Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Принципи і норми, що регулюють консульську діяльність





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Консульська діяльність, на відміну від дипломатичної, спрямована, насамперед, на захист економічного інституту держави, захист інтересів фізичних і юридичних осіб за рубежем.

Міграція населення в мирний час, зростання змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв’язків між державами привели до того, що діяльність консульських інститутів стає гостро необхідною. Основою інституту консульського права довгий час був міжнародний порядок.

З огляду на той позитивний потенціал, яким стала володіти кодификація дипломатичного права: у березні – квітні 1963 р., у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. Її метою стало вироблення на основі проекту Комісії ООН по міжнародному праву, міжнародної багатобічної конвенції, що регламентує консульську діяльність. У результаті 2-х місячної роботи була вироблена конвенція, що складається з 79 статей, що, власне кажучи, торкалася всіх аспектів відносин між державами.

Радянський Союз брав активну участь у діяльності конференції. Їм був запропоновано ряд статей, на основі практики консульських відносин, вироблених між соціалістичними державами. Проект цих статей був складений членом комісії з міжнародного права від Чехословаччини Яном Жоуреком. Але ряд статей Конвенції містили такі положення, що не дозволили СРСР приєднатися до цього документа. Однак, такий акт відбувся тільки в 1989 р., хоча усю свою консульську діяльність СРСР будував на основі статей цієї конвенції.

Перший розділ конвенції присвячений загальним положенням консульських зносин. У розділі першому говориться про встановлення і здійснення консульських зносин. Роздягнув другий присвячений припиненню консульських функцій. У главі другий зосереджені положення про привілеї, переваги і імунітетах консульських установ, штатних консульських посадових осіб і інших працівників консульських установ. Глава третя встановлює режим для почесних консульських посадових осіб і консульських установ, очолюваних такими посадовими особами. Глава четверта містить у собі загальні положення, що стосуються консульських агентів, що не є главами консульських установ; положення, що стосуються виконання консульських функцій дипломатичними представниками, громадянами країни перебування (почесний консул) і осіб, постійного проживання в ній як працівників консульських установ. Регулюються питання не дискримінації, а також співвідношення Віденської конвенції з іншими міжнародними угодами. Глава п’ята містить у собі заключні положення.

У період конференції між державами розгорнулася боротьба з приводу її універсального характеру. Під натиском США й інших західних держав, була прийнята стаття 74, що обмежила універсальність цього документа. Відповідно до цієї статті, конвенція відкрита для підписання тільки державами – членами ООН, членів, що спеціалізують, ООН, статуту міжнародного суду або держав, запрошуваних спеціально Генеральною Асамблеєю ООН.

У Конвенцію були включені й інші положення, що викликали дискусію. Зокрема, стаття 2п.2 закрила нове положення в консульській практиці, відповідно до якої встановлення дипломатичних відносин між державами припускає і встановлення між ними консульських відносин. Проти цього положення виступили США, Англія й Італія (нова норма договірного права).

Стаття 3 конвенції створила також нову договірну норму. Ця стаття говорить, що консульські функції виконуються не тільки консульськими установами, але і дипломатичними представництвами. Раніше таке положення існувало, але тільки лише на практиці (звичайна норма права).

Стаття 5 говорить про консульські функції і дає в цілому більш-менш вичерпний перелік консульських функцій. Проти цієї статті виступили Канада, США, Англія й інші країни, що хотіли додати консульським функціям загальну характеристику. У цій же статті знайшла закріплення функція зміцнення дружніх зв’язків між державами, запропонована делегаціями Чехословаччини, Румунії, Болгарії. За пропозицією Індії і Югославії в неї ж закріплене положення, відповідно до якого консульські установи можуть виконувати й інші функції, що не заборонені законами і правилами держави перебування і проти виконання яких дана держава не заперечує.

Разом з тим потрібно звернути увагу на пункт «i” статті 5, що спрямований на обмеження представництва громадян акредитованої держави консульськими посадовим особам у судовій і іншій установах з метою одержання розпорядження (відповідно до законів даної держави) про попередні міри, що обгороджують права й інтереси цих громадян, якщо в зв’язку з відсутністю, чи з інших причин, ці громадяни не можуть здійснювати вчасно захист своїх прав і інтересів.

У відповідності зі статтею 9глави консульських установ поділяються на:

- Генеральних консулів;

- консулів;

- віце-консулів;

- консульських агентів;

Відповідно до цих класів ці особи очолюють:

- Генеральне консульство;

- Консульство;

- Віце - консульство;

- Консульське агентство.

Звичайне рішення про відкриття консульських установ спочатку приймається на рівні держав. У подальшій практиці питання про відкриття консульських установ у різних регіонах країни перебування зважуються на місцевому урядовому рівні безпосередньо при участі МЗС.

Питання про призначення консульського представника (глави консульської установи) зважується МЗС. Особі, призначеному на таку посаду, МЗС акредитованої держави видає консульський патент. Після його одержання особа вважається призначеним на посаду. Консульська посадова особа (глава) зобов’язаний прибути в МЗС країни перебування для одержання екзекватури (згоди) на виконання консульських функцій даною особою.

Екзекватура може бути дана в такий спосіб:

− у виді окремого документа, за підписом міністра закордонних справ країни перебування;

− у виді відповідної напису на консульському патенті.

Стаття 12 Конвенції особливо підкреслює, що держава, що відмовила у видачі екзекватури не зобов’язана повідомляти державі, що представляє, мотиви відмовлення (раніше це було звичайною нормою). У цій статті передбачається обов’язковість видачі екзекватури для виконання консульських функцій (раніше тільки деякими державами була потрібно її наявність).

Стаття 17 Конвенції містить у собі положення, що закріплюють право здійснення консульською посадовою особою дипломатичних актів (виконання консульською особою дипломатичних функцій). Це положення є дуже зручним для держав, що мають більш розгалужену консульську мережу, чим дипломатичну. Відповідно до цього положення, що представляється держава, якщо воно не має дипломатичного представництва в країні перебування і не представлено дипломатичним представником третьої держави, може через консульську посадову особу, за згодою держави перебування і без зміни його консульського статусу, робити дипломатичні акти.

Стаття 20 Конвенції містить у собі положення про те, що при відсутності конкретної домовленості про чисельність консульського персоналу, держава перебування може запропонувати, щоб ця чисельність не перевищувала межі, що воно вважає розумними і нормальними, з огляду на зобов’язання й умови. Існуючі в консульському окрузі і потребами даної консульської установи. Іншими словами, держава перебування може в будь-який час, за своїм розсудом, скоротити персонал до мінімуму, що воно вважає розумним і нормальної, або не допустити тієї кількості персоналу, що акредитована держава вважає за необхідне для виконання тих функцій, що бажає виконати консульську установу у відповідності з основними принципами міжнародного права і законодавство країни перебування.

Стаття 22 Конвенції розглядає питання громадянства консульських представників, закріплюючи положення, відповідно до якого консульські особи повинні бути цивільними представниками держави. Разом з тим, консульські посадові особи можуть призначатися з громадян країни перебування, якщо на це отримано згоду влади країни перебування, однак, така згода в будь-який момент може бути анульовано.

У консульському праві існує положення відповідно до якого консульським представникам акредитованої держави може бути призначена особа будь-якої третьої держави. Таке призначення звичайне відбувається при відсутності дипломатичного представника, який представляє державу в країні перебування. Таку особу призначають почесним консулом. Почесний консул не виконує всього обсягу консульських функцій, а лише деякі з них, що стосуються переважно питань захисту правових і законних інтересів громадян і юридичних осіб акредитованої держави. Не одержує відплатної оплати за виконання цих функцій з боку акредитованої держави, але може зараховувати у свій доход плату, одержувану за виконання консульських функцій (як консульські збори).

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.