Мои Конспекты
Главная | Обратная связь

...

Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

СТАВЛЕННЯ ХРИСТИЯНИНА ДО ПРЕДСТАВНИКІВ ІНШОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ





Помощь в ✍️ написании работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Любов до ближнього проявляється передусім у терпимості щодо людей іншої національності.

Під національністю розуміємо громаду людей, яка користується однією спільною мовою і має більш-менш спільне походження, історію та інші духовні та фізичні ознаки. Слово "національність" не те саме, що "держава", тому що кілька національностей (націй) можуть об'єднатися в одну державу на основі спільності інтересів або відповідного географічного розташування. Належність до якоїсь національності кожен успадковує від своїх родичів; якщо ж батько і матір різних національностей, тоді, звичайно, вирішує вплив оточення і виховання, або, як у нас, сини йдуть за батьком, а доньки — за матір'ю.

Різні національності виникли за допустом Бога, з одного боку, для покарання людської гордості, а, з другого боку, для добра окремих народів.

За словами св. Письма, спочатку була лише одна спільна мова для всіх людей. Наукові дослідження свідчать про те, що всі світові мови розвинулися з кількох первісних мов. Як каже св. Письмо, Бог змішав мови при побудові вавилонської вежі з тією метою, щоб утихомирити тодішніх людей і змусити їх розійтися (Буття 11). Однак, як завжди, так і тоді, обернув Бог покарання людей на добро. Різноманітність національностей повинна була спонукати людей до здорового суперництва, а, звідси, — до поступу і прогресу цивілізації. Ця різноманітність повинна була також перешкоджати поширенню релігійного і морального занепаду. Як змішання мов ніби зруйнувало величну справу в Вавилоні, так пізніше різниця між національностями повинна була бути загальною, котра б охороняла окремі народи від ідолопоклонства та моральної гнилі. Різноманітність мов повинна, врешті, давати поштовх до прославлення Бога, як дає поштовх до цього дивовижна різнородність в цілому світі.

Християнин може і повинен любити свій народ і свою націю більше, ніж будь-яку іншу: ця любов є вродженою, і християнська релігія не заперечує, а, навпаки, схвалює її.

Християнин не тільки може, але навіть повинен любити свою націю. Любов до себе самого і любов до родичів є не лише дозволеною, але й обов'язковою. Ми повинні любити народ, до котрого належимо, бо він являє собою одну велику родину, один великий союз споріднених. Якщо рідню любимо силь­ніше, ніж чужих, то повинні любити і власний народ сильніше, ніж будь-який інший. Як дитина любить свою матір сильніше, ніж чужу, так і ми повинні любити свою націю сильніше, ніж чужу; однак, ми не повинні знева­жати та ненавидіти іншу націю. Отже, любов до народу або до вітчизни базується на законі природи, тобто на волі Творця. Як вдихнув Творець у наші серця сильнішу любов до родичів, ніж до інших людей, так само вдихнув у наші серця і сильнішу любов до народу, до котрого належимо. Також цілком природно і те, що люди, котрі говорять тією самою мовою, згуртовуються між собою тісніше.

Отже, любов до свого народу є вимогою природного закону, а християнство не заперечує таких вимог. Ісус Христос виразно заявляє, що не прийшов ліквідувати закон, а лише доповнити його (Мат. 5, 17). Отже, Бог є творцем і любові до нації, і любові до релігії; одна й друга любов — наче близнюки, котрі мають одного Отця-Бога. А що Бог не може суперечити Самому собі, отже, не може також любов до релігії заперечувати любов до народу. Тому бачимо, що сам Ісус Христос, пророки, Апостоли, Матір Божа І майже всі Святі палко любили свій народ. Зауважимо також, що особиста діяльність Спасителя простягається майже виключно на ізраїльську землю, отже, Ісус Христос працював насамперед для власного народу. Він сам говорить, що післаний у першу чергу до загублених овечок дому Ізраїля (Мат. 16, 24). Палку любов до Вітчизни знаходимо у пророків (Єремія гірко плаче на руїнах Єрусалиму), у єврейських Мучеників (один з братів Макавейських посилаєтья при смерті на "батьківські закони" (II Мак. 7, 2), у Матері Божої (див. "Величання"), у Апостолів (св. Павло згоджується на осуд, якщо це допоможе врятувати його народ (Рим. 9, 2 і 10). Сам Бог намагався пробудити в євреях почуття національної гідності, про що свідчать слова, сказані до Мойсея з палаючого куща: "Я — Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова" (Вихід 3, 6). Доказом цього є святкові дні і субота, які Господь Бог узаконив для євреїв; бо, як субота, так і свята були національними торжествами, які одночасно вшановували Спасителя. Тому і католицька Церква завжди рахува­лася з національними почуттями різних народів. Проповідниками і священи­ками в тому чи іншому краї Церква по можливості призначала людей тієї ж національності, що було добром і для самої релігії. У кожній країні Церква встановлювала народні свята, а саме свята покровителів краю. Наверненим іновірцям Церква завжди залишала їхні народні звичаї та обряди, яких дотри­мувалися ще їхні предки. Церква намагалася змінити або усунути лише народні зловживання, вади і недосконалості.

Любов до вітчизни проявляється в тому, що ми високо цінуємо свою націю, сприяємо її прогресу і захищаємо її.

Кожна людина серед усіх інших людей найбільше любить і цінує свою матір, хоч розуміє, що є багато жінок розумніших і кращих за неї. Але любов до мате-pi — особлива любов. Те саме можна сказати і про любов до своєї нації. Однак, це не значить, що ми повинні переоцінювати свою націю і вважати її кращою від усіх інших. Якби так думав кожний, тоді всі нації повинні були б бути найкращими, а це неможливо. Будь-яку річ цінуємо тим вище, чим більше пізнаємо її; отже, кожен повинен намагатися пізнати особливості своєї нації, її розвиток та історію. Не треба, однак, вважати вади та недосконалості нації її достоїнствами, бо така любов до нації була б і сліпою, і нерозумною. Будь-які вади треба спочатку пізнати, а потім намагатися, по можливості, їх усунути. Розвитку і достатку нашої нації сприяємо тоді, коли маємо на увазі благо наших земляків. Щодо цього дають нам гарний приклад євреї, котрі вміють дуже дбайливо піклуватися про своїх бідних. Того, що і ми, християни, повинні дбати передусім про близьких нам людей, вчить нас і св. Павло, коли нагадує, щоб ми чинили добро в першу чергу своїм співвітчизникам (Гал. 6, 10). До захисту своєї нації ми повинні бути готові перш за все тоді, коли хтось нас пригноблює і переслідує нашу рідну мову.

Тому грішить той, хто байдужий до своєї нації або навіть відмовляється від своєї належності до неї; однак, грішить також і той, хто вважає національність найвищим благом людини.

Якщо небезпечною є релігійна байдужість (індиферентність), то небез­печною є також і національна байдужість; вона підтверджує недостатність поваги до власної особи та співчуття до своїх земляків. Хто не цінує най­меншого блага — національності, той легко перестане цінувати і найвище благо — релігію, бо хто зневірюється у дрібницях, той зневірюється і в важли­вих справах. І, навпаки, хто одухотворений любов'ю до народу, той швидше зважиться присвятити своє життя великим справам заради людства. Історія народів дає цьому чимало підтверджень. Хто знову ж таки словом або ділом відрікається від належності до своєї національності (напр., через матеріальні погляди, як це найчастіше у нас буває), той чинить нечесно й підло, як той, хто встидався б своїх родичів і рідні. Національність є цінним благом, однак, не є найвищим благом людини, тому що в такому випадку, сама належність до якоїсь нації повинна була б зробити людину дійсно щасливою, але це не так. Зрештою, смерть вирівнює і ліквідовує будь-які національні відмінності.

Різнорідність мов є карою за гріх, отже, не може існувати на небі між вибраними, бо там немає кари. Тому всі народи величають Бога на небі спільними піснями (Одкр. 7, 9). Перед трибуналом вічного Судді нічим нам не допоможе належність до тієї чи іншої нації. Отже, перебільшення значення любові до народу вже не є справжньою любов'ю, лише пристрастю, а, як така, вона є шкідливою і непостійною. Національний фанатизм, шовінізм — це лише різновиди ідолопоклонства, тому що в цьому випадку належна увага приділяється нації, а не Богу.

Любов до своєї нації не повинна породжувати в нас самолюбства, недостатньої любові або несправедливості щодо членів іншої нації. Ми повинні пам'ятати, що люди різних національностей є дітьми одного Отця на небі, а, отже, братами по відношенню один до одного, і що католицька Церк­ва об'єднує всі народи в одну велику Божу родину.

У національних відносинах також є важливим християнський принцип: "Не роби ближньому того, що тобі не миле". Любов до свого народу не повинна перетворювати людину в дикого звіра, а, навпаки, повинна породжувати в нас гуманність і людяність. Хто по-справжньому любить свою націю, не буде зневажати людей іншої нації, а буде прагнути того, щоб його нація користу­валася любов'ю і повагою інших; не буде викликати суперечок, ворожнечі та кривавих воєн, але, навпаки, буде прагнути спокою і достатку для свого краю. Тому всі генії, всі великі люди намагаються бути добродіями не лише для власної вітчизни, але й для цілого людства. Любов до своєї нації і любов до всього людства зовсім не виключають одна одну, а, навпаки, взаємно допов­нюють. Хто не поважає чужої нації, той не вартий своєї.

Ми повинні любити людей будь-якої нації, — цього вчить Ісус Христос у притчі про милосердного самарянина. Св. Павло говорить: "Нема юдея, ані грека... — бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). Всі люди є дітьми Бога, а, звідси, братами. Всі звертаються до Бога "Отче наш". Саме тому католицька Церква об'єднує всі нації в одну велику Божу родину і вимагає, щоб усі члени цієї родини були з'єднані спільними узами любові. Релігійна єд­ність — це одне з найбільших добродійств людства; вона полагоджує будь-які національні протиріччя, сприяє миру між народами. І, навпаки, релігійні розмежування шкодять взаєморозумінню між окремими народами і викли­кають страшні війни. Тому Ісус Христос заснував католицьку всесвітню Церкву, єдину для цілого світу, а не окремо для кожної нації. Чудесний дар спілкування різними мовами, даний Апостолам у день Зелених свят, якраз мав бути вираженням єднання народів в одній вірі і в одній Церкві, як вира­женням того є спільна церковна мова, котру запровадила Церква; на Схо­ді — грецька і старослов'янська, на Заході — латинська. До такого єднання народи колись прийдуть, бо, як говорить Ісус Христос, колись прийде такий час, коли буде лише один пастир і одна отара (Йоан 10, 16). Треба пам'ятати і про те, що ми повинні відчувати вдячність до інших народів за те, що їх далекі предки проголосили нашим пращурам Євангеліє і йшли на смерть заради блага нашого народу, а також за те, що користуємося їхніми винахо­дами, приймаємо від них ліки, продовольчі товари та інші необхідні речі.

Грішить недостатньою любов'ю і несправедливим ставлен­ням до іншої нації той, хто свого ближнього вважає гіршим від себе або ненавидить його тому, що він належить до іншої нації; хто за образу або за зло, яке йому заподіяла людина іншої національності, усю відповідальність перекладає на націю.

Нікого не треба відразу засуджувати без достатніх на це причин. Хоча, можливо, не одна нація має якісь недоліки і робить помилки, але завжди знайдемо серед її представників і чесних людей. Грішними були люди в час потопу, однак знайшовся серед них праведний Ной, як серед людей пізніших часів Авраам, Лот та інші. Євреї зневажали Спасителя, говорячи: "Та хіба ж може бути з Назарету що добре?" (Йоан 1, 46). Однак, як вони помилялися! Саме тому християнська мораль вчить: нікого не треба осуджувати, доки не маємо на те очевидних підстав.

Хто, без достатніх причин, думає погано про інших, той грішить підозрою. Зате не є гріхом звичайна обережність. Якщо, напр., якась нація "просла­вилася" тим, що недостатньо дбає про чесність і порядність, то, природна річ, треба бути обережним у стосунках з людьми цієї нації, хоча не треба їх зневажати і засуджувати. Ніхто, напр., не здивується, якщо ми пильно будемо стерегти наш дім, коли почуємо, що наближаються цигани. Ненависть між народами народилась у далекому минулому. Римляни називали всі інші народи "варварами", зневажали і ненавиділи їх. Не треба дивуватися цьому. Римляни бачили, що інші народи чатують лише на те, аби напасти на їхню країну, змінити суспільний лад, убивати, грабувати, нищити. Тепер інші часи. Майже всі народи — християнські, цивілізовані, бажають лише миру і прогресу (Толстой). Отже, не маємо жодної причини ненавидіти інші народи чи пере­кладати відповідальність за вчинки окремих їх представників на всю націю. Чи можна було засудити усіх Апостолів разом із Христом за зраду Юди? Чи повинні за одного поганого священика відповідати усі священнослужителі, або за одного поганого вчителя усі вчителі? Те саме стосується кожної нації та її членів.

Доверь свою работу ✍️ кандидату наук!
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой



Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.