Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

Орографія та її зв’язок із тектонічною структурою



 

Рельєф Північної Америки переважно рівнинний. Височини і низовини простягнулися від узбережжя Північного Льодовитого океану на півночі материка до узбережжя Мексиканської затоки на півдні. Це обумовлено тим, що більша частина території материка сформувалась на материковій платформі. Гори займають всю західну частину материка, частково східну, і простягаються переважно у меридіональному напрямі. Поверхня островів Канадського арктичного архіпелагу і острова Гренландія має рівнинно-гірський рельєф.

Найбільшими височинами Північної Америки є Лаврентійська височина, Центральні і Великі рівнини. Лаврентійська височина займає північно-східну частину материка і простягнулася дугою з заходу, півдня і сходу навколо Гудронової затоки від моря Бофорта до північно-східного узбережжя півострова Лабрадор, тобто наслідує всю материкову частину Канадського кристалічного щита. У геоморфологічному відношенні Лаврентійська височина є пенепленом, що утворився на складчастому докембрійському фундаменті. Вона має горбисту, засіяну валунами поверхню з висотами від 200 до 600 м, яка поступово знижується у бік Гудзонової затоки та ускладнена численними кряжами і куполами у місцях виходу кристалічних порід на денну поверхню. Особливо припіднятою є поверхня на півострові Лабрадор, де Канадський щит під впливом підняттів і розломів, що відбувалися у неогені, досягає найвищої висоти. У східного узбережжі здіймаються платформні кристалічні гори Торнгат (1676 м). На більшій частині височини форми льодовикової екзарації переважають над формами льодовикової акумуляції.

Центральні рівнини – це височина з висотами від 200 до 500 м, що лежить південніше Лаврентійської височини по обидва боки від річкової долини Міссісіпі і розміщується в центральній частині материка, звідки і отримала свою назву. Вона має доволі рівну і одноманітну поверхню, що ускладнена горбами льодовикового походження у північній частині і ярами та балками у південній частині. Межу височини на півночі проводить по північному узбережжю озер Верхнє і Гурон і далі вздовж західного узбережжя озера Лісове до північних узбереж озер Вінніпег і Вінніпегосіс. Південну межу проводять приблизно за 32-330 пн. ш. У тектонічному відношенні Центральні рівнини відповідають південно-східній частині плити давньої Північноамериканської платформи і складені потужним чохлом (до 1000 м) палеозойських осадових відкладів морського походження (вапняків, піщаників, глинистих сланців), які перекриті антропогеновими відкладами. Північна частина Центральних рівнин складена з поверхні флювіогляціальними відкладами і ускладнена льодовиково-акумулятивними формами рельєфу: моренними горбами, друмлінами тощо. Південна частина складена лесовими породами і характеризується широким розвитком ерозійних форм рельєфу: балок, ярів тощо. На крайньому півдні поверхня Центральних рівнин ускладнена також карстовими формами у місцях виходу вапняків. Саме тут, біля південно-східного краю Центральних рівнин розташована Мамонтова печера – одна із найбільших у світі печер, довжина підземних галерей якої досягає 225 км.

Плита материкової платформи, на якій сформувались Центральні рівнини, ускладнена кількома синеклізами і антеклізами. Внутрішньоматериковій синеклізі на земні поверхні відповідає Міссісіпська низовина. До антекліз приурочені гори Адірондакі плато Озарк. Гори Адірондак розміщуються поруч із Північними Аппалачами, але не мають до Аппалачського складчастого поясу, а є, за влучним висловом Анрі Болі (1948), ізольованим і припіднятим уламком Канадського щита, тобто платформними горами. Південніше плато Озарк, вздовж лівого та правого берегів р. Арканзас, розміщуються невисокі (700-800 м) гори Бостон і Уошито, які вважають продовженням Південних Аппалачів.

Великі рівнини – це велика передгірна рівнина, яка лежить західніше Лаврентійської височини та Центральних рівнин на висотах від 500 до 1500 м і простягається широкою смугою з півночі на південь вздовж східних схилів Кордильєр більше ніж на 3500 км. Північну межу Великих рівнин проводять по долині р. Ліард – лівого притоку р. Маккензі (60-620 пв. ш.), південну – по долині р. Ріо-Гранде (280 пн. ш.). У геоморфологічному відношенні Великі рівнини –це система східчастих плато, що знижуються від Кордильєр на схід. У тектонічному відношенні Великі рівнини відповідають крайовому прогину західній частині плити давньої Північноамериканської платформи і виникли внаслідок накопичення продуктів руйнування Кордильєр. Складені палеозойськими осадовими відкладами, перекритими мезозойськими і кайнозойськими відкладами, переважно піщаниками, які в північній половині рівнин перекриті антропогеновими флювіогляціальними відкладами і ускладнені льодовиково-акумулятивними формами рельєфу, а в південній – лесоподібними суглинками із розвитком ерозійних форм рельєфу. На крайньому півдні, у місцях виходу вапняків, поширені карстові форми рельєфу.

Найбільшими низовинами Північної Америки є Пригудзонова, Примексиканська і Приатлантична. Пригудзонова низовина з усіх боків оточує Гудзонову затоку і у тектонічному відношенні приурочена до Гудзонівської синеклізи. Вона відрізняється надзвичайно плоским рельєфом і сильною заболоченістю. По суті це – величезне болото, над яким невеликими острівцями піднімаються «сухі землі» куестових гряд. Примексиканська і Приатлантичнанизовинизаймають південне і південно-східне узбережжя материка і у тектонічному відношенні приурочені до молодої епіпалеозойської платформи. Складені потужними (до 10 000 м) нашаруваннями морських крейдових, палеогенових і неогенових відкладів і мають майже ідеально рівну поверхню висотою не більше 100 м, яку перетинає густа мережа річкових долин. Для прибережних частин низовин характерні плоскі морські тераси, облямовані лагунами і піщаними пляжами. В місцях, де поверхня складена вапняками, наприклад, на півостровах Флорида і Юкатан, широко розвинений карстовий рельєф.

Найбільшими горами материкової частини Північної Америки є Кордильєри та Аппалачі. Кордильєри – одна із наймогутніших гірських систем світу. Їх довжина дорівнює 9000 км, ширина коливається від 800 до 1600 км. Найвищою точкою Кордильєр і материка в цілому є гора Мак-Кінлі з висотою 6193 м. Це молоді

гори, які у тектонічному відношенні відповідають складчастому поясу мезозойсько-кайнозойського віку. Відповідно до геолого-геоморфологічної будови Кордильєри поділяють на три пояси: західний, центральний і східний. Західний пояс утворюють гірські ланцюги, формування яких почалося в епоху невадійської складчастості і продовжувалося в епоху альпійської складчастості. Цей пояс утворюють Аляскинський хребет, на якому знаходиться г. Мак-Кінлі і діючий вулкан Врангеля, Кенайський і Чугачський хребти, гори Св. Іллі, Береговий хребет, Каскадні гори, Берегові хребти, гори Сьєрра-Невада, гори Каліфорнійського півострова і хребет Західна Сьєрра-Мадре. Центральний пояс являє собою пояс внутрішніх плоскогір’їв і плато. Він включає плоскогір’я Юкон, плато Фрейзер, Колумбійське плато, плато Великий Басейн, плато Колорадо і плато внутрішньої частини Мексиканського нагір’я. Характерною рисою є розчленованість цих плато глибокими річковими долинами, які називають каньйонами. Саме тут, на плато Колорадо, знаходиться Великий Каньйон – найбільший каньйон у світі, вироблений річкою Колорадо в гірських породах. Його довжина складає 350 км, глибина – майже 2 км, ширина у верхнього краю – 16 км. Особливістю геологічної будови плато Фрейзер, Колумбійського плато і частково плато Колорадо є лавові покриви. Східний пояс утворюють гірські ланцюги, що сформувались в епоху ларамійської складчастості: хребет Брукс, гори Маккензі, Скелясті гори, гори Східна Сьєрра-Мадре. На вершинах хребтів розвинені давні і сучасні льодовикові форми рельєфу.

 

Аппалачі розташовані у східній частині материка і значно поступаються за потужністю Кордильєрам. Їх довжина складає 2000 км, а найвища точка – г. Мітчелл – ледь перевищує дві тисячі метрів (2036 м). Це сильно зруйновані, складчасто-брилові і брилові, відроджені гори, які у тектонічному відношенні відповідають каледонсько-герцинському складчастому поясу, тобто виникли у різні епохи палеозойської складчастості (каледонської і герцинської) і тому мають різний характер рельєфу. Північні Аппалачі, що виникли в епоху каледонської складчастості, складаються із невисоких (1000-1300 м), ізольованих гірських хребтів з куполоподібними вершинами, найбільшими з яких є Грін-Маунтінс і Нотр-Дам. Південні Аппалачі, що виникли в епоху герцинської складчастості. Це середньовисокі відроджені гори і складаються із хребтаБлу-Ридж та плато Підмонт. Із заходу їх облямовують плато Камберленд і Аллеганське плато, що на відміну від плато Підмонт не належать до складчастого поясу і утворились у межах Передаппалачського крайового прогину. Разом їх називають Аппалачським плато.

Поверхня островів в західній частині Канадського Арктичного архіпелагу являє собою невисокі ступінчасті плато, які в тектонічному відношенні відповідають північно-західній частині плити давньої Північноамериканської платформи. Для поверхні Гренландії і східної частини Канадського Арктичного архіпелагу характерні значне зледеніння, що зберігається з плейстоцену, а також середньовисокі і високі гори, які у тектонічному відношенні відповідають каледонської складчастості. Вони характеризуються широким поширенням вулканічних порід, які перекривають кристалічні породи.

 




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.