Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Людина як предмет філософського вивчення





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Проблема людини, її сутності й існування – одна з основних у філософії. Коло питань, що її складають, вивчає філософська антропологія.

Кожна епоха пропонувала свій погляд на природу людини, її призначення у світі, своє уявлення про сенс людського життя.

Сенс життя – світоглядне й філософське поняття, сукупність уявлень про сутність людини, цілі і цінності її існування, способи їхньої реалізації.

Для античності характерною була ідея єдності буття людини й природи. Призначення людини – пошук гармонії із зовнішнім світом. Проблема сенсу життя, тобто відповідь на питання про мету, цінності, способи існування вирішувалася шляхом визначення сенсу буття цілого світу. Закони космосу розумні, переслідують мету – благо людини.

У Платона й Аристотеля з'являється нова тенденція в оцінці сутності людини. Людина – істота суспільна. Висувається ідея природної нерівності людей.

У Середні віки під впливом християнства відбуваються зміни в уявленні про сутність людини. Християнство відкидає античну ідею про природне походження й статус людини, про переселення душ.

Людина як творіння Бога являє собою єдність природного (тіла) і надприродного (душі). Тіло смертне, душа безсмертна. Трагедія людини в дуалізмі душі й тіла.

У середньовічній філософії людське життя і його сенс розкривається через ідеї гріхопадіння, індивідуального безсмертя. Сенс земного життя – у прагненні до порятунку душі.

Мислителі Відродження бачили сенс життя в гармонійності й повноті людського буття.

У філософії Нового часу поширеною була концепція «розумного егоїзму». Її суть: людина по своїй природі егоїстична, прагне тільки до задоволення своїх особистих потреб. Розум дозволяє правильно усвідомити її власні інтереси й здійснити їх. Суспільний устрій повинен бути таким, щоб дати максимальний простір ініціативі людей, забезпечити їм рівні права.

Незважаючи на очевидні розбіжності в поглядах на природу людини в різні епохи, аж до Нового часу зберігалося й щось загальне.

1. Сутність людини розумілася як незмінна, статична; була відсутня ідея розвитку;

2. Заперечувалася ідея свободи в бутті людини; її життя й доля представлялися похідними від дії зовнішніх сил;

3. Визнавалося, що сенс життя у всіх людей один.

По-новому побачили позначену проблему представники німецької класичної філософії. Людина розумілася як активна, як явище, що розвивається.

І. Кант відзначав подвійність буття людини. З одного боку, вона існує у світі необхідності (як істота природна), з іншого боку – у світі свободи (як істота розумна й моральна). Сенс життя німецький філософ бачив у моральному вдосконалюванні.

Гегель розглядав розвиток кожного індивіда як процес прилучення його до духовного й культурного світу, створеного попередніми поколіннями.

Філософи посткласичного періоду стверджують, що людині властива «жага справжності», тобто прагнення бути самим собою, а не просто продуктом свого середовища. Досягти справжності (у цьому сенсі) значить побачити альтернативи тим цілям , які більшість людей приймає без критики, як єдино дані, і зробити свій вибір з побачених альтернатив – тим самим, певною мірою, самостійно створивши себе.

Одним з яскравих представників сучасної філософської антропології був німецький філософ і соціолог М. Шелер.

Шелер вважав, що всі центральні проблеми філософії можна звести до питання: що є людина? Прагнучи відповісти на це питання, німецький учений розрізняв поняття «індивід» і «особистість». Індивід – одиничний представник людського роду, в якому потенційно закладена можливість реалізувати свою людську сутність. Актуалізацію (здійснення) цієї можливості Шелер зв'язує з особистістю. Особистість, на відміну від індивіда, – носій цінностей, які осягаються завдяки любові, спрямованої на особистість. Існує справжня й несправжня любов або симпатія (від гр. sympatheia – потяг, прихильність). До справжніх актів симпатії Шелер відносить любов як співучасть у житті іншого; до несправжніх – симпатію, що порушує екзистенцію іншої особистості.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.