Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Залучення (?заангажування) свободи



Тільки правда про особу дає можливість дійсного залучення свободи по відношенні до тієї особи. Любов полягає на задіянні свободи, адже є вона відданням себе, а віддати себе – це власне означає: обмежити свою свободу з огляду на другого. Обмеження власної свободи було би чимось негативним і прикрим – завдяки любові воно є чимось позитивним, радісним і творчим. Свобода є для любові. Не вжита, не використана нею, свобода стає власне чимось негативним, дає людині відчуття пустоти і несповнення. Любов залучає свободу і наповняє її тим, до чого природно горнеться воля – наповняє її добром. Воля стремить до добра, а свобода є власністю волі. І тому свобода є для любові, бо завдяки їй людина приймає найбільшу участь в добрі. Це є суттєве звання (?титул) до її першості в моральному плані, в ієрархії чеснот, а також в ієрархії здорових туг і прагнень людини. Людина любові прагне більше, ніж свободи – свобода є засобом, а любов метою. Однак людина прагне правдивої любові, бо тільки спираючись на правді можливим є автентичне заангажування свободи. Воля є вільна, а водночас “мусить” шукати добра, яке відповість її природі, є вільна в пошуках і виборах, але не є вільна від самої потреби пошуку і вибору.

Натомість воля не терпить нав’язування їй об’єкту, як добра. Хоче сама його вибрати і сама заафірмувати (?потвердити), бо ж вибір є завжди афірмацією цінності об’єкту, який вона вибирає. Так мужчина, який вибирає жінку, підтверджує тим самим її цінність – йдеться про те, щоб підтверджував цінність самої особи, не лише “сексуальну” цінність. Сексуальна цінність зрештою швидше сама нав’язується, цінність особи натомість чекає на підтвердження і на вибір. І тому в волі людини, яка ще не підкорилася своїм пристрастям, але зберегла внутрішню свіжість, відбувається переважно якась боротьба між потягом і свободою. Потяг намагається накинути свій об’єкт і свою мету, намагається створити внутрішній факт довершений в людині. Слово “потяг” вживаємо тут не в його властивому і повному значенні, так як воно було інтерпретоване в попередньому розділі, але в частковому значенні – йдеться тільки про певні прояви сексуального потягу, завдяки яким сексуальна цінність володіє чуттєвістю і почуттєвістю людини і через те немов би “оточує з усіх боків” (?обступає) волю. Коли воля підкоряється чуттєвому потягові, тоді починає пожадати дану особу. Почуття відбирає пожаданню його тілесний, а водночас споживацький характер, а чинить з нього здебільшого прагнення “людини другої статі”. Все-таки, як довго воля підлягає тільки тому, за чим йдуть чуття і до чого горнеться почуття, так довго не проявляється її власна, творча участь в любові.

Воля любить щойно тоді, коли людина свідомо залучає свою свободу відносно другої людини як особи, цінність якої повністю признає і підтверджує. Таке задіяння не полягає насамперед на пожаданні цієї людини. Воля є творчою владою, здатною до того, щоб з себе давати добро, а не лише до того, щоб присвоювати собі вже існуюче добро. Любов волі виражається передовсім в бажанні добра для розлюбленої особи.Прагнення самої особи для себе не проявляє ще творчої потенційності волі, не являється також любов’ю в цілому позитивному значенні цього слова. Воля природно хоче добра, і то безмежного добра тобто щастя. В прямуванні до нього шукає особи і прагне її для себе як того конкретного добра, яке може принести це щастя. Так х прагне у, а у прагне х – і на цьому полягає любов пожадання. Чуття і почуття допомагають в такій любові. Але любов, в якій помагають чуття і почуття, являється немов найближчою можливістю, щоб воля, стремління якої за своєю природою йдуть в напрямку добра без меж, тобто щастя, почала хотіти цього добра не тільки для свого власного суб’єкта, але також для другої особи, для тієї особи, яка являється – спираючись на чуття і почуття – предметом пожадання. І саме тут зарисовується ота напруга поміж динамікою потягу і власною динамікою волі. Потяг є причиною того, що воля пожадає і прагне особи з огляду на її сексуальну цінність, воля натомість не зупиняється на цьому. Є вільною, тобто здатною до того, щоб прагнути всього в відношенні до добра безумовного, добра без меж – щастя. В саме цю здатність, цю свою природну, шляхетну потенційність, залучає у відношенні до там тої особи. Прагне для неї безумовного добра, добра без меж, щастя – і таким чином наче врівноважує та внутрішньо платить за те, що її самої, тієї особи “другої статі”, прагне для себе[34]. Очевидно, що маємо тут на увазі тільки часткове значення слова “потяг”. Воля не тільки бореться з потягом, але водночас в рамах весільної любові бере на себе те, що являється його природною метою. Адже потяг є зверненим на існування людства, що конкретно завжди означає існування нової особи, дитини, як плоду любові чоловіка і жінки в подружжі. Воля звертається до тієї мети і через свідому реалізацію її намагається ще більше розширити це творче прямування, яке є для неї властиве.

В такий спосіб правдива любов, користаючи з природної динаміки волі, намагає внести рису ґрунтовної безкорисливості у відношенні жінки і чоловіка, щоб звільнити цю любов від спрямованості на використання (в першому і другому значенні слова “вживати”). На цьому також полягає те, що тут названо боротьбою між любов’ю і потягом. Потяг хоче насамперед брати, користуватися другою особою, тоді коли любов хоче давати, творити добро, робити щасливим. Знову бачимо, до якої міри весільна любов повинна бути проникнута тим, що є сутністю приязні, оскільки в прагненні добра “без меж” для другого “я” міститься немов у зародку весь творчий паросток правдивої любові, прямування до того, щоб обдаровувати добром ту особу, яку любимо, щоб її робити щасливою[35].

Це якась “божественна” риса любові. Справді, коли у хоче для х добра “без меж”, тоді властиво хоче для неї Бога: Він один є об’єктивною повнотою добра і також тільки Він може кожну людину наситити такою повнотою. Любов людини через відношення до щастя, тобто до повноти добра, проходить неначе найближче Бога. Інша річ, що ота “повнота добра”, а також і “щастя”, не часто розуміється саме так. “Хочу для тебе щастя” - це означає: хочу того, що тебе вчинить щасливим, але не задумуюсь (поки що) над тим, що це є. Тільки люди глибокої віри говорять собі цілком виразно: це є Бог. Інші не доказують цієї думки, так якби залишили цю “позицію” до довершення укоханій особі: це є те, чого ти сам (ти сама) хочеш, в чому вбачаєш для себе повноту добра. Натомість вся енергія любові зосереджується передовсім на тому, що “я” цього для тебе справді хочу[36].

Велика моральна сила правдивої любові полягає якраз на тому прагненні щастя, тобто правдивого добра, для другої особи. Завдяки тому любов є здатною відродити людину – дає їй почуття внутрішнього багатства, внутрішньої плодотворності і творчості: я здатний хотіти добра для другої особи, а отже, я є взагалі здатний хотіти добра. Правдива любов змушує мене до того, щоб я повірив у власні духовні сили. Навіть тоді, коли я є “поганий”, правдива любов – якщо пробуджується в мені – наказує мені шукати правдивого добра з огляду на цю особу, до якої звертається. Таким чином підтвердження цінності другої особи знаходить глибоке відлуння в підтвердженні цінності моєї власної особи, адже якраз з огляду на саму сексуальну цінність пробуджується в даному суб’єкті потреба прагнення щастя для другого “я”. Коли любов досягає свої повні виміри, тоді вносить не лише отой дійсний особовий “клімат”, але також якесь відчуття “абсолюту” зустрічі з тим, що безумовне і остаточне. Любов є справді найвищою моральною цінністю. Йдеться ще про вміння переносити виміри любові в звичайні справи буденного життя. Звідси якраз випливає проблема виховання любові.