Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Право на евтаназію як складова права людини на життя



ХХ-ХХІ ст. характеризується знач­ними досягненнями у сфері науково-технічного прогресу, зокрема у сфері медицини, що спричинило появу но­вих проблем, таких як евтаназія, клонування, генна інженерія, трансплан­тація органів та ін.

Евтаназія — це умисні дії чи бездіяльність медичних працівників (або інших осіб), які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта (або «заяви на випадок смерті») або ж усного кло­потання, якщо фізичний стан унеможливлює письмову форму клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Залежно від характеру дій, спрямованих на здійснення евтаназії, розрізняють дві форми: активну і пасивну. Активна евтаназія — це проведення певних дій із прискорення смерті невиліковно хворої людини, згідно з її проханням, з метою позбавлення тяжких страждань. Активна евтаназія може бути здійснена також спільни­ми діями лікаря і пацієнта (наприклад, хвора людина вживає певні лікарські засоби, призначені лікарем, які є необхідними для настання смерті).

Пасивна (негативна) евтаназія — це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання не здійсню­вати медичне втручання.

Проблема евтаназії з´явилася і стала актуальною лише в XX ст., що пов´язано з першим досві­дом легалізації евтаназії, а також прак­тикою здійснення евтаназії всупереч чинному законодавству. Очевидно, що всі нові явища, які виникають у суспільному житті, мають отримати правове регулювання, тому у вітчиз­няній та світовій науці останнім часом все більше зростає інтерес до пробле­ми евтаназії. Проблема евтаназії — од­на з найбільш актуальних і невирішених медико-деонтологічних, етико­філософських, та юридичних проблем сучасності.

При вирішенні проблеми евтаназії в Україні варто враховувати досвід країн, які легалізували інститут евта­назії, і використати цей досвід з метою недопущення можливих зловживань.

Перша у світі спроба легалізації евтаназії була здійснена в 1906 р. у штаті Огайо (США). Але законодавчі збори проголосували проти законопроекту.

У 1967 р. адвокат Л. Катнер разом з Американським товариством евтаназії вперше у світі розробив форму доку­мента (living will), в якому особа офіційно заявляє, що не хоче, щоб у випадку невиліковної хвороби штучно підтримували її життя.

З 1998 р. у штаті Орегон (США) діє Закон, який дозволяє активну евтаназію, однак здійснення евтаназії ус­кладнено деякими юридичними фор­мальностями [1].

Першою країною, яка легалізувала активну і пасивну евтаназію в Європі, є Нідерланди. 10 квітня 2001 р. верхня палата парламенту Нідерландів за­твердила закон, який звільняє від кримінальної відповідальності ліка­рів, які допомагають хворим позбути­ся життя. Прийняття цього закону стало наслідком того, що в цій країні з роками все більше загострювалися су­перечності між законами у цій сфері і реальною негласною практикою. За неофіційними даними, евтаназія в Ні­дерландах здійснюється з 1984 р. [2].

Також варто зазначити, що пацієн­ти з інших країн не можуть приїжджа­ти в Нідерланди для здійснення евта­назії, це заборонено законом. Ця забо­рона пояснюється тим, що між лікарем і пацієнтом повинні бути довірчі стосунки [2].

У 2002 р. нижня палата парламенту Бельгії легалізувала евтаназію, затвер­дивши відповідний законопроект. Від­повідно до цього закону лікар, який здійснює евтаназію, не буде звинува­чений у вбивстві, якщо пацієнт не­виліковно хворий, і якщо він сам при­йняв таке рішення. Прийнявши закон, уряд Бельгії створив постійний комі­тет для контролю над евтаназією [3].

Станом на 2009 р. останньою країною, яка прийняла закон стосовно легалізації евтаназії, стала країна Люксембург. Для прийняття цього за­кону парламенту довелось вносити поправки до Конституції, згідно з яки­ми звужуються повноваження монар­ха Великого Герцога Люксембурзько­го Анрі, який категорично відмовився підписувати цей закон. Власне, сам за­кон про легалізацію евтаназії був прийнятий депутатами у другому чи­танні ще 19 грудня 2008 р. [10]. Таким чином, Люксембург став третьою країною в Європі після Нідерландів та Бельгії, які легалізували евтаназію в 2002 р.

У 2003 р. нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхили­ла пропозицію щодо легалізації евта­назії. Проти цього законопроекту висловились 120 депутатів, тоді як «за» нього — лише 56. Цей закон передбачав легалізацію евтаназії для невиліковно хворих пацієнтів, щоб дозволити їм припинити нестерпні страждання і допомогти померти. Автором законопроекту є лікар Ф. Кавальї. Хоча, незважаючи на це, у Швейцарії фактично дозволено нада­вати допомогу при здійсненні само­губства шляхом застосування евта­назії, якщо повнолітні пацієнти відчу­вають сильні страждання і це є їхнім добровільним та свідомо висловленим бажанням. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передба­чає, що допомога при здійсненні само­губства не суперечить закону. Згідно зі ст. 115 КК Швейцарської Конфеде­рації, надання допомоги в акті само­губства, якщо це не переслідує особис­тих корисних цілей, не заборонено [16]. У Швейцарії таким чином йдуть з життя більше 100 осіб на рік. З тією ж метою сюди приїжджають іноземці (відомості про їх кількість не розголо­шуються), оскільки це єдина країна в Європі та світі, де евтаназія не заборо­нена навіть стосовно іноземних осіб. За наявності медичного висновку про те, що хвороба є невиліковна і призве­де до смерті пацієнта, виписується ре­цепт на придбання відповідного лікар­ського засобу. Після цього невиліков­но хвора особа звертається до спеціа­лізованого закладу, який допомагає їй здійснити самогубство. У Швейцарії на сьогодні два таких заклади. Один із них — «Діньїте» (Dignitas) [9]. Неко-мерційна організація «Діньїте» з 1998 р. консультує людей, які бажають покінчити життя самогубством. «На­ша мета полягає в тому, — стверджує засновник асоціації «Діньїте» адвокат Л. Мінеллі, — щоб дати право піти з життя гідно». Виступаючи у Великій Британії на з´їзді ліберально-демокра­тичної партії, Л. Мінеллі заявив: «Ми взагалі повинні вважати самогубство чудовою можливістю, яка дається лю­дині, бо у неї є свідомість. Враховуючи ідею самостійності особистості, ви не можете стверджувати, що тільки без­надійно хворі мають на це право»[4].

Аналіз сучасних правових доктрин у сфері права на евтаназію дає змогу виокремити три основні групи:

1. Правові доктрини, які катего­рично заперечують право на евтаназію (С. Стеценко, І. Сенюта, Н. Козлова, А. Зябрєв, Г. Борзенков, С. Бородін, П. Таракін, О. Капінус). Представники цієї групи наполягають на тому, що ле­галізація евтаназії може призвести до зловживань, до втрати хоспісів, а також до паралізації наукового про­гресу в медичній сфері.

2. Правові доктрини, які обґрун­товують, що право на евтаназію залежить від волі людини (Ю. Дмитрієв, Е. Шленєва, В. Глушков, І. Сіуля-нова, Л. Мінеллі). Відповідно до цієї правової доктрини найголовнішим по­стулатом є визнання автономії особис­тості, права людини самій розв´язува­ти всі питання, що стосуються її організму, психіки, емоційного стату­су. Всі різновиди процедур повинні здійснюватися за поінформованої зго­ди особистості. Згідно з цією доктри­ною захист прав пацієнта прояв­ляється в такому: по-перше, в наданні хворому вичерпної інформації стосов­но його захворювання; по-друге, у ствердженні права на самовизначення пацієнта, на вибір медичного втручан­ня, відповідно до його розуміння та уявлень; по-третє, в обов´язку лікаря реалізувати вибір хворого, з послідо­вним інформуванням його про хід і ре­зультати діагностичних процедур та лікування.

3. Правові доктрини, які обґрун­товують, що право на евтаназію витікає із права на життя (А. Коні, Н. Маклеїн, Е. Те, Г. Романовський, М. Малеїна). Згідно з цією правовою доктриною право на життя логічно передбачає і право на смерть, оскільки право на смерть є складовою права на життя, а без урахування цього право на життя перетворюється на обов´язок, оскільки від нього не можна відмовитись, що, очевидно, є характерним лише для обов´язку, а не для права.

Варто зазначити, що автори право­вих доктрин у сфері права на евта­назію, з огляду на те, що насамперед це - етична проблема, використову­ють також етико-філософські джере­ла, бо в них проблема евтаназії розгля­дається в контексті добра і зла. Але досить складно розглядати проблему евтаназії в контексті добра і зла, адже у кожного різні уявлення про добро і зло, навіть серед прихильників якоїсь однієї системи моралі — або релігій­ної, або ж філософської — немає єд­ності стосовно розуміння цих систем.

Як стверджує сучасний філософ-етик В. Малахов, нерідко в побуті можна чути зітхання, сповнені образи: «Я їм бажаю тільки добра, заради їхнього блага роблю те-то й те-то - чо­му ж вони мене не люблять? Не пова­жають?» А не поважають, певно, тому, що у кожного свої уявлення про своє ж благо, і що для нього є благо, а що ні. Хто має право за мене вирішувати, — що для мене є благом? Хто може зна­ти, що самогубство для людини не є благом? Адже щоб це знати, потрібно бути цією людиною, мислити так, як мислить вона, переживати так, як вона переживає, зрештою - потрібно про­йти життєвий шлях цієї людини, щоб зрозуміти її. В. Малахов зазначає, що добро повноцінне тоді, коли, роблячи його, особа справді забуває про мораль і замість докорів і самовиправдань пе­реймається реальними турботами, стражданнями й радощами своїх близь­ких, тобто добро повноцінне, коли людиною, яка його вчиняє, рухає не абстрактна ідея добра, не гола свідо­мість обов´язку, а живі почуття любові, жалю, симпатії, безкорисна радість спілкування [8, 147]. Щодо цього влучно висловився Б. Спіноза: «Той, хто хоче створити справжню науку про мораль, повинен не висміювати людські вчинки, не проклинати їх, а намагатися зрозуміти» [11, 329].

Англо-американська дослідниця Ф. Фут визначає евтаназію як «рішен­ня про смерть заради того, хто поми­рає» [12, 63]. Ф. Фут, розглядаючи проблему критеріїв визначення життя як блага, запитує: «Але чи завжди вчи­няють іншому благо, рятуючи його життя? Очевидно, що ні. Уявімо, на­приклад, що людина була закатована до смерті і їй дали ліки, які продовжу­ють її страждання; це б не було кори­сним, а навпаки. Або уявімо, що в фашистській Німеччині лікар рятує життя якого-небудь хворого, але ця врятована людина направляється у концентраційний табір; лікар мав би хотіти, заради блага пацієнта, щоб він помер від хвороби. Продовження жит­тя не завжди було благом» [12, 64]. Ф. Фут намагається віднайти зв´язок між життям і благом. Вона пояснює, що оскільки життя не завжди є бла­гом, ми схильні відкидати цю ідею і вважати факт, що життя вважається благом випадковим, точно так як ви­падковим є і той факт, що «отримання спадщини зазвичай є благом». Далі дослідниця зазначає, що ми схильні так думати, ніби життя завжди є бла­гом, тому що наявність хорошого ро­бить життя благом, де життя і є бла­гом, але ж якщо життя є благом тільки тому, що життя — умова хорошого, то чому ж на тій самій підставі життя не може бути злом, якщо воно є джере­лом поганого. «І як життя може бути благом, якщо воно містить більше зла, ніж добра?» [12, 63-80]. Тобто не про­сто «бути живим» може бути визначе­но як благо, а саме життя, яке дохо­дить до певного стандарту нормаль­ності.

Складність цієї проблеми полягає у неможливості відшукати якісь загаль­ні наукові критерії стосовно її роз­в´язання, на підставі яких можна було б розрізняти, що є благом для людини, а що ні. Тому єдиним критерієм, на під­ставі якого маємо дійти висновку про те, що є корисним, бажаним для люди­ни, є право, тобто її власний вибір.

В Україні будь-яка форма евтаназії є забороненою, але для наукового дослідження такий закон не може ма­ти вирішального значення, як і будь-який закон, бо взагалі прийняття нор­мативно-правових актів є результатом владних рішень, не завжди науково обґрунтованих. Як зазначає Р. Цип-пеліус, «лише той, хто вважає, що кри­тичний підхід до державних законів взагалі не має сенсу чи непотрібний... може твердити, що для його пра­восвідомості питання справедливості не стоїть» [14, 76-77].

Тому будь-який закон спочатку варто співвіднести з ідеєю правової свободи, і лише тоді його визнавати, якщо він не суперечить цій ідеї. Це проявляється в прагненні знову і зно­ву піддавати сумніву правові рішення в ім´я справедливості [14, 76]. Хоча, як зазначає Р. Циппеліус, можливість того, що люди внаслідок теоретичних міркувань визначають справедливість або несправедливість певних речей, є, ймовірно, обмеженою. Радше за все такі межі окреслені самою «біологіч­ною програмою». Хоча на численні за­питання, пов´язані із справедливістю, все-таки можна знайти такі відповіді, які будуть сприйматися більшою час­тиною населення [14, 160].

Одним із найважливіших прав, яке забезпечує саме фізичне існування людини як біологічної істоти, є право на життя, яке декларується ст. 27 Кон­ституції України, в якій зазначено: «Кожна людина має невід´ємне право на життя» [7]. А стаття 3 Конституції України закріплює положення, згідно з яким людина, її життя та здоров´я, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цін­ністю. Ці права та їх гарантії склада­ють зміст і спрямованість діяльності держави. Скасування та обмеження цих прав не допускається, за винятком випадків, що можуть тимчасово вста­новлюватися в умовах військового та надзвичайного стану. Оскільки право на життя гарантує недоторканність фізичного існування людини і, від­повідно, не допускає розпорядження ним ким-небудь, окрім самої людини.

Стаття 52 Основ законодавства про охорону здоров´я України передбачає, що медичні працівники зобов´язані на­давати допомогу у повному обсязі хво­рому, який знаходиться у критичному для життя стані. Пункт 2 ст. 52 заборо­няє пасивну евтаназію, а п. З ст. 52 забороняє й активну евтаназію, де за­значається, що медичним працівникам «забороняється здійснення еутаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з ме­тою припинення його страждань» [9].

Заборона евтаназії також передба­чена ч. 4 ст. 281 ЦК України, де зазна­чається, що задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя — забороняється [13].

Проаналізуємо, чи відповідають Конституції України положення про заборону активної і пасивної евтаназії в нашій країні. По-перше, варто зазна­чити, що в законодавстві України відсутнє чітке визначення активної та пасивної евтаназії. Тому виникає за­питання: коли сам пацієнт відключає апарат штучного підтримання життя, або він самостійно вмикає апарат, який прискорює його смерть, то відповідно до українського законодав­ства в такій ситуації наявна евтаназія чи ні? Відповідь в українському зако­нодавстві відсутня. Дійсно, якщо пацієнт самостійно відключає апарат штучного підтримання життя, то тут наявні дії лише самого пацієнта, але немає дій медичних працівників, а це і є можливість здійснення пасивної ев­таназії, бо це не суперечить законодав­ству. Законодавством України не пе­редбачено, що пацієнт, перед тим як вимкнути прилад штучного підтри­мання життя, має отримати дозвіл у медичного працівника, хоча таке поло­ження, якби воно було передбачено, суперечило б Конституції України, в якій передбачено, що людина має пра­во на життя, а не обов´язок.

Якщо здійснення пасивної евта­назії в деяких випадках не суперечить українському законодавству, то здійс­нення активної — заборонено. Адже для здійснення активної евтаназії все ж необхідні певні дії не лише самого хворого, але й інших осіб. Так, пацієнт, навіть якщо він фізично спроможний вмикнути спеціальний прилад, який прискорить його смерть, спочатку має отримати цей прилад, який мають на­дати інші особи (або медичні праців­ники), а це згідно з п. З ст. 52 Основ законодавства про охорону здоров´я України, а також ч. 4 ст. 281 ЦК Ук­раїни буде вважатися активною евтаназією. Але можна піддати сумніву, що така заборона є конституційною.

Так, можна погодитись із думкою вченого Ю. Дмитрієва, що заборона евтаназії є неконституційним актом, який суперечить принципу забезпе­чення людської гідності (ст. 28 Кон­ституції України передбачає, що ко­жен має право на повагу до його гідності). Вчений Ю. Дмитрієв зазна­чає, що «неможливо діяти виключно в інтересах хворого, який благає про смерть, відмовляючи йому в цьому. Очевидно, що питання про введення евтаназії, як і будь-яке інше етичне пи­тання, повинні перш за все вирішити самі громадяни, а потім вже законода­вець, як це і прийнято в більшості ци­вілізованих країнах світу» [6, 54-62].

На думку автора, право на пасивну евтаназію, як відмова від продовження підтримки свого життя, прямо витікає із права на життя, яке включає і право на смерть.

Право на смерть витікає із права на життя, що у свою чергу є саме правом і має розумітися лише як право, яке хоча апріорно ми маємо, але в жодно­му разі не зобов´язані ним користува­тися, — у цьому і полягає суть права. Саме із цього судження, яке у цьому випадку є засновком, завдяки якому можна дійти висновку стосовно доцільності чи навіть етичної корект­ності деяких вчених [17] порушувати питання про право на смерть, адже ос­таннє не потребує додаткової аргумен­тації, «зайвої» рефлексії або навіть дискусії, оскільки «право на смерть» не є проблемою, воно з необхідністю випливає з права на життя. Порушую­чи питання або надаючи навіть відтінку проблемності цьому поло­женню (про право на смерть), ми, без сумніву, повинні робити те саме і щодо права на життя; але чи виникає тут якась проблемність? Очевидно, пра­во — це те, чим людина може користу­ватися, але може і відмовитися, бо са­ме тому, що людина може відмови­тись, — це і є право; в іншому випадку мова йтиме не про право, а про обо­в´язок.

Підсумовуючи, варто все ж визна­ти, що проблема евтаназії — насампе­ред проблема етична, і від її розв´язан­ня залежить доля багатьох безнадійно хворих людей, які останні роки пере­бувають у лікарнях, фізичний стан яких діагностується як проміжний - між життям та смертю, а психічний стан — безпорадність, стан глибокого відчаю; ці люди позбавлені вибору, во­ни законом приречені на повільну і болісну смерть, однак це суперечить загальним принципам права — спра­ведливості та гуманності.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.