Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Правова культура





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Мета: виявити, які існують взаємовідношення права і влади, права і правопорядку. Усвідомити специфіку правової культури.

Основні поняття:держава, громадянське суспільство, закон,законність, джерела права.

План лекції:

1.Політико-правові інститути та їхня роль у здійсненні права.

2.Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується.

1.Політико-правові інститути та їхня роль у здійсненні права.

Поняття політико-правових інститутів. Взаємодія людей у суспільстві як "політичних істот" (Аристотель) від­бувається у різних формах, частина з яких приймає інституалізований характер, іншими словами, здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. У даному кон­тексті слово "інститут" (від лат. institutum — пристрій, установлення) означає елемент соціальної структури, істо­ричну форму організації та регулювання громадського життя.

Зміст соціальних інститутів становлять певні правила (норми), а також санкції, що їх супроводять, і правові форми, у яких вони виявляються. Ці правила визначають положення суб'єктів у суспільстві, а також встановлюють, які дії суб'єктів є дозволеними, а які дії не заохочуються чи навіть забороняються. Так само за допомогою соціаль­них інститутів забезпечується інтеграція індивідів у со­ціальні групи, впорядковуються відносини між людьми, їх­ні діяльність і поведінка, забезпечується стійкість і стабільність громадського життя тощо. Основними соці­альними інститутами сучасного суспільства є: економічні інститути (поділ праці, власність, заробітна плата та ін.); інститути споріднення, шлюбу і родини; інститути культу­ри і соціалізації; політико-правові інститути та ін.

Предмет дослідження філософії права становлять на­самперед політико-правові (державно-правові)' інститути, які посідають одне з центральних місць у соціальній сис­темі суспільства, їх діяльність пов'язана з завоюванням влади, її здійсненням і розподілом, а також із забезпечен­ням функціонування суспільства як соціальної системи.

До основних політико-правових інститутів належать: держава, судові й адміністративні органи, політичні партії і суспільні рухи, об'єднання, інститути правопорядку і со­ціального контролю, інститути правотворчості, прав люди­ни, правового виховання, розв'язання правових конфліктів та ін. Кожний з перелічених політико-правових інститутів здійснює певний вид соціальної діяльності з управління і регулювання суспільними відносинами.

Найважливішим політико-правовим інститутом сучас­ного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело законів та інших правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави та її струк­тур у системі політичних і правових відносин. Це відносно самостійна підсистема публічної влади й управління сус­пільством, що включає в себе, у свою чергу, сукупність ієрархічно взаємозалежних і взаємодоповнюючих інститу­тів і структур. Серед них: інститути законодавчої, вико­навчої і судової влади; правова система; державна адмі­ністрація; органи виконавчої і представницької влади на регіональному рівні і, нарешті, органи місцевого самовря­дування. Для нас особливий інтерес становлять відносини політико-правових інститутів і насамперед держави з лю­диною.

Відносини держави і людини. Відомо, що у державно-організованому суспільстві в системі факторів, що визна­чають становище людини, саме державі належить вирі­шальна роль. Таке значення держави пояснюється її відносною незалежністю і самостійністю стосовно людини і тими важелями впливу, якими вона володіє. Держава ви­ступає як офіційний представник усього суспільства, тому відносини між нею і людиною мають політико-правовий характер. Кожна людина у межах території держави попа­дає під її юрисдикцію, тобто стає адресатом обов'язкових розпоряджень, що виходять від держави.

Стійкий зв'язок між людиною і державою виражаєть­ся, насамперед, в інституті громадянства чи підданства. Цей зв'язок означає юридичну належність особи державі, придбання особистістю специфічних якостей громадяни­на, наявність взаємних прав і обов'язків громадянина і держави, а також захист громадянина державою всереди­ні країни та за її межами. Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між державою й особистістю по­винні здійснюватися на основі взаємної відповідальності.

Що ж являє собою ця взаємна відповідальність з пози­ції філософії права? У першу чергу взаємна відповідаль­ність особистості і держави — це своєрідний спосіб обме­ження політичної влади держави. Він виявляється, зокрема: 1) у встановленні державою законодавчих обме­жень своєї активності стосовно особистості; 2) у прийнят­ті державою конкретних зобов'язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; 3) у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їх обов'язків перед суспільством і особистістю. У свою чергу, свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена і регламентована правом, інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається додержання всіх правових розпоряджень і виконання її обов'язків пе­ред суспільством, державою, іншими людьми.

У недемократичній державі визнається тільки відпові­дальність громадянина перед державою. Вона немов би да­рує йому права і свободи та визначає його обов'язки. У правовій же державі, навпаки, акцент робиться на відпові­дальності посадових осіб перед громадянами.

Відповідальність держави перед громадянами забезпе­чується системою гарантій, до яких належать: 1) відпові­дальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відпові­дальність посадових осіб за порушення прав і свобод гро­мадян; 3) процедура імпічменту (англ. impeachment), тобто притягнення до відповідальності й судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

Формами контролю за виконанням зобов'язань дер­жавних структур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед виборцями тощо.

Держава і право. Як уже зазначалося, поняття "дер­жава" і "право" тісно взаємозалежні. В основі взаємозв'яз­ку держави і права лежить інституційний характер буття права. При цьому характер і зміст цих відносин розкрива­ють принципи первинності й верховенства права.

Принцип первинності права стосовно держави можна розкрити через два взаємозалежні аспекти. Перший ас­пект — історичний. Первинність права обумовлена його природою. Будучи атрибутом будь-якого соціального суб'єкта, воно ніким не дарується і ніким не може бути відчужено. Право виникає одночасно зі спілкуванням, со­ціальною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється лише на певному етапі розвитку суспільства. Як справедливо зазначив ще Цицерон, право виникло рані­ше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право первинне, оскільки воно передує державі в часі.

Другий аспект — функціональний. Вторинність держа­ви виявляється також і в тому, що держава обумовлена, визначена правом, виникає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загаль­нообов'язкової форми і забезпечити його функціонування.

Відношення первинності права стосовно держави в іс­торичному і функціональному плані водночас вказує і на верховенство права стосовно держави, а, отже, на залеж­ність держави від права. У дійсності ж цей принцип часто порушується. Державу всупереч її об'єктивному призна­ченню наділяють функцією творця права. У даному разі право і держава немов би міняються місцями: держава ви­ступає джерелом права, а право з'являється як вторинний, породжений державою інструмент для обслуговування її інтересів. Звідси виникає невірна, хоч і заснована на реальній дійсності думка, що надані права і свободи громадянам, соціальним групам і націям є свого роду "да­рунком" держави народові. А раз так, то держава може здійснювати дозування права або взагалі позбавити даро­ваного, що на практиці не раз успішно здійснювалося.

У чому ж сутність принципу верховенства права?

Верховенство права означає його примат над держа­вою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає, що, по-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалеж­ною від права; по-друге, держава повинна робити і не мо­же не робити дій, що покладені на неї правом. Сьогодні багато законів в Україні не діють навіть за наявності необ­хідних обставин, а це свідчить про невиконання державою покладеного на неї завдання з реалізації права, що непри­пустимо. Неприпустима також бездіяльність держави, ко­ли вона не вживає заходів з відновлення порушених прав громадян.

Таким чином, додержання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відок­ремлення держави від народу, а, отже, свавілля стосовно народу. Тому що, якщо держава діє у рамках права, то це означає, що вона: 1) не має яких-небудь власних інтересів, відмінних від інтересів народу, і не використовує владу у своїх цілях; 2) об'єктивно виконує волю народу і перебу­ває на його службі; 3) підпорядкована народові і відпові­дає перед ним.

Співвідношення влади і права. Проблема співвідно­шення влади і права є однією з ключових у філософії пра­ва й однією із найскладніших у суспільній практиці. Для дослідження цієї проблеми скористаємося підходом одно­го з провідних російських філософів права С. Алексеева. На його думку, співвідношення права і влади досить пара­доксально. З одного боку, "право не може існувати без влади", тому що тільки державна влада за своєю приро­дою здатна забезпечити сувору і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за допомогою своїх правоохо­ронних установ та інститутів, з іншого — "влада є антипо­дом права".

З метою припинення невиправдано великої концентра­ції влади і перетворення її на самодостатню силу суспіль­ство повинно створювати певні політико-правові інститути: поділу влади, федералізму, роз'єднання державної і муніципальної влади, інститут проведення відкритих, де­мократичних виборів тощо. Однак шлях до гармонійного співвідношення влади і права не короткий і не простий.

Право на примус і його виправдання. Однією з най­важливіших внутрішніх функцій політичної влади є забез­печення надійного суспільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їх об'єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як засоби переко­нання, так і примусу. Якщо засоби переконання належно­го ефекту не дають, то держава для наведення суспільного порядку застосовує засоби правового примусу.

Примус може набувати різних форм. Основними серед них є психічний і фізичний примус. Перший несе у собі по­грозу застосування сили і виконання покарання і має, власне кажучи, запобіжний характер. Другий діє вже як безпосереднє застосування фізичної сили, що накладає на людину ті чи інші обмеження у волевиявленні, пересуван­ні, волі вибору місцезнаходження тощо. Фізичний примус спирається на такі специфічні знаряддя і засоби влади, як судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, національну гвардію, в'язниці та інші виправні установи тощо).

З цього погляду політична влада — це організований суспільством правомірний і справедливий (чи міркується як такий) примус і насильство. Політичність влади озна­чає, що примус і насильство (аж до фізичного) як спе­цифічні засоби влади монополізовані й зосереджені у спе­ціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що у сукупності становлять державу. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій гро­мадян, таким чином, вилучається у приватних осіб чи груп і передається державі, в особі якої примус і насильство дістають законність, чи, за висловом І. Канта, легальність.

Поняття легітимності і легітимації. Примус і на­сильство є не єдиними засобами влади для досягнення сво­їх цілей. Як правило, еліта суспільства, що править, змуше­на вдаватися до фізичного примусу лише у виняткових випадках, коли вичерпано всі інші ресурси влади. До числа останніх, зокрема, належать звичка людей підкорятися, їхній страх, байдужість, традиції чи переконання у тому, що правляча еліта виражає інтереси народних мас. Це оз­начає, що політичне панування припускає не лише примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості підкоряти­ся. Російський філософ С. Франк підкреслював: "Волода­рювання, як усякий соціальний інститут, є відношення двостороннє: не один пануючий, а пануючий і підлеглий спільно входять у відношення володарювання й активно його будують"1. Іншими словами, примус і добровільне підпорядкування є взаємодоповнюючими сторонами політико-правових відносин.

У філософії права та влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. Таку легітимну (лат. legitimus — законний) владу населення сприймає як правомірну і справедливу. І навпаки, якщо правляча група не користується народною довірою і зму­шена постійно вдаватися до засобів примусу, то владу та­кої групи прийнято вважати нелегітимною.

До поняття "легітимність" за змістом близьке поняття "легітимація". Легітимація — це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законнос­ті існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридичне оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалі­зацією, а легітимність — з легальністю, тобто законністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є-правовим процесом. Легітимація затверджує політику і владу, пояс­нює і виправдовує політичні рішення, створення політич­них структур, їх зміну і відновлення тощо. Водночас вона є необхідною умовою додержання законів.

Види легітимації. Як показує аналіз політико-право­вих відносин, що складаються у різних країнах і на різних історичних етапах, існують різні підстави легітимації. То­му їх прийнято класифікувати за різними типами. Класичну типологію легітимації, що не втратила значення до сьогодні, запропонував Макс Вебер. Усю розмаїтість легі­тимації політико-правових відносин він зводить до трьох основних типів: традиційної, харизматичної і раціонально-правової. Які ж особливості характерні для кожного з цих типів легітимації влади?

Традиційна легітимація політико-правових відносин ґрунтується на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування. Ці освячені звичаєм норми вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов'язаний підкорятися. При традиційному типі легітимації на питан­ня про те, чому влада належить даній групі осіб, випливає відповідь, що так було завжди. Такі традиційні норми мають зобов'язуючу силу як стосовно членів пануючої групи, так і стосовно всього населення. Порушення тради­ції лідерами веде до втрати легітимності їх влади в очах мас і зміни правлячої групи.

Харизматична легітимація політико-правових відносин ґрунтується на авторитеті лідера, якому надаються винят­кові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується схилянням перед ним більшості населення, якою він сприймається як вождь. У цьому разі між лідером і масами встановлюються інтенсивні емоційні зв'язки, а слова і справи такого лідера оточуються ореолом непогрішності. У своїй політичній діяльності він, як правило, починає ке­руватися не існуючими звичаями чи чинними юридичними нормами, а власним натхненням. Однак невдачі харизма­тичного лідера можуть призвести до втрати його популяр­ності серед мас і, отже, до втрати ним легітимності своєї влади. До того ж при харизматичній владі завжди гостро стоїть проблема її спадкування.

Раціонально-правова легітимація, або легальний тип установлення політико-правових відносин, ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини керування і підпорядкування. Найрозвинутішою формою цього типу легітимності є кон­ституційна держава. Конституція визначає основні норми, якими чітко регламентується порядок формування, фун­кціонування і зміни правлячих груп. У той же час ці норми залишаються відкритими для змін, але теж за встановле­ними процедурами. Таким чином, у системах подібного типу влада легітимізується, виправдується чинним законо­давством.

Принципи легітимації. Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Принцип суверенітету народу виражається у праві громадян на комунікацію між собою і з правлячою елітою та участь у виробленні загальних рішень, що стосуються їхніх власних інтересів. Реалізація цього принципу забез­печує громадянську (публічну) автономію населення кра­їни від політичної влади і захист його інтересів від свавіл­ля влади. Що стосується принципу прав людини, то він виявляється у класичних правах людини, які забезпечують громадянам життя, свободу і їх особисту (моральну) авто­номію. Разом ці принципи забезпечують легітимне пану­вання законів і з погляду індивіда як громадянина (прин­цип суверенітету народу), і з погляду індивіда як особистості (принцип прав людини).

 

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.