Основні функції культури

У різних культурологічних підходах функції культури описуються по-різному. Називають такі функції: функцію “позагенетичної пам'яті”, виховну функцію, регулятивну та ін. Однак можна виділити дві функції культури, що визнаються багатьма дослідниками як основні.

На рівні соціуму культура – як світ сенсів та цінностей, які оформлені та затверджені в дійсності, – пов’язує людей у суспільне ціле, надаючи процесу людського життя не тільки певний сенс, але й характеристику безперервності – тобто культура пов'язує процес життя ґенерацій у відносно безперервний історичний процес. Історичні кризи – це, передусім, кризи культури.

Той же “механізм історичного наступництва” лежить в основі формування особистості, тому перша функція культури – на рівні індивідуального буття – полягає в тому, що культура і тільки культура дозволяє й допомагає індивіду виплекати в собі особистість, стати вільною та відповідальною, морально, інтелектуально та емоційно розвиненою Людиною, що розуміє та затверджує культурні сенси у своєму власному бутті.

Описати обидві ці функції можна за допомогою поняття культуротворчості, яким позначається на рівні індивіда та на рівні соціуму людська спроможність створювати культурні явища. На обох рівнях це не тільки спроможність творити явища, які ніколи раніше не існували, але й спроможність відтворювати форми та осягати сенси, створені раніше, спроможність затвердження їхньої цінності в власному бутті-в-культурі. Культуротворчістю може бути названа й “робота” системи історично сформованих культурних форм зберігання та трансляції досягнень досвіду, завдяки якій забезпечується культурна цілісність та історична безперервність життя соціального організму.

Історично склалися три різноякісних типи культурних форм: остенсивні (приклади та зразки діяльності), імперативні (заборони, закони, інструкції, норми взагалі) та аксіологічі (цінності, ідеали, принципи). Найдавніші за часом виникнення – остенсивні форми, довербальні та не відокремлені від живої діяльності і безпосереднього спілкування людей, вони подають весь досвід “цілком” шляхом його демонстрації “вчителем” – людиною, що оволоділа якимось досягненням (елементом) досвіду саме “цілком”, й це досягнення існує лише “в суміжжі” з ним як його носієм. Для того, щоб дане досягнення збереглося (транслювалося наступній ґенерації), “учень” повинен в спільній з вчителем діяльності, за його прикладом та зразком (продуктом діяльності, що виконана “вчителем”) оволодіти усіма необхідними навичками та уявленнями, щоб його досягнення виявилося “злитим” і з його, “учня”, персоною. Імперативні форми виникали “на базі” остенсивних як результат диференціації досвіду та його раціоналізації, виділення в ньому схем, правил, алгоритмів діяльності та спілкування. Імперативні форми відіграють роль регуляторів соціальних та міжособистісних відношень, вони “нормують” діяльність з оволодіння досягненнями досвіду. Аксіологічні культурні форми виникли останніми (але саме за ними ми й оцінюємо ту або іншу культуру), – це своєрідний синтез, “духовний інтеграл” перших та других, пов'язаний з ціннісною рефлексією (тобто з виділенням оціночної діяльності у відносно самостійний “вид” духовного зусилля) та з особистим зусиллям вибору й затвердження сенсу у світі ідей та уявлень, тобто у духовній культурі.

Поиск по сайту: