Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.

На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

1. До числа міцно усталених у вітчизняній та зарубіжній до­ктрині і практиці відноситься положення про те, що колізійне правило, яке визначає право, що підлягає застосуванню до проце­суальної право- та дієздатності іноземних осіб, відсилає до закону ^СУДУ — Іех Гогі (ч. 1 ст. 74). Поряд з цим законодавством ряду зарубіжних країн при визначенні права, що підлягає застосуванню до питань щодо процесуальної правоздатності та дієздатності іно­земних осіб, використовується і ряд інших формул прикріплення: Іех регеопаїіз (п. 1 ст. 399 ЦПК РФ), Іосиз ге^іі асіит (ст. 27 ЦПКІталії) та ін. Основним принципом в Україні, що діє при реалізації іноземними особами своєї процесуальної право- та дієздатності, є принцип національного режиму. У відповдності з цим при­нципом іноземні особи (про кваліфікацію поняття «іноземець» див. коментар до ст. 16 цього Закону) мають право звертатися до судів і користуються процесуальними правами для захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інте­ресів нарівні з громадянами та юридичними особами держави, в якій вони (іноземці) здійснюють своє право на судовий захист.

Даний принцип отримав своє безпосереднє закріпленя у ч. 1 ст. 410 ЦПК України та ч. 1 ст. 123 ГПК України, у відповідності з якими іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні осо­би, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі — іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Разом з тим Законом України можуть бути встановлені від­повідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження (щодо поняття «ре­торсії» див. коментар до ст. 11 Закону) цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України (ч. З ст. 410 ЦПК України; ч. З ст. 123 ГПК України). Не зайве підкреслити, що у деяких зарубіжних країнах вільний доступ іноземних осіб до суду істотно обмежується застосуванням інституту саиііо іисіісаШт зоІУІ (§ 89 ЦПК Польщі, § 89 ЦПК Угорщини, §§ 110—113 СЦС ФРН). Суть цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця зобов'язання надати забезпечення судових витрат, які може понести відповідач у випадку відмови судом у задовленні позовної вимоги. На мінімізацію негативних наслідків дії при­нципу саиііо іисіісаіит зоМ спрямовано норми ряду уніфікованих міжнародно-правових документів. Так, ст. 17 Конвенції з питань цивільного процесу (Гаага, 1954 р.) встановлює, що від громадян однієї з договірних держав, які мають місце проживання в одній з цих держав і виступають в судах іншої з цих держав в якості позивачів або третіх осіб, не може бути витребувано ніякої застави або забезпечення, в якій би то не було формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного чи тимчасового місця проживання в даній країні. Це ж правило застосовується щодо будь-яких платежів, які могли б бути витребувані від пози­вачів або третіх осіб на забезпечення судових витрат. Аналогічні првила містяться і у двосторонніх договорах за участю України. Наприклад, ст. 18 договору з Республікою Македонія встановлює, що «від громадян будь-якої з договірних сторін не вимагатиметься застави ОисїісаШт $оМ) лише на тій підставі, що вони іноземці і не мають постійного місця проживання чи місця перебування на території другої договірної сторони. Положення пункту 1 цієї статті застосовуються також до юридичних осіб».

З метою вільного доступу до правосуддя переважною більшістю країн світу колізійні питання щодо цивільної право- та дієздат­ності іноземних осіб урегульовоано у двосторонніх договорах про правову допомогу та міжнародних конвенціях. Так, наприклад, згідно із ст. 7 Європейської конвенції про облаштування та під­приємництво від 13.12.1955 р. громадяни будь-якої договірної сторони користуються на території іншої сторони на таких же умовах, що і громадяни останньої сторони, повним правовим і судовим захистом своєї особистості та власності, а також своїх прав і інтересів. Зокрема, вони володіють таким же чином, що і громадяни останньої сторони, правом доступу до компетентних судових та адміністративних органів і правом на одержання до-

помоги від будь-якого компетентної за законами країни особи за своїм вибором. Подібні принципи закріплює і Конвенція про полегшення доступу до правосуддя 1980 р.

2. Колізійні питання щодо процесуальної право- та дієздат­ності іноземних юридичних осіб також вирішуються на підставі прив'язки Іех Гогі. Такі питання передусім виникають у випадку, коли постає проблема визначення правового статусу іноземної юридичної особи, яка виступає у цивільному процесі як пози­вач. Питання встановлення правосуб'єктності юридичної особи підлягає визначенню у відповідності з приписами ст. ст. 25—27 цього Закону (див. відповідний коментар до зазначених статей). На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична осо­ба має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Питання, чи може іноземна юридична особа користуватися тими процесуальними правами, якими український законодавець наділяє вітчизняні юридичні особи, безумовно повинне вирішу­ватися на підставі закону суду (Іех Гогі). Процесуальна право- та дієздатність міжнародної організації встановлюється на підставі міжнародного договору, згідно з яким вона утворена та її заснов­ницьких документів.

Процесуальні норми, що стосуються участі у процесі іноземних юридичних осіб, містяться і в ряді міжнародних уніфікованих актів (наприклад, Мінська угода про співробітництво господарських, арбітражних судів Республіки Бєларусь, Російської Федерації і України від 20.12.1991 р., Київська угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, від 20.03.1992 р., Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (Женева, 21.04.1961 р.), Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж від 21.06.1985 р., Європей­ська конвенція про єдиний закон щодо арбітражу (Страсбург, 20.01.1966 р.) та ін.

Поиск по сайту: