блоку змінилася — це запобігання та протистояння міжнародному тероризму і тоталітаризму, поширенню у світі ядерної зброї).

США, з санкції ООН, втрутилися у війну в Кореї (1950-1953), підтримуючи законний і в той же час проамериканський уряд Південної Кореї на чолі з Лі Син Маном. На Південну Корею напала прорадянська комуністична Північна Корея на чолі з колишнім капітаном Червоної армії Кім Ір Ченом. Війна не принесла перемоги жодній з сторін і закінчилася на тих же позиціях, що й розпочалася — на лінії 38-ї паралелії (цей кордон і до сьогодні поділяє корейський народ на дві держави — процвітаючу високоіндустріальну Республіку Корею (Південна Корея) та тоталітарну, озброєну ядерною зброєю проте економічно відсталу Корейську Народно-демократичну республіку (КНДР)).

Президентство Д. Ейзенхауера. Прославлений американський генерал Д. Ейзенхауер — герой Другої світової війни (командуючий Другом фронтом та американськими військами в Європі, нагороджений радянським орденом “Перемога”), обіймав посаду президента США від Республіканської партії два строки — вісім років (1952—1960). Однак його військові заслуги не могли запобігти економічній кризі, що розпочалася в США після завершення війни в Кореї і повторилася у 1957 р. На противагу демократам, що в уряді робили ставку на університетських професорів, президент Ейзенхауер набрав до уряду більше десятка мільйонерів. Він скоротив податки монополіям та заможним верстам, скасував контроль над цінами та зарплатою, скоротив федеральні соціальні видатки. Результатом президентства Ейзенхауера стало небачене посилення воєнно-промислового комплексу (ВПК), розбалансування економіки, зростання безробіття, страйкової боротьби та інфляції. Саме при ньому в США починається і масовий рух негритянського населення (становило 20 млн. чоловік) за свої громадянські права. Цей рух був спрямований проти пережитків расової дискримінації, найбільш розповсюдженим з яких була сегрегація — роздільне навчання білих і чорних дітей та інші подібні явища.

Головною особливістю розвитку американської економіки у повоєнні роки був початок НТР, результати якої впроваджувалися насамперед у ВПК. Саме в роки президентства Ейзенхауера Міністерство оборони — Пентагон, стало однією з найвпливовіших сил країни: військові витрати держави досягли у 1960 р. 60 млрд. доларів. США першим и у сві ті розпочали науково-технічну революці ю, широко впр оваджуючи автоматизоване виробництво та ЕОМ.

У 50-і рр. рівень безробіття та інфляція були порівняно невисокими, доходи населення постійно зростали. Однак, з іншого боку, у зв'язку з тим, що середня зарплата американця була більшою, ніж у європейця, собівартість американських товарів була вищою, ніж європейських. Це призвело до падіння американської частки ВНП у світовому виробництві з 62% (1946) до 45% (1960). Водночас неухильно зростали прибутки американських монополій. Не випадково в оточенні президента США в цей час була популярною теза: «Те, що добре для країни, добре для «Дженерал моторс» і навпаки».

Щодо зовнішньої політики США, то вона цілком вкладалася в рамки «холодної війни», хоча від відверто антирадянської політики Трумена й відрізнялася більш суперечливим характером. Заслугою Ейзенхауера є закінчення Корейської війни у 1953 р. Війська Північної і Південної Кореї завдяки зусиллям американського експедиційного корпусу генерала Макартура були розведені по 38-й паралелі, де вони знаходилися до конфлікту. Його здобутком також є неучасть у воєнних конфліктах, поліпшення відносин з СРСР (у 1959 р. відбувся візит лідера СРСР М. Хрущова до США). З іншого боку, США підтримували Францію у її війні в Індокитаї, взяли участь в створенні у 1954 р. СЕАТО — блоку держав Південно-Східної Азії та прилеглих до неї районів Тихого океану. США продовжували також генеральну лінію своєї зовнішньої політики на досягнення ядерної переваги над СРСР і зменшення його впливу в світі, що знайшло відображення в «доктрині визволення» Д. Даллеса (1954), «доктрині Ейзенхауера» (1957) та інших міжнародних акціях США.

Неоліберальна політика адміністрацій Дж. Кеннеді та Л. Джонсона у 60-х рр. XX століття. Стан економіки. Наприкінці 50-х років президент Ейзенхауер під тиском корпорації «Боїнг» розгорнув будівництво бомбардувальної авіації далекої дії з ядерними зарядами. Ракетно-ядерні системи були згорнуті. Коли в 1957 році СРСР випробував свої перші ракети, стало зрозуміло, що вони набагато швидше долетять до США, ніж американські «Боїнги» до СРСР. Критикуючи цей факт, а також переконуючи американців що тільки він змож е подолати кризу в країні, на президентських виборах 1960 року переміг молодий демократ з католицького клану ірландського походження 43-річний демократ Дж. Ф. Кеннеді (1960—1963).


Залучившись підтримкою своєї сім'ї і допомогою братів (один — міністр юстиції, другий — сенатор), президент оголосив програму «Нові рубежі» як продовження лінії Рузвельта. У цей час Америка переживала не найкращі часи: по зростанню виробництва США відстали від Західної Європи та Японії, безробіття сягало 7%, падала конкурентоспроможність американських товарів. «Ми прийшли до керівництва країною після 7 місяців кризи, 3,5 років стагнації, 7 років в'ялого економічного зростання, 9 років падіння фермерських доходів», — говорив новий президент.

Суть нової програми полягала у відродженні Америки як світового лідера за рахунок розширення функцій держави в економіці, зменшенні інфляції. У її основі — ідеї неолібералізму (неокейнсіанства) економістів Дж. Гелбрейта. Джон Гелбрейт критикував думку, що на економічном у р инку сили перебувають у стані вільної конкуренції. Він уважав, що «суспільство споживання», створене в США, не достатньо збалансоване. Воно спрямовує занадто багато ресурсів на виробництво споживчих товарів і недостатньо — на суспільні потреби й розвиток інфраструктури. Гелбрейт також критикував думку про те, що державні витрати не здатні знизити безробіття. Його підхід до розвитку суспільного сектора відповідав економічним поглядам Кейнсі. У своїй книзі «Суспільство достатку» (The Affluent Society, 1958) він документально підтверджує тенденцію вільно-ринкового капіталізму створювати приватну пишноту й суспільну вбогість і твердо вірив у роль уряду в економічному плануванні.

Складові частини «Нових рубежів»: підготовка кадрів за новими стандартами; розумне розміщення робочої сили, приділення більшої уваги співвідношенню цін і зарплати; поліпшення загальної і спеціальної освіти; розширення асигнувань на соціальне забезпечення; допомога районам з хронічною депресією; скорочення податків, навіть якщо це загрожувало дефіцитом бюджету; поліпшення становища негрів.

Розширено страхування по безробіттю, розпочато перевлаштування районів хронічної депресії, піднято мінімум зарплати з 1 долара за годину до 1,25 доларів для 1,3 млн. робітників, збільшено масштаби житлового будівництва. На початок реалізації програми у 1961 р. Кеннеді вимагав від конгресу 5 млрд. доларів.

Здійснення програми «Нові рубежі» призвело до інтенсивного економічного піднесення — до 7% на рік. ВНП зріс за п'ять років на 35% — з 503 до 683 млрд. доларів. Ціни у цей час зросли тільки на 2,5%, а безробіття зменшилося до 4,6%, зарплата зросла на 19%. Майже все виробництво було автоматизоване, збільшилася кількість ЕОМ у виробництві, пожвавилася ділова активність американського суспільства в цілому, що підвищило популярність Кеннеді серед різних верств населення.

Президентство Кеннеді було недовгим — улюбленця американців вбито у листопаді 1963 р. в Далласі. Існують сотні версій щодо можливих організаторів замаху, але й досі «вбивство століття» залишається нерозкритим, хоча офіційно було засуджено Л. Освальда.

По смерті Кеннеді його посаду до нових виборів автоматично посів віце-президент Л. Джонсон (1963—1968), який переміг на чергових виборах 1964 р. і продовжив ліберальний курс демократів. Новий президент США у січні 1964 р. висунув план побудови «Великого суспільства», основою якого була «беззастережна війна бідності». Головним заходом цієї «війни» став «Закон про економічні можливості» (1964), згідно з яким було створено новий державний орган — управління економічних можливостей. У його функції входило: допомога найбіднішим верствам населення шляхом створення «трудових корпусів» для професійної освіти молоді; надання довгострокових кредитів і безкоштовної медичної допомоги бідним сім'ям і дрібним бізнесменам, що розорилися, будівництво дешевого державного житла. Результатом цього стало зростання соціальних видатків, що склали у кінці 60-х рр. 40% соціального бюджету.

Зовнішня політика демократів. Карибська криза. У зовнішній політиці, дотримуючись курсу з позиції сили, Кеннеді висунув доктрину «гнучкого реагування» на конфлікти у світі. Однією із заслуг зовнішньої політики президента стало відвернення ядерної війни під час Карибської кризи 24 — 28 жовтня 1962 року. Уряд СРСР на чолі з М. Хрущовим у жовтні 1962 р. намагався розмістити на Кубі, де в 1959 р. відбулася антидиктаторська революція і до влади прийшов уряд лівих сил на чолі з Ф. К астро, ядерні ракети середнього радіусу дії. Ракети таємно перевозилися цивільними кораблями. У відповідь США розпочали військово-морську блокаду острова. Світ опинився на межі ядерної війни між США і СРСР. Однак, здоровий глузд переміг — внаслідок жорстких переговорів між М. Хрущовим та Дж. Кеннеді загроза воєнного конфлікту, що міг перерости у третю світову війну, була відвернута.

Війна в Індокитаї. Великою зовнішньополітичною помилкою адміністрації Л. Джонсона стало розв'язання найнепопулярнішої серед американців війни у В'єтнамі (1964—1973 рр.), що тривала майже 10 років. Щорічні витрати на її ведення складали 25—30 млрд. доларів. США намагалися підтримати свого союзника — Південний В'єтнам і не допустити поширення комунізму з В'єтнаму Північного, який підтримували СРСР і КНР. Війна тривала до 1973 р. і завершилася виведенням американських військ, що втратили близько 60 тис. чоловік (в'єтнамців загинуло 3 млн. чол.), з Індокитаю при президенті Р. Ніксоні. У 1975 р. В'єтнам було об'єднано під владою комуністів. Ганебна війна в Індокитаї призвела до падіння авторитету США як супердержави, розколола американське суспільство, сформувала в ньому т. з. «в'єтнамський синдром», що і сьогодні дає про себе знати.

Друга половина 60-х років стала в США роками перелому. Завершився цикл підйому в економіці, який у ринковому господарстві, як правило, чергується зі спадом виробництва. Подальше зростання державних витрат загрожувало диспропорціями в економіці. Почалося падіння виробництва і президент Джонсон був змушений збільшити податки, скоротити на 6 млрд. доларів федеральні витрати. Зростало невдоволення серед населення.

Рух за громадянські права. В цей період посилився негритянський рух, який став одним з важливих напрямів соціального протесту в США. Афроамериканці (негри), які складали понад 10% населення США, піднялися на боротьбу за свої права. Вони застосовували такі масові форми руху проти расизму, як бойкоти, марші, вуличні походи і «рейди свободи». Визнаним лідером негритянського руху в США був протестантський


священик М. Л. Кінг, який очолював Конфедерацію християнського керівництва Півдня і прагнув згуртувати весь рух на основі ненасильницьких методів боротьби. Важливим результатом піднесення цієї боротьби стало прийняття в 1964 — 1965 рр. законів про громадянські права негрів. Але вони мало змінили в реальному становищі негритянського населення США. Тому в середині 60-х років почався новий етап боротьби негрів, який відзначався крайньою жорстокістю, справжніми повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі із застосуванням зброї з обох сторін. Така «расова війна», що супроводжувалася пожежами, масовими погромами, насильством й вбивствами, набула особливого розмаху в 1966 — 1968 рр., коли, зокрема, почала активно діяти радикальна негритянська партія «Чорні пантери». Активізувалися і расисти, які з провокаційною метою руками найманого вбивці у квітні 1968 р. застрелили М. Кінга під час мітингу в м. Мемфісі.

Водночас у США активізувався і молодіжний рух, що критично сприймав існуючі в американському буржуазному суспільстві відносини між людьми. Однією з цікавих форм молодіжного протесту був досить масовий рух т. з. «хіпі», учасники якого прагнули іноді вкрай оригінальним способом (одягалися в лахміття, відмовлялися від правил гігієни, пропагували «свободу» кохання, вживання алкоголю й наркотиків) висловити своє презирство до традиційних цінностей, до моралі американського суспільства.

США у 70-і рр. ХХ століття. В таких складних економічних і соціально-політичних умовах перемогу на нових виборах отримала Республіканська партія і президентом США у 1969 р. став республіканець Р. Ніксон (1968—1974) — колишній віце-президент за Ейзенхауера, одна з найколоритніших постатей американської політичної еліти. Виходець зі скромної небагатої сім'ї, адвокат за фахом і дуже хитрий політик, він продовжив неоліберальний курс Кеннеді-Джонсона, впровадив контроль за цінами, посилив соціальну захищеність американців. Почавши у 1971 р. здійснення програми оздоровлення економіки, розрахованої на три роки, Ніксон домігся стабілізації цін та зарплати, збільшення пенсій і соціальних витрат. Його заслугою є й розпочата структурна перебудова економіки, спрямована на розвиток наукомісткого виробництва. Саме Ніксону вдалося закінчити 10-річну американо-в'єтнамську війну: у січні 1973 р. у Парижі укладено угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі.

У міжнародних відносинах Ніксон висунув концепцію переходу від «ери конфронтації» до «ери переговорів» між США і СРСР. У 1972 р. Ніксон двічі відвідав Москву, де були підписаний принциповий документ «Основи взаємовідносин між СРСР та США» та укладені важливі радянсько-американські угоди: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) та Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1), які «законсервували» рівень озброєнь. Ці зовнішньополітичні акції сприяли зростанню популярності президента США. В цьому ж році Ніксон вдруге був обраний президентом, але після «Уотергейтської справи», що тримала в напрузі все американське суспільство півтора року, в серпні 1974 р. був змушений подати у відставку. Хронічною хворобою американської політики є невідповідність між партійною приналежністю більшості членів конгресу і партійною приналежністю президента. Так трапилося і на цей раз: більшість конгресменів були демократами, а Ніксон — республіканцем. В ході виборчої кампанії республіканці з адміністрації президента встановили в готельному комплексі «Уотергейт» — штаб-квартирі демократів — підслуховуючі апарати. Ці протиправні дії було викрито і вони коштували Ніксону, який заперечував свою причетність до них, посади президента.

Економічна криза 1974-1975 років. Віце-президент, а з 1974 р. президент США Дж. Форд (1974—1976) не зміг впоратися із закономірною економічною кризою 1974 — 1975 років, яку посилило підвищення цін на нафту її основними постачальниками — арабськими країнами. Це привело до інфляції, зростання цін і безробіття та різкого зменшення прихильників Форда. Одна з небагатьох заслуг цього президента — підписання у 1975 р. в Гельсінкі бага тосторонньої угоди про безпеку і співробітництво в Європі , яка підбила остаточні підсум ки Другої світової війни і зафіксувала непорушність кордонів європейських країн.

Закінчилася депресія і трохи поліпшилася ситуація в економіці США за часи президентства Дж. Картера (1976—1980) — у минулому спеціаліста з ядерних реакторів. Політику його адміністрації можна охарактеризувати як пошук компромісного шляху між ліберальним і консервативними курсами. Однак більшість її законопроектів щодо поліпшення умов життя населення відхилялися консерваторами, які відстоювали інтереси корпорацій та монополій. Втім, за допомогою впровадження програми збереження енергоресурсів, розширення видобутку вугілля, розвитку АЕС і підвищення цін на енергоресурси йому вдалося «витягнути» США з економічної кризи.

Другий етап науково-технічної революції. На другу половину 70-х років припадає в США новий (другий) етап науково-технічної революції, що теж сприяла цьому. Науково-технічні досягнення цього періоду в основному мали місце в ресурсо- та енергозберігаючих технологіях. Однак швидкими темпами розвивалися і ті галузі американської індустрії, що були безпосередньо пов'язані з НТР: виробництво комп'ютерів, інформаційні технології, кібернетика, авіакосмічна промисловість і т. д.

У зовнішній політиці Картер спочатку продовжив курс розрядки. У 1979 р. в ході зустрічі з радянським лідером Л. Брежнєвим у Відні він підписав радянсько-американський договір ОСО-2. Цей договір мав значно зменшити рівень ядерних озброєнь обох сторін (5% наявної на той час ядерної й термоядерної зброї було достатньо для знищення життя на планеті Земля). Але інтервенція СРСР в Афганістан у 1979 р. перешкодила цьому процесу. Картеру вдалося започаткувати процес врегулювання близькосхідного конфлікту: за його ініціативою у 1979 р. а Кемп-Девіді (США) відбулися переговори між Ізраїлем і Єгиптом, які завершилися підписанням мирної угоди. І, нарешті, саме у період президентства Картера в Америці розпочалася кампанія на захист прав людини в усьому світі, проти антидемократичних режимів в інших країнах.