Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Кодифікація міжнародного морського права





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

При аналізі процесу становлення міжнародно-пра­вових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII століття до середини XX століття, можна приходити до висновку, що це були восновному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на дво­сторонній основі.

Перша спроба кодифікації норм, що належать до пра­вового режиму територіальних вод, почата в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіхом не увінчалася. її резуль­татом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід зазначити також спроби кодифікації окремих норм в основному зі специфічних питаннь (попередження зіткнень суден, охорона люд­ського життя на морі, безпека мореплавання та ін.).


 




Відсутність настійної зацікавленості міжнародного співтовариства в договірному закріпленні вже існую­чих звичайних норм у відповідній універсальній між­народній конвенції пояснювалося об'єктивним чинни­ком і було прямо пов'язано з тим, що види використан­ня Світового океану були обмежені до середини XX сто­ліття в основному судноплавством і рибальством.

Така потреба в універсальній кодифікації відповід­них норм міжнародного права проявилася тільки піс­ля Другої світової війни, коли розвинені в промислово­му відношенні країни приступили до розвідки й екс­плуатації природних ресурсів континентального шель­фу. У цей же час широко розгорнулася науково-дослід­на діяльність держав у Світовому океані. В умовах на­уково-технічної революції держави приступили до роз­відки і розробки природних ресурсів дна морів, океанів за межами континентального шельфу.

Усе більш ефективна і багатогранна діяльність дер­жав з використання Світового океану створила основу для виникнення специфічного предмета правового ре­гулювання галузі міжнародного права, що формувала­ся. Тому завершення становлення міжнародного мор­ського права як галузі загального міжнародного права слід пов'язувати з його кодифікацією, тобто прийнят­тям у рамках світового співтовариства держав багато­сторонніх міжнародних конвенцій з міжнародного мор­ського права.

Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй із самого початку своєї діяльності приступила до кодифі­кації і прогресивного розвитку міжнародного морсько­го права. Особливу роль тут зіграла діяльність Комісії ООН з морського права, що у період 1949 — 1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєвно-пра-вових норм і розробки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються. У задачу І Конференції ООН з морського права вхо­див розгляд і прийняття на основі проекту, розробленої


 


Комісією міжнародного права ООН, конвенції або кон­венцій із питань, що торкають інтереси всіх держав. У результаті роботи І конференції ООН були прийняті конвенції: 1) про відкрите море 2) про територіальне море і зону, що прилягає; 3) про континентальний шельф і 4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з мор­ського права прийняла Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Конференції ООН з морського права.

Історичне значення І Конференції ООН з морського права полягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодификації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просто­рів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені, в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі одержали широке міжнародне визнання.

У ході конференції вдалося кодифікувати ряд зага­льновизнаних принципів і норм міжнародного мор­ського права: принцип свободи відкритого моря, що вклю­чає свободу судноплавства, рибальства, прокладки мсі-ських кабелів і трубопроводів, польотів над відкриті і морем; право мирного проходу через територіальне море; принцип реального зв'язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу та ін.

Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря і ри­бальської зони за його межами.

Мета II Конференції ООН з морського права, склика­ної в Женеві в 1960 році, полягала в розробці міжнарод­но-правових норм із питань, не вирішених на І конфе­ренції. Проте через виниклі розбіжності між учасника­ми II Конференції з морського права вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави виступа­ли за трьохмильний ліміт, інші — за шестимильний, треті — дванадцятимильний. І це не дивовижно, тому


що мова йшла про межу території держав, що мають морське узбережжя.

Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку призвели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континенталь­ного шельфу, з економічними й іншими правами при­бережних держав у їхній взаємодії з інтересами між­народного співтовариства в цілому, ставали усе більш актуальними. Крім того, до цих питань додалися про­блеми негативного характеру, породжені науково-тех­нічною революцією: забруднення морів і океанів, мож­ливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресур­сів Світового океану, розширення й ускладнення нау­кових досліджень морських просторів.

Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітництва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права: без­пека мореплавання й охорони людського життя на морі; захист і збереження морського середовища, включаючи забруднення моря із суден і боротьбу з забрудненням; режим рибальства й охорони живих морських ресур­сів; режим морських портів і іноземних судів у них; режим транзитної торгівлі внутрішньоконтиненталь­них держав; часткову демілітаризацію морських прос­торів і т.д. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкрито­му морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року; Конвенція про запобігання забруд­нення моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення су­днами 1973 року; Конвенція про запобігання забруд­нення моря із джерел на суходолі 1974 року; Конвен­ція про збереження атлантичних тунців 1966 року;


Конвенція про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці 1967 року; Конвенція про збе­реження антарктичних тюленів 1972 року; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав 1965 року та ін.

Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права знаходилася в постій­ному розвитку. Навіть після невдалого завершення ро­боти II Конференції ООН з морського права процес ко-дификації і прогресивного розвитку окремих його ін­ститутів продовжувався. Але наростали і серйозні не­гативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові не­залежні держави, що виникли в результаті деколоніза­ції, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній ви­нятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль. Ви­никла достатньо складна і небезпечна ситуація в спра­ві дослідження і використання Світового океану на рівг ноправній основі всіма державами з належним ураху­ванням їхнього географічного положення й інтересів стосовно до Світового океану.

З метою вирішення цієї гострої і глобальної пробле­ми, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана III Конфере­нція ООН з морського права.

Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважливішим етапом кодифікації і прогресивного роз­витку міжнародного морського права. Усього було про­ведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-й сесії, кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У ро­боті Конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, у якості запрошених у її роботі брали участь й інші суб'єктів міжнародних відносин — 12 спеціалізо­ваних установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій.


 




Незважаючи на те, що в ході Конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними інтересами, таких, як «Група 77» (держави, що розвиваються, що було насправді біля 120);група західних капіталістичних держав; група соціалі­стичних держав; група держав архіпелагу; група дер­жав, що не мають виходу до моря, та інших, що знахо­дяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін., зрештою удалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права. ЗО квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосува­ли 130 делегацій, проти — 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року.

У цей перший день Конвенцію підписали 119 делега­цій, що представляли 117 держав. Острови Кука (само­врядна асоційована держава) і Рад Організації Об'єдна­них Націй по Намибії. У цей же день Конвенцію підпи­сала делегація України. Одна держава — Фіджі — у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамо­ту. Слід зазначити, що ніколи колись у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки конкретно така переконлива його підтримка. Цей пер­ший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права.

Проте цей успіх був обумовлений завдяки методу роботи конференції: прийняттю її тексту на основі кон­сенсусу, і так званого «пакетного підходу», концептуаль­на основа якого складається в прийнятті рішень стосо­вно до різноманітних груп установлюваних норм з ура­хуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому ви­падку держави-учасниці виявляли готовність поступи­тися деякими своїми інтересами стосовно до якоїсь


групи норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм.

«Пакетне» рішення щодо Конвенції є результат уні­кального характеру обставин, при яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманіт­них питань, велике число держав-учасниць і числен­ність інтересів, що найчастіше зіштовхуються, що, як відзначалося, нерідко не вписувалися в традиційні рам­ки регіональних інтересів. Наріжним каменем «паке­та» Конвенції є підхід, відповідно до якого користуван­ня правами і вигодами припускає прийняття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань, із тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок.

У основі Конвенції лежать і інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав у якості найпершого обов'язку всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішува­ти їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть ін­шим чином досягти домовленості, навіть при втручан­ні третьої сторони.

У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний сек­ретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр відзначив:

«Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для рішення світових проблем. Так будемо ж сподіва­тися, що цей ковток свіжого повітря передвіщає теплий бриз, що дує з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, із Сходу на Захід і з Заходу на Схід, тому що це ясно покаже, чи готове міжнародне співтовариство підтвер­дити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйоз­них проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність».

Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, у відповідності зі статтею 308


Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Укра­їна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за до­помогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єд­наних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року».

Як говорить її преамбула, метою Конвенції є встанов­лення «правового режиму для морів і океанів, що спри­яв би міжнародним повідомленням і сприяв би вико­ристанню морів і океанів у мирних цілях, справедливо­му й ефективному використанню їхніх ресурсів, збере­женню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збере­женню морського середовища».

Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Же­невських конвенцій з морського права 1958 року. Кон­венція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юри­дичну чинність для їхніх держав-учасниць. У той же час, відповідно до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морсь­кого права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої конвенції 1958 року, за винятком, зро­зуміло, тих просторів Світового океану, юридичний ста­тус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року.

Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають су­часні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановле­на гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних судів через територіальне море. Ціл­ком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження


'


природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його над­рах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвен­ція містить новий інститут — води архіпелагу, застосов­ний до держав-архіпелагів. Вперше в договірній прак­тиці Конвенцією був визначений статус величезної те­риторії — району морського дна за межами континен­тального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що дають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Конвенція підтвердила основні норми стосовно кон­тинентального шельфу і внесла уточнення в цей інсти­тут, зокрема, визначила підходи до визначення зовніш­ньої межі континентального шельфу. Визначено поря­док регулювання діяльності з дослідження і викорис­тання його ресурсів.

Конвенція істотно розширила перелік свобод відкри­того моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплавства, рибальства, польотів, проклад­ки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити морські наукові дослідження.

У Конвенції є блоки норм, що регламентують поря­док проведення морських наукових досліджень, направ­лених на забезпечення захисту і збереження морського середовища, а також механізм врегулювання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм.

Важливим положенням Конвенції в справі забезпе­чення загального миру і безпеки є резервування від­критого моря для мирних цілей.

Варто враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правових норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, не що беруть участь у ній.

Конвенція ООН з морського права 1982 року є основ­ним джерелом сучасного міжнародного морського


права. Це один із дуже великих багатосторонніх між­народно-правових актів, що має дуже складну структу­ру, що включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що складають не­від'ємну її частину, відповідно до статті 318 Конвенції. Конвенція, крім преамбули, включає 17 тісно взає­мозалежних між собою частин, як-от: Частина І — Введення;

Частина II — Територіальне море і зона, що при­лягає;

Частина III — Протоки, використовувані для між­народного судноплавства;

Частина IV — Держави-архіпелаги; Частина V — Виняткова економічна зона; Частина VI — Континентальний шельф; Частина VII — Відкрите море; Частина VIII — Режим островів; Частина IX — Замкнуті або напівзамкнуті моря; Частина X — Право держав, що не мають виходу до моря, на доступ до моря і від нього і на свободу транзиту;

Частина XI — Район;

Частина XII — Захист і збереження морського середовища;

Частина XIII — Морські наукові дослідження; Частина XIV — Розроблення і передача морської технології;

Частина XV — Врегулювання спорів; Частина XVI — Загальні положення; Частина XVII — Заключні положення. Додатки до Конвенції названі: Види, що далеко мігрують; Комісія з меж континентального шельфу; Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району; Статут підприємства; Погоджувальна про­цедура; Статут Міжнародного трибуналу з морсько­го права; Арбітраж; Спеціальний арбітраж; Участь міжнародних організацій.

Одне лише перерахування частин самої Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола


 


об'єктів регулювання міжнародним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжна­родного морського права.

Слід зазначити, що, головним чином, Конвенція ООН з морського права встановлює правовий статус і юридич­ний режим тих морських просторів Світового океану, про які в ній мова йде. Але хоча ці простори і пов'яза­ні в єдиному природному комплексі, кожний окремо, із погляду права, представляє різноманітні юридичні по­няття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають пра­вовий режим, що передбачає їхню приналежність пев­ним суб'єктам (наприклад, внутрішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права й обов'язки належних суб'єк­тів по їхньому дослідженню і використанню (напри­клад, континентальний шельф, у відношенні котрої дер­жави не здійснюють суверенні права, а наділені лише виключними правами з його дослідження, а також ви­користанню ресурсів його дна і надр).

У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юридичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, що прилягає, зона, від­крите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) із метою встановлення їхнього юридичного ре­жиму, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції стосовно до простору, що має даний статус.

Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окре­мих положень Конвенції, що стосуються насамперед су­б'єктного складу її учасників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються деякі базові терміни-поняття Конвенції, у тому числі і по цікавлячій нас проблемі. Це ж, звичайно, насамперед «держава-учас-ниця» — держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона знаходиться в силі (подп. 1 пункт 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до перерахова­ного в пункті 1 «Ь»—«f» статті 305 Конвенції суб'єк-


 




там права, що стають учасниками Конвенції відповідно до умов, характерними для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє «самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвенцією, у тому числі компетенцією укладати від­повідні договори. Слід зазначити, що на практиці учас­никами Конвенції поки стають тільки лише держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки неможливо.

У той же час, у відповідності зі статтею 305, учасни­ками Конвенції можуть стати і «міжнародні організа­ції відповідно до Додатка IX». Стаття 1 Додатку IX, названа «Вживання терміна «міжнародна організація», говорить: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану дер­жавами міжурядову організацію, котрій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компетенцію по ви­сновку договорів, що ставляться до таких питань». Проте , з інших статей цього Додатка випливає, що промова в ньому йде не про міжнародні організації як таких, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно до морсь­кого права промова практично йде про Європейський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени переда­ли повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних орга­нізацій) поки немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасни­ком Конвенції.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що у відношенні суб'єктного складу її учасників Конвен­ція ООН з морського права має суттєвий перспектив­ний потенціал, що враховує навіть зміни, що відбува­ються в майбутній державній організації світового спів­товариства.

У цілому, можна констатувати, що розроблення і при­йняття Конвенції ООН з морського права 1982 року


явилося важливим історичним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. її стра­тегічною метою є стабільний розвиток міжнародних від­носин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані.

У зв'язку з цим вважається необхідним відрізня­ти міжнародне морське право від морського права. Перше — засновано винятково на нормах міжнародно­го права і належить до поводження держав за межами власної території. Друге — є правом конкретної держа­ви і містить норми внутрішньодержавного (національ­ного) права. Його основу складають внутрішньодержавні акти, що регламентують правове положення і порядок користування внутрішніми територіальними водами (те­риторіальним морем), а також приналежній державі морськими і річковими суднами.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.