Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Припинення громадянства





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

У законодавстві держав про громадянство існує де­кілька засобів припинення громадянства. До них на­лежать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвен­цією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У ви­ході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства Ук­раїни, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримі­нальній справі або стосовно якої в Україні є обвину­вальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає ви-


конанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінсти-тутам втрати і позбавлення громадянства. Це пояс­нюється насамперед тим, що В «запуску» такого механіз­му припинення громадянства ініціатива належить ви­нятково державі, тобто індивід позбавляється грома­дянства не тільки з волі держави, але і з його ініціати­ви. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припи­нення громадянства. Насамперед слід зазначити За­гальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 сер­пня 1961року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або гру­пове позбавлення громадянства з расових, етнічних, ре­лігійних або політичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбав­лення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських дер­жав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водно­час не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже час­то практикувалося позбавлення громадянства за полі­тичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні грома­дянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишнев-ська, Й. Бродський і багато інших ). І хоча в СРСР


така практика була згодом засуджена, вона донині на­гадує нам про найбрутальніше порушення прав люди­ни з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-пра­вовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільнрго характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжна­родних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприк­лад, розділ III Закону в початковій редакції носив най­менування «Призупинення громадянства України», у даний час — «Припинення громадянства України».

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також носить найменування «Припинення громадян­ства України та скасування рішень про набуття грома­дянства України». Такі зміни, як вважається, були вне­сені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимоло­гічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Ук­раїні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина. Тут законода­вець пійшов шляхом формального закріплення в нор­мативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, у відповідності зі статтею 18 Закону України від

18 січня 2001 року громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним

повноліття добровільно набув громадянство іншої

держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держа­ви вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої дер­жави або якщо він добровільно отримав документ, що


підтверджує наявність набуття ним іноземного грома­дянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством
України набувають також громадянство іншої дер­
жави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені
іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув гро­
мадянство іншої держави внаслідок одруження з
іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її
громадянство надано громадянину України автома­
тично без його добровільного волевиявлення і він не
отримав добровільно документ, що підтверджує
наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянство України і не
подав документ про припинення іноземного громадян­
ства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і
скористався правами або виконав обов'язки, які надає
чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянство України внаслі­
док подання свідомо неправдивих відомостей або фаль­
шивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних
органів України добровільно вступив на військову служ­
бу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи,
органи юстиції або органи державної влади чи органи
місцевого самоврядування іншої держави.

Однак, слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, З, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає положенням Конвенції 1861 року.

Важливим положенням закону є і те, що за грома­дянином України не визнається приналежність до іно­земного громадянства до ухвалення рішення про втра­ту громадянства України. Таким чином, учинення заз­начених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.


 


 




У цілому зміст статті 18 українського закону про гро­мадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій дер­жаві, отримання винагороди від іншої держави, прино­шення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «поз-, бавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі зга­дується втрата громадянства, у зв'язку з представлен­ням явно неправильних відомостей при його набутті. У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початко­вій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961року (закріплює семи­річний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного дого­вору має місце у випадках зміни статусу території,, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.