ДАВНЬОСЛОВ'ЯНСЬКЕ ВІЙСЬКО

На початковому етапі схід­нослов'янської цивілізації воєн­на організація була родопле­мінною. Саме рід дбав про зброю та військове спорядження, за­безпечував охорону осель, горо­дищ від ворогів. Усі важливі во­єнні справи (ведення війни, укладення миру) вирішувалися на вічі. Не було ніяких рангів чи ступенів. Керував воями (мал. 1) в бою воєвода або князь. Озброєння було різнома­нітним: списи різних видів (по два-три у кожного), сокира, лук (він був відомий слов'янам здав­на

Мал. 1.

як, наприклад, у степо­вих народів). Пізніше слов'яни запозичили у готів меч. У ближньому бою використовували короткий ніж. Тіло захищали щитом. Кидали каміння за допомогою пращі. До бою військо йшло пішим ходом.

Про організацію та озброєність давньослов'янського війська III-IV ст. відомо небагато. Воно мало примі­тивну організацію, просту зброю, слабку дисципліну, а тому часто програвало бої готам, аварам. Водночас сло­в'янські вої дивували світ своєю сміливістю, кмітли­вістю, самопожертвою, героїзмом, витривалістю. Знач­ний вплив на слов'янське військо, на його майстерність мали нормани (варяги). Згідно з «Повістю минулих літ»

норманська династія розпочинається з князя Рюрика, який об'єднав Київ і Новгород. Варяги становили незнач­ну частину слов'янського війська і служили в ньому до середини XI ст. За цей час вони впровадили в українське військо досконалішу зброю та облаштунок (панцирі, мета­леві лаштунки на тіло, шоломи на голову, довгий щит, меч, списи) і військове мистецтво (тактику і стратегію).

Військова підготовка дітей починалася змалечку в сім'ї і зводилася до фізичного розвитку, формування навичок захищатися, воювати з ворогом (стріляти з лу­ка, кидати камінь, долати перешкоди, веслувати).

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО КНЯЖОЇ ДОБИ (Х-ХIII століття)

Київську Русь очолював великий князь, який сидів у Києві на престолі; інші ж князі залежали від нього і му­сили слухатися й поважати його, як старшого. Першими

Мал. 2. Зачіпна зброя княжого війська

Мал. 3. Зброя княжої доби, знайдена на Київщині: 1-4 - мечі; 5 - шабля; 6 і 7 - ножі

великими київськими князями були Аскольд і Дір. Аскольд князював приблизно між 860-867 роками, а Дір — наприкінці 880-х років.

Кожний князь мав своє військо — дружину, з якою він радився щодо різних справ; вони разом бенкетували. Князь утримував дружину своїм коштом, платив дру­жинникам грішми, харчами, кожухами, медом, воском та іншим добром, що його дружина збирала для князя як подать; князь давав дружинникам і землі.

Князі набирали також військо з міщан і селян, яких озброювали своїм коштом. Їх називали воями. Крім то­го, в тодішній Україні було чимало чужинців, що не жи­ли на одному якомусь місці і наймалися в дружинники. Це були люди безземельні, мандрівні («перехожі»), нічим не зв'язані, безтурботні, відважні і через те дуже здатні до війни.

Зброя княжої доби була двох основних видів: охоронна й зачіпна. До першої належала броня (панцир, кольчуга, шолом, щит), що служила для захисту тіла

Мал. 4. Оружники

в бою. Зачіпна зброя — це списи, меч, шабля, сокира (топір) і лук зі стрілами (мал. 2). Списи були зброєю і пі­хоти і кінноти, мали різну назву (сулиця, рогатина), різну довжину (від 1,5 до 2,5 м). На кінці списа було залізне вістря у вигляді видовженого листка з отвором. Меч (скан­динавського або східного походження) був двосічним (двогострим), завдовжки до 1 м; носили його в піхві; він вважався знаком судової влади князя. Шаблю запозиче­но зі Сходу, від степових народів. Вона була значно лег­шою від меча, але довшою — до 1,2 м, гострою з одного боку і трохи викривленою (мал. 3).

За княжої доби були два основні роди війська: оруж­ники і стрільці. Оружники мали на озброєнні панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру (мал. 4). Стрільці, або луч­ники, були озброєні тільки луками та стрілами. До кін­ця XI ст. українське військо було пішим. Головною удар­ною силою виступала важкоозброєна піхота (у панцирах, із щитами, списами). Кіннота підрозділялася на важку (воїни у панцирах, шоломах, зі списами і щитами) і лег­ку (стрільці з луків).

У княжу добу почи­нає розвиватися й ук­раїнський військовий флот. Воєнні човни (суд­на) називали подіями (мал. 5). Були річкові і морські лодії; вони ма­ли різні розміри і вміщу­вали від 40 до 100 воїнів. Річковий флот боронив Київ на Дніпрі, Черні­

Мал. 5. Лодія

гів на Десні. Човни не-

рідко перетягували з однієї річки на іншу волоком. Так, у 907 р. князь Олег ходив на Царгород флотилією з 200 лодій (по 40 воїнів на кожній), а в 941 р. князь Ігор — на Візантію з фло­тилією до однієї тисячі лодій.

Якщо ворог був недалеко і битва ставала неминучою, військо здійснювало останні приготування. Воїни озбро­ювалися, одягалися в броню — «облещися в оружіє». Тяжку зброю підвозили підводами.

Бій розпочинався відразу не завжди. Військо, озбро­єне й упорядковане, стояло на місці, очікуючи, поки во­рог нападе перший. Іноді обидві сторони намагалися спровокувати одна одну образами й насмішками.

Коли військо вирушало в далекий похід, попереду війська їхав обоз, який складався з возів, що везли хар­чі, шатра і тяжку зброю. Кожне велике військо мало свій окремий обоз. Не раз ворожі війська, особливо кін­нота, нападали на обоз, і тоді його боронили всіма сила­ми. Нерідко обоз з усім його майном діставався ворогам.

Військо ставало до бою певним бойовим ладом. Най­частіше воно ділилося на три частини: середню (чоло) і два бічні крила, праве й ліве.

У битві під Листвином у 1024 р. між Мстиславом і Ярославом військо Мстислава мало такий бойовий лад:

1) Дружина 2) вої 3) дружина

У бою з печенігами під Києвом у 1036 р. Ярослав упорядкував військо на такий лад:

1) вої 2) дружина 3) вої

У бою з половцями під Трипіллям у 1093 р. князі впорядкували свої війська таким чином, що праворуч

ішов Святополк, ліворуч — Володимир, посередині — Ростислав:

1) дружина і вої 2) дружина і вої 3) дружина і вої

У відомому поході Ігоря на половців у 1185 р. перед боєм під Сурлієм був складніший бойовий лад. Шість полків тут упорядкували у дві лінії.

На знак того, що бій починається, підіймали вгору прапор (стяг) — і полки вирушали на ворога.

Княже військо підтримувало силу і могутність дер­жави, обороняло її кордони.

Слід зазначити, що військо у ті часи, оскільки не бу­ло постійним, а збиралося за наказом князя, не станови­ло окремого класу чи організації — це був сам народ, який своєю звитягою здобував державі могутність.

Поиск по сайту: