Універсальне міжнародне право

Поступ універсального міжнародного права почався після Першої світової війни створенням Версальської системи за наслідками Парижскої (Версальської) міжнародної конференції. Важливими міжнародно-правовими документами цієї конфе­ренції стали підписані 28 червня 1919 р. Статут Ліги Націй і Версальський мирний договір.

Статут Ліги Націй набув чинності 10 січня 1920 р. і заклав правові підвалини першої універсальної міжнародної організа­ції. Як основні ланки структури Ліги Націй були визначені Асамблея, Рада, Секретаріат. На Асамблею і Раду було покла­дено вирішення всіх питань, які входять до компетенції Ліги Націй і стосуються загального миру. Асамблея складалася з представників членів Ліги Націй. Рада – з представників голов­них союзних держав і держав, що приєдналися (США, Бри­танська імперія, Франція, Італія, Японія), а також із представ­ників 4 інших членів Ліги Націй, які обиралися Асамблеєю.

За Статутом Ліги Націй рішення Асамблеї і Ради прий­малися одноголосно членами Ліги Націй, представленими на зборах, крім процедурних рішень – які приймались більшістю голосів присутніх представників ті членів. Статут Ліги Націй створив також правові передумови діяльності Постійної палати міжнародного правосуддя як органу для вирішення міжнарод­них спорів і надання консультативних висновків для Ради і Асамблеї. Лігу Націй очолював Генеральний Секретар, який обирався більшістю членів Асамблеї.

Члени Ліги Націй визнали, що збереження миру вимагає обмеження національних озброєнь до мінімуму, сумісного з національною безпекою і з виконанням міжнародних зо­бов’язань. Рада складала плани такого обмеження і направляла їх на розгляд урядів. Після їх прийняття кількість озброєння не могла бути перевищена без згоди Ради. Члени Ліги Націй брали також на себе зобов’язання обмінюватись інформацією про стан їх озброєнь ї військових програм. Вони повинні були спільно захищатись від імовірних загроз їх територіальній ціліс­ності і політичній незалежності.

Члени Ліги Націй погодились з тим, що у разі спору між ними, вони передають його на третейський, судовий розгляд, або на розгляд Ради. Вони не повинні вдаватися до війни до закінчення тримісячного строку після винесення рішення третей­ських судів, судової постанови, або доповіді Ради. Третейське бо судове рішення повинно було бути прийнятим протягом а озумного строку, а Рада складала доповідь протягом 6 місяців Р моменту подання. Ліга Націй все ж не відкидала війну як засіб ВИРІшення МІЖнародних спорІВ.

якщо член Ліги Націй вдавався до війни на порушення цих правил він розглядався як такий, що здійснив акт війни проти всіх інших членів Ліги і вони могли вдатися до військових дій у відповідь. За порушення Статуту передбачалося можливе виключення члена Ліги Націй за рішенням Ради, прийнятим голосуванням всіх інших членів, представлених в Раді.

Статутом Ліги Націй була також створена мандатарна система управління колоніальними народами ~ умови дотримання певних правил мандатаріями (заборона работоргівлі, торгівлі алкоголем, торгівлі зброєю, забезпечення свободи совісті, забо­рона мілітаризації підмандатних територій, щорічний звіт ман­датарія). Постійна комісія Ліги Націй розглядала ці звіти і доповідала Раді. Ліга Націй також мала намір поставити під свій контроль діяльність галузевих міжнародних організацій, чого зробити їй не вдалося.

За Версальським мирним договором мав бути підданим суду у складі 5 суддів від союзних держав колишній німецький імпе­ратор Вільгельм П Гоценцоллерн за обвинуваченням у вищій образі міжнародної моралі та священної сили договорів! Німець­кий уряд визнав також за переможцями право притягнення до суду осіб, звинувачених у вчиненні дій, що суперечать законам і звичаям війни, і необхідність видачі таких осіб, як і надання відповідних документів в розпорядження трибуналів переможців.

Суд над Вільгельмом П так і не відбувся через небажання союзників виносити на суд громадської думки питання про винуватців війни. Формально вони посилалися на небажання Нідерландів, де знайшов притулок Вільгельм П, видати його. Версальський договір замінив також контрибуції репараціями щоб усунути один з економічних витоків воєн.

Зі створенням Ліги Націй пов’язане входження в міжнародне право принципу самовизначення народів. Хоча в ті роки не йшлося про нормативно-правове закріплення цього принципу, апелювання до нього в міжнародно-правовій практиці було досить поширеним. Саме з Версальською системою пов’язані виникнення та розвиток міжнародно-правових норм і механіз­мів захисту національних меншинІ.

На розвиток міжнародного права справила вплив і Жовтне­ва революція в Росії 1917 р., зокрема Декрет про мир, який містив пропозиції всім воюючим державам терміново почати переговори про справедливий демократичний мир без анексій і контрибуцій, ідею заборони агресивних воєн. Важливим кро­ком в цьому напрямі став Паризький пакт про відмову від війни як засобу національної політики (Пакт Бріана-Келога), укладений в 1928 р. Однак ні Статут Ліги Націй, ні Паризький пакт не визначали поняття агресії і не надавали реальних га­рантій безпеки учасникам міжнародних відносин”. Фактично Ліга Націй припинила своє існування в 1939 р., на початку Другої світової війни.

Утворена в ході війни антигітлерівська коаліція держав праг­нула побудови універсальної системи міжнародної безпеки в післявоєнному світі. Це питання було предметом обговорення на Московській (1941 р.), Тегеранській (1943 р.) і Кримській (1945 р.) конференціях трьох союзних держав – СРСР, США і Великобританії. В результаті була створена Організація Об’єд­наних Націй (ООН), Статут якої був прийнятий 26 червня 1945 р.

В післявоєнний період ООН перетворилась на основний інструмент розвитку міжнародного права. З цією метою була створена Комісія міжнародного права як допоміжний орган Генеральної Асамблеї ООН. Комісія зібрала провідних фахівців в галузі міжнародного права, які доклали значних зусиль для кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права.

Результатом кодифікації і прогресивного розвитку міжна­родного права став ряд універсальних міжнародних конвенцій, в тому числі Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року, Віденська конвенція про право­наступництво держав щодо державної власності, державних архівів, державних боргів 1983 року.

з’явились нові галузі Міжнародного права: міжнародне право охорони довкілля, міжнародне економічне право. Галузі міжнародного права значною мірою розвивалися спеціалізованими універсальними міжнародними організаціями (спеціалізованими установами), такими як Міжнародна морська організація, Міжнародна організація вільної авіації тощо. Укладенням Конвенції Організації Об’єд­наних Націй з морського права 1982 року створена правова основа для використання людством морів і океанів в мирних цілях

Значні зусилля світової спільноти в другій половині ХХ ст.були спрямовані на визначення міжнародно-правових стандартів праВ людини і основних свобод, створення міжнародно-право­вого механізму контролю дотримання державами цих стандартів у своїх внутрішніх правопорядках. Ключове місце в міжна­родній системі захисту прав людини і основних свобод займають Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966

В післявоєнний період подальшого розвитку набуло право збройних конфліктів. Прийняття Женевських конвенцій і двох Додаткових протоколів до них 1977 р. разом з багаточисель­ними міжнародними конвенціями про заборону зброї масового знищення, зброї жорстокої і невибіркової дії створило правові передумови подальшої гуманізації збройних конфліктів. Разом з тим Правила сухопутної і морської війни, прийняті на Гаазьких конференціях не втратили свого значення.

В основі сучасного міжнародного права знаходиться загальне міжнародне право як сукупність універсальних міжнародних конвенцій, які призначені регулювати міжнародні відносини і співробітництво в різноманітних галузях. Укладення універсаль­них міжнародних конвенцій, в яких беруть участь всі або біль­шість держав світу є основним напрямом розвитку міжнарод­ного права. При цьому спостерігається певна тенденція регіона­лізації міжнародного права. Провідну роль в цьому відіграє європейський континент.

Слід зауважити, що найбільшими досягненнями міжнародної спільноти в розвитку міжнародного права були прийняття прин­ципів міжнародного права (закріплені в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24.10.1970р.

Поиск по сайту: