Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Дипломатичного представництва





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Правовий статус глави дипломатичного представниц­тва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офі­ційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акре­дитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифіка­ції не існувало, що нерідко призводило з приводу стар­шинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Ві­денським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:

/ клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноваже­ний при главі держави;

/77 клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю кла­сифікацію класом міністра-резидента, що зайняв пози­цію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дип­ломатичні зносини 1961 року сприйняла трьохланкову


класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Кон­венції глави представництв розділяються на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при
главах держав, та інших главах представництв екві­
валентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акреди­
туються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються
при міністрах закордонних справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не мож­на плутати з посадою тимчасового повіреного в спра­вах, який виконує обов'язки глави дипломатичного пред­ставництва на період його відсутності (хвороба, відряд­ження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно про­водитися ніякого розрізнення між главами представ­ництв унаслідок їхньої приналежності до того або ін­шого класу, за винятком питань старшинства й етике­ту. Клас, до якого повинні належати глава представ­ництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмін­ність полягає в тому, що класи дипломатичних представ­ників знаходяться в сфері регулювання нормами між­народного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систе­му дипломатичних рангів. Як правило, клас диплома­тичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги:

— надзвичайний і повноважний посол;

— надзвичайний і повноважний посланник І і II
класів;

— радник І і II класів;

— перший секретар І і II класів;

— другий секретар І і II класів;



третій секретар;

— аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) при­своюються звичайно главою держави, інші — мініст­ром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (самим молодшим) дипломатичним рангом, присвою­ється, як правило, випускникам інститутів і факульте­тів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордон­них справ). Цей ранг не слід плутати з посадою війсь­кового, морського і повітряного аташе, що не є диплома­тичною посадою, тому що її займають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які про­ходять військову службу на посадах офіцерського скла­ду (звичайно старші офіцери і генерали різноманітних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеці­ально акредитуються при військовому відомстві краї­ни перебування. Одночасно ці співробітники викону­ють функції військових радників глави дипломатично­го представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного пред­ставництва регламентується як нормами міжнарод­ного, так і нормами національного (внутрішньодержав­ного) права.

Як уже відзначалося, дипломатичні відносини вста­новлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво заснову­ється в результаті взаємної згоди держав на базі вста­новлення дипломатичних відносин. Відповідно до стат­ті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призна­чена главою дипломатичного представництва, держава, що акредитує, повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відомості про її кар'єру і посаду, яку обіймає, родиний стан, причому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною.


Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи в якості глави дипломатичного представництва. З цього момен­ту кандидат вважається persona grata — бажаною осо­бою в державі, що приймає. Негативна відповідь на за­пит означає відмову в агремані, а кандидат признається persona non grata — небажаною особою. При цьому дер­жава, що приймає, не зобов'язана повідомляти державі, що акредитує, мотиви відмови в агремані. Таким чи­ном, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана носить кон­фіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних процедурних форм, які протікають у державі, що акредитує. По-перше, кандидат одержує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його в якості дипломатичного пред­ставника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації держави, що акредитує, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здій­снює Президент. Указ Президента України про призна­чення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним Послом України у певній державі публікується в газе­тах «Урядовий кур'єр» і «Голос України».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипло­матичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підставою для початку місії дипломатич­ного представника в державі, що приймає. Вірча грамо­та підписується главою держави, що акредитує (у де­яких державах, наприклад у Російській Федерації, вір­чі грамоти підписує міністр закордонних справ), і адре­сується главі держави, що приймає. У документі міс­титься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава держави, що акредитує, легітимує перед своїм візаві (главою ін­шої держави) особу, котрій дійсно доручено представ­ляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава


дипломатичного представництва отримує разом із вір­чою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року встановлює ординарний режим призначення ди­пломатичних представників із числа громадян держави, що акредитує (ч. 1 статті 8). Водночас нею передбача­ється екстраординарний порядок призначення таких представників — із числа громадян держави перебу­вання. Але це може бути зроблено не інакше як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава пере­бування може обмовити за собою таке ж право у відношенні громадян третьої держави, що не є одно­часно громадянами держави, що акредитує (частини 2, З статті 8).

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року зв'язує момент початку дипломатичної місії в державі перебування, тобто початок виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій із прак­тикою, що існує в конкретній державі, котра повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот;
або

б) із моменту повідомлення про своє прибуття й
представлення засвідчених копій вірчих грамот мі­
ністерству закордонних справ держави перебування
або іншого міністерства, у відношенні якого є домов­
леність (стаття 13).

Більшість держав, включаючи Україну, дотримують­ся практики, що глава дипломатичного представництва приступає до виконання своїх функцій із моменту вру­чення своїх вірчих грамот главі держави, що приймає, або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використову­ють практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування тієї самої особи в якості глави представництва в іншій або декількох дер­жавах одночасно при відсутності заперечень проти цьо­го влади держави перебування. Крім того, одна і таж


особа може представляти дві і більше держави в одній державі при дотриманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певні прак­тичні наробітки. Так, наприклад, Надзвичайний і Повно­важний Посол України у Фінляндії за кумуляцією ви­конує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії; Надзви­чайний і Повноважний Посол України в Бельгії за ку­муляцією виконує ці ж обов'язки в інших державах Бе­нілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто прак­тику кумуляції держави використовують і у відношен­ні міжнародних організацій. Наприклад, глава диплома­тичного представництва якоїсь держави у Франції од­ночасно призначається офіційним представником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представ­ник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бени­люксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розта­шована в Брюсселі /Бельгія/), як це має місце в Україні. Глава дипломатичного представництва виконує по­кладені на нього міжнародним і внутрішньодержав­ним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про дипломатичні зно­сини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його державою, що акредитує (на­
приклад, із метою ротації);

б) оголошення його persona non grata за діяль­
ність, несумісну зі статусом дипломата;

в) розірвання дипломатичних відносин між дер­
жавами;

г) війна між державою, що акредитує, і приймаю­
чою державою;

д) припинення існування держави, що акредитує,
і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єк­
тів міжнародного права (наприклад, як це мало міс­
це в 1991 році з Союзом РСР і НДР).


В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також віднесені виконання дипломатичним представ­ником дорученої місії (наприклад, підписання мирно­го договору або значної політичної угоди), смерть дип­ломатичного представника і інсурекція — відмова дип­ломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представ­ника persona non grata можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов'язані з поведінкою самого диплома­тичного агента — це: а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебування; б) втручання в її внутрішні справи; в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами; г) заяви, розцінювані як політично безтактні й образливі для держави перебу­вання; нарешті, д) учинення діяння, передбаченого кар­ним законом приймаючої держави, і т.п. Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, котра висувається до держави, що акредитує, про відкликан­ня даного дипломата або припинення його функції в представництві. У силу статті 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебу­вання не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того або іншого диплома­тичного агента persona non grata, тобто небажаною осо­бою (якщо мова йде про співробітника недипломатич­ного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятна особа»).

Якщо особа, яка оголошена persona non grata, не по­кидає державу перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення ди­пломата приватною особою. Юридичним наслідком ди-смисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що і на звичай­них іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Частіше усього вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної мі­сії наступає в такий спосіб: уряд держави, що акреди­тує, посилає дипломатичними каналами відзивні грамо-


ти, або ці грамоти привозить знову призначений дип­ломатичний представник. Відзивні грамоти вручають­ся главі держави перебування або самим відкликаним дипломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних фун­кцій дипломатичне представництво має у своєму розпо­рядженні необхідний персонал. У відповідності зі стат­тею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисель­ність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність пред­ставництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі пе­ребування, і потреби даного представництва. Таким чи­ном, оптимальним варіантом вирішення питання чисель­ності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Вихо­дячи з дипломатичної практики, звичайно чисельність персоналу залежить від рівня й інтенсивності відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва підрозді­ляється на три групи:

1. Дипломатичний персонал — це особи, що ма­
ють дипломатичні ранги (як правило, вони є грома­
дянами держави, що акредитує, але в деяких випад­
ках на дипломатичну посаду можуть бути призначе­
ні громадяни держави перебування або третьої дер­
жави, але тільки за згодою влади приймаючої дер­
жави).

2. Адміністративно-технічний персонал — до
нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі,
шифрувальники, канцелярські працівники, предста­
вники внутрішньої охорони безпеки посольства й
інші співробітники, що виконують адміністративну
або технічну роботу (здебільшого це громадяни дер­
жави, що акредитує, але можуть прийматися на пев­
ні посади і громадяни держави перебування).


 




3. Допоміжний персонал включає шоферів, садівни­ків, прибиральників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та ін­ших осіб, що виконують обов'язк з обслуговування дипло­матичного представництва (він комплектується з гро­мадян держави, що акредитує, і держави, що приймає).

Відомство іноземних справ держави, що приймає, по­винно своєчасно одержувати інформацію про всі при­значення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дип­ломатичні представництва різних іноземних держав. За­звичай вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, чле­ни дипломатичного персоналу і члени їхніх родин бе­руть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дип­ломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у між­народному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представ­ництв, акредитованих у державі перебування. Сукуп­ність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не при­знається в якості самостійної юридичної особи на те­риторії країни перебування, він не має будь-яких полі­тичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоров­леннях із нагоди національного свята держави перебу­вання; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у цере­моніях жалобного характеру і т.п.


З огляду на наявність у дипломатичного корпусу ко­лективних інтересів протокольного характеру, із числа глав дипломатичних представництв виділяється дуайен (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом) дипломатичного корпусу. Зазвичай ним стає старший за класом і за часом акредитації в державі перебування дипломат. У деяких католицьких держа­вах, відповідно до сформованої традиції, дуайєном є пап­ський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатично­го корпусу на різного роду протокольних заходах і є своє­рідним посередником між владою держави перебуван­ня і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв у відношенні тра­дицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із вла­дою держави перебування. Функції дуайєна мають чис­то представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство іноземних справ приймаючої держави ре­гулярно публікує список дипломатичного корпусу, ак­редитованого в даній країні. У державі перебування іно­земним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а також спеціаль­ні номерні знаки на автотранспортні засоби.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.