Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

МОЦАРТ НА ШЛЯХУ ДО ПРАГИ

ЕДУАРД МЕРІКЕ

 

Восени 1787 року Моцарт разом із дружиною вирушив до Праги, щоб поставити там свого “Дон-Жуана“.

На третій день подорожі, чотирнадцятого вересня, близько одинадцятої години ранку, будучи од Відня трохи далі тридцяти годин їзди, подружжя, маючи добрий настрій, їхало в північно-західному напрямку по той бік Маннгардсберга і Німецької Тайї недалеко Шремса, де закінчується перевал через мальовничі Моравські гори.

“Фаетон, запряжений трьома поштовими кіньми, — пише баронеса фон Т. до своєї подруги, — показний, жовтогарячого кольору екіпаж, був власністю якоїсь старої добродійки, генеральші Фолькштейн, що, певне, пишалася своїм давнім знайомством із родиною Моцартів і зробленими їм послугами“. Знавець смаків, що панували у вісімдесятих роках, міг би доповнити оцей неточний опис згаданого повозу ще кількома штрихами. Дверцята фаетона геть розмальовані букетами квітів натуральних кольорів, а краї оздоблені вузькою золотою облямівкою, проте поверхня аж ніяк не мала того дзеркального полиску, що його надає лак сьогоднішнім віденським виробам, та й кузов не був зовсім опуклим, хоч і надто кокетливо звужувався донизу сміливим згином; все це доповнювалось високим відкидним накриттям з цупкими — розсунутими зараз — шкіряними фіранками на вікнах.

Про одяг обох пасажирів можна сказати чимало. Щоб зберегти запаковані у валізу нові святкові костюми, пані Констанція вибрала для чоловіка скромне вбрання: вишитий камзол трохи вицвілого блакитного кольору, до нього — буденний коричневий сурдут з рядом великих, фасонної форми ґудзиків, крізь зірчастий візерунок яких виблискував шар червонуватої сухозлітки; чорні шовкові панталони, панчохи і туфлі з позолоченими пряжками. Уже з півгодини, як він, через незвичну для цього місяця спеку, звільнився від сурдута і, весело гомонячи, сидів з непокритою головою в самому камзолі. На пані Моцартовій — зручна дорожня сукня зі світлозеленими і білими пасмугами; її напівперетягнуте пишне волосся гарними світлобрунатними кучерями спадає на плечі й спину; за все її життя воно жодного разу не було спотворене пудрою, тоді як густе, заплетене в кіску волосся чоловіка і сьогодні добре нею притрушене, тільки недбаліше, ніж звичайно.

Фаетон повільно піднімався некрутим схилом пагорка між родючими ланами, що де-не-де перетинали широкий простір лісу, і тепер добирався до узлісся.

— Скільки лісів ми вже проїхали за сьогодні, вчора й позавчора! — сказав Моцарт. — А я навіть не думав про них, не кажучи вже, що мені й на гадку не спало розім’яти ноги. Але тут, серденько, давай вийдемо і нарвемо он тих дзвіночків, що так мальовниче синіють у тіні. А твої тваринки, свояче, хай трохи перепочинуть.

Як тільки вони встали, виявилося маленьке лихо, що викликало гнів дружини. Через неуважність маестро відкрилась пляшечка з дорогими парфумами, і ті непомітно вилилися на одяг і подушки сидіння.

— І як я не здогадалася, — побивалася Констанція, — адже давно чути було міцний запах духів. Яка шкода, повна пляшечка справжніх “Rosée d’Aurore“[1] геть-чисто розлилася. Я берегла їх, як золото.

— Облиш, дурненька, — вішав він її. — Зрозумій, лише таким чином твоя божественна запашна водичка принесла нам якусь користь. Сиділи, як у печі, твоє віяло також нічого не допомагало, і раптом у кареті наче потягло холодом; ти поставила це в заслугу кільком краплям, якими я напахчив своє жабо; ми знову пожвавішали, і розмова весело пішла далі, а інакше ми б похнюпили голови, мов барани у візку різника; тепер оця благодать супроводжуватиме нас усю дорогу. А зараз давай лишень заглянемо в отой зелений гайок!

Взявшись за руки, вони перебралися через придорожню канаву й одразу опинилися в сутінках ялинового гаю, що невдовзі згустилися до справжньої теміні, лише де-інде прорізаної яскравим сонячним промінням, що освітлювало покриту оксамитним мохом землю. Життєдайна свіжість, що раптово змінила навколишню спеку, могла виявитися небезпечною для цієї безпечної людини, якби не передбачливість його супутниці. Не без труднощів вона умовила чоловіка вдягнути сурдут, який про всяк випадок узяла з собою.

— Боже, яка розкіш! — вигукнув він, дивлячись на високі дерева. — Наче у церкві. У мене враження, ніби я ніколи раніше не був у лісі, і тільки зараз збагнув, що таке ціле громаддя дерев! Їх посадила не людська рука, вони самі прийшли сюди і стоять так лише тому, що їм весело вкупі жити й господарювати. Подумай-но, молодим я об’їздив пів-Європи, бачив Альпи й море — найвеличніше і найпрекрасніше з усього створеного на світі, а зараз, випадково опинившись у звичайному ялиновому лісі на кордоні Богемії, стою, мов бовдур, вражений і приголомшений тим, що краса така існує насправді, а не лише una finzione di poeti[2], як їхні фавни, німфи і всяка всячина; що це не декорація, а справжній ліс, вирослий із землі та викоханий вологою і сонячним теплом! Він — рідний дім оленя з його прекрасними гіллястими рогами, кумедної білки, глухаря і сойки.

Моцарт нагнувся, зірвав гриба і став вихваляти чудовий яскраво-червоний колір його шапки, ніжні білі пелюстки зісподу; потім він засунув до кишені кілька різних ялинових шишок.

— Можна подумати, — сказала дружина, — що ти й двадцяти кроків не ступив у глибину Пратера, де, певне, таку рідкість теж можна побачити.

— Що там Пратер! Дідько з ним, як ти могла вимовити тут це слово! Крім карет, парадних шпаг, робронів і віял, крім музики і всякої світської суєти хіба ж там що-небудь ще побачиш? Навіть дерева, хоч як би вони не хизувалися, здаються скоріше племінниками цих, та й горішки їхні і жолуді, чи як там вони називаються, більше скидаються на пляшкові корки довкола. Отой лісочок смердить кельнерами і соусами на відстані двох годин ходу.

— Неймовірно! — вигукнула вона. — І це каже людина, для якої нема більшого задоволення, ніж поласувати в Пратері смаженими курчатами!

Коли вони знову сіли в фаетон і дорога після невеликого рівного відтинку шляху поступово стала спускатися в мальовничу долину, яка простяглася до гір на обрії, наш маестро, що мовчав деякий час, заговорив знову:

— Земля справді прекрасна, і не треба дорікати дуже тим, хто хоче якнайдовше залишитися на ній! Богу дякувати, я чуюся здоровим та бадьорим, як і раніше, і можу взятися за тисячу справ; до них і приступлю, хай-но завершу та поставлю свою нову оперу. Як багато у світі і в нас удома незвичайного і прекрасного, мені ще незнаного, скільки чудес природи, науки, мистецтва й ремесла! Чорний замурзаний хлопчик, що он там на вогнищі обпалює вугілля, про деякі речі знає аніскілечки не менше, ніж я, хоч у мені також постійно сидить бажання і прагнення пізнати дещо з того, що не стосується безпосередньо моїх жалюгідних занять.

— Цими днями, — зауважила Констанція, — мені попав до рук твій старий кишеньковий календар за вісімдесят п’ятий рік; в ньому ти зробив у кінці три або чотири помітки nota bene. Під першою записано: “У середині жовтня в кайзерівській ливарні відливатимуть великих левів“; під другою, підкресленою двічі: “Відвідати професора Гаттнера!“ Хто він?

— О так, це той добрий старий пан із обсерваторії, що час від часу запрошує мене до себе. Я давно вже хотів подивитися якось разом із тобою на Місяць і познайомитися з цим славним добродієм. Тепер там у них грубезна дозірна труба, і через неї на величезному дискові Місяця чітко й виразно, мов до них рукою подати, можна побачити гори, долини й ущелини, а на затемненому боці Місяця — тіні від гір. Уже два роки, як я поклав собі відвідати обсерваторію, і, на свій сором, ніяк не зберуся.

— Що ж, — сказала вона, — Місяць не втече від нас. Дещо ми встигнемо ще надолужити.

Трохи помовчавши, він провадив далі:

— І чи не все у мене так виходить? Тьху, навіть прикро подумати, скільки прогавлюєш, відкладаєш і не доводиш до кінця! Про обов’язки перед Богом і людьми годі й казати, — йдеться про звичайне задоволення, маленьку невинну радість, яка щодня кожному приступна.

Пані Моцартова не зуміла чи не хотіла відволікти якимось робом чоловіка від думок, які все більше огортали його вразливу душу, і, на жаль, не могла з усією щирістю не визнати за ним рації, коли він, дедалі розпалюючись, продовжував:

— Хіба я хоч годинку колись радів серед своїх дітей? Я завше живу лише наполовину і все роблю en passant! Трохи потримаю хлопчиків на колінах, хвилини зо дві покатаю їх по кімнаті — і годі, і знову жену їх від себе! Мені на гадку ніколи не спадало, що на Великдень чи на Трійцю ми чудово могли б провести день за містом, де-небудь у саду, гаю чи на луці, зовсім самі, і, згадуючи дитячі забавки, граючись квітами, знову відчути себе дітьми. А життя тим часом іде, мчить, летить. Господи, як подумаєш про це — аж страх бере!

Така одверта скарга на самого себе спричинилася несподівано до дуже серйозної і щирої розмови між подружжям. Ми не будемо докладно переказувати її, а ліпше кинемо загальний погляд на ті обставини, які безпосередньо були або прямим змістом розмови, або її відчутним тлом.

Тут ми з болем мусимо зауважити, що ця пристрасна людина, неймовірно чутлива до всіх радощів життя, до всього величного, досяжного тільки для витонченої душі, хоч за свій короткий вік чимало й пережила, зазнала насолод і створила, — все-таки ні разу в житті не відчула повного задоволення з себе самої.

Хто не захоче шукати причин цього явища глибше, де вони насправді й лежали, той вбачатиме їх, насамперед, у тих звичних, здавалось би, непереборних слабкостях, які ми в нашій уяві так охоче і не без підстав міцно пов’язуємо з усім тим, що нас найбільше захоплює в Моцартові.

Потреби цієї людини були дуже багатогранні, особливо великою була її схильність до товариських розваг. Найповажніші родини міста цінили його як незрівнянний талант і прагнули зазнайомитися з ним, а він рідко чи майже ніколи не відмовлявся від запрошень на святкові вечори, у товариства і заміські прогулянки. При цьому в колі своїх близьких знайомих він також славився гостинністю. Традиційний музичний вечір у нього в неділю, двічі-тричі на тиждень невимушений обід за багатим столом у товаристві кількох друзів і знайомих, — цього він не хотів себе позбавляти. Часом, викликаючи у дружини жах, він без попередження приводив гостей прямо з вулиці, причому людей дуже різних, — аматорів музики, товаришів по мистецтву, співаків і поетів. Пустий підлабузник, усі заслуги якого полягали в умінні підтримувати добрий настрій, кидати жарти й дотепи, навіть досить неоковирні, був бажаною особою так само, як і тонкий знавець мистецтва або чудовий музика. Проте переважну частину свого дозвілля Моцарт волів проводити поза своєю домівкою. День у день по обіді його можна було знайти у кав’ярні за більярдом, а вечорами — часто в шинку. Він дуже охоче, верхи чи повозом, виїжджав з компанією за місто; як відмінний танцюрист, відвідував бали й маскаради і кілька разів на рік захоплено веселився на народних святах, особливо просто неба в день святої Брігітти, коли він з’являвся в одязі П’єро. Такі розваги — то розмаїті й пустотливі, то співзвучні більш спокійному настрою — давали йому, безперечно, необхідний відпочинок після тривалого душевного напруження і величезної затрати сил; крім того, вони марно не пропадали, бо залишали в пам’яті глибокі й підсвідомі враження, які при нагоді мимохідь запліднювали творчу уяву генія з її таємничими, незбагненними шляхами. Але, на жаль, в години розваг не бралося до уваги ніщо — ні голос розуму чи обов’язку, ні інстинкт самозбереження чи турботи про дім, бо завжди йшлося про те, аби лише вкрай натішитися щасливим ментом. Як у насолодах, так і в творчості

Моцарт не знав міри. Частину ночі він незмінно присвячував композиції. Рано вранці, часто будучи ще в ліжку, опрацьовував написане. Потім, з десятої години, пішки чи на присланій за ним кареті, їздив давати уроки, що, як правило, забирали в нього і декілька післяобідніх годин. “Ми трудимося чесно, — писав він якось одному зі своїх покровителів, — і часто дуже важко не втратити терпіння. Маючи славу доброго клавесиніста і вчителя музики, нахапаєш собі дюжину учнів, а потім ще постійно береш нових, не замислюючись над тим, що з них вийде, аби тільки вони платили свій талер per marca[3]. Бажаним є будь-який угорський вусань з інженерного корпусу, що йому знічев’я забандюрилось вивчати генерал-бас і контрапункт; будь-яка зарозуміла графська дочка, що зустрічає тебе, мов майстра Кокреля, свого цирульника, червона вся від обурення, якщо ти не постукав у її двері точнісінько в призначений час і т. ін.“ І коли він, зморений уроками, концертами, репетиціями і подібною суєтою, знемагав від бажання вільно дихнути, уявний відпочинок його виснаженим нервам могло дати тільки нове збудження. Здоров’я Моцарта непомітно підупадало, і туга, що раз у раз огортала його, якщо й не спричинялася, то у всякому разі посилювалася недугою; через те в ньому постійно жило відчуття близької смерті, яке врешті стало переслідувати маестро на кожному кроці. Викликаний найрізноманітнішими причинами смуток, а також каяття, завше були гіркою приправою до радощів, що випадали на його долю. Але ми знаємо, що й ці болі, врівноважені й чисті, були глибоким, невичерпним джерелом усе нових і нових мелодій, які, струмуючи із сотень золотих сурм, виливали всі муки і все блаженство людської душі.

Погані наслідки Моцартового способу життя найповніше проявлялися в його домашньому бутті. Маестрові можна було закинути легковажне марнотратство навіть тоді, коли йшлося про одну з найкращих властивостей його душі. Кожний, хто в крайній потребі приходив до нього позичити грошей чи заручитися порукою, міг розраховувати на те, що Моцарт не вимагатиме ні застави, ні розписки; це не притаманне було йому так само, як і дитині. Найбільше він любив дарувати, і завжди робив це привітно і з великою гречністю, особливо коли вважав, що грошей у нього надмір.

Такі витрати, разом із коштами, необхідними для домашнього господарювання, аж ніяк не відповідали його прибуткам. Грошей, які надходили за концерти, від театрів, видавців та учнів, а також кайзерівської пенсії, не вистачало, тим паче, що смаки публіки були ще далекі від рішучого визнання Моцартової музики. Її незаймана краса, багатство і глибина взагалі здавалися дивиною людям, які звикли до улюбленого, легко засвоюваного музичного пожитку. Правда, свого часу віденці ніяк не могли насититися “Бельмонтом і Констанцією“, завдяки народному характерові цієї опери; але поставлений кілька років пізніше “Фігаро“, конкуруючи з гарною, та все-таки значно дрібнішою “Cosa rara“, несподівано і, звичайно, не тільки через інтриги директора, зазнав жалюгідної поразки. І це був той самий “Фігаро“, якого більш освічені і менш упереджені пражани відразу ж прийняли з таким ентузіазмом, що зворушений маестро на знак вдячності вирішив написати спеціально для них свою наступну велику оперу. Незважаючи на несприятливі часи і підступність ворогів, Моцарт, якби був трохи обачнішим і розсудливішим, все-таки міг би мати із свого мистецтва вельми значний зиск. Але він мав збиток навіть у тому разі, коли юрба мимоволі виявляла йому своє захоплення. Словом, усе — доля, характер і власні помилки — не сприяло успіхові цієї виняткової людини.

Легко зрозуміти, яким важким за цих обставин було становище господині дому, оскільки вона усвідомлювала свої обов’язки. Незважаючи на свою молодість, життєрадісність і успадковану від музики-батька повну непрактичність, Констанція, з дитинства звикнувши до нестатків, докладала всіх зусиль, щоб, поки не пізно, зарадити лихові, в міру можливості виправити становище і компенсувати великі втрати, заощаджуючи на малому. Правда, щодо останнього, то їй бракувало справжнього уміння і достатнього досвіду. Вона розпоряджалася грішми і вела книгу домашніх витрат; з кожною вимогою, з кожним нагадуванням про борг і взагалі з усяким невдоволенням зверталися виключно до неї. Іноді вона відчувала себе скраю прірви, особливо, як до цієї скрути, нестатків, вічних клопотів і страху перед можливим безчестям додавалася ще меланхолія чоловіка, коли він, не підвладний ніяким розрадам, цілими днями не працював, скаржачись і зітхаючи біля дружини, або десь у куточку поринав у трагічні роздуми про смерть, які невідступно переслідували його. І все-таки вона рідко занепадала духом, а її світлий розум майже завжди знаходив бодай тимчасовий вихід із становища. Але, по суті, це мало чи власне зовсім не зараджувало справі. Якщо навіть, удаючись до жарту, докору, умовляння чи й ласки, вона домагалася того, що сьогодні він разом із нею пив чай і вечеряв за родинним столом, а потім залишався удома, то чого вона цим досягала? Бувало, що він, раптом вражений і зворушений заплаканими очима дружини, щиро проклинав свої погані звички, давав найкращі обіцянки, навіть більше, ніж вона від нього вимагала, — і все марно: непомітно він знову брався за старе. Напрошувалася думка, що жити інакше він просто не може, і якби його якимось чином було поставлено в зовсім відмінні умови, підхожі й вигідні, за нашими поняттями, всім людям, то ця дивна істота сама рішуче відмовилась би від життя.

Констанція все-таки сподівалася, що їхнє життя зміниться на краще, і це, на її думку, було цілком ймовірно, оскільки зростання слави її чоловіка не могло не привести до істотного поліпшення їхнього добробуту. Як тільки, гадала вона, зникне постійний тягар нестатків, що його, то з більшою, то з меншою силою, відчуває й він, замість того щоб добру половину своїх сил і часу витрачати на звичайне добування грошей, зможе цілком віддатися своєму справжньому покликанню і нарешті без докорів совісті втішатиметься з тих радощів, за якими йому зараз доводиться полювати, — тоді він невдовзі стане врівноваженішим, природнішим і спокійнішим. Констанція почала думати навіть про переїзд, при нагоді, до іншого міста, надіючись подолати самовіддану закоханість чоловіка у Відень, де, за її переконаннями, йому не щастило.

Але пані Моцарт найбільше покладалася на те, що успіх нової опери, яка й спричинилася до цієї подорожі, рішуче сприятиме здійсненню її бажань і прагнень.

Опера була вже написана більш як наполовину. Близькі друзі, свідки створення цього надзвичайного твору, здатні по-справжньому оцінити його, мали досить повне уявлення про характер і силу опери і скрізь говорили про неї в такому тоні, що навіть багато з недругів композитора схильні були повірити, що не мине й півроку, як отой “Дон-Жуан“ вразить, геть переверне, полонить музичний світ усієї Німеччини. Обережнішими і непевнішими були голоси тих доброзичливців, які, враховуючи тодішні погляди на музику, не сподівалися на загальний і швидкий успіх. Сам маестро у глибині душі поділяв їхні більш ніж обгрунтовані сумніви.

Проте Констанція — як і всі жінки, що значно рідше, ніж чоловіки, бентежаться непевністю, бо довіряються почуттям, до того ж нерідко захоплені цілком справедливим бажанням, — твердо вірила в свої добрі передчуття і ось зараз, у кареті, знову знайшла привід обстоювати їх. Вона зробила це, за своєю звичкою, жваво й пристрасно, до того ж з подвоєною старанністю, оскільки під час попередньої розмови, що ні до чого не могла призвести і через те, викликавши сильне почуття невдоволення, обірвалася, настрій Моцарта відчутно був погіршав. Констанція докладно і так само жваво стала розказувати чоловікові, як вона, повернувшись додому, виплатить найбільш нагальні борги і виділить на інші потреби ті сто дукатів, що їх вони, згідно з угодою, мають одержати від празького антрепренера за партитуру, і як вона надіється прожити всю зиму аж до весни на цей бюджет.

— Май на увазі, твій добродій Бондіні добре погріє собі руки на цій опері, і якщо він хоч наполовину такий чесний, як ти його вихваляєш, то додатково пришле тобі пристойний процент з тієї суми, яку виплатять йому інші театри за копії твоєї партитури; якщо ні — що ж, перед нами, хвала Богу, є й інші шанси на прибуток, навіть у тисячу разів солідніші. Я передчуваю це.

— Ану викладай!

— Недавно сорока на хвості принесла мені вістку, що прусському королеві потрібен капельмейстер.

— Ого!

— Я хотіла сказати, генеральний директор. Дай мені трохи пофантазувати! Цю слабкість я успадкувала від матері.

— Гаразд, фантазуй! Чим безглуздіше, тим краще.

— Ні, все буде цілком правдоподібно. Отже, уяви собі: в цей самий час через рік...

— Коли папа Гретль посватає...

— Помовч, збиточнику! Згадаєш моє слово, через рік, до дня святого Егідія, придворного композитора на ім’я Вольф Моцарт у Відні і з свічкою не знайдеш.

— А бодай тобі з твоєю мовою!

— Уявляю собі, як наші старі друзі плещуть про нас, і що вони тільки не кажуть!

— Наприклад?

— Наприклад, одного прекрасного дня, рано вранці, годині десь по дев’ятій, наша стара вигадниця Фолькштет, якій дуже вже закортіло нанести візит, швидко мчить по Кольмаркту. Цілих три місяці її не було у Відні; гучна поїздка в Саксонію до зятя, що була предметом щоденних розмов відтоді, як ми знаємося, нарешті відбулася; вона повернулася тільки вчора вночі і тепер, переповнена радістю від щасливої подорожі, просто не може втерпіти, щоб не відвідати подруги і не поділитися з нею надзвичайно цікавими новинами, — летить прямісінько до полковниці, женеться по сходах нагору, стукає і, не чекаючи відповіді, вривається в кімнату: уяви собі лишень їхню взаємну радість, обійми та поцілунки! “Ой, кохана, дорогенька моя полковнице, — ледве перевівши дух, заторохтіла вона після перших обіймів та поцілунків, — я привезла вам цілу торбу вітань, і відгадайте, од кого? Адже я приїхала не прямо із Стендаля, а зробила невеликий гак уліво, в напрямку Брандербурга“. — “Справді? Коли так... Ви заїжджали в Берлін? Були в Моцартів?“ — “Цілих десять божественних днів!“ — “О кохана, солоденька, неоціненна моя генеральшо, розкажіть, опишіть усе докладно! Як ся мають наші добрі друзі? Їм усе ще там подобається, як і напочатку? Я ніяк не йму віри, досі не можу собі уявити, надто зараз, коли ви повернулися од них, що Моцарт — берлінець! Як же він там себе почуває? Який він із себе зараз?“ — “О, Моцарт! Якби ви лишень його побачили. Цього літа король відправив його в Карлсбад. Хіба нашому улюбленому кайзерові Йосифу таке спало б на думку, га? Коли я приїхала, Моцарти саме повернулися звідти. Він сяє від здоров’я і життєрадісності, погладшав, аж круглим став, а моторний, як дзига; очі блищать задоволенням і щастям“.

І тут наша розповідниця, вжившись у роль, взялася розмальовувати своє нове життя найсвітлішими фарбами. В її зображенні здавалося дійсним і наявним усе — починаючи з квартири на Унтер-ден-Лінден, саду, заміського будинку і кінчаючи блискучою ареною його публічних виступів і вузьким придворним товариством, де він акомпанував королеві на фортепіано. Констанція, мов із рукава, сипала смішними анекдотами і вигадувала цілі діалоги. Створювалося враження, що Сан-Сусі і королівська резиденція в Потсдамі знайомі їй більше, ніж замок Шенбрунн та кайзерівський палац. При цьому вона проявила чимало лукавства, наділивши нашого героя безліччю цілковито нових, властивих батькові сімейства якостей, які розвинулися на солідному ґрунті прусського побуту, і серед них, як найбільший феномен і доказ того, що крайнощі інколи сходяться, згадана Фолькштет побачила задатки справжньої скупості, яка надзвичайно йому пасувала. “Подумайте лишень, він одержує три тисячі талярів, і за що? За те, що раз на тиждень диригує камерним концертом і два рази оперою. Ох, моя кохана полковице, я бачила його, нашого милого, золотого маленького Моцарта, зі своїм чудовим, добре вишколеним оркестром, який його обожнює. Я сиділа з Моцартовою в її ложі, якраз навскоси від ложі їх величності. І що, гадаєте, було в програмі? Прошу, я навмисне захопила її для вас, загорнувши в неї невеличкий подарунок від себе та від Моцартів. Ось, дивіться, читайте, що тут надруковано величезними літерами!“ — “Боже милий, що це? “Тарар!“ — “Так, друже мій, ось до чого довелось нам дожити! Два роки тому, коли Моцарт писав свого “Дон-Жуана“, а проклятий, почорнілий від заздрощів Сальєрі потай докладав всіх зусиль, щоб забезпечити собі в своїй країні такий самий тріумф, який мала його опера в Парижі, нарешті показавши нашій невибагливій, звиклій до куликів публіці, ладній у будь-який час захоплюватися “Cosa rara“, щось на зразок сокола; і коли він зі своїми спільниками вже хитрував і шушукався, прагнучи поставити “Дон-Жуана“ у такому ж добре обпатраному — і не в мертвому, і не в живому — вигляді, як і свого часу “Фігаро“, — я поклялася ні за що на світі не піти на цю паскудну річ, якщо її все-таки покажуть. І я дотримала свого слова. Коли всі, в тому числі й ви, дорога полковнице, стрімголов помчали до театру, я й за двері не вийшла, взяла на коліна кішку і стала їсти суп із тельбухів; і так само я вчинила під час іще кількох наступних вистав. А тепер, уявіть собі, “Тарар“ іде на сцені Берлінської опери, і Моцарт диригує твором свого смертельного ворога!“ — “Ви конче повинні послухати цю оперу! — вигукнув він на самому початку нашої розмови. — Хоч би для того, щоб мати підставу сказати віденцям, що я не дозволив і пальцем торкнути хлопчика Авессалома. Я хотів би, щоб цей упертий, як баран, заздрісник сам побував на виставі й переконався, що я не маю потреби псувати комусь його твір, бо я завжди хочу залишатися таким, яким є“.

— Браво! Бравіссімо! — на весь голос вигукнув Моцарт і, легенько смикнувши свою жіночку за вуха, став її цілувати, пестити, лоскотати, і їхня пустотлива гра з різнобарвними мильними бульбашками вимріяного майбутнього, якому, на жаль, ніколи, навіть найменшою мірою, не судилось здійснитися, вибухала врешті бурхливими веселощами, метушнею і сміхом.

Тимчасом вони давно вже спустилися в долину і наблизилися до села, що його помітили ще з пагорба і відразу за яким, серед мальовничого простору, бовванів невеликий замок сучасного стилю — резиденція якогось графа фон Шінцберга. Вирішили, що в цьому селі нагодують коней, пообідають і відпочинуть. Заїжджий двір, в якому вони зупинилися, був розташований на деякій відстані од решти будинків, при дорозі, від якої в напрямку графського парку простяглася алея осокорів довжиною кроків із шістсот.

Моцарт, як вони вийшли з карети, турботи про обід полишив, за звичкою, на дружину. Він замовив собі шклянку вина, тоді як Констанція, ковтнувши трохи свіжої води, попросила знайти для неї якийсь тихий куточок, щоб годинку поспати. Її повели сходами нагору, чоловік пішов услід, щось бадьоро наспівуючи і насвистуючи. У чисто побіленій і нашвидку провітреній кімнаті, серед старих, шляхетного походження, меблів — вони, без сумніву, свого часу перемандрували сюди із графських світлиць — стояло охайне благеньке ліжко з розмальованим балдахіном на тонких, покритих зеленим лаком ніжках і шовкові штори балдахіна давно вже були замінені фіранками простої матерії. Констанція почала вкладатися на сон, Моцарт пообіцяв розбудити її вчасно; вона зачинила за ним на засув двері, а він подався до шинку, щоб чимось розважитися. Але тут крім господаря не було жодної душі, й оскільки його розмови подобались гостеві так само мало, як і вино, то маестро вирішив, поки приготують обід, прогулятися графським парком. Йому сказали, що пристойній публіці туди заходити дозволяється, до того ж господарів замку сьогодні вдома не було.

Він подався двором і швидко пройшов короткий шлях до відчинених заґратованих воріт, потім повільно попрямував алеєю, обсадженою високими старими липами; в кінці її він раптом побачив — і зовсім недалеко — фасад замку. Це була споруда в італійському стилі, пофарбована в світлий колір, з довгими подвійними сходами; шиферний дах прикрашала балюстрада і кілька звичайних статуй богів та богинь.

Помилувавшись двома великими клумбами, що цвіли ще досить буйно, наш маестро попрямував до тінистої частини парку, проминув кілька гарних темно-зелених піній і пішов химерно покрученими стежками, поступово наближаючись до більш відкритих ділянок; незабаром він опинився біля водограю, веселе дзюрчання якого давно вже долинало до його слуху.

Досить великий, овальної форми басейн був обставлений рослинами в кадках — лаврами й олеандрами, які дбайливо доглядали; навколо вилася посипана м’яким піском доріжка, неподалік од неї стояла невеличка заґратована альтанка, що правила за прекрасне місце для відпочинку; у ній стояв маленький столик із лавою, на яку відразу ж біля входу й присів Моцарт.

Слух його тішився затишним плюскотінням води, очі прикипіли до невеликого, з дуже рясними прекрасними плодами помаранчевого дерева, що самітнє, осторонь від загального ряду, стояло просто на землі біля самої альтанки якраз навпроти Моцарта, в душі якого від споглядання цієї південної рослини прокинулися раптом милі спогади далекого дитинства. Задумливо усміхаючись, він потягнувся до найближчого плоду, ніби для того, щоб щоб відчути на своїй долоні його округлість і соковиту свіжість. Але знову зринули в його пам’яті спогади юності, що тісно переплелися з давно призабутою музичною фразою, яку він, на мить замріявшись, уперто намагався згадати. І враз очі його заблищали, погляд забігав сюди-туди — його пойняла якась думка, яку він завзято шукав. Неуважний, він знову доторкнувся до помаранчі, яка раптом відірвалася від гілки і залишилась у нього в руці. Він дивився і не бачив цього, настільки була зосереджена його художня уява; він безперестану крутив перед носом духмяний плід і нечутно, самими порухами губ, відтворював то початок, то середину якоїсь мелодії, нарешті інстинктивно вийняв із бокової кишені камзолу емалевий футляр, дістав звідти маленького ножа із срібною ручкою і повільно розрізав навпіл оранжеву м’ясисту кулю. Можливо, ним керувало при цьому невиразне, неусвідомлене почуття жадоби, та все-таки, будучи дуже збудженим, він задовольнився самим лише чарівним ароматом помаранчі. Кілька хвилин він пильно вдивлявся в м’якуш обох половинок, потім обережно, дуже обережно склав їх докупи, роз’єднав і склав знову.

Раптом поблизу почулися кроки, він стрепенувся, і аж тоді до його свідомості дійшло, де він і що накоїв. Він хотів було заховати помаранчу, проте одразу передумав — чи то з гордості, чи тому, що було вже пізно. Перед ним стояв високий, широкоплечий чоловік у лівреї — садівник замку. Помітивши, мабуть, останній підозрілий жест незнайомця, він кілька секунд ніяково мовчав. Моцарт, так само занімівши і ніби прибитий до лави цвяхами, злегка усміхаючись і явно почервонівши, хоч і досить зухвало та одверто, дивився на нього своїми блакитними очима; потім він — з боку це виглядало б надто кумедно — підкреслено задирливо й рішуче поклав неушкоджену зовні помаранчу на середину столу.

— Даруйте, — промовив із прихованою досадою садівник, встигнувши роздивитися вбрання незнайомця, яке не викликало великого довір’я. — Я не знаю, кого я тут...

— Капельмейстер Моцарт із Відня.

— Ви, без сумніву, знайомі з господарями замку?

— Я тут проїздом і нікого не знаю. Пан граф удома?

— Ні.

— А його дружина?

— Вона зайнята і, певне, не зможе вас прийняти.

Моцарт підвівся, збираючись піти.

— Вибачте, добродію, як це вам спало на гадку отак частуватися тут?

— Що? — вигукнув Моцарт. — Частуватися? Хай йому чорт, чи не думаєш ти, що я хотів украсти і зжерти цю штуку?

— Добродію, я думаю те, що бачу. Ці плоди перелічені, і я відповідаю за них. Пан граф вибрав це дерево про свято, і за ним зараз мають прийти. Я не відпущу вас доти, поки не доповім, що сталося, і ви самі не засвідчите, як це було.

— Хай буде так. Я чекатиму тут, скільки треба. Можеш на мене покластися.

Садівник нерішуче подивився навколо, і Моцарт, подумавши, що той, певне, сподівається чайових, засунув руку в кишеню, але там не виявилось нічогісінько.

У цей час дійсно надійшли двоє робітників, поставили дерево на ноші і понесли його. Тимчасом наш маестро дістав свого гаманця, вийняв чистий аркуш паперу і, поки садівник непорушно стояв на місці, написав олівцем:

Ласкава пані! Тут, у Вашому раю, сидить шкідливець і почуває себе, мов Адам у ту хвилину, як скуштував яблука. Сталося нещастя, і я не можу скинути свою провину на якусь добру Єву, бо Єва втішається зараз невинним сном на заїжджому дворі, і над пологом її ліжка пурхають грації та амури. Накажіть, — і я з’явлюся перед ласкаві очі Вашої величності, щоб особисто відповісти за свій, мені самому незрозумілий злочин. Зі щирим каяттям

Вашої величності

найпокірніший слуга

В.-А.Моцарт

на шляху до Праги“.

Садівник терпеливо чекав. Моцарт передав йому досить незграбно складену записку і велів однести графині.

Ледве встиг недоброзичливець-садівник рушити з місця, як по той бік замку почувся стукіт екіпажу, що в’їжджав у двір. Це був граф; він привіз з собою із сусіднього маєтку племінницю та її нареченого, молодого багатого барона. Мати останнього уже роками не виходила з дому, і тому заручини відбулися сьогодні в неї, а тепер свято мало завершитися у колі близьких родичів тут, у замку, що з дитинства був для Євгенії другою рідною домівкою, в якому вона росла, мов рідна дочка.

Графиня з сином Максом, лейтенантом, поїхала додому трохи раніше, щоб дати останні розпорядження. В коридорах і на сходах замку панувала загальна метушня, і садівникові насилу вдалося вручити записку графині, котра, одначе, не стала її розгортати і, майже не звернувши уваги на слова подавця, заклопотано поспішила далі. Садівник чекав і чекав, а вона все не поверталася. Повз нього сновигала прислуга — лакеї, покоївки, камердинери; він запитав про пана — той переодягався; тоді садівник став шукати когось із господарів і натрапив на графа Макса в його кімнаті, але той захоплено розмовляв із бароном і, мов боячись, що садівник доповість чи запитає про щось, що не належало б до загальної уваги, обірвав його на півслові: “Я зараз буду — йди!“ Минув ще добрий кавалок часу, поки нарешті батько й син одночасно вийшли із своїх кімнат і довідалися про прикру новину.

— Чорт знає що таке! — закричав товстий, добродушний, але дещо запальний граф. — Це переходить усякі межі! Музикант із Відня, кажеш? Напевне, один із тих голодранців, що канючать гроші на дорогу, і підбирають усе, що трапляється під руки!

— Прошу вибачення, ваша величносте, на вигляд він не такий; цей, мені здається, трохи міхом битий; до того ж він дуже пихатий. Назвався отой чоловік Мозером. Він чекає внизу на відповідь; я доручив Францеві бути поблизу і не спускати з нього очей.

— Що це допоможе, хай йому біс! Якщо я отого дурня й посаджу за ґрати, то лихові все одно не зарадиш! Я тисячу разів казав тобі тримати передні ворота весь час замкненими. У кожному разі шкоді можна було б запобігти, якби ти своєчасно виконував свої обов’язки.

У цей момент із сусідньої кімнати поспішно вийшла радісно збуджена графиня з розгорнутою запискою в руці.

— Ви знаєте, — вигукнула вона, — хто в нас у саду? Заради Бога, прочитайте цього листа — Моцарт, композитор із Відня! Треба негайно запросити його нагору, — я боюся, що він уже пішов! Що тільки він про мене подумає! Сподіваюся, ти його чемно зустрів, Вельтене? І, власне, що трапилося?

— Що трапилося? — мовив іншим тоном граф, гнів якого не могла вгамувати навіть звістка про відвідини такої знаменитої людини. — Цей божевільний зірвав із дерева, яке я визначив як подарунок Євгенії, одну з дев’яти помаранчів. Жах! Він зіпсував усю нашу витівку, і Макс може спокійнісінько порвати свої вірші.

— Та ні! — квапливо заперечила графиня. — Цій біді можна легко зарадити, полиште все на мене. А тепер обидва йдіть, звільніть оту добру людину і будьте з нею якомога привітнішими і люб’язнішими. Він повинен на сьогодні залишитися в нас, коли б тільки ми змогли його затримати. Якщо вже в саду його не застанете, то розшукайте на заїжджому дворі і привезіть разом із дружиною. У цей день доля не могла вигадати для Євгенії кращого подарунку і приємнішого сюрпризу.

— Звичайно, — погодився Макс, — я також відразу про це подумав. Ходімте швидше, тату! А за вірші, — мовив він, коли вони хутко подалися до сходів, — не турбуйся. Дев’ята муза не буде скривджена; навпаки, з цього лиха я матиму ще деяку користь.

— Це неможливо.

— Неодмінно матиму.

— Що ж, коли так, — ловлю тебе на слові, — то ми приймемо оцього дивака з найбільшою шаною.

Поки все це в замкові відбувалося, наш квазіполонений, мало клопочучись наслідками справи, щось довго писав. Потім, оскільки зовсім ніхто не з’являвся, почав неспокійно походжати сюди-туди; до того ж із заїжджого двору настійно повідомили, що обід давно готовий і щоб він одразу йшов, бо фурман поспішає. Він забрав свої речі й хотів негайно рушити, як раптом перед альтанкою виринули господарі замку.

Граф, наче старий знайомий, жваво привітав його своїм дзвінким голосом і, не давши навіть можливості попросити вибачення, тут же запросив подружжя Моцартів провести хоч би решту дня в колі його родини.

— Вельмишановний маестро, ви нам зовсім не чужі, можу вас навіть запевнити, що ім’я Моцарт навряд чи вимовляється десь частіше і з більшою пошаною, ніж тут. Моя племінниця грає й співає, вона майже цілий день просиджує за фортепіано, знає напам’ять ваші твори і найбільше її бажання — побачити вас ближче, ніж це їй довелося минулою зимою на одному з ваших концертів. Незабаром ми поїдемо на кілька тижнів до Відня, і родичі обіцяли їй дістати запрошення до князя Голіцина, де вас досить часто можна зустріти. Але тепер ви їдете до Праги, повернетесь, певне, не скоро і, Бог знає, чи заїдете до нас по дорозі назад. Зробіть там ласку, відпочиньте тут сьогодні й завтра! Карету ми одразу ж відішлемо додому, а мені дозвольте взяти не себе турботи про вашу дальшу подорож.

Композитор, що в таких випадках задля дружби або заради власного задоволення жертвував чи не в десять раз більшим, ніж це вимагалося він нього зараз, міркував недовго; він з радістю погодився залишитись на півдня в замку, з умовою, що завтра на світанку поїде далі. Граф Макс попрохав зробити йому милість, дозволивши поїхати за пані Моцартовою і уладнати все необхідне на заїжджому дворі. Він пішов пішки, а слідом за ним було вислано екіпаж.

Про цю молоду людину зауважимо мимохідь, що веселу натуру, успадковану від батька та матері, вона поєднувала в собі з талантом і любов’ю до красного письменства і, не маючи нахилу до військової служби, все-таки виділялася серед офіцерів своїм знанням і добрими манерами. Граф Макс добре знав французьку літературу і в той час, коли німецька поезія мало цінилася у вищому світі, завоював прихильність і похвалу вмінням із винятковою легкістю писати вірші рідною мовою, на зразок таких поетів, як Гакедорн, Кетц та інші. І ось сьогодні, як ми вже чули, йому трапилася особливо сприятлива нагода скористатися своїм хистом.

Пані Моцартову він застав за накритим столом, коли вона вже з’їла тарілку супу і розмовляла з дочкою шинкаря. Вона настільки звикла до неймовірних інцидентів і до зухвалих вибриків свого чоловіка, що її зовсім не збентежила поява молодого офіцера і запрошення відвідати замок. Зі щирою радістю, розсудливо й спритно вона обміркувала ситуацію і негайно сама уладнала все необхідне. Після того як було спаковано речі, сплачено рахунки, відпущено фурмана, вона, не дуже клопочучись своїм туалетом, убралася і з добрим настроєм поїхала в супроводі офіцера до замку, не підозрюючи, яким незвичним шляхом попав туди її чоловік.

А він тим часом улаштувався там як удома і розважався розмовою. Невдовзі він побачив Євгенію з нареченим — квітучу, надзвичайно привабливу й милу істоту. Вона була русява й струнка, святково одягнена в яскраво-червону, з блискучого шовку сукню з дорогим мереживом; чоло прикрашала біла стрічка з коштовними бісеринками. Барон, лише трохи старший за неї, людина м’якої, одвертої натури з усіх поглядів здавався гідним її.

Першу скрипку в розмові грав, — можливо, навіть надто самозахоплено, — добродушний і веселий господар дому, з властивою йому дещо гучною, з жартами та побрехеньками, і досить симпатичною манерою розмовляти. Було подано прохолодні напої, і наш мандрівник якнайменше губився перед ними.

Хтось із присутніх підняв кришку фортепіано. На пюпітрі вже лежали розкритими ноти “Весілля Фігаро“, і Євгенія приготувалася проспівати арію Сюзанни з відомої сцени в саду, арію, що, мов духмяні пахощі літнього надвечірнього повітря, лине на нас потоком солодкої пристрасті. Ніжний рум’янець на щоках Євгенії змінився на мить надзвичайною блідістю; проте з першим же дзвінким звуком, що спурхнув з її вуст, з грудей її спали всякі пута. Вона усміхалася, певне, відчуваючи себе на гребені високої хвилі, і винятковість цього моменту, можливо, єдиного на все життя, не могла не надихнути її.

Моцарт був явно приголомшений. Коли вона закінчила, він підійшов до неї і мовив з великою щирістю:

— Не знаю, що й сказати вам, любе дитя: ви — наче ласкаве сонце, що не потребує ніякої похвали і під промінням якого кожний відчуває блаженство! Слухаючи такий спів, радієш, мов дитина під час купання, коли вона сміється, дивується і не може собі уявити чогось кращого. У кожному разі повірте мені, що нашому братові у Відні не щодня доводиться слухати свої твори у такому чудовому, щирому й задушевному, у такому досконалому виконанні.

Він сердечно поцілував їй руку. Пройнята високою гідністю люб’язність і доброта цієї людини, так само як і приємний відгук про її талант, настільки зворушили Євгенію, що в неї злегка запаморочилось у голові і очі наповнилися раптом сльозами.

У дверях з’явилася пані Моцартова, услід за нею прийшли й інші гості: дворянська родина — сусіди й близькі родичі господарів — з дочкою Франціскою, яка з дитячих років ніжно товаришувала з нареченою і почувалася тут як удома.

Почалися взаємні вітання, обійми, поздоровлення, гості з Відня були відрекомендовані прибулим, і Моцарт сів за фортепіано. Він зіграв частину одного з своїх концертів, що його Євгенія саме розучувала.

Природно, що в такому вузькому колі вплив виконавця на слухачів дещо інший, ніж на публічних концертах, бо величезне задоволення приносить безпосередня близькість великої людини і геніального художника у невимушеній домашній обстановці.

Це був один із тих блискучих творів, в яких справжня краса іноді, мовби з примхи, добровільно поступається місцем зовнішній витонченості, але таким чином, що вона, хоч і втілена у більш свавільні, легкі форми та схована за безліччю сліпучих ефектів, все-таки виявляє в кожному русі властиве їй благородство і випромінює невичерпний чарівний пафос.

Графиня відзначила про себе, що в більшості слухачів, у тому числі, можливо, і в самої Євгенії, незважаючи на напружену зосередженість і святкову тишу під час чудесної гри, увага була розділена між зором і слухом. Мимоволі спостерігаючи за композитором, за його скромною, майже незграбною манерою поводитися, за добродушним обличчям і плавними рухами його маленьких рук, справді нелегко було протистояти натискові найрізноманітніших численних думок про цю дивовижну людину.

Коли маестро підвівся, граф сказав, звертаючись до пані Моцартової:

— Коли хочеш із виглядом знавця похвалити знаменитого артиста, що вдається далеко не кожному, як заздриш королям та імператорам! У їхніх вустах усе звучить неповторно й значущо. Їм усе дозволено! Як зручно, наприклад, сидячи позаду вашого чоловіка, поплескати скромного маестро по плечу під час прикінцевого акорду якоїсь пишної фантазії і сказати: “Ви просто молодець, любий Моцарте!“ Ледве встигли ви промовити цю фразу, як по всьому залу вмить прокочується: “Що він йому сказав?“ — “Він назвав його молодцем!“ І кожний, хто грає на скрипку, співає фістулою чи пише ноти, у нестямі від одного цього слова; коротше кажучи, це — блискучий стиль, неповторний фамільярний стиль імператорів, який завжди збуджує в мені почуття заздрощів до Йосифів та Фрідріхів, особливо зараз, коли я у цілковитому розпачі від того, що в своїй голові не можу відшукати жодного пристойного дотепу.

Всю цю промову граф виголосив у властивій йому жартівливій манері, яка завжди зачаровувала слухачів і неодмінно викликала сміх.

Та ось на запрошення господині все товариство рушило до святково прибраної їдальні, звідки на гостей війнуло ароматом квітів і прохолодою, що так благотворно впливає на апетит.

Усі зайняли вміло розподілені місця, причому знатний гість опинився навпроти наречених. З одного боку біля нього сиділа літня дама невеликого зросту, неодружена тітка Франціски, а з другого — сама молода й чарівна племінниця, яка своїм розумом і веселим характером швидко зуміла здобути прихильність маестро. Пані Констанцію посадили між господинею дому і її люб’язним супутником — лейтенантом; решта також зайняли свої місця, і, таким чином, за стіл, один кінець якого залишався вільним, сіло, по можливості впереміш, одинадцять душ. Посеред столу височіли дві величезні порцелянові вази, розмальовані постатями, що мовби тримали над собою широкі чаші, до краю наповнені натуральними фруктами й квітами. Не стінах зали висіли розкішні гірлянди. Все, що тут було розкладено, як і те, що безперестану приносили слуги, обіцяло, певне, тривалий банкет. Поміж тарілками й вазами, а також на столикові в глибині зали виблискували благородні напої найрізноманітніших барв — від темно-червоного, майже чорного, до золотистих тонів шампанського, чия весела піна здавна увінчує тільки другу половину свята.

До певного часу розмова, яку жваво підтримували всі, велася на найрізноманітніші теми. Та оскільки граф із самого початку — спершу невиразно, а потім все ясніше й пустотливіше — натякав на пригоду Моцарта в саду, так що одні потай посміювались, а інші намарне ламали собі голову, відгадуючи, що він мав на увазі, наш герой вирішив розповісти про все сам.

— Перед лицем Бога я хочу висповідатись, — почав він, — і сповістити вам, яким чином я мав честь познайомитися з оцим шляхетним домом. У цій історії мені випала не надто гідна роль, і я, замість того щоб весело бенкетувати тут, мало не попав у один із арештантських закутків графського замку, де мав би можливість прислухатися до свого порожнього шлунку і спостерігати павутиння на стінах.

— Ну-ну! — вигукнула пані Моцартова. — Певне, цікаві речі мені доведеться почути.

Тут маестро дуже докладно розповів, як він залишив дружину в “Білому коні“, змалював свою прогулянку парком, нещасливу пригоду в альтанці, переговори з суворим садівником, словом, приблизно те, що нам уже відомо; все це він виклав, на глибоку втіху слухачів, з якнайбільшою щирістю. Присутні ніяк не могли вгамувати сміху; навіть врівноважена Євгенія не стрималася — нею аж тіпало від сміху.

— Отож, — провадив він далі, — правду прислів’я каже: нема лиха без добра! Я маю з цієї пригоди певну користь, ось побачите. Але передусім послухайте, як це, власне, вийшло, що таке дозріле дитя могло настільки забутися. На всій вині — один спогад дитинства.

Весною 1770 року, тринадцятирічним хлопчиком, я поїхав з батьком до Італії. З Риму ми рушили до Неаполя. Я двічі грав у консерваторії і неодноразово виступав по інших містах. Дворянство та духовенство приймало нас привітно, особливо прилип до нас один абат, який вважав себе знавцем музики і, втім, мав деяку вагу при дворі. За день до нашого від’їзду він повів нас, у супроводі кількох інших добродіїв, до розкішного, розташованого біля самого моря, королівського палацу — Villa reale, де демонструвала свій хист ватага сіцілійських комедіантів — fidlj di Nettuno, як вони, нарівні з іншими пишними титулами, називали себе. Разом з багатьма знатними глядачами, серед який й була сама юна, люб’язна королева Кароліна з двома принцесами, ми сиділи в одному з довгих рядів лав, в тіні покритої, мов намет, низької галереї, об стіни якої плескались хвилі. У морі, розмальованому чудовими різнобарвними смугами, відбивалося блакитне сонячне небо. Прямо перед нами виднівся Везувій, а ліворуч, у м’якому мерехтінні, мріло морське узбережжя.

Перша частина вистави скінчилася; вона відбувалася серед води на дощаній долівці плотів і не містила в собі нічого особливого. Проте друга, найкраща, частина, яка складалася виключно з виступів човнярів, плавців і пірнальників, назавжди з усіма подробицями лишилась мені в пам’ятку.

З протилежних боків наблизилися одна до одної дві граціозні, дуже легкі барки; обидві, здавалося, прогулювалися задля розваги. Одна з них була обладнана, крім лав для веслярів, напівпалубою і тонкою щоглою з вітрилом; крім того, вона була пишно розмальована, а ніс її позолочений. П’ятеро юнаків ідеальної краси, напіводягнені, з голими руками, ногами й грудьми, сиділи за веслами й забавлялися з п’ятьма вродливими дівчатами, їхніми коханими. Одна з них, що сиділа посеред палуби і плела вінки, вирізнялася стрункою постаттю та красою, а також убранням. Решта охоче прислуговувала їй, тримала над нею хустку, щоб прихистити від сонця, і подавала квіти з кошика. Біля її ніг сиділа флейтистка, що супроводжувала спів дівчат ніжною музикою. І в цієї чарівної красуні був покровитель; проте обоє вони виявляли один до одного явну байдужість, а закоханий здався мені навіть дещо грубуватим.

Тимчасом підійшло друге, скромніше на вигляд судно. В ньому були самі лише юнаки. Веслярі першої барки мали на собі яскраво-червоний одяг, а другої — зелений, кольору морської води. Хлопці в зеленому, побачивши гарненьких дівчат, були приємно вражені; вони знаками слали їм вітання, висловлюючи бажання познайомитися ближче. Тоді найсміливіша з дівчат схопила троянду, що була приколота в неї на грудях, і лукаво помахала нею, мовби запитуючи цим, чи приймуть вони такий дарунок, на що юнаки дружньо відповіли недвозначними жестами. “Червоні“ зневажливо й похмуро спостерігали за цією сценою, і нічого не могли вдіяти, коли кілька дівчат змовилися кинути неборакам хоч що-небудь для вгамування голоду й спраги. На палубі стояв кошик, повний помаранчів; насправді ж це були оранжеві кулі, дуже схожі на плоди. І тут під акомпанемент оркестру, розташованому на березі, нам відкрилося чарівне видовище.

Початок зробила одна з дівчат, яка спритно перекинула на другу барку кілька помаранчів, що були зловлені там з такою самою спритністю і негайно повернені назад; так почалася перестрілка, й оскільки до неї вступало все більше й більше дівчат, то невдовзі з човна на човен літало вже, нарощуючи темп, не менше дюжини помаранчів. Красуня, що сиділа в центрі, не брала в цій битві ніякої участі, але з величезним зацікавленням спостерігала за нею. Ми не могли надивуватися спритності обох сторін. Барки повільно крутилися на відстані приблизно тридцяти кроків, повертаючись одна до одної то бортом, то носовою частиною. В повітрі безперервно літало до двадцяти чотирьох куль, але, внаслідок безладного переплетіння, здавалося, що їх набагато більше. Іноді виникав справжній перехресний вогонь; часто кулі описували велику дугу; майже жодна з куль не помилялася адресою; здавалося, наче вони, підкоряючись силі тяжіння, самі залітали в розкриті руки.

Але, хоч яке приємне було це видовище для очей, не менш приємною була для слуху й виконувана при цьому музика: сіцілійські мелодії, танці, сальтарелло, canzoni a ballo — справжнє попурі, що утворювали чарівні гірлянди мелодій. Молодша принцеса, миле й наївне створіння, приблизно мого віку, граціозно кивала головою в такт музиці; її усмішку й довгі вії я ще й сьогодні бачу перед собою.

Тепер дозвольте мені розповісти коротко про дальший перебіг цієї веселої вистави, хоч він уже безпосередньо мене й не стосується.

Важко уявити собі щось красивіше. Тим часом як перестрілка поступово вщухала і тільки окремі кулі перелітали ще в тому чи іншому напрямку, а дівчата збирали свої золоті плоди й складали до кошика, один з юнаків, мовби продовжуючи гру, схопив широку плетену сітку зеленого кольору і ненадовго опустив у воду; коли він її витягнув, в ній на загальний подив, виявилася велика риба, що вилискувала блакитною, зеленою і золотистою барвами. Юнаки, що стояли поблизу, вмить підскочили, щоб дістати її, але риба вислизнула з їхніх рук, ніби справді була жива, і впала в море. Це була навмисна військова хитрість, щоб ошукати “червоних“ і виманити їх із судна. Коли ті побачили, що риба не поринула в воду, а весь час погойдується на поверхні, вони, мов зачаровані тим дивом, не гаючи ні хвилини, кинулися в море; “зелені“ зробили так само, і ми побачили, як дванадцять спритних, ставних плавців докладали всіх зусиль, щоб зловити вертку рибу, що пурхала на хвилях, то зникаючи під водою, то знову виринаючи то тут то там, прослизнувши поміж ноги одного, попід груди чи підборіддя іншого. Враз, коли “червоні“ найбільш захопилися ловитвою, противники їхні, зрозумівши свою перевагу, хутко, зі швидкістю блискавки піднялися на вороже судно, полишене на самих лише дівчат, що зчинили при цьому великий галас. Найвродливіший з юнаків, статурний, як Меркурій, з радісною усмішкою підбіг до красуні, обійняв та поцілував її, а вона, аж ніяк не поділяючи переляку решти дівчат, так само гаряче охопила шию добре знайомого їй хлопця. Правда, ошукана ватага швидко отямилася і прудко підпливла до барки, але була відігнана веслами і зброєю. Безсилий гнів обманутих, крики переляканих дівчат, упертий опір деяких з них, їхні просьби й благання, майже заглушені довколишнім гармидером, плюскотінням води і музикою, що раптом набрала іншого характеру, — все це було невимовно прекрасно і викликало бурхливе захоплення глядачів.

У цю мить розгорнулося слабо опущене вітрило, і звідти вийшов рум’яний хлопчик із срібними крилами, луком і сагайдаком; у граціозній позі він примостився на щоглі. Ось щосили запрацювали всі весла, напнулось вітрило, проте здавалося, що саме присутність юного бога, з його закляклою у пристрасному пориві постаттю, жене човен уперед. Отож плавці, один з яких високо над головою тримав у лівій руці золоту рибу, незабаром втратили надію наздогнати човна, що його вони переслідували майже без перепочинку, і, до краю виснажені, змушені були шукати захистку на покинутому судні. Тимчасом “зелені“ досягли невеликого, зарослого чагарниками півострова, де несподівано наштовхнулися на засідку — на великий човен із озброєною командою. Перед такою небезпекою “зелені“, на знак своєї готовності вести мирні переговори, піднесли білий прапор. Підбадьорені у відповідь сигналом-згодою, вони під’їхали до півострова, і ми побачила згодом, як зраділі дівчата, за винятком однієї, що залишилася добровільно, весело піднялися зі своїми коханими на власне судно. На цьому вистава й скінчилася.

— Мені здається, — сяючи очима прошепотіла Євгенія до свого нареченого під час короткої паузи, коли всі схвально загомоніли про оповідання, — що ми прослухали зараз цілу мальовничу симфонію, в якій так досконало проявився життєрадісний дух Моцарта. Чи я маю рацію? Чи не відчули ми тут усю чарівність “Фігаро“?

Наречений намірявся переказати її думку композиторові, але Моцарт провадив далі:

— Минуло вже сімнадцять років, як я вперше побачив Італію. Хто, хоч раз побувавши там, особливо в Неаполі, не згадуватиме про неї все життя? Навіть коли він, як і я тоді, був іще дитиною? Але навряд чи той прекрасний вечір, проведений на березі затоки, поставав у моїй пам’яті так яскраво, як сьогодні у вашому саду. Тільки-но я заплющував очі, як переді мною цілком виразно й чітко, мовби скинувши з себе останню запону, розлягалася ця божественна країна! Море і берег, гора і місто, строкатий натовп на узбережжі і нарешті дивовижне плетиво золотистих ліній від перельотів куль. Мені здалося, що в моїх вухах знову бринить та сама музика і за нею полинув цілий віночок веселих мелодій — чужих і власних, серйозних і жартівливих. І раптом виринула танцювальна пісенька на шість восьмих такту — мотив, абсолютно для мене новий. “Стій! — подумав я. — Що це таке? Страх яка граціозна річ!“ Прислухаюся пильніше — “Хай йому біс! Адже це Мазетто! А ось і Церліна!“ — Він усміхнувся пані Моцартовій, яка відразу все зрозуміла.

— Це справа, — вів він далі, — зовсім проста. В моєму першому акті залишались невикінченими коротенький нескладний номер, дует і хор на сільському весіллі. Двома місяцями тому, як я був знаходився коло докінчення цієї частини, потрібне знайшов не одразу. Треба було знайти по-дитячому просту мелодію, яка б прискала радістю, нагадуючи пришпилену до дівочої сукні квітку з барвистою стрічкою. Певен того, що не слід ані до чого приневолювати себе і що такі дрібнички часто вдаються цілком випадково, ніби самі собою, я полишив цю роботу і, заклопотаний більшою, майже не повертався до старої. Сьогодні, не встигли ми відїхати від села, як цей текст нараз мені виринув із забуття, проте далі цього не зайшло. Принаймні, так мені видалось. А якоюсь часинкою згодом, у затінку листя біля альтанки, я вловлюю мотив, вдалішого й кращого за який будь-де і будь-коли годі було б і шукати. В мистецтві іноді важить якийсь особливий досвід, але такої оказії зі мною ще не траплялось. Бо мелодія була самим втіленням вірша, проте не забігаймо наперед: допіру пташеня лиш вистромило з яєчка голівку і я одразу ж почав вилущувати його зі шкаралущі. Я вже виразно уявив собі танок Церліни, і це навдивовижу нагадало мені грайливий краєвид Неаполітанської затоки. Я чув голоси молодого і молодої, що допліталися до хору хлопців і дівчат.

Тут Моцарт весело наспівав початок пісеньки:

Giovinette, che fatte all’amore,

che fatte all’amore,

Non lasciate, che passi l’etá,

che passi l’etá, che passi l’etá!

Se nel seno vi bulica il core,

vi bulica il core,

Il remedio vedete lo quá!

La la la! La la la!

Che piacer, che piacer, che sará!

Ah la la! Ah la la і т. ін. [4]

Тимчасом руки мої заподіяли великого лиха. Немезіда вже чатувала за живоплотом і тепер постала переді мною в подобі жахливого чоловіка, зодягненого в блакитну, розшиту галунами ліврею. Їй-богу, навіть Везувій, коли б він того божественного вечора край берега вибухнув би над головами глядачів і акторів, усього панства Партенопеї, засипаючи їх чорним попелом дощу, — і той не був би для мене більш несподіваним і страшним за цю катастрофу. Хто ще, крім сатани, міг би таке утнути! Його обличчя, ніби вилите з бронзи, трохи скидалось на лютого римського імператора Тіберія. Коли це служник, подумав я, ледь він відійшов геть, то що вже казати про його пана! Проте я вже тоді серйозно розраховував на заступництво дам і, кажучи щиро, не без підстав. Бо ця плескуха, моя жіночка, досить цікава од природи, випитала в телесої господині заїжджого двору всі варті уваги відомості про кожного члена панської родини, я був при цьому й почув...

Тут пані Моцартова, вже не маючи сили змовчати, перебила його на слові й почала щонайнастійніше запевняти: мовляв, навпаки — випитував якраз він; ото було сміху, коли чоловік і жінка весело засперечалися.

— Про мене, хай і так, — сказав він, — одне слово, я щось таке чував про улюблену прийомну дочку, вже наречену, буцім вона саме втілення цноти, дуже славна із себе, а співає, мов янгол. Per Dio[5], подумалось мені, ось хто допоможе тобі вискочити з халепи! Ти зараз же сідаєш, записуєш, скоро можна, пісеньку, пояснюєш свою витівку — геть усе дочиста! — і ось вам чудовий жарт. Сказав — і зробив. Час є, знайшовся й чистий аркуш лінованого паперу. Маєте! Його я вкладаю у ваші прекрасні руки — витворену експромтом весільну пісню, коли тільки вам вона до вподоби.

Відтак він через стіл простягнув Євгенії аркуш старанно списаного нотного паперу, але дядькова рука її випередила. Вихопивши аркуш, дядько вигукнув:

— Хвильку, дитино!

На його знак прочинились стулки дверей салону і з’явилися слуги, що безшумно й урочо внесли до зали фатальну помаранчу, поставивши її на лаву окрай обіднього столу; одночасно справа і зліва од неї з’явилося два невеличкі гінкі мірти. До стовбура помаранчового дерева було вчеплено табличку з написом, що це власність нареченої; на примшілій землі стояла вкрита серветкою порцелянова тарілка, де, виявляється, лежала розрізана помаранча. До неї дядько із усміхом поклав автограф маестро. Це викликало загальне захоплення.

— Сподіваюсь, — сказала графиня, — Євгенія навіть не здогадується, що це власне перед нею стоїть. А й справді вона вже не пізнає свого давнього улюбленця, дерево так покращало від листя й овочів!

Не ймучи віри, дівчина спантеличено позирала то на деревце, то на свого дядька.

— Це неможливо, — промовила вона. — Я добре знаю, що того було вже не відволодати.

— То ти вважаєш, — заперечив їй дядько, — що його тільки підмінили? Оце так-так! Ану ж поглянь сюди — зараз буду переконувати тебе, як у театрі, де синів чи братів, зниклих безвісті, пізнають по родимках і шрамах. Поглянь на цей пагін або сюди, де тріщина над відногою, ти ж це сто разів бачила. То як, те саме дерево чи ні?

Сумніву більше не було. Важко описати її здивування, і зворушення, й радість.

З цим деревом була пов’язана понадстолітня пам’ять родини про видатну жінку, яка цілком заслужила на те, аби про неї згадати бодай словом.

Дядьків дідусь зажив гучної слави у віденському кабінеті міністрів завдяки дипломатичній службі, два імператори вшановували його своїм довір’ям. Проте не менш щасливо склалося в нього і подружнє життя з такою чудовою жінкою, як Рената Леонора. Часто буваючи у Франції, вона входила до блискучого двору Людовіка XIV і зустрічалася з найвидатнішими людьми тієї незвичайної епохи. Беручи безпосередню участь у дуже інтенсивному духовному житті і не цураючись найрізноманітніших життєвих насолод, графиня анічим — ні вчинком, ні помислом — не погрішила проти високоморальності й успадкованої од природи німецької подружньої вірності, про що незаперечно свідчать вольові риси її обличчя, навіки збережені портретом. Саме завдяки своєму способові думання графиня правила такому товариству за своєрідну наївну опозицію; збережені після неї листи досить промовисто свідчать про те, з якої щирістю і рішучою винахідливістю — хай там заходила мова про віру, літературу, політику ачи щось інше — захищала ця оригінальна жінка свої здорові позиції і вподобання, накидалась на істотні соціальні вади, зберігаючи при цьому винятковий такт. Отож, її жваве зацікавлення в усіх тих, кого можна було зустріти в домі якоїсь Нінон, цьому справжньому осередкові найвимогливішої духовної культури, анітрохи не перечило її дуже гречним приязним взаєминам з найбільш шляхетною дамою того часу, графинею де Севіньє.

Після смерті графині в її успадкованій од бабусі скриньці ебенового дерева поруч із деякими зухвалими жартами Шапеля, власноруч надряпаними поетом на аркуші, береги якого лямували срібні квіти, знайшлися також і сповнені великої приязні листи маркізи та її доньки до шановної австрійської подруги.

Графиня де Севіньє була саме тією особою, з чиїх рук вона, сидячи на терасі саду під час свята в Тріаноні, одержала обліплений квітами помаранчевий пагін і зразу ж встромила у квітниковий кадібець, а що пагін прийнявся, то й вивезла його до Німеччини.

Добрих років із двадцять п’ять поступово розвивалося деревце, бережене її увагою і щонайстаранніше доглядуване пізніше дітьми й онуками. Цінне й саме по собі, деревце правило ще й за живий символ духовної вишуканості мало не обожнюваної епохи, в якій ми нині віднаходимо тільки деякі з правдивих цінностей. Та епоха вже несла в собі жахливий плід прийдешності, чиє настання збурило цілий світ і припало на той час, до якого належить наша нехитра історія.

Всю свою любов Євгенія віддала спадкові шановної родички, тому дядько частенько зауважував, що згодом він цілком перейде до її рук. Тим болючіше було дівчині, коли минулорічною весною, яку вона провела далеко від дому, деревце почало хиріти, листя на ньому пожовкло і стало всихати павіття.

Позаяк жодних особливих причин його захиріння знайти не вдалося, як і жодних засобів до порятунку, садівник поклав, що воно скоро всохне, хоча природній вік такого дерева міг би бути і вдвоє-втроє довшим. Зате граф, порадившись із одним сусідом, який знався на садівництві, став потай од усіх лікувати його особливим, трохи чародійним способом, досить відомим серед селян, і за свої сподівання здивувати колись кохану племінницю тим, що здавна їй любе деревце ще набереться сил і добре зародить, був сторицею винагороджений.

Хоч як йому не кортіло і хоч як він не потерпав, що помаранчі, здебільшого вже зовсім дозрілі, не протримаються на дереві, проте пересунув мить своєї радості на кілька тижнів — аж до сьогоднішнього свята; отож, годі й казати, як в останній момент незнайомець мало не потьмарив цьому доброму чоловікові сподівану хвилю щастя.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.