Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Сила та слабкість української революції





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Стало вже звичним характеризувати український рух перед і під час революції як слабкий і недорозвинутий[20]. Рівень софістикації подібних тверджень сильно зріс за останні десятиліття, коли історики України стали використовувати порівняльну схему розвитку національних рухів т.зв. «малих» («недержавних», «неісторичних») народів, яку наприкінці 1960-х років розробив чеський вчений Мірослав Грох[21]. Відповідно до цієї схеми, національні рухи у своєму розвитку проходять через три фази чи стадії. На першій стадії (фаза «А», академічна) виникають невеликі групи інтелектуалів, які займаються збиранням народних пісень, легенд, переказів, приказок і т.д., упорядкуванням і публікацією збірок та творенням на цьому ґрунті національної мови, літератури, високої культури та ідеології. Друга стадія (фаза «Б», організаційна) позначена творенням організаційної інфраструктури (культурних, просвітних, наукових, спортивних та інших інституцій), що служила поширенню цієї національної ідеології серед ширших мас, які потенційно становили основу «розбудженої» нації. На останній стадії (фаза «В», політична), в результаті попередніх зусиль, виникає масовий політичний рух, що змагає до національної автономії або й повної політичної самостійності своєї нації.

Першим, хто застосував цю схему для пояснення причин поразки української революції, був Роман Шпорлюк. Він писав: «використовуючи схему Гроха як підказку, можемо сказати, що український рух у Російській імперії був насильно спинений у своєму розвитку у момент переходу до фази «Б» (Емський указ 1876 p.). Відповідно, коли у 1914 р. вибухнула війна, українці мали за собою більше-менше (радше менше) нормального розвитку у таких справах, як преса, популярна культура, освіта і т.д. Насправді, у 1914 p. y Російській імперії не було жодної україномовної школи, а українську мову не навчали як окремий предмет у російських школах. Ці факти є загальновідомими, але їх якось ігнорують, коли обговорюють рівень національної свідомості мас у 1917 р. або форми їхньої політичної мобілізації»[22].

Грохівська схема трьох послідовних стадій «А», «Б» та «В» стала своєрідною азбукою для дослідників національних рухів у східноєвропейському регіоні[23]. Однак виникають певні сумніви щодо правомірності її застосування як такого собі вимірювального інструмента для оцінки сили чи слабкості національних рухів. Якщо придивитися ближче до цієї схеми, то виникає враження, що в ній є дуже мало специфічного, що стосується динаміки власне національних рухів. Вона є радше формулою розвитку будь-якого масового руху, будь це національний, соціалістичний, феміністичний чи інший рухи. Очевидно, що всі ці рухи послідовно проходять через стадії вироблення ідеологи та створення організаційної інфраструктури перед тим, як набрати масового політичного характеру. Коротко кажучи, це є формула політичної мобілізації мас під певну ідеологію[24].

Якщо схема М. Гроха стосується політичної мобілізації, тоді правомірність її застосування як вимірювального інструмента залежить, серед інших обставин, від характеру політичного режиму, в якому розвивається той чи інший рух. Якщо репресивний режим не забезпечує можливостей для політичної мобілізації, тоді ця схема багато в чому втрачає свою пізнавальну цінність. Тому, скажімо, є певний сенс у порівнянні на її основі українського національного руху в Австро-Угорській та Російській імперії напередодні 1914 р.[25] Однак таке порівняння виявляє швидше різницю в характері політичних режимів двох імперій, аніж внутрішній потенціал українського руху в кожному з цих випадків. Набагато результативнішим було б порівняння українського руху з рухами інших неросійських (білоруської, вірменської, грузинської, фінської, єврейської тощо) національностей у Російській імперії, а також з всеросійськими опозиційними рухами та партіями. З цього погляду дуже показовим є порівняння російської кадетської партії, однієї з найвпливовіших опозиційних сил, з українським національним рухом. В обидвох випадках виявляється характерна риса недержавних політичних організацій: як кадетська партія, так й український рух, були невеликими міськими структурами, розсіяними серед велетенського селянського моря. Найчисленніший київський партійний осередок кадетів перед 1917 р. налічував близько 200 чол.[26]

Усім партіям, які проявили себе під час революції, були притаманні одні й ті ж риси: вони були малодосвідчені і слабкі, постійно переживали кризи у керівництві і не мали своєї чітко визначеної соціальної бази[27]. Постійна криза політичних партій відображала мінливий хараткер класових і соціальних ідентичностей у Російської імперії. Ця криза, як писав Марк фон Гаґен, «може бути трактована у ширшому контексті, якщо ми додамо сюди проблеми національної ідентичності у багатонаціональній імперій, яка переживала перехід від династичних лояльностей до більш «модерних» національних понять. Іншими словами, ні одна з більших чи менших партій не могла похвалитися стабільною соціальною базою або лояльними виборцями: кожна велика криза революційного періоду приводила до нових партійних розколів. Українські партії природно відображали цю загальну тенденцію»[28].

Зрозуміло, що у порівнянні з іншими опозиційними рухами український національний рух страждав від своєї слабкої присутності у великих містах. Однак ця слабкість частково компенсувалася тим фактом, що він апелював до наймасовішої соціальної бази в українських губерніях. Цією базою було селянство, що становило близько 80% населення. Те, що вони належали до однієї й тієї самої національності, сприяло українським інтелектуалам у поширенні своїх впливів у сільській місцевості. Це сприяння не варто переоцінювати, оскільки кожна з цих груп розуміла свою ідентичність по-різному. Автор анонімного меморандуму Британського департаменту політичної розвідки писав у травні 1918 р.: «Коли спитати пересічного селянина в Україні про його національність, він відповість, що він є православним; якщо його змушувати сказати, чи він є великоросом, поляком, а чи українцем, він найправдоподібніше відповість, що він є селянином; якщо ж наполягати на тому, щоб дізнатися, якою мовою він розмовляє, він скаже, що говорить «тутейшою мовою». Можна зрештою змусити його назвати себе властивим національним ім’ям і сказати, що він є «руським»; але така заява навряд чи передрішуватиме його приналежність до українців: він no-просту не думає про національність у поняттях, зрозумілих для інтелігенції»[29].

Тож шанси української інтелігенції змобілізувати селян-співвітчизників, вживаючи виключно національних лозунгів, були невеликими. Тому вони свідомо використовували соціальне питання для посилення національного аспекту своєї пропаганди. Своєрідність соціального обличчя українського селянства полягала у наявності таких рис, з допомогою яких досить легко можна було малювати національний портрет. Соціальні відмінності, що відділяли селян від помістя, міського середнього класу чи підприємців, часто слугували водночас національними бар’єрами між українцями і неукраїнцями. Окрім того, існували виразні відмінності між українськими й російськими селянами, що робили проекти розв’язання в загальноросійському масштабі аграрного питання малопридатними для українського села. На відміну від Росії, де переважаючим типом селянських господарств була громада («община», «мир»), українські селяни надавали перевагу індивідуальному землегосподарюванню. Індивідуальні селянські господарства становили 96,5% на Правобережній Україні, 82,1% на Полтавщині і 68% на Чернігівщині. Переважання індивідуального землегосподарювання і слабкість громади російського типу в Україні сприяли розвитку сильних власницьких настроїв серед селянства.

Ці особливості соціального статусу українського селянства були майстерно використані українськими лідерами у 1917 p., коли вони намагалися дістати масову підтримку для своїх національних аспірацій. Більшість з них були соціалістами, однак, на відміну від російських соціалістів, їхня земельна програма не мала колективістської спрямованості. Вони переконували українських селян, що російські соціалісти хочуть передати індивідуальні володіння в общинну власність і в такий спосіб скасувати приватні господарства. Аргумент, що російські соціалісти «хочуть переплавити селян у капіталістичному казані», тобто позбавити їх статусу незалежних власників і перетворити їх у пролетаріат, справляв особливий вплив. Він знайшов масовий відгук серед українського селянства. Тому українські соціалістичні партії добилися переконливої перемоги на більшості території України під час виборів до Установчих Зборів у листопаді-грудні 1918 р.

Під впливом цих результатів Ленін визнав силу українського національного руху і готовий був надати українцям певні політичні і культурні права. Він писав, що «при такому стані справи ігнорувати значенням національного питання на Україні – чим дуже часто грішать великороси (і, мабуть, не багато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї), – значить робити глибоку і небезпечну помилку. Не може бути випадковістю розмежування російських і українських есерів на Україні ще в 1917 році»[30].

Селянський фактор відігравав дуже важливу роль у воєнних конфліктах. З першого погляду українська історія 1914-1923 pp. може видаватися історією воєнних змагань між різними арміями, кожна з яких прагнула встановити свій контроль над українською територією. Однак особливістю цих армій було те, що їхній особовий склад підлягав сильним змінам. Інколи одні й ті самі солдати перехопили по 3-4 рази з однієї армію в іншу. Ці факти, а також масове дезертирство підривають міф про нібито класовий характер армій, що нібито Червона армія складалася з робітників і селян, а Біла армія була армією офіцерів, «поміщиків» і «буржуазії». Насправді, головна частина солдат у кожній армії складалася з насильно мобілізованих селян[31].

У кінцевому результаті ефективність військово-політичного контролю над Україною великою мірою залежала від того, як і наскільки кожна з воюючих сторін могла дати собі раду з українським селянством. Проблема з селянами, однак, полягала в тому, що як політична сила вони відзначалися дуже мінливими настроями – спочатку вітали кожну нову владу, яка обіцяла розв’язати земельне питання відповідно до їхніх інтересів, пізніше розчаровувалися нею через невиконані обіцянки, а вкінці, з наростанням невдоволення, повставали проти неї, як тільки на це дозволяла військово-політична ситуація (або принаймні байдуже спостерігали її падіння). А далі весь цикл повторювався знову: селяни вітали нову владу і т.д.

Така мінлива поведінка селян приводить до питання: чи мало селянство свою власну політичну програму? У багатьох історичних працях можна зустріти заперечну відповідь на це питання. Хоча частково це може бути правдою, все ж таки селяни виражали ряд вимог, які вражають своєю схожістю незалежно від регіону, де відбувалися селянські виступи. Ці вимоги можна узагальнити таким чином[32]: а) розподіл поміщицьких земель; б) припинення реквізицій і державної монополії зерна та інших продовольчих продуктів і повернення до вільного ринку; в) самоуправління; г) ніяких радгоспів і комун; д) повага до релігії, місцевих і національних звичаїв та традицій. Ці вимоги становили політичну програму дій для селян всієї Російської імперії. Однак в Україні ця програма мала свої особливості, яким легко було надати національного характеру. У Росії розподіл землі провадився селянськими общинами, тоді як в Україні земля розподілялася безпосередньо між індивідуальними господарствами. Вимоги повернення до вільної торгівлі переважно ототожнювалися з місцевим ринком. Лозунг самоуправління, тобто вільних Рад, без комуністів, в українських обставинах приймав форму «Рад без росіян і євреїв», «за незалежну Україну»[33]. Вимога поваги до релігії та місцевих звичаїв лише підсилювала й узагальнювала національний характер цих вимог. Тому українське селянство доходило до усвідомлення, що було б набагато краще, якщо б ним урядував не всеросійський, а місцевий уряд, що складався б з місцевих осіб і який б краще дбав про селянські інтереси, аніж «чужинецькі» уряди[34].

Український селянський рух під час революції’ становив особливе соціальне явище. Як стверджує Андреа Ґраціозі: «За можливим винятком тогочасної Мексиканської революції, тут (в Україні. – Я. Г.) розвинувся перший селянський національно- і соціально-визвольний рух у столітті, яке потім бачило так багато таких рухів. Очевидно, саме тому, що це був перший такий рух, і через його українські особливості, його риси часом не є цілком виразними, але їх можна безпомилково впізнати»[35].

Поновне впровадження селянської теми у головне русло досліджень української революції вимагає перегляду старих підходів, які ототожнювали цю революцію лише з безнадійними спробами українських національне свідомих еліт добитися політичної самостійності для їхньої країни. Драматизм української ситуації полягав у тому, що процес переходу «зі селян у націю» на більшості української етнічної території збігся з війною і революцією. Чи не єдиний виняток становила Галичина, де цей процес почався за мирних умов кінця XIX ст. і уже перед 1914 р. набрав достатньої сили. Цілком очевидно, що державне будівництво мало б набагато більше шансів на успіх, якщо б український рух мав за собою декілька передреволюційних десятків років спокійного розвитку або ж якщо б творення молодої національної держави відбувалося в умовах політичної стабільності. Замість того, уряд України, як й інших новонароджених держав, був приречений на здійснення державнотворчого експерименту в умовах безперервних воєн. З іншого боку, така комбінація сильно прискорила націотворчий процес, який за мирних умов протривав би декілька десятиріч.

Новий підхід міняє перспективи в оцінці питання щодо того, який же був загальний баланс сильних і слабких сторін українського руху. Власне ця зміна становить одну із найсуттєвіших рис «ревізіоністських» інтерпретацій. Як стверджує Джоф їлі: «Важливо визнати принципову нормальність українського (революційного. – Я. Г.) досвіду. В українських подіях немає нічого такого, що говорило б про їхню специфічну «відсталість» чи специфічну маргінальність. Це стосується як «національного», так і «революційного» виміру цих подій»[36].

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.