Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Способи набуття громадянства





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:

філіація;

натуралізація (іноді именована укоріненням);

оптація і трансферт;

змішана система набуття громадянства.

Ці способи не суперечать смислу п. 1 статті 1 Кон­венції «Про скорочення безгромадянства» від 30 серп­ня 1961 року, відповідно до котрого «держава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території і інакше не мала б громадянства. Таке громадянство на­дається: а) при народженні, на підставі закону, або б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересо­ваною особою або від її імені відповідно до закону дер­жави».

Виходячи з цих положень, в національному законо­давстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи
піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною су­
дом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України
одного чи обох батьків дитини;

Філіація (від лат. filius — син) — набуття грома­дянства за народженням. У порядку філіації грома­дянство набувається на підставі двох принципів:


громадянство за принципом «права грунту» (jus
soli) означає, що дитина стає громадянином тієї держа­
ви, на території якої вона народилася. При цьому гро­
мадянство його батьків не має значення. Принцип «пра­
ва грунту», який ще називають територіальним прин­
ципом, застосовується в основному в країнах Латинської
Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цьо­
го регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприк­
лад, дитина, яка народилася від громадян України в
Аргентині, нарівні з українським громадянством одер­
жить і аргентинське громадянство (у такий спосіб ви­
никає подвійне громадянство), у той час як дитина, яка
народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто
за межами території Аргентини, признається інозем­
цем. Водночас слід враховувати, що принцип «права
грунту» у чистому виді не застосовується ніде;

— громадянство за принципом «права крові» (jus
sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків
незалежно від місця народження. Існує дві концепції
«права крові». Перша з них заснована на принципі
«єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чолові­
ка, її значення полягає в тому, що при розрізненні гро­
мадянства батьків дитина слідує громадянству батька, і
лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері.
Друга концепція заснована на рівноправністі батьків і,
відповідно до неї, дитина при різному громадянстві
батьків одержує громадянство батька або матері.

В Україні діє принцип «права крові». На підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, дитина, батьки якої або один з батьків до моменту її народження перебували в грома­дянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, або поза її межами.

Проте при реалізації принципу крові можуть виник­нути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про громадянство різних держав. Зокре­ма, це належить до випадків, коли батьки дитини є гро­мадянами різних держав. В Україні ця проблема вирі­шується на підставі положень статті 7 згаданого Зако-


ну. Особа, яка має право на набуття громадянства Ук­раїни за народженням, є громадянином України з мо­менту народження.

Вже відзначалося, що принципи «права крові» і «пра­ва грунту» поєднуються в законодавстві практично всіх держав, у тому числі й України. Причому Закон Украї­ни «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні моди­фікації цього принципу. Так:

— особа, яка народилася на території України від
осіб без громадянства, які на законних підставах про­
живають на території України, є громадянином Ук­
раїни;

— особа, яка народилася за межами України від осіб
без громадянства, які постійно на законних підставах
проживають на території України, і не набула за на­
родженням громадянства іншої держави, є громадяни­
ном України;

— особа, яка народилася на території України від
іноземців, які постійно на законних підставах прожи­
вають на території України, і не набула за народжен­
ням громадянства жодного з батьків, є громадянином
України;

— особа, яка народилася на території України, одно­
му з батьків якої надано статус біженця в Україні чи
притулок в Україні, і не набула за народженням грома­
дянства жодного з батьків або набула за народженням
громадянство того з батьків, якому надано статус біжен­
ця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином
України;

— особа, яка народилася на території України від
іноземця і особи без громадянства, які постійно на за­
конних підставах проживають на території України, і
не набула за народженням громадянства того з батьків,
який є іноземцем, є громадянином України;

— новонароджена дитина, знайдена на території Ук­
раїни, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадяни­
ном України; (стаття 7 Закону України від 18 січня
2001 року).


Стосовно останньої підстави слід зазначити, що при відсутності відомостей про батьків знайдена на тери­торії нашої держави новонароджена дитина (знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 7 Закону використовував форму­лювання «яка знайдена на території України» замість «народжена на території України», що цілком відпові­дає положенням статті 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961 року, яка встано­вила, що: «Знайда, який перебуває на території держа­ви, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, припускається народженим на цій те­риторії від батьків, котрі мають громадянство цієї дер­жави». У розвиток цих положень стаття 3 даної Кон­венції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами пев­ної держави, коли визначення громадянства вважаєть­ся дуже важким: «Народження на судні або на повітря­ному кораблі вважається таким, що має місце на тери­торії тієї держави, під прапором котрої це судно пла­ває, або на території тієї держави, у котрій цей повітря­ний корабель зареєстрований...».

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення приналежності до громадян­ства. Приналежність до громадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважа­ються (які є) громадянами даної держави або такі, що визнаються її громадянами.

У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі і держав СНД, норми про приналежність до гро­мадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нор­мами про набуття громадянства.

Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з на­родженням, по суті, не відрізняється від визнання дити­ни громадянином держави, тобто приналежним до гро­мадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану при наявності в дитини «права крові» або «права грунту»). Але, по-перше, таке виз­нання відбувається щодня й щогодинно і не обумовле-


но вступом у силу закону про громадянство. Прина­лежність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії прожи­ваючих за кордоном) установлюється саме на дату всту­пу в силу закону про громадянство. По-друге, вирішен­ня питання про громадянство дитини не безумовно: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип грунту») і т.п. У цілому, це достатньо велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особ­ливий субінститут. Тому визнання громадянства або приналежність до громадянства у зв'язку з народжен­ням можна і практично зручніше розглядати не серед способів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не вказуючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (на­щадки громадян).

Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінсти-тутів слугує визнання громадянства країни або права на його набуття за особами, які знаходяться за кордо­ном, особливо — не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом до вступу закону в силу і т.п.).

Визначаючи приналежність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі і держав СНД, мають на увазі лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини на­селення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, які мають стійкий зв'язок із даною державою.

Відповідно до положень статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент
проголошення незалежності України (24 серпня
1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які


на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали, в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне
проживання після 13 листопада 1991 року і яким
у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
1974 року органами внутрішніх справ України
внесено напис «громадянин України», а також діти
таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну,
якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли
повноліття;

4) особи, які набули громадянство України
відповідно до законів України та міжнародних
договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2— з 13 листопада 1991 року», а у пункті 3, — з моменту внесення відмітки про громадянство Ук­раїни.

Натуралізація (укорінення) — це прийом (прийнят­тя) у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апат­рид можуть вступити в громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалося становище, відповід­но до котрого звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш тривалого проживання іноземця на території даної держави.

Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови прийняття у її громадянство. Вони звичайно стосуються певного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. Наприклад, відповідно до параграфа 1427 Титулу 8 Зводу Законів США, особу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території США не менше п'яти років, після одержання законного дозволу на прожи­вання в США, мешкав не менше 6 місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє


високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосов­но до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів».

У відповідності зі статтею 19 Закону Російської Фе­дерації «Про громадянство РФ» у редакції від 17 черв­ня 1993 року, дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотатися про прийняття у громадянство Рос­ійської Федерації незалежно від походження, соціаль­ного стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою приймання у громадян­ство Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних грома­дян і осіб без громадянства — усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими зако­ном Російської Федерації, договором Російської Феде­рації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на території Російській Федерації вва­жається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації для навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують прийняття у громадянство Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування у громадянстві ко­лишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дитини, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень в галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що пред­ставляють інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Російській Фе­дерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; ґ) одержання за­хистку на території Російської Федерації; є) перебу­вання у минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням.


В Україні, у відповідності зі статтею 9 Закону Украї­ни від 18 січня 2001 року, іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прий­няті в громадянство України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України
та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство
або неперебування в іноземному громадянстві (для
осіб, які були громадянами держав, міжнародні
договори України з якими дозволяють особам звер­
татися для набуття громадянства України за умови,
якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прий­няття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого докумен­та, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від інозем­ного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори Украї­ни з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не в громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинен­ня особами громадянства цих держав одночасно з на­буттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набут­тям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;


3) безперервне проживання на законних підставах
на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підста­вах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на за­конних підставах та перебувала з громадянином Ук­раїни понад два роки у шлюбі, який припинився внаслі­док його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встанов­люється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в

Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у пас­порті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на тери­торії України, а також на осіб, яким надано статус біжен­ця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в
обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не по­
ширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі,
глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова
не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в
Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6 частини дру­гої статті 9 не поширюються на осіб, які мають виз­начні заслуги перед Україною, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Прийняття до громадянства України дітей, які про­живають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в


Україні, здійснюється без урахування умов, передбаче­них пунктами 1, 3^-6 частини другої статті 9 Закону України від 18 січня 2001 року.

У громадянство України не приймаються особи, які:

1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали
геноцид;

2) засуджені в Україні до позбавлення волі за
вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття
судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке
визнано законодавством України тяжкм злочином.
У практиці натуралізації розрізняють сімейний і

позасімейний порядок набуття громадянства. Під поза-сімейним порядком розуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок ре­гулює набуття громадянства при одруженні або усинов­ленні.

Найбільш часто тут мова йшла про зміну громадян­ства жінки, яка одружилася, причому нерідко така зміна носила автоматичний характер. Конвенція про грома­дянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 року в статті 1 установила, що уряди держав, котрі її підписали, вживуть заходи до того, щоб одруження жінки або його розривання не відбувалося «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка... має право набути за своїм проханням громадянство свого чолові­ка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що вступає в шлюб із громадянином України.

Стосмовно набуття громадянства усиновленим ук­раїнське законодавство сприйняло положення, узвичаєні вміжнародній практиці. Зокрема, статті 11, 12,15 Зако­ну України від 18 січня 2001 року встановлюють, що дитина, яка є іноземцем або особоюбез громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якогоє громадянином-України, а другий — осо­бою без громадянства, став громадянином Україниз моменту набрання чинності рішенням про усиновлен­ня незалежно від того, проживає вона постійно в Ук­раїнічи за кордоном.


Дитина, яка є особою без громадянства або інозем­цем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадя­нином України, а другий — іноземцем, стає громадяни­ном України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона по­стійно в Україні чи за кордоном, (стаття 11).

Згідно зі статтею 12 вищезгаданого Закону, дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та з осо­бою без громадянства або іноземцем, над якою встанов­лено опіку чи піклування осіб, одна а яких є громадя­нином України, а друга — іноземцем, став громадяни­ном України з моменту прийняття рішення про вста­новлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встановленням опіки чи піклування не набував гро­мадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадян­ства і виховується вдержавному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такийзаклад, за умов, якщо її батькипомерли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чинедієздатними або оголошені померлими.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком виз­нається громадянин України, дитина незалежно від місцяїї народження та місця постійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, пе­редбаченому цією статтею, є дата народження дитини або, дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).


Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. ' Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з грома­дянства. У відповідності зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадян­ства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалеж­но від того, проживає вона постійно в Україні чи за кор­доном, за відсутності обставин, передбачених законодав­ством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передба­чених законодавством реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий упов­новаженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у гро­мадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмо­ву від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона до­веде, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві Ук­раїни лише після припинення іноземного громадянства. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадян-


ства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з яки­ми передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у вказаних випадках є дата реєстрації набуття особою громадян­ства України. Реінтеграція звичайно носить індивіду­альний характер, на відміну від репатріації, що харак­теризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення грома­дянства шляхом повернення в країну свого громадян­ства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. пере­міщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору грома­дянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передба­чена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій дер­жаві або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуаль­ною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеч­чини і країн деяких її союзників поверталися на батьк­івщину сотні тисяч військовополонених, примусово вик­радених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селила­ся в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. В даний час актуалізація проблеми репатр­іації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення еконо­мічного добробуту в нових державах — республіках ко­лишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)


Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно надання грома­дянства є насамперед формальним вираженням вдяч­ності і поваги особи за які-небудь заслуги загальнозна-чущого характеру. У свій час таке надання дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі і більш ранні випад­ки надання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке громадянство було надане 18 видатним державним і суспільним діячам-іноземцям: амери­канському президентові Дж. Вашингтону, англійсько­му філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шіллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час надання громадянства не тягло втрати і не вимагало відмови від власного (пер­винного) громадянства. Воно носило символічний ха­рактер і не мало якихось юридичних наслідків, зокре­ма, не створювало прав і обов'язків між таким грома­дянином і державою. Водночас такій особі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, по­чесним громадянином якої він був. В даний час на­дання громадянства може мати місце і з інших, часті­ше усього політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яким володіє індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із те­риторіальними змінами, належать оптація і трансферт. Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що пе­реходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені дого­вором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця терито­рія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію сво-


го проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехослова­цькою республікою був укладений договір про Закар­патську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи українсь­кої і російської національностей, що мешкають на тери­торії Чехословаччини (у Словаччині), мають право оп­тації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбувалася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і словацької національ­ностей, що мешкали на території Закарпатської Украї­ни і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, які отримали право оптації, повинні були протя­гом 12 місяців переселитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий же договір був укладений 6 липня 1945 року між урядом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали переселитися в Польщу, а також осіб російської, української, білоруської, русин­ської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивіду­альному порядку (при одруженні, при ліквідації под­війного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на ос­нові добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної уго­ди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає авто­матичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року в ході кон­ференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього


Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемо­ги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські до­кументи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманськх підда­них Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Дру­гої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилось у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мотивовано насамперед тим, що німецьке населен­ня, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (Судетські німці, пробле­ма Данцига і данцизького коридора).

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.