Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Право притулку





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Надання притулку є традиційним інститутом між­народного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Фран­ція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї бать­ківщини за справу свободи».


Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві дер­жав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і осо­бам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Ана­логічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.і статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процеду­ра ж одержання цього права регламентується поточ­ним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І, Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі пере­слідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і прин­ципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні правоположення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок», прийнятій на основі резо­люції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 груд­ня 1967 року, у Декларації про територіальний приту­лок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притул­ку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до пев­ної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і за-


конного там перебування. Особа, яка одержала приту­лок, за своїм статусом дорівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

— по-перше, час перебування такої особи в дер­
жаві, що надала йому притулок, не обмежений;

— по-друге, особа, яка одержала притулок, не може
бути вислана з держави, що надала їй притулок;

— по-третє, особа, яка одержала притулок, не може
бути видана як своїй патримоніальній державі, так і
будь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливаєзі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загаль­ноїдекларації прав людини.

Але вряді випадків державами обмежується перелік причині умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що приту­лок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, нелюдському або га­небному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на при­тулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноне­нависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від пересліду­вань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можли­вості, але в межах дипломатичного представництва, кон­сульської установи або на іноземному військовому ко­раблі, що знаходяться на території іншої держави.


Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дип­ломатичного представництва або консульської устано­ви, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави пе­ребування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської кон­венції про дипломатичні зносини 1961 року встановле­на заборона на використання дипломатичного представ­ництва з метою, не сумісною із його офіційними функ­ціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Ла­тинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дип­ломатичного притулку і розробили процедуру його на­дання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притул­ку посольством СІЛА католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угор­щини — посольством Югославії.

Література:

1. Бояре Ю.Р. Вопросы гражданства в международ­
ном праве. — М., 1986.

2. Броунли Я. Международное право. В 2-х книгах. —
Кн. 2.—М., 1977.

3. Курс международного права. В 7 т. Т.З. — М.,
1990.

4. Лазарев Л.В., Марышева Н.И., Пантелеева И.В.
Иностранные граждане (правовое положение). — М.,
1992.

5. Тимченко Л.Д. Международное право. — Харьков,
1999.

6. Тодыка Ю.Н. Конституционно-правовой статус ино­
странцев и беженцев в Украине. — Харьков, 1998.

7. Черкес М.Ю. Міжнародне право. — Київ, 2001.


Розділ 12 ТЕРИТОРІЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види територій

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосують­ся території.

У широкому значенні слова, під територією в міжна­родному праві розуміються різноманітні простори зем­ної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших про­сторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної тери­торії) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» ви­користовуються в якості критерію для юридичної кла­сифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим стату­сом території слід розуміти її базисну правову харак­теристику, визначення її основної приналежності відпо­відно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у


 


міжнародному праві й у законодавстві держав специ­фічних рис і характеристик певної території, що в су­купності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову ка­тегорію, можуть відрізнятися специфічними особливо­стями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові ре­жими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних про­сторів — відкрите море, морське дно за межами націо­нальної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжна­родних каналів і відкритого моря.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічо­го спільного з поняттям території в її природному зна­ченні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, сере­довище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжна­родного і національного права, що стосуються природо­користування.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких тери­торій небагато: відкрите море; міжнародний район


морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; косміч­ний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій тери­торії, що знаходиться в загальному користуванні дер­жав, діють загальновизнані принципи і норми міжна­родного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна роз­ділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони
і континентальний шельф прибережних держав, що
не входять до складу державної території прибереж­
них держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що пере­
криваються територіальними водами прибережних
держав, і міжнародні канали, що входять до складу
територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особ­ливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього вста­новлення). Виділення таких територій носить суто фун­кціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночас­но: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські остро­ви, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші не­бесні тіла та ін.

2. Державна територія

У міжнародній доктрині існує безліч визначень дер­жавної території. Але найбільш вдалою вважається



наступна: державною територією, відповідно до міжна­родного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіаль­не верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюєть­ся двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку — вона визначає просторову межу дер­жавної влади.

У Конституції України закріплено, що земля, її над­ра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (мор­ської) економічної зони є об'єктами права власності Ук­раїнського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбаче­не право народу на володіння, користування і розпо­рядження як самою територією, так і всіма її природ­ними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробіт­ництва держав на принципі взаємної вигоди і міжна­родного права. Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного сере­довища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден на­род ні в якому разі не може бути позбавлений належ­них йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави прямо зв'яза­не з державним суверенітетом і виступає в якості од­ного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Кон­ституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, те­риторіальне верховенство розуміється як територіаль­ний суверенітет.


Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію сто­совно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знахо­дяться на території держави, визначається і регулюєть­ся винятково її законами, і держава вправі не допуска­ти на своїй території діяльності будь-якої іншої дер­жави або організації.

Територіальний суверенітет це дуже складне і комп­лексне поняття, що має системостворюючі характерис­тики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

— право народу на самовизначення, тобто право
кожного народу вільно установлювати свій політич­
ний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій пол­
ітичний, економічний і культурний розвиток без будь-
якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права і Міжна­
родного пакту про економічні, соціальні і культурні
права 1966 року);

— визнання того, що будь-які територіальні зміни
статусу державної території або її частини як у бік
збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна дер­
жавних кордонів повинні провадитися винятково у
відповідності з прямим волевиявленням народу, зго­
дою держави і міжнародного права без будь-якого
втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з
обов'язковим наступним завердженням будь-яких
територіальних змін вищим законодавчим органом
держави. Будь-які територіальні спори повинні вирі­
шуватися винятково мирними способами шляхом пе­
реговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і
чинними міжнародними угодами;

— право держави на прийняття законів і правил,
що регулюють режим державної території й окре­
мих її складових частин, питання громадянства, місця
проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й
інших прав і свобод людини;


 




— виняткову й абсолютну владу держави в ме­
жах державної території, що виключає владу будь-
якої іншої держави, якщо інше не встановлено спец­
іальною міжнародною угодою. Це означає, що на те­
риторії держави виключається будь-яка діяльність
публічної влади іншої держави і що вища влада дер­
жави здійснюється системою державних органів у
законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій
сферах;

— невтручання у внутрішні справи держави з боку
інших держав, міжнародних організацій, іноземних
фізичних і юридичних осіб;

— визнання недоторканності державної території,
що виключає будь-які дії інших держав проти тери­
торіальної цілісності, політичної незалежності або
єдності будь-якої держави, застосування сили або
погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в
порушення міжнародного права;

— наявність невід'ємного права держави всіма на­
явними законними способами захищати недотор­
канність своєї території і державних кордонів, пол­
ітичну незалежність і цілісність своєї держави, а та­
кож життя, майно, честь і гідність громадян, майнові
та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

— право держави на застосування всіх законних
способів владного примусу для дотримання законів
і правил як до власних фізичних і юридичних осіб,
так і до іноземців, що знаходяться на її території,
якщо інше не встановлено чинними міжнародними
угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою
стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знахо­
дяться в межах її території;

— виключне право територіального суверена на
надання дозволу із використання державної тери­
торії і її природних ресурсів іноземними фізичними
і юридичними особами і здійснення безпосереднього
контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно
позбавляти державу в належній їй території відпов­
ідних природних ресурсів і змінювати державні


кордони. Земля і державні надра не можуть викори­стовуватися іншими державами або їхніми представ­никами в промислових цілях без згоди територіаль­ного суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної дер­жави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрис­дикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держа­ви може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межа­ми державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену цілеспрямовану юрисдикцію, що допус­кається міжнародними угодами і міжнародними поряд­ками (наприклад, у межах зони, що прилягає, та винят­кової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забо­роняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного заб­руднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширювати­ся на територію іншої держави, та ін.

Державна територія складається із сухопутної, вод­ної і повітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в ме­жах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження.

Водна територія держави містить у собі водні про­стори, що знаходяться на сухопутній території й остро­вах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.


 


 




Повітряна територія держави являє собою стовп повітря визначеної висоти і включає весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче грунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території докладніше.

Прийнято вважати, що сухопутна територія вклю­чає всю сушу, незалежно від місця розташування її ок­ремих складових частин. Будинки і споруди, що спира­ються на грунт або проникають усередину його, розгля­даються як приналежність території, і усе, що відбу­вається на них або в них, відбувається в межах держав­ної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року — це природно утворений простір суші, ото­чений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч.і статті 121). За винятком скель, не при­датних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави мо­жуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на про­ходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (на­приклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'яз­ку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розта­шований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.


Анклав — частина території однієї держави, оточе­на зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В да­ний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія роз­ташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопут­ною територією.

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпе­чення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важли­вих питань існування території і її населення), що зви-. чайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого мож­ливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Бал­тійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної тери­торії держави також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяю­чи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні тери­торії кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є вик­лючною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на


 


надра, є недійсними. Народ України здійснює право влас­ності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стат­тя 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що знахо­дяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресур­си, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна во­дойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від 6 жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий режим підзем­них вод визначається також і Водним кодексом Ук­раїни 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територ­іального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю ото­чені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Араль­ське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва бере­ги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна под­воєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відно­сить:

1) морські води, розташовані в бік берега від пря­мих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;


 

2) води портів України, обмежені лінією, що про­
ходить через постійні портові споруди, що найбіль­
ше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів,
береги яких повністю належать Україні, до прямої
лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з
боку моря вперше утворюються один або декілька
проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує
24 морських милі;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток,
що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина
вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких нале­
жать Україні (стаття 6).

Територіальне море (раніше — територіальні води) у п.1 статті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який примикає» до су­хопутної території держави. Відповідно до цього міжна­родно-правового акта кожна держава вправі встанов­лювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, і котра відміряєть­ся від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідними лінія­ми розуміється лінія найбільшого відливу уздовж бе­рега, зазначена на офіційно визнаних прибережною дер­жавою морських картах значного масштабу (стаття 5). При відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від бе­регової полоси. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ши­рини територіального моря служить звернена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводять­ся тоді, коли лінія берега порізана і звивиста, або близь­ко до неї є ланцюг островів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється


 




суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним мо­рем, на його дно і надра.

У відповідності зі статтею 5 зазначеного вище Зако­ну України «Про державний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 мор­ських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордо­ну, що відокремлює державну територію від космічного простору, котрий є міжнародною територією, дотепер кон­венційно не визначена. У законодавстві України ,це пи­тання також не урегульоване. Проблема визначення вер­хньої межі повітряної території особливо актуалізува­лася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної обо­рони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох дер­жав і змінити яку було практично неможливо. Існує зви­чайна норма міжнародного права, відповідно до котрої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті знаходяться мінімальні перигеї орбіт штуч­них супутників Землі (найближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного про­стору, після перетинання котрої космічні апарати згора­ють у повітряних шарах атмосфери).


Правовий режим її повітряного простору установ­люється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню терито­рію і через їхню територію (транзитом) іноземних по­вітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопут­ною територією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної те­риторії.

Під умовною (квазі) територією держави в міжна­родному праві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташованих у закордонних державах, територію торгових суден у відкритому морі, повітря­них суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, над­водні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плаву­чою», «літаючою», «космічною» та іншими територія­ми. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до тери­торії власної держави; до відносної деякі автори при­раховують, наприклад, транспорт глави дипломатич­ного представництва і навіть автотранспорт громадя­нина конкретної держави, що знаходиться за кордоном.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтралізованні території. Демілітаризована терито­рія — це така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил.

Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Демілітаризація може застосовуватися:

а) стосовно передбачених відповідними актами ча­стин територій (районів) тієї або іншої держави або


 




стосовно самостійних політико-територіальних оди­ниць;

б) стосовно держави в цілому в якості способу
міжнародного примусу, покарання за агресивну війну;

в) стосовно певних просторових сфер, що не зна­
ходяться під державним суверенітетом і якими мо­
жуть користуватися в мирних цілях усі держави.
У своєму обсязі демілітаризація може бути повною

або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних військових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утри­мання збройних сил, крім поліцейських, а також забо­рону ввозу і провозу військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зво­диться до заборони використання даної території у військових цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на та­ких територіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, за­борона будівництва таких нових об'єктів, заборона вико­ристання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п.

Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встановле­ний для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітари­зації Суецького каналу були передбачені Константино­польською конвенцією 1888 року. У Кореї в зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена дем­ілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.


Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтралізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш ши­роке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встановлення міжнародними угодами та­кого статусу території, при якому забороняється її ви­користання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накла­дає на державу зобов'язання бути нейтральною у про­цесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєн­них дій повинна бути виключена нейтральна територія.

Прикладом нейтралізованої території може слугу­вати Магелланова протока, що за договором між Ар­гентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між США і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонсько­го договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєн­ного характеру.

Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтра­літет означає такий міжнародно-правовий статус дер­жави, відповідно до якого вона зобов'язується у випад­ку війни не вступати в неї на стороні будь-якої воюю­чої держави, не надавати воюючим безпосередню допо­могу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки.

У міжнародному праві розрізняють два види пост­ійного нейтралітету:

а) договірний (гарантований) нейтралітет

який закріплюється в багатосторонніх міжнародних

договорах або деклараціях (наприклад, декларацією

держав-учасниць Віденського конгресу від 20 листо-


 





пада 1815 року був визнаний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, що був підтверджений Вер­сальским договором 1919 року);

б) декларативний (негарантирований) нейтра­літет — який заявляється в односторонньому по­рядку, звичайно шляхом нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним конституційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року заявила про свій постійний нейтралітет). Відомі випадки скасування постійного нейтраліте­ту. Наприклад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лон­донськими договорами 1831 і 1839 років) і Люксембур­гу (за Лондонським договором 1807 року) були скасо­вані Версальским і Сен-Жерменським мирними дого­ворами.

Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтра­літет у період ведення воєнних дій, при якому держа­ва, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті на стороні будь-якої з воюючих держав. У ви­падку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розціню­вати таку нейтральну державу в якості свого супротив­ника з усіма наслідками, що випливають.

У сучасний період особливого значення набуває одно­часне встановлення демілітаризації і нейтралізації виз­наченої території, що призводить до виникнення так зва­них зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехі­ко (Мексика) 14 лютого 1967 року 14 латиноамерикансь­ких держав на підставі регіонального Договору про за­борону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього дого­вору здійснюється на основі спільних інспекцій.

До територій із змішаним режимом відносять кон­тинентальний шельф, територію, що прилягає, і виключ­ну економічні зони, а також міжнародні протоки і ка­нали. Вони не знаходяться під суверенітетом конкрет­ної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях пе-


реважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержав­ним законодавством, але і міжнародним правом. З ог­ляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.