Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Теорія пізнання й етика І.Канта





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Родоначальником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724-1804). Кант народився в родині ремісника в м. Кенігсберзі (нині м. Калінінград у Росії). У Кенігсбергському університеті вчений пройшов всі етапи викладацької кар'єри. В 1755 р. як доцент він почав читання лекцій з природничо-наукових дисциплін, в 1770 р. стає професором логіки й математики, а в 1797 р. залишає викладацьку діяльність. За все своє життя Кант ніколи не виїздив з рідного міста.

Істотні етапи життя Канта позначилися в меншому ступені зовнішніми подіями, у більшому – переломними моментами внутрішньої еволюції його творчості, у якому виділяють два періоди: докритичний (1746-1770) і критичний (1770-1797).

Творчі періоди Канта названі докритичним і критичним не тільки тому, що «Критиками» називаються його основні добутки, але й тому, що вчений у критичний період проводив критичний аналіз усього попереднього філософського знання. До того ж своє всебічне дослідження розуму, як головного знаряддя філософського пізнання, Кант називав критикою. А філософія, на його думку, повинна бути не усвідомленням зовнішнього світу, а критикою розуму, тобто вивченням його механізмів, специфіки й законів При цьому Кант заявляв, що всі інтереси його розуму поєднуються в наступних чотирьох питаннях:

1. Що я можу знати? – відповідь на це питання знаходиться в «Критиці чистого розуму».

2. Що я повинен робити? – відповідь на друге питання в «Критиці практичного розуму».

3. На що я можу сподіватися? – відповідь на третє питання в творі Канта «Релігія в межах тільки розуму» (1793 р.).

4. Що таке людина? – Відповідь на це узагальнююче питання знаходимо в праці Канта «Антропологія» (1798 р.).

Перебуваючи в пошуках відповіді на зазначені питання, Кант розробив філософську систему, що має дві сторони:

1) теоретична (вчення про пізнання);

2) практична (етичне вчення про поводження людини).

Розглянемо теоретичну сторону, тобто теорію пізнання Канта. У передмові до «Критики чистого розуму» мислитель пише: «Я повинен був обмежити область знання, щоб дати місце вірі». Виходячи із цього завдання, філософ розробив складну гносеологічну конструкцію, у центрі якої перебувають людина, що діє як активний у пізнанні суб'єкт, і умови досягнення адекватного, загального й необхідного знання. Досягнення людиною повністю адекватного, тобто дійсно істинного знання на підставі певного досвіду, Кант вважав неможливим, оскільки звідки нам знати, який світ, якщо ми маємо справу не з ним самим, а з його відображенням у нашій свідомості.

У основі пізнання, за думкою Канта, перебувають певні переддосвідні, апріорні (від лат. а priori – з попереднього, що не опирається на факти) форми свідомості, під які людина як би підбудовує навколишній світ, і він існує в її поданні зовсім не в тому вигляді, який він насправді, а в тім, яким він представлений у цих апріорних формах. Інакше кажучи, за Кантом, людина наділяє світ своїми споконвічними, уродженими, переддосвідними формами, схемами й осягає в дійсності те, що сама в нього (світ) вкладає. Наприклад, ми вважаємо, що реально існує час. Але давайте вдумаємося в це поняття – адже воно існує тільки в людському розумі, є специфічним терміном, якого немає ні в якої іншої живої істоти. А якби не було на землі людини, то хто тоді б говорив про час? Адже в цьому випадку цього поняття не могло б бути. Хто б назвав дерево – деревом, ріку – рікою, листя – листям і т.д. За думкою Канта, людина настільки звикла до свого уявлення про світ, що вважає його самим світом. Насправді ж, вважав Кант, необхідно розрізняти об'єктивно існуючі предмети матеріального світу, які Кант називав ноуменами або «речами в собі» і які непізнавані. А також розрізняти «речі для нас» або феномени. Так Кант називав предмети і явища, які представляються суб'єктові реально існуючими. Власне у суб'єктові Кант виділяє два рівні:

1) емпіричний (досвідний), до якого Кант відносить індивідуально-психологічні особливості людини;

2) трансцендентальний (від лат. transcendere – виступаючий за межі), тобто, що перебуває за межами досвіду. Трансцендентальний рівень характеризує надособистісне у людині.

Співвідношення двох названих рівнів у відповідності із кантівським задумом можна розглянути на наступному прикладі. Уявіть собі ситуацію, коли людина будує своє благополуччя за рахунок іншої. Знайома ситуація? Напевно, кожний з нас із нею зіштовхувався. Дивує нас така ситуація? Анітрошки не дивує: адже для людини цілком природно думати про особисту вигоду, поліпшувати своє життя, додержуватися інстинкту самозбереження. Так існує вся природа, стверджує Кант: одна рослина прямує до сонця й закриває собою інше, лев у пустелі пожирає антилопу й т.п. Жити за законом особистої вигоди – жити за законом природи, і коли людина так живе, то в цьому немає нічого дивного, тому що вона проявляє себе як природна істота. У цьому проявляється емпіричний рівень суб'єкта, який у прагненні за виживання використовує свій особистий і суспільний досвід.

Однак, іноді людина робить не «за», а «всупереч» законам природи, вчиняє не природно, а надприродно, тобто трансцендентально. Проявляється другий рівень суб'єкта. Наприклад, людина кидається в крижану воду й рятує потопаючого, хоча сама може потонути, або ділиться останнім шматком хліба з нужденними, хоча прекрасно знає, що завтра сама буде голодувати. Звідки в людині такі дії й пориви? На думку Канта все шляхетне, чесне, добре, безкорисливе і жертовне в людині говорить про те, що крім природного миру є так само мир надприродний. Крім природи є Бог. При цьому сфера божественного, заявляв Кант, це проблема не пізнання, а віри. У свою чергу процес пізнання людини обмежений, тому що «речі в собі» закриті для пізнання, а «речі для нас» трактуються Кантом з позицій суб'єктивного ідеалізму, тобто визнається їхня розбіжність у свідомості людини й у реальному зовнішньому світі.

На погляд філософа, досягнення достовірного знання в процесі придбання нового цивілізаційного досвіду неможливо, оскільки досвід завжди незавершений і не може бути основою для істини. Філософ доходить висновку, що досвід людства, його міркування заводять розум у тупик, породжують нерозв'язні протиріччя.

Звернемося до практичної сторони філософського вчення Канта, до його вчення про поведінку людини, до етичного вчення, оскільки кантівська філософія присвячена не тільки проблемам пізнання, але й у не меншому ступені проблемам моралі. Кант говорив: «Мораль є вчення не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя». В етичній частині свого навчання філософ сформулював свій знаменитий категоричний імператив – просте однозначне правило, дотримання якого є мірилом моральності. У його формулюванні це правило звучить у такий спосіб: «Вчиняй завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства».Простіше говорячи це означає:вчиняй з приводу інших так, як хочеш, щоб вчиняли з приводу тебе.

В своєму етичному вченні Кант призиває робити моральні вчинки, тобто добрі справи без особистої вигоди. Якщо ж людина робить щось гарне в надії на яку-небудь вигоду (наприклад, рятує людину, знаючи, що вона багата і щедро віддячить), то його вчинок знецінюється. Такі вчинки Кант називав легальними. Категоричний імператив можна було б сформулювати й так: роби моральні, а не легальні вчинки, тому що саме вони прекрасні. І правда, що може бути більше дивним у нас, чим прагнення до добра й голос совісті, які ставлять людину вище природних законів Всесвіту, роблять її вільною від них? Голос совісті, або, виражаючись по-кантівськи, моральний закон у душі – це саме прекрасне , що є в людині. Цей закон як внутрішня краса змушує нас захоплюватися в не меншому ступені, чим видима фізична краса. Кант говорив: «Дві речі завжди заворожували й потрясали мене: це зоряне небо над головою й моральний закон у душі».

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.