Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Інтеграційні процеси в сучасній Європі. Розширення Євросоюзу та НАТО у 2004—2008 роках.





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Європейська інтеграція у другій половині XX — на початку XXI ст. Європейський Союз. Першим кроком до економічної інтеграції країн Західної Європи став «план Шумана», названий за прізвищем міністра закордонних справ Франції (1950 р.). Мета плану — зробити неможливою підготовку нової війни в Європі. Для цього пропонувалося взяти під міжнародний контроль виробництво вугілля і сталі в Європі. В 1951 р. 6 країн — Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург — підписали угоду про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Це стало першим міждержавним об'єднанням країн Західної Європи і заклало фундамент спільних європейських структур.

Своєрідним продовженням «плану Шумана» стало об'єднання в Європейське Економічне Співтовариство («Спільний ринок») у 1957 р. тих самих шести країн Західної Європи згідно з «Римським договором». Пізніше до них приєдналися Велика Британія, Данія, Ірландія (1972 р.), Греція (1981 р.), Іспанія, Португалія (1986 р.), Австрія, Швеція, Фінляндія (1995 р.). Члени ЄЕС зобов'язалися проводити єдину економічну і соціальну політику, ввести єдині ціни на сільськогосподарську й промислову продукцію, поступово ліквідувати митні бар'єри в торгівлі одне з одним, досягти створення валютного союзу тощо.

З часом мета ЄЕС змінилася — головним завданням об'єднання стала необхідність створити конкуренцію таким економічним центрам світу як США і Японія, оскільки жодна країна Європи сама не в змозі конкурувати з ними. Для цього у 1985 р. країни-члени ЄЕС вирішили створити спільний економічний простір з вільним пересуванням своїх товарів, капіталів, послуг, робочої сили. 7 лютого 1992 р. у м. Маастріхт (Нідерланди) 12 країн ЄЕС підписали «Договір про Європейський Союз», що передбачає поетапну трансформацію ЄЕС в новий економічний, валютний, а в перспективі — і політичний союз.

З 1 листопада 1993 р., коли він набув чинності, на території Європи з'явилося нове геополітичне утворення — Європейський Союз (ЄС).


Вищими органами ЄС є Європарламент (з 1959 р.), Рада ЄС та Єврокомісія. Раду ЄС очолює голова Ради, який змінюється за принципом ротації кожні півроку. Єврокомісія складається з 25 комісарів (одна країна — один єврокомісар). Очолює Єврокомісію президент. Кожен комісар відповідає за певний напрямок роботи. Кожного комісара пропонує уряд країни, він проходить співбесіду з президентом Єврокомісії і затверджується Європарламентом. Всі рішення Єврокомісії є виключно рекомендаційними.

Умови членства в ЄС: досягнення європейських стандартів у виробництві; зниження інфляції до 1,5% на рік; дефіцит бюджету до 3% від ВНП.

Маастріхтський договір створив політико-правові умови для нового етапу європейської інтеграції. У його межах дозволено вільне пересування робочої сили, капіталів, цінних паперів, а з 1995 р. діють Шенгенські угоди про вільне пересування громадян країн-членів ЄС. З 1 січня 1999 р. в Євросоюзі, хоча й не на всій території, діє спільна валюта — євро (1 євро=100 євроцентам).

Основна мета і напрямки діяльності Союзу — подальше економічне і валютне об'єднання; створення єдиного внутрішнього ринку Європи; забезпечення охорони навколишнього середовища і соціального захисту європейців; посилення Західноєвропейського Оборонного союзу, до якого входять 10 країн, і поліпшення його співробітництва з ОБСЄ і Радою Безпеки ООН тощо. Головними з 11 установ Союзу є Європейський фонд освіти, Євроагентство з охорони навколишнього середовища, Євроагентство по експертизі медичних препаратів, Європейський Валютний Інститут, головним завданням якого є введення єдиної валюти — євро. Координують діяльність ЄС самміти — регулярні зустрічі «на вищому рівні» — глав держав країн-членів ЄС.

Розширення ЄС. Поступово Європейський союз розширюється. У 2004 р. до союзу увійшли колишні республіки СРСР країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва), країни колишнього „соціалістичного табору” — Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, а також середземноморські держави Кіпр та Мальта. З грудня 2005 р. Македонія отримала статус офіційного кандидата на вступ до ЄС. У цьому ж році розпочалися переговори про вступ до ЄС Хорватії. Підписаний ряд документів з Туреччиною та Україною (21 лютого 2005 р.), проте конкретні перспективи входження цих країн до Союзу не ясні. 1 січня 2007 р. до ЄС увійшли Болгарія та Румунія, які взяли на себе зобов’язання створити в країнах умови для ефективної боротьби з корупцією та реформувати законодавство. Всього на 2008 р. до ЄС входять 27 країн.

29 жовтня 2004 р. голови 25 країн-членів ЄС підписали в Римі європейську конституцію, що передбачає посаду през идента ЄС (повинен приз начатися Радою ЄС на 2,5 роки), міністра іноземних справ ЄС, скороч ення скл аду Єврокомісії (дві третини від кількості країн-членів ЄС); розширення повноважень Європарламенту (затвердження бюджету ЄС, вирішення проблем, пов’язаних зі станом громадянських свобод, прикордонного контролю та міграції, співробітництво правоохоронних та судових структур країн-членів ЄС); збереження принципу консенсусу при вирішенні питань зовнішньої політики та безпеки, соціального забезпечення, податків та питань культури; відмову від принципу консенсусу з інших питань та заміна його принципом „подвійної більшості” (рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосували не менше 15 країн, що представляють не менше 65% населення ЄС); відміна права „вето” для однієї країни (можливо зупинення дії певного рішення, якщо проти нього виступили мінімум 4 держави).

Для вступу у дію Євроконституції її необхідно ратифікувати у всіх країнах-членах ЄС — або голосуванням у парламенті або на всенародному референдумі. 10 країн вирішили ратифікувати Євроконституцію на референдумі: у

2005 р. такі референдуми пройшли у Іспанії, Франції, Нідерландах, Люксембурзі, Данії, Португалії, проте у Франції, Нідерландах та Данії більшість населення проголосували проти. У Великобританії та Чехії референдуми пройшли

2006 р., в Ірландії та Польщі його терміни ще не визначені. Виступ населення проти ратифікації Євроконституції не означає розпаду ЄС, оскільки продовжують діяти попередні угоди.

Рада Європи. Важливою міжнародною міжурядовою організацією, що виникла у 1949 р. році є Рада Європи. Головною метою цієї організації, до якої входять понад 40 країн Європи, є захист прав людини. При Раді діють Європейська Комісія з прав людини, Європейський Суд з прав людини, Європейський Центр Молоді, Європейський Молодіжний Фонд, Інформаційний Центр охорони природи. З листопада 1995 р. членом Ради Європи стала Україна, що накладає на неї обов'язки по прискоренню проведення економічних реформ і демократизації суспільства.

Інтеграція зачепила і освіті процеси в Європі. У 1999 р. було розпочато так званий Болонський процес, який передбачає взаємне визнання дипломів вищих навчальних закладів, координацію їх діяльності тощо.

Участь України в інтеграційних європейських процесах. Зберігаючи дружні відносини з країнами СНД, країнами-сусідами, Україна послідовно продемонструвала свій європейський вибір. В прийнятих Радою України “Основних напрямках” зовнішньої політики України (1993 р.) перспективною метою було визначено чл енст во в Європейському Союзі.

На початку 90-х Євросоюз визначив 13 країн, які можуть претендувати на повноправне членство (України в цьому переліку не було). Поступово країни-сусіди України входили до цього стабільного в економічному та соціальному плані об’єднання, кордони Європи стали наближатися до України.

У червні 1994 р. у Люксембурзі була підписана, а 1 березня 1998 р. ратифікована членами-учасницями ЄС Угода про партнерство та і співробітництво між Євросоюзом і Україною, реалізація якої сприяє утвердженню України в об'єднаній демократичній Європі.

У грудні 1999 р. Європейська Рада (найвищий орган ЄС) затвердила спільну стратегію ЄС щодо України, яка розрахована на 4 роки. Цей документ хоча й не стверджував, що Україну в недалекому майбутньому запросять до Союзу, все ж передбачав підтримку процесів демократичних і ринкових економічних процесів перетворень у ній.

Помітним кроком до Європи стало входження України до впливової правозахисної організації — Ради Європи 1995 року.


Угода про партнерство та співробітництво, Спільна стратегія визначили критерії, що їх у найближчі 10-15 років повинна досягнути Україна: стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії й законності в країні; наявність ефективної ринкової економіки, її конкурентоспроможності; готовність у повному обсязі прийняти законодавче надбання Союзу (80 тис. сторінок норм європейського права).

Хоча у посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради у 2002 р. “Європейський вибір. Концептуальні основи економічного і соціального розвитку України на 2002—2011 роки” і визначалися конкретні шляхи євроінтеграції, проте до реальних кроків фактично не дійшло. Ми не стали до 2003 р. членами Світової організації торгівлі, до 2004 р. не проведені переговори і і не підписано Угоду про асоціацію України та ЄС, не проведені переговори про створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС тощо.

Проте перше відносини між нашою державою і ЄС протягом першого десятиліття існування України як незалежної держави були скоріше наміром, ніж реальним входженням України до європейського політичного, правового і економічного простору. Україні за цей час не надано статусу хоча б асоційованого члена ЄС . Одного бажання вступити, не реформувавши систему влади та економіки виявилося не достатньо.

З приходом до влади після президентських виборів 2004 р. в Україні нового керівництва перед Україною можуть відкритися нові можливості щодо Євросоюзу. 21 лютого 2005 р. ЄС підписав план дій з Україною. У той же час, на думку керівництва ЄС, про повноправне членство нашої країни в Союзі допоки можна не мріяти, оскільки Україні ще багато треба зробити для того, щоб довести, що в країні є повноцінна демократія, яка відповідає європейським стандартам, а також необхідно провести політичні, економічні та соціальні реформи.

НАТО. Процеси інтеграції в Європі зачепили й воєнну сферу. 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні створений Північноатлантичний союз (НАТО) — військово-політичний блок країн Європи і Північної Америки, створений. Договір уклали 10 країн Західної Європи (Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Португалія, Норвегія, Данія, Ісландія) і 2 північноамериканські країни (США та Канада). Штаб-квартира знаходиться у Брюсселі (Бельгія).

Найвищий орган блоку — сесія Ради НАТО, що скликається двічі на рік. У період між сесіями керівні функції здійснюють постійна Північноатлантична рада і Комітет військового планування. Офіційні мови НАТО — англійська і французька.

Північноатлантична рада складається з представників всіх держав-членів у ранзі послів і проводить свої засідання не менше, ніж один раз на тиждень під головуванням Генерального секретаря НАТО. Рішення приймаються одноголосно.

Вищим органом військової організації блоку з 1966 р. є Комітет військового планування. Він збирається на сесії двічі на рік на рівнів міністрів оборони.

До органів НАТО також відносяться Група ядерного планування (засідання двічі на рік на рівні міністрів оборони) і Військовий комітет (засідання не менше ніж два рази на рік на рівні начальників генеральних штабів та цивільного представника Ісландії — країни-члена блоку, що не має збройних сил). Військовий комітет керує командуванням двох зон — Європи та Атлантики. Головне верховне командування сил НАТО в Європі очолене верховним головнокомандуючим (завжди — американський генерал), якому підпорядковані три театри військових дій в Європі: Північноєвропейський, Центральноєвропейський та Південноєвропейський.

В часи «холодної війни» діяльність блоку була спрямована проти комуністичних країн на чолі з СРСР, а після розпаду Радянського Союзу і «соціалістичного табору» у Східній Європі необхідність збереження блоку аргументується загрозою з боку міжнародного тероризму, продовженням політики “ядерного стримування”, загрозою тоталітаризму.

Кількість країн-членів НАТО постійно зростає: у 1952 р. до блоку увійшли Греція і Туреччина; у 1955 р. — Німеччина; у 1982 р. — Іспанія; у 1999 р. — Чехія, Польща, Угорщина. Останнє розширення НАТО відбулося 2004 р., коли членами блоку стали Болгарія, Словаччина, Словенія, Румунія, а також колишні прибалтійські республіки СРСР — Латвія,Литва та Естонія. На початок 2008 р. НАТО складається з 26 країн світу. У квітні 2008 р. на Бухарестсь ком у саміті НАТО запрошення до альянсу отримали Албанія та Хорватія. Питання про прий няття Македонії було заблоковано Грецією з причини назви країни (Греція не визнає Македонію під такою назвою, оскільки на території Греції існує провінція з такою ж назвою), а питання про приєднання України і Грузії до Плану дій щодо членства у НАТО перенесене на грудень 2008 року (активними противниками членства цих двох країн виступили Франція та Німеччина).

Блок довів свою життєздатність і на сьогодні головною метою є боротьба з міжнародним тероризмом , спільний захист країн-членів блоку від агресії, військово-політичне співробітництво.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.