Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Головні тенденції у розвитку світової культури в XX столітті. Модернізм та постмодернізм як явища культури.



Основні тенденції та напрями в розвитку світової літератури. Модернізм і постмодернізм. Світовий літературний процес початку ХХ ст. не можна назвати односпрямованим і цілісним. Жоден період розвитку літератури не був таким трагічним і насиченим, як перша половина ХХ століття. Специфічні риси літератури ХХ ст. — поліфонізм, розмаїття напрямів, течій, шкіл, жанрів тощо.

Літературу ХХ ст. неможливо уявити без модернізму та авангардизму, що стали своєрідним художнім символом епохи. Поява модернізму зумовлена соціально-політичними (відмежування від суспільних проблем, інтенсивна атеїзація свідомості) і суто художніми проблемами (реалізм «приївся», тривали пошуки нових змісту і форм).

Модернізм (з франц. modernіsme — «новітній», «сучасний») — загальне позначення напрямів мистецтва і літератури другої половини XІX — першої половини XX ст., які характеризуються розривом з традиціями реалізму Головним для митців-модерністів стало не наслідування природи чи відомих зразків, а вільна творчість самого майстра, який змінює світ за власним бажанням, підкоряючись внутрішній ідеї або фантазії. Найрізноманітніші угруповання модерністів об'єднує опозиція до реалізму, прагнення до ірраціонального, демонстративна байдужість до політики.

Провідними напрямками модернізму в літературі стали акмеїзм, дадаїзм, футуризм:

· акмеїзм — літератур ний напрямок, зміст якого полягає у протиставленні «містики» суспільних зв'язків і відносин цінностям матеріальної природи, «стихії» єства. Характерним для літературного процесу в Росії теоретиком цього напрямку став М. Гумільов («Жираф»). Художніх принципів акмеїзму додержувалися А. Ахматова, О. Мандельштам, С. Городецький;

· дадаїзм склався у Швейцарії як протест проти Першої світової війни. Він полягає в ірраціоналізмі, нігілістичному антиестетизмі, у своєрідному художньому епатажі, нісенітницьких сполученнях слів і звуків;

· футуризм (з латин. futurum — «майбутнє») полягає у повному розриві з традиційною культурою. Загальною основою його було відчуття «неминучості краху старого мотлоху» (Маяковський) і прагнення передбачити і усвідомити через мистецтво «неминучий світовий переворот» і народження «нового людства». В основному, йог о дотримувалися російські митці В. Маяковський, В. Хлєбніков, брати Бурлюки.

Друга половина XX ст. — зародження та розвиток постмодернізму. Під постмодернізмом розуміється відхід митців від позицій модернізму та авангардизму. Якщо модернізм намагався повністю порвати з минулим культурним досвідом людства, відкидав традиції та тенденції попередніх етапів розвитку культури, то постмодернізм став своєрідним поєднанням традицій, що існували до XX ст. та модерну. Постмодерністські твори багаті образами та картинами попередніх етапів розвитку культури — античного, готики, классицизму, романтизму тощо. Деякі постмодерністські твори — це еклектичне (безсистемне) поєднання всіляких напрямків у культурі.

Відмінності в розвитку культури в демократичних і тоталітарних державах. Особливості розвитку літератури окремих країн. У першій половині ХХ ст. в країнах з тоталітарним режимом створилися особливі умови для розвитку літератури, які полягали в державному регулюванні офіційної літератури і репресіях проти носіїв демократичних ідей. Руйнуючи культуру, тоталітарні режими пристосовували мистецтво для своєї пропагандистської мети (нацизм у Німеччині, фашизм в Італії, більшовицький режим в СРСР).

Так, наприклад, постановою ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» всі літературні угруповання було ліквідовано, а натомість створено єдину Спілку письменників СРСР. Письменників влада оголосила «бійцями літературного фронту», вважаючи їх «мобілізованими» для обслуговування своїх кон'юнктурних ідеологічних потреб.

У Радянській Росії в 20-ті роки відбувалася інтенсивна зміна моральних цінностей людини і суспільства. У свідомість мас впроваджувалися нові поняття про добро і зло, нормативні оцінки минулого і мрії про майбутнє.


Засобами прози й поезії створювався тоталітарний міф про державу-благодійницю. Єдиним методом було проголошено «соціалістичний реалізм». Якщо у 20-ті роки поряд з полум'яними одами на честь Жовтневої революції видавалися мемуари діячів «Білого руху» (Денікіна, Шульгіна), то на початок 30-х років будь-який плюралізм у літературі заборонено. Література втратила різноманітність, багатоваріантність методів і пошуків. Виникла «слухняна» щодо влади література. Суспільство зображувалося однорідним, безпроблемним. Творчість письменників в еміграції (І. Буніна, І. Шмельова) і досягнення російської релігійно-філософської думки (М. Бердяєв, С. Булгаков) з початку 30-х років абсолютно ігнорувалася.

Теоретики соціалістичного реалізму вимагали від письменників «оптимізувати» історію й сучасність, «приборкати» вперті факти і таким чином штовхали письменників на компроміси, на зображення напівправди, а то й повної неправди («Піднята цілина» М. Шолохова, «Хліб» О. М. Толстого, другий варіант «Молодої гвардії» О. Фадєєва).

У статті «Я боюся» Є. Замятін, який творив у ті часи, вірно визначив головну небезпеку, що загрожувала художній творчості за цих умов — небезпеку втрати незалежності митця: «Справжня література може бути тільки там, де її творять не ретельні й благонадійні чиновники, а юродиві, єретики, мрійники, бунтарі, скептики…»

Поряд із «слухняною» літературою існували автори, які не сприйняли тоталітарного міфу і знаходили свої літературні і художні засоби боротьби з ним.

Одним з таких засобів став роман-антиутопія. Це твір про майбутнє, яке змальовується далеко не ідеальним і світлим. Письменники змальовували такий суспільний устрій, за якого людська особистість знецінена, придушена владою машин або політичною диктатурою. Класичні зразки цього жанру — романи «Ми» Є. Замятіна, за кордоном — «Прекрасний новий світ» О. Хакслі, «1984» Дж. Оруелла.

Письменник-сатирик М. М. Зощенко використовував метод «маски», оповідач в його творах — простий, наївний обиватель. Ця маска відображає масову свідомість тих, хто ще недавно «був ніким». Зовнішня невлаштованість його героїв — це їх внутрішня напівкультура.

Автор «Чевенгура», «Котловану», «Ювенільного моря» А. Платонов наділяє своїх героїв своєрідною «вимученою», «поламаною» мовою, яка насправді є лише адекватним відображенням їх свідомості.

Література перших сорока років ХХ ст. розвивалася під трагічним знаком Першої світової війни. Багато письменників відтворювали її події і вплив на долю і свідомість людей, опалених нею. Так творили видатні представники «загубленого покоління» — Е. М. Ремарк, Дж. Олдінгтон, Е. Хемінгуей, Ф. С. Фіцджеральд та ін. Їхні твори сповнені глибокого соціального песимізму, зневіри у можливість відродження гуманізму після досвіду масових убивств на війні, розчарування у традиційних духовних цінностях.

З приходом до влади у Німеччині в 1933 р. Гітлера антивоєнна тема набула більш конкретного звучання. Протест проти фашизму звучить у творах Б. Брехта («Матуся Кураж та її діти»), палкій поезії Ф. Г. Лорки і Л. Арагона, творчості страченого після арешту гестапо Ю. Фучика («Репортаж із зашморгом на шиї»).

Лауреати Нобелівської премії в галузі літератури: творчість Р. Тагора, Р. Ролана, А. Франса, Б. Шоу та ін. Провідна тематика творів. Література відіграє важливу роль у житті суспільства, і ще одним доказом цього є щорічне присудження Нобелівської премії в галузі літератури. У першій половині ХХ ст. її лауреатами стали:

· індійський письменник Рабіндранат Тагор, який у своїх творах відстоював самобутність та національну незалежність Індії (ліричні „Вечірні пісні”, філософські роздуми „Маноші”, романи „Гора”, „Дім та світ”). Тагор — автор національного гімну республіки Індія та Народної Республіки Бангладеш „(Моя золота Бенгалія”);

· французький письменник Анатоль Франс, автор романів „Острів пінгвінів” та „Повстання ангелів”, у яких він критикує сучасне йому суспільство;

· англійський драматург Бернард Шоу, чия творчість відкрила нову сторінку в історії театру — творець драми-дискусії, в центрі якої зіткнення ворожих ідеологій та соціально-етичні проблеми суспільства (найвідоміша п’єса „Пігмаліон”);

· німецький письменник Томас Манн, провідною темою творчості якого є духовна краса та інтелектуальна велич людини, духовні та інтелектуальні пошуку європейського інтелігента (романи „Будденброки” та „Доктор Фаустус”);

· Іван Бунін, першим серед російських письменників, удостоєний цієї високої нагороди. Письменник у своїх творах ставив болючі питання занепаду етичних норм у російському, а пізніше і в радянському суспільстві („Пан з Сан-Франциско”, „Окаянні дні”);

· англійський письменник Джон Голсуорсі у своїх творах показав широку епічну картину життя Англії кінця XIX — початку XX ст. („Сага про Форсайтів”);

· французький письменник Ромен Роллан — автор роману-епопеї „Жан-Крістоф”, в якій показав духовні пошуки геніального музиканта на фону культурного занепаду Європи напередодні Першої світової війни.

В післявоєнні роки лауреатами Нобелівської премії в галузі літератури стали Е. Хемінгуей, А. Камю, М. Шолохов, П. Неруда, Г. Маркес, О. Солженіцин, К. Х. Села, Н. Махфуз, К. Симон, В. Шойїнка, Й. Бродський та деякі інші видатні майстри літературної творчості.

Реалізм у другій половині ХХ ст. продовжує залишатися одним з найпоширеніших напрямків літератури. Він стверджує, що людське спілкування на основі культури і його найвища форма — кохання — це засіб подолання самотності і абсурдності буття, спосіб знайти дорогу до людства і сенсу життя. З жахливим реалізмом показано Німеччину періоду панування нацизму в романі Р. Мерля «Смерть — моє ремесло», в романі Г. Бьоля «Де ти був, Адаме?». До відомих письменників-реалістів належать К. Еміс, Д. Уейн, Д. Олдрідж, Г. Грін (Великобританія), Л. Арагон, М. Дрюон, Е. Базен (Франція), У. Флокнер, Е. Хемінгуей, Дж. Стейнбек (США). Принципів реалізму дотримувався і американський письменник Дж. Д. Селлінджер. Образи дітей у його прозі — це спроба розкрити


через них психологію «природного стану» в умовах суспільства споживацьких інтересів («Над прірвою у житі»). Реальними подіями з життя американського суспільства наповнені твори Н. Мейлера («Голі і мертві» — про американську армію часів війни; «Армія ночі» розповідає про масовий виступ проти війни у В'єтнамі). Герої книг Д. Апдайка «Кентавр», «Ферма» обстоюють своє право бути людьми, самостверджуються у суспільстві.

Розвиваючись, реалізм збагачується новими відтінками й нюансами. Так, особливим явищем у літературі став «міфологічний» реалізм, представником якого є ла тиноа мериканський письменник Г. Маркес. Він міфологізовано зображує у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиліть у сучасній Латинській Америці. У романах «Сто років самотності», «Осінь патріарха» письменник сатирично зображує три різні іпостасі диктатора і його влади: у офіційній пропаганді, у народному поголосі і в реальності. Романи піднімають питання значення особистих якостей правителя для міцної влади.

Ще під час Другої світової війни, в якій брали участь чимало видатних діячів культури (А. де Сент-Екзюпері, Л. Арагон, Е. Хемінгуей та ін.), твори в галузі літератури, музики, мистецтва, кіно відігравали важливу роль в зміцненні морального духу народів, наближаючи перемогу над фашизмом. Але післявоєнний розвиток світової культури характеризувався новими рисами, що з'явились внаслідок змін в суспільстві. Осмислення причин і наслідків війни, її жорсткостей, поведінки людей в екстремальних умовах, проблем добра і зла, загальнолюдські цінності й гуманістичні ідеали стали важливою темою світового мистецтва й культури взагалі.

В епоху поступального і бурхливого розвитку НТР важливе значення має розвиток такого напрямку в літературі, як наукова фантастика. Його визначними представниками можна назвати А. Азимова, А. Кларка, Р. Шеклі, П. Андерсона, Ф. Корсака та інших письменників. Своєрідністю наукової фантастики є її соціально й науково моделююча роль. Особливу роль у розвитку цього жанру відіграв Р. Д. Бредбері, якого назвали «моралістом ХХ ст.» у фантастиці. Його тв ори мають морально-філософську спрямованість, протестують проти «машинізації» людей, виступають на захист свободи вияву «природних почуттів». У романі «451 градусів по Фаренгейт у» ставиться питання про цінності традиційної культури в технічно оновлюваній цивілізації. Автор критикує безвідповідальне політиканство, у творі звучить попередження проти підкорення людини штучним інтелектом.

Екзистенціалізм як художній напрямок базується на концепції абсурдності життя. Найбільш повно він дістав вияв у творчості А. Камю («Чума») і Ж. — П. Сартра («Мертві без поховання», «Мур»). Екзистенціальна концепція історичного процесу розкривається у п'єсі Камю «Облога»: життя — круговерть, у якій історія рухається від поганого до ще гіршого і потім знову повертається до поганого. Висхідного руху нема, є лише білчине колесо історії, в якому безглуздо обертається життя людини. Для Камю життя особистості — абсолютний абсурд, всі зв'язки між людьми настільки розірвані, що мати може брати участь у вбивстві сина («Непорозуміння»).

Література «потоку свідомості» абсолютизує внутрішній світ особистості, відриває її від реальності і утверджує замкнену в собі особистість. Твори цього напряму не мають сюжетної чи композиційної завершеності, є лише внутрішні переживання і почуття (А. Роб-Грійє).

У Франції 50 — 60-х років широкої популярності набув «неороман» («антироман»), де відсутні звичні логіка і психологічна послідовність у розвитку сюжету. Представники цього напрямку — Ф. Саган («Здраствуй, смуток»), Н. Саррот («Портрет невідомого»).

Характерною особливістю літературного процесу в СРСР було всезаборонство у художній творчості. Загальновідомі складні творчі долі на батьківщині Б. Пастернака, О. Солженіцина, Й. Бродського та багатьох інших письменників і поетів. З початком періоду перебудови розпочалося культурне відродження, в літературу поверталися заборонені твори й імена: О. Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ»), твори А. Платонова, М. Булгакова, роман Б. Пастернака («Доктор Живаго») тощо.

У річищі реалізму творили головним чином радянські письменники другої половини ХХ ст.: М. Шолохов, О. Гончар, В. Биков, Г. Бакланов, Ч. Айтматов. Новим словом у літературі стала поява так званих селянських письменників, які у своїй творчості зверталися до проблем села, життя людей у російській глибинці (С. Залигін).

Письменники «екологічної» прози (В. Астафьєв — «Цар-риба», В. Распутін — «Прощання з Матьорою», Б. Васильєв — «Не стріляйте у білих лебедів») стурбовані збереженням навколишнього середовища в умовах НТР.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.