Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Деколонізація країн Азії та Африки після Другої світової війни та її етапи (1945—1990 рр.).



Особливості розвитку країн Сходу в 40-90-ті роки. Розпад колоніальної системи. Після Другої світової війни у колоніях на території Азії та Африки склалися умови для здобуття державної незалежності багатьма народами. Цьому сприяло багато чинників:

· економічне зростання колоній під час Другої світової війни;

· капітуляція Японії в ході Другої світової війни;

· послаблення позицій Британії, Франції, Нідерландів в ході Другої світової війни та, відповідно, зміни в їхній колоніальній політиці;

· зміцнення національної буржуазії, інтелігенції, робітничого класу, професійних військових, здатних до самостійного управління своїми країнами;

· виникнення патріотичних партій та організацій, що під гаслами національної єдності проголосили курс на досягнення незалежності своїх країн;

· посилення національно-визвольних рухів;

· «холодна війна» між СРСР і США, які давали можливість маневрувати колишнім колоніям та новим державам між великими державами.

Колоніалізм — явище неоднозначне. З одного боку, він руйнував традиційну структуру життя Сходу, нав'язував на місцях незвичний європейський стандарт економічних і суспільних відносин, що призводило до енергійного оп ор у кол оні з а торам . З др уг ог о ж бок у, кол оні а льний капітал пі дштовхував соціа льно- ек он ом ічний розвит ок цих країн, втягував у ринкові відносини європейського типу. Однак в ХХ ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе історично і за умов, коли під час боротьби з гітлерівським нацизмом людство охопила ідея національної свободи і незалежності, він став анахронізмом і був приречений.

Етапи деколонізації. Історично закономірний процес деколонізації можна поділити на такі етапи:

· 1945 — середина 50-х рр. — в основному відбулося визволення народів Азії;

· середина 50-х — середина 60-х рр. — визволення народів Північної і Тропічної Африки;

· початок 70-х рр. — 1990 р. — остаточний занепад колоніалізму, визволення Південної Африки. Великобританія розв'язала свої колоніальні проблеми переважно мирним шляхом: у 1947 — 1950 рр. стали

незалежними її найбільші колонії — Індія, Пакистан, Бірма, Цейлон. Франція і Нідерланди намагалися зупинити процес деколонізації за допомогою війни: 1946 — 1954 рр. — війна Франції в Індокитаї, 1954 — 1962 рр. — в Алжирі; 1945 — 1950 рр. — війна Нідерландів в Індонезії.

Світова громадськість та ООН підтримали процес деколонізації. 14 грудня 1960 р. ООН прийняла декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам», яка поставила цей процес під міжнародний контроль і прискорила його. Саме в цей рік 17 країн Африки отримали незалежність («рік Африки»). Останньою колонією у світі була Намібія, яка отримала незалежність від ПАР у 1990 році.

Шляхи розвитку незалежних держав. Звільнившись від колоніальної залежності й здобувши політичну самостійність, молоді держави не стали економічно незалежними. Країни Азії та Африки залишились аграрно-сировинними придатками колишніх метрополій, залежали від постачання машин, обладнання, припливу зовнішніх інвестицій. Відсталість, війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали для них звичними явищами. Перед молодими новоутвореними країнами постали такі загальні складні проблеми визначення шляхів подальшого розвитку:

· вироблення власної внутрішньої і зовнішньої політики;

· встановлення характеру влади і форми суспільно-політичного устрою;

· економічна орієнтація. Щодо державно-політичного устрою молодих держав Азії та Африки, то після здобуття незалежності в них

почали створюватися політичні інститути переважно за західними зразками: були прийняті конституції, обиралися парламенти як представницькі законодавчі органи влади, засновувались пости президентів або законодавчо оформлювалася монархічна влада, утворювалися політичні партії тощо. Однак всі ці інститути через цивілізаційну специфіку афро-азіатських суспільств одержували особливе внутрішнє «забарвлення». Як правило, в цих країнах затверджувалася однопартійна система влади на чолі з визнаним лідером, всенародним вождем, т. з. патерналістська (від лат. слова «патер» — батько) система влади, яка формувалася за етнічними, племінними й т. п. принципами. Важливу роль в суспільстві відігравала армія, яка часто втручалася в державні справи. Соціально-політична


нестабільність країн регіону проявлялася в другій пол. ХХ ст. в революціях, державних переворотах, воєнних заколотах, громадянських війнах, міждержавних конфліктах тощо.

Труднощі економічного розвитку молодих держав. Складними були проблеми і в розбудові економіки. Більшість країн Азії та Африки обрала т. з. капіталістичний шлях розвитку — ринкові відносини, приватну власність, обмеження втручання держави в економіку. В основному, це країни з багатими природними ресурсами, порівняно високим рівнем розвитку промисловості.

Слаборозвинуті країни за умов експансії СРСР на Схід обирали т. з. соціалістичний шлях розвитку — відмову від приватно-ринкових відносин, перевагу державного сектора в економіці. Завдяки пропаганді Комінтерном (пізніше — Комінформбюро) марксистських положень, вирішальній перемозі СРСР над фашизмом, безпосередній підтримці радянських військ на шлях соціалізму в Азії стали Китай, Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа. Пізніше комуністичні режими було встановлено в Африці (Малі, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Мозамбік, Гана, Конго, Гвінея, Ангола та ін.), Латинській Америці (Куба). СРСР підтримував будь-які режими, які заявляли про свою відданість ідеям соціалізму (Нікарагуа, Сальвадор, Афганістан). Щоправда, ці режими радянського зразка, як правило, були нестійкими.

В останній чверті ХХ ст. країни Азії та Африки, наслідуючи позитивний приклад країн Латинської Америки, переглянули стратегію свого розвитку: політику протидії світовій економіці вони змінили на політику пристосування її до своїх потреб. Ці країни розпочали форсовано розвивати свій експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу, що привело до прискореної модернізації більшості країн регіону. Їм вдалося створити вітчизняну промисловість, впровадити нові технології, а так звана «зелена революція» за підтримки США та інших країн Заходу зняла загрозу масового голоду. Йде процес поступового формування демократичних інституцій в країнах Азії та Африки.

Становлення і розвиток нових індустріальних країн Сходу. Колишні колоніальні країни активно борються за новий світовий економічний порядок, за якого враховувалися б і їхні інтереси; вони намагаються боротися проти економічної залежності від розвинутих країн. Вдалося це не багатьом. Так, новими індустріально розвинутими країнами стали т. з. «азіатські тигри»: Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, орієнтиром для яких стала Японія. З 60-х років вони мають найбільш високі середньорічні темпи економічного розвитку в світі: на кінець 90-х років темпи економічного зростання цих країн досягли 8,8% на рік (у Європі в середньому — 3,7%), збільшувався їхній валютний запас (Тайвань посідає 1 — 2 місця у світі за валютним резервом — 82,5 млрд. доларів). Цим країнам властивий синтез традиційних «східних» відносин і приватно-ринкових засад. Так, якщо Гонконг і Сінгапур процвітають завдяки чудовому геополітичному становищу (перехрестя важливих морських шляхів), то Південна Корея і Тайвань — завдяки цілеспрямованій політиці уряду і наполегливій праці населення.

Вирішальну роль в економічних досягненнях цих країн відігравала сильна, по суті, диктаторська державна влада. Вона , з окр ем а , ці леспрямовано стим ул юв ала розв иток екс пор т них гал узей ек ономіки , що п ост упов о завойов ували зовнішні ринки: високотехнічна продукція «азіатських тигрів» користується великим попитом на світовому ринку через її якість та відносно низькі ціни. Важливим було й те, що ці країни одержували економічну та фінансову допомогу з боку США та Японії. Не менш істотним чинником досягнень цих країн була специфічна національно-релігійна ментальність їхніх суспільств з особливим ставленням людей до праці, дисципліни, влади і порядку.

До нових індустріальних країн інколи зараховують й чимало інших держав — передусім країни Південно-Східної Азії (Індонезію, Малайзію, Таїланд, Філіппіни) та деякі інші.

Міжнародні об'єднання країн Азії та Африки. Маючи спільне колоніальне минуле і багато спільних проблем, насамперед економічних, розв'язати які неможливо без допомоги світового співтовариства, країни Азії та Африки намагаються проводити скоординовану зовнішню політику, виступати на міжнародній арені організовано та єдиним блоком. Першою спробою цих країн, які ще називають країнами «третього світу» або країнами, що розвиваються, виступити на світовій арені єдиною силою, була Бандунзька конференція 1955 р. Тут обговорювалися проблеми економічного та культурного співробітництва, прав людини та національного самовизначення народів і була прийнята Декларація про сприяння загальному миру та співробітництву. У 1964 р. 77 країн Азії та Африки утворили міжнародне об'єднання «Група 77». Його метою була стабілізація цін на експортну сировину, а також те, щоб домогтися пільг для збуту товарів на ринках розвинутих держав, фінансових інвестицій в економіку молодих країн. На початку 90-х рр. у це об'єднання входило 129 країн, в яких, наприклад, видобувається 2/3 використовуваної західними країнами нафти, більше 50% інших сировинних товарів.

Також діють такі регіональні об'єднання, як Ліга арабських держав (1945), Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) (1960), Організація африканської єдності (1963), Організація «Ісламська конференція» (1969). Але найбільш впливовим міжнародним об'єднанням країн, що розвиваються, є Рух неприєднання, що виник у 1961 р. за ініціативою п'яти авторитетних у світі лідерів — Дж. Неру (Індія), Й. — Б. Тіто (Югославія), Г. Насера (Єгипет), Сукарно (Індонезія) та К. Нкруми (Гана). В основу діяльності цього міжнародного об'єднання, учасниками якого є понад 100 країн світу з різними режимами, покладена політика неприєднання до воєнних союзів й блоків, концепцію якої висунув Дж. Неру. Вищий форум Руху неприєднання — Конференція глав держав та урядів його учасників, що з 1970 р. скликається регулярно раз на три роки. На цих конференціях, наприклад, приймалися рішення на підтримку в'єтнамського народу в його війні з США, на захист прав арабського народу Палестини, проти режиму апартеїду на Півдні Африки, за припинення радянського воєнного втручання в Афганістані та американського — в Латинській Америці. Рух неприєднання і сьогодні, незважаючи на радикальні зміни в світі, залишається авторитетною міжнародною організацією, про що свідчать його боротьба за ядерне роззброєння, за перебудову міжнародних економічних відносин на користь країн, що розвиваються, за рівноправне міжнародне співробітництво. Він домігся, зокрема, визнання проблем країн, що розвиваються, як проблем глобальних.


Відносини України з державами Азії та Африки. Україна є спостерігачем Руху неприєднання. Вона намагається потрапити на багатий сировиною ринок цього регіону та експортувати сюди наукомістку продукцію та вироби важкої промисловості. Великий крок у цьому напрямку зроблено у 1997 — 1998 рр., коли було укладено торговельні угоди з Китаєм та Пакистаном. Політичні й економічні зв'язки України з африканськими країнами розвиваються слабко через політичну нестабільність цього регіону.