Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Культура й повсякдення



Культура та діяльність

При всій різнотоманітності тлумачень “діяльності” (діяльність як праця, діяльність як гра, діяльність як знакова комунікація, діяльність як прояв космічної енергії й т.п.) правомірно розглядати діяльність як джерело культури, тобто культура – результат, наслідок людської діяльності.

Але культурне значення діяльності полягає не в її спроможності задовольняти будь-яку потребу, а в тій формі, в якій ця діяльність організована та проходить. Приклад: рибальство або мисливство, що з “засобів здобування їжі” в цивілізованих суспільствах перетворилися в ритуально організовані форми проведення дозвілля, формального та неформального спілкування.

Сама діяльність та її результати входять у світ культури (стають культурними явищами), якщо вони “включаються” у процес спілкування – або як його мета, або як засіб, або як умова спілкування та розуміння, якщо вони пов'язують індивідів, ґенерації, соціальні шари (верстви), мешканців різних країн, регіонів, континентів.

Культурне значення діяльності тим більше, чим послідовніше та наполегливіше людина, яка здійснює діяльність, прагне досягти майстерності, досконалості, – адже в цьому виявляється її “робота над собою”, зусилля з “поліпшення” не тільки результату діяльності, але й своїх знань, вмінь, хисту. Саме в цьому полягає творчий момент будь-якої діяльності: робота “з душею”, з розумінням та затвердженням сенсу того, що робиш, є діяльність культурна, або культуротворчість. – Само собою зрозуміло, йдеться про створення, а не про знищення: культура завжди пов'язана зі збереженням, утриманням й накопичуванням “позитивного”, “цінного”, “потрібного”, – саме для того, щоб створити та зберегти – а не знищити – необхідні зусилля і майстерність (“руйнувати – не будувати”).

 

Культура й повсякдення

Останнім часом особливу увагу дослідників – філософів, соціологів, психологів, теоретиків мистецтва й літератури – привернули два поняття: “буденне життя” і “повсякдення”, що позначать певну сферу і спосіб життя. В науковій та філософській літературі “атрибути” повсякденного життя чітко протиставляються характеристикам інституціалізованої та професійної діяльності: суб'єктивне переживання – об'єктивним структурам і процесам, типові практичні дії – індивідуальним та колективним вчинкам (як “звершенням”), тривалі ритми – одноразовим епохальним подіям, рухомі форми раціональності – ідеальним конструкціям й точним засобам. Однак не можна аналізувати повсякденне життя і як “особливу окрему сферу”, говорити про “особливу культуру повсякденності”. Повсякдення – не протилежність культурі, не щось, не пов'язане з культурними сенсами та “вищими цінностями”, як було прийнято вважати тривалий час. Культура – цілісність людського буття, й вона існує не тільки у вигляді творів мистецтва (“в музеях і театрах”), наукових досягнень, шедеврів архітектури, священих релігійних текстів та ін.

Повсякдення – “модус” (одиничний прояв) культури, що “отримав автономію” лише з переходом до цивілізації, – в архаїчних суспільствах те, що прийнято називати культурою, “розчинено” (або “злито з”) у повсякденному житті: в архаїчні часи культура й побут знаходились у синкретичній (неподільній) єдності. Повсякденне життя, як таке, не існує само по собі, а виникає в результаті процесів “оповсякденювання”, яким протистоять процеси “подолання повсякденності”. Повсякденне – звичне, упорядковане, близьке.

Саме повсякденність надає людині приклади й зразки культурної поведінки, тобто в процесі соціалізації індивіда повсякденність (родинний побут, стосунки батьків і дітей та між собою та ін.) – це перша сходинка формування особистісного начала індивіда, це “поле”, в якому відбувається засвоєння соціальних вимог, оволодіння навичкою відмови від дії – виконання наказу “не можна!”, з чого, власне, й починається людина як істота культурна.

В повсякденні зберігається відповідність тій самій історичній логіці формування культуротворчої системи (яка на рівні “філогенезу” суспільного розвитку була такою: генетично первинні – остенсивні форми (приклади, зразки і взірці діяльності), після цього виникали форми імперативні (заборони, накази, закони, норми взагалі), а в епоху переходу від архаїки до цивілізації відокремлюються й, слід підкреслити, відразу виявляються інституціалізованими, форми аксіологічні – цінності, ідеали, принципи), що відтворюється на “онтогенетичному” рівні як логіка індивідуального становлення культуротворчої здібності. В епоху постмодерну повсякденність стає засобом осягнення та реалізації глибинних культурних та екзистенційних сенсів і такою ж важливою сферою здійснення культуротворчого хисту, як і професійна культура. Але, на відміну від останньої, повсякденна культуротворчість не спеціалізована, не професіоналізована, орієнтована не інститутами соціального контролю, а звичаями, родинними традиціями і неформальним спілкуванням. Якби не було повсякденності, вряд чи б відбулася культура як “сукупність досягнень” професійної культуротворчості.

Каналами зв'язку між спеціалізованою культурою і повсякденням є: а)сфера освіти; б)засоби масової комунікації; в)установи культури (бібліотеки, театри, музеї).

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.