Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Скрябін Кузьма. 5 страница





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Фабіан приходив ще разів із сорок. Вже ніби мав при­нести гроші — і забув, потім — знову забув, потім пес здох, ч потім я бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками русь­кого і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи


по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходи­ти по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від'їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я за­лишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250дойч марок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.

Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:

— Бард, я дзвонив тому штемпу, шо хотів мінятися на «мере». Він відмовився їхати сюда і каже, щоби ми приїха­ли до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.

— О'кей, — на диво сказав Бард.

Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій — нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми запра­вили шість з половиною літрів бензини і вирушили в неві­доме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо. Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, від­чуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожува­ла нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією ма­шини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоєврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов'язано з цим супернефартовим тарантасом, який кращі місяці мого життя похоронив у туре­цьких гетто Берліна. Нарешті, мокрі і щасливі, ми вийшли


перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

— Оля. — відрекомендувалася вона. — Я з Броварів,
хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєша-
лась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти від­
казався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросі-
ла на шо-то друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не по­здоровкався, а зразу сказав:

— Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. — На площа­
дці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два
«опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони
здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльо­
зи радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбовано­
го «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багаж­
ник не треба було підпирати лопатою, машина рушила,
ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо
обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені
папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до момен­
ту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися,
німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я на­
значив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бар­
дом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі
Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця,
де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення,
скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четве­
ртій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні
простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажу­
чи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з сині­
ми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на
новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на дру­
гому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.
В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб

З К. Скрябін «Я. «Победа». і Берлін»


не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину ме­блів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланеру­вавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето — успєх, вирі­шив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляка­ми, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська — це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потріска­ною на сонці фарбою, телевізор АйТіТі — військові техно­логії, пригадав собі я американський фільм, де одноймен­на контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Но-воєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чо­тири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відео­касет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Ко-льою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох од­ному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потріб­ні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги — одну нормальну, а другу,


як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в ма­шину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тисну­ти нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні — Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий се­ред своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швидень­ко прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони люби­ли, коли наші покидали їхню територію. А поляки нато­мість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

— Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він про­сто вжився у роль собрата з другого боку кордону.

— Чи вшистко в пожондку?31 — запитав я його.

— Вшистко, курва, НЄ в пожондку.32 — Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і циту­вав їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх — де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гад-пшек і не хотів взамін

з*


нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голо­дний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзво­нив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віко­нця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

— Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз33 какой. Ну шо ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий. Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язу­вав кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реа­гувати на нас.

— Може, у цєбє бєда какая, — продовжував расєйскій брат, — може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замк-нєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю види­мість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбува­лося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-по-гранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.


— Цо, пане, не пущайоу? — спитав він, явно знаючи

відповідь.

— Нє пущайоу, сукі, — відповів я, чекаючи на спасіння.

— О. то курче бляде, нє?

— Курче бляде, — згодився я.

— І цо, бендзєш так став цаве жицє?34

— Но, нє хцяв бим.35

— Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре че-колядек, а зобачими, цо бендзє.36

Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

— Зоставо мі тилько 18марек, — похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато при­знався я.

— То щасліва, таваріщ, — поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:

 

— Чекай, зараз пшийде, — я стрімголов погнав у во-нючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів ве­ликі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідо-фіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.

— Єстем, — захекано мовив я і простягнув йому пакет.

— Цось он льогкі какой-то, — недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:

— Льогкі, но смачни. Давай рускі, — з наголосом на перші склади скомандував погранєц, — я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко — твуй проблем.37

Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опе-льок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.


Секунди йшли довго, і я відчув, як сивіє волосок в мене на копчику. Коли він побілів до кінця, шлагбаум повільно, як в американських фільмах, в рапіді почав піднімати свій дзьоб догори. Я подивився вбік вагончика, де сидів мій мучітєль, відкрив двері й підійшов упритул до вікна. Поляк куняв, спершись головою на кулаки. Я погримав у вікно, і він перестрашено підібгав руки, а бородою зі всієї дурі валь­нувся об стіл, прикушуючи свій дурний недобрий язик.

— Дивися, пан. Фокус по-українску. Ото я єстем, — розвівши руки в боки, крикнув я, — а ото мне, курва, нема. І з тими словами я скочив в машину і погнав до шлаг­баума, аж пукнув з нервів, причому таким фазаном, що звука майже не було, а очі виїло, як соляною кислотою. З одного боку, я провернув супераферу, бо мене з невідміченими до­кументами пропустили в Польщу, тобто кожна поліцейська машина — означала кінець резидента. А з другого — в мене було бензину тільки до Кракова, і як їхати далі, не знав на­віть мій ангел-хранитель, який задовбався мене витягувати з халеп і храпів на задньому сидінні. З третього боку моєї си­стеми координат — я мав купу мотлоху в машині і сподівався комусь загнати що-небудь взамін за бензин.

— Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, — заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося. За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим са­мим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі по-пісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцін­ний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо... херіща. Я зупинився в селі Суфчин пе­ред Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи побєдовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору — виключив мотор, з'їхав з гори — включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліп-


ше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що прита­рабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед во­ротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене під­біг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають — доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали — йди на... Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сра-кою в величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір'я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене:

— Як ти єще жиєш? — привітався він.

— Он мнє хиба покохав, — привітався я.

— Цо ти тутай шукаш? — спитав він.

— Я спшедає опони, бардзо добре опони38, — відповів я.

— Покаж, — попросив він.

Я показав чотири офігенних колеса від «джипа», шіст­надцятого радіуса, з німецької мусорки.

— Я п'єрдолє! — крикнув не то від захвату, не то від обу­
рення, власник звалки. — Дає ці за то по ЗО звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі — просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшен­на мряка, і така ж жахлива черга чекала на в'їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було так назва­ти. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив свою.


— Вас прівєтствує Рава-Руска, — сказав мені штемпок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смако­ві відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проана­лізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв не­абиякий інтерес.

«Рекет», — проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих маши­нах активно робили вигляд, шо вони сплять, косячи очи­ма з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.

— Што вєзьом? — запитав хамовитий рагуль, який до­вго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі свої носоглотки.

— А тобі шо до того? — борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

— Ти на кантролє в люблінско-львовской брігадє. Ми
тута атвєчяєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті
злотих, поал? — Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спро­
бував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний
кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секу­
нду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув
тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то
всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна
і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

— Я не маю грошей, — ламаючи їхні плани, відрізав я.

— Тада давай таварам, — втикнувся той, що заговорив першим.

— Який то товар в п...у! То ж мусор зі звалки, хлопці, — зауважив їм я.

— Хлопці в мами на городі. Ми — ПАІДАНИ! — гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

— То ж МУСОР, пацани, — поправився я.


— Відкривай, карочє, багажнік — ми втикньом, шо то
за мусар? — наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувтствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

— О тєлєвізар нєхілий, — показав той, що чуть не вда­
вився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, че­
рез пару днів, до Новоєврейська докотиться слушок, що
згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що
вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той
момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями
торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий
кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відріза­
ним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємно­
сті — випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА»,
номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшо­
го пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на
сосні на в'їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші при-бамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичис­тивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів'є голо­дний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-тран-зит», вони збиралися було гордо від'їхати, але я перегоро­див їм дорогу і сказав:

— Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте.
Ви ж обіцяли провести мене без черги? І шо тепер? —
Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в
роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою
промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги,
але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми
уклали з ними угоду. їхній імідж був на грані провалу.
Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розі­
йдеться по народу, і їм перестануть платити. Бос сплюнув
бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРА­
СІ ВО, підійшов до мене і прошипів:


Да-да, малиш, зара' всьо парєшаєм. — При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

— Падаждітє тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, — сказав він офігевшим бандкжам, які не могли вийти зі сту­пору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продов­жують розбирати цю історію на заняттях з практичної так­тики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів — Люблін, але щось мені підказує, що вони підгорта­ють гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п'ять:

— Малий, я єду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє
пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбу­вається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхне­ний Фєдя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши тран­зит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами мит­ниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скря-ба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.

— Сідайте, банда! — махнув я їм рукою.

— Зара', зара', тільки перекурим, — сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.


Місто, в якому не ходять гроші


уКиття підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати — як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі — і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятува­тися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахну­тися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, на­справді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боя­чись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годи­ну четверту або п'яту ранку. Та найгірше — цілу ніч вичі­кувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хо­чеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.

З кухні почувся біпер — годинник сигналізував сьому.


— Слава Богу, — сказата вголос Аліса, потягуючись у
ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочу­
вались і билися об виски зсередини.

«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Map­ro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.

Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З про­тилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла вигля­дати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях -помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розу­міючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть-чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі — чи то улюбле­ної роками речі, чи тим більше — чогось пов'язаного з ком­фортом життя і не залежного від тебе самого.

Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і за­мість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше — йогурт.

фу! _ вирвалося з горла разом з непривабливим за­
пахом підгулявшого винограду — то ж треба було додати
собі кайфу з самого ранку.

Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. її «бой-сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса


заробляла на них двох, і коли це закінчилося — Макс згадав про свою першу любов — і звалив до неї у велику трикімнат­ну квартиру із ше більшою ванною джакузі, у якій та про­водила більшу частину свого життя.

Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ран­ку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.

«Конверт» — промайнуло у неї в голові, і тисяча дога­док миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди — попала на ек­ран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про шо в даний момент думає: фраза — «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема — ГРОШІ! Алі­са взяла конверт у руки і розірвала — так само не відрива­ючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опу­стила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі — як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, хо­лодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був кви­ток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому — принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Алі­са ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру — зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.


— Фак! — вирвалося в неї з горла. По тєліку — ті самі
двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за ін­
шим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно

ненормальний ранок.

Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь-який момент. Тим більше, що вона часто користува­лася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.

— Альо! — почувся із слухавки захриплий голос. — Яка

скотина так рано?

— Ти приходила вночі? — спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас — чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.

— Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зран­ку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.

— Культура мови — то твоя фішка. В мене якась місти­ка — хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.

 

— Мене там нема? — включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.

— Нє!

— Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.

— Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я по­міняла замок. То могла бути — або ти, або ти!

— Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. — У слухав­ці пішли гудки.

«То не була Mapro», — зробила висновок Аліса. До по­їзда залишалося менше години. Можна було просто по­рвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її "а вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона про­бувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився


супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Хо­лодильник був пустий — так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її об­личчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався — куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.