Мои Конспекты
Главная | Обратная связь


Автомобили
Астрономия
Биология
География
Дом и сад
Другие языки
Другое
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Металлургия
Механика
Образование
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Туризм
Физика
Философия
Финансы
Химия
Черчение
Экология
Экономика
Электроника

НЕСПОДІВАНА ПРОПОЗИЦІЯ 2 страница



Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю, -

почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.
Нам цей номер теж сподобався і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого - не знаю.
- Хай там собі Славко грає скільки завгодно, - мовив до мене Митько, - але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.
А потім Славко, вже один, виконав «Турецький марш» і ще щось, і йому теж аплодували.
- Якщо Славко виступає, - сказав Митько, - то я теж можу.
Він вийшов до вогнища і прочитав «Мені тринадцятий минало». Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам'ять у школі.
Потім Митько сказав: «Колискова», - і почав:

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...

Коли ж після «Колискової» Митько сказав: «Глібов. Вовк і Ягня», - всі почали сміятися.
- Чого ви смієтеся? - здивувався Митько. - Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.
- От того і сміємося, - пояснив Генка, - що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо.
Ти нам що, збираєшся весь підручник напам'ять прочитати?
- А ти що-небудь позапрограмне знаєш? - поцікавилась Ірина Василівна.
- Ні, - відповів Митько. А тоді подумав і сказав: - Знаю. Про роботу.
І Митько прочитав:

Один Баран,
Що бився головою об паркан,
Сказав:
— Ото турбота,
Що голова болить після роботи!

Усі знову засміялися, а Митько запитав:
- Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цьому віршу дідусь навчив.
- Так вірш же смішний, - сказав Славко.
- А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.
Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.
Тут усі знову засміялись, і Митько сів на місце.
- Що за народ! - сказав він. - Усе їм смішно!
Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку - і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!
Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще - не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати. Тож, хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.
- Ех ти, таке свято зіпсував, - сказав я.
- Я ж не хотів, - розвів руками Митько. - Я хотів краще. Зате тепер знатиму, що не можна.

КОНКУРС ПІСНІ

- Діти, - сказала якось Ірина Василівна. - Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.
- Ну, це неважко, - відповів за всіх Митько.
- Неважко просто так заспівати, - заперечила вожата. - А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.
- Придумаємо, - заспокоїв її Митько. - У нас навіть акордеоніст свій є, - і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
- Я так не можу... щоб іти і грати. Мені треба сидіти.
- А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед журі, ти зможеш і сісти, - пояснила Ірина Василівна. - Із своїм акордеоністом набагато краще.
- Я боюся, - заскиглив Славко. - Це така відповідальність... Я щось не те заграю.
- Не бійся, - поплескав його по плечу Митько. - Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
- Ну от іще, стіле-ець, - протягнув музика. - Всі з мене сміятимуться...
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий він уже боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватися до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах: та-та-та-ра ті-ті-рі...
Ми виходили на галяву, робили поворот на дев'яносто градусів, обличчям до уявного журі, й заводили пісню.
- Що ж, на перший раз непогано, - похвалила нас вожата. - Давайте ось у цьому місці, де «ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.
Спробували - теж вийшло добре.
- А давайте, - тут Люська говорить, - у цьому місці піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку»!
- А вийде? - вожата засумнівалась.
- Вийде, - Наталка їй. - Люська балетом займалась, у неї вийде.
- От спробуймо, - Люська розходилася. - Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка - ось так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
- Я не можу, - Митько каже. - Я стілець несу.
- Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору - дивіться! А дівчатка отак, півколом.
- Справді, ніби непогано, - погодилась Ірина Василівна. - Ану, спочатку...
- Та-ра-ра, - заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця. - Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості, -сказала вожата, - але маємо ще п'ять днів попереду.
П'ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.
Настав день огляду.
- Знаєш що, - каже мені перед самим початком Митько, - понеси за мене стілець.
- Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.
- То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ізаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
- Зрозумів. А ти?
- А я? - Митько засміявся. - Пам'ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко щось цікаве придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет, - знизу за мотузочку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомилися, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.
- Сміхота, - сказав Юрко. - Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до журі - начальника табору, старшої вожатої і лікаря.
- Три-чотири, - прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.

Ми зростаємо дружними, -

чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося журі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:

Сміливими і мужніми...

Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав стояти наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь порушив губами і дивився на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялося якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулися на майданчик.
Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню ще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз, - за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.

ЛОВИСЬ, РИБКО!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

УВАГА!
Завтра після сніданку
відбудеться змагання
на звання КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ
Запис у Сергія Анатолійовича

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.
- Оце я розумію, — каже. - На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!
- А ти збираєшся взяти участь?
- Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що, як хто й отримає перше місце, то тільки я.
- Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.
- Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.
- Тоді звичайно. Але...
Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.
- Коли ви вже слухатись будете! - каже. - Всі вже їдять давно.
- А вудочки де брать? - ми в неї питаємо.
- Та у Сергія Анатолійовича.
Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив - посмутнішав трохи:
- Вам що?
- Нам вудочки.
- Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.
Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І зразу ж заскиглив:
- Ну от... Ви вже, а я ще ні... І не скаже ніхто... Товариші називається... Ну й люди.
- Ти про що це?
- Про вудочки. Ви вже взяли... - І ти теж ловитимеш?
- А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!
- Ой, держіть мене втрьох! - Митько сміється. - Мало nобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй - зразу вся риба догори животами спливе.
- От я скажу, які ви... - запхикав Славко й пішов геть.
Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув на його вудку... Здоровенна! Грузило як кулак, гачок - хоч акул лови.
- Довго ти її вибирав, таку? - питаю.
- Ні, - відповідає, - в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилася.
- Зрозуміло, - Митько докидає. - Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.
- Ну чого ви до хлопця причепились? - тут Наталка підбігає. - Не слухай їх, Славко, це вони од заздрощів.
- Звичайно, од заздрощів, - Митько їй. - Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.
Славко насупивсь.
- Я, - каже, - тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.
Він засунув вудку під ліжко й подався копати черви. Десь надвечір одзиває мене Митько й каже:
- Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина може таке придумати!
- Цікаво!
- Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь - і звідки я такий розумний?
- Та говори вже швидше, що ти базікаєш!
- Слухай, - повторив Митько. - Сьогодні після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра на змаганні ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.
- Ух ти! - кажу. - От молодець!
- А ти що ж думав!
Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його з глиною у десь роздобутій мисці.
- Це, - каже, - приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.
Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.
Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:
- За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен - ми більше за всіх наловимо!
- Ти бач! - здивувався Митько. - Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!
- Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?
- Ти ж чув...
Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! - у воду. І якась тінь над річкою.
- Ну й ну! - дивуюсь. - Іще хтось приманку кидає.
- Бачу! - Митько у відповідь. - Ну й народ! Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.
- І ці туди ж! - друг мій каже. - Сорому в людей немає.
А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую - Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці - і хода з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається:
- І Генка до річки побіг. От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.
- Що ж то завтра буде, Митю? - я шепчу. - Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!
- Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!
Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.
Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.
А назавтра по сніданку вишикувались ми всі, учасники змагання, й подалися на річку. Попереду Сергій Анатолійович з відром, а ззаду Славко з акордеоном своїм у футлярі теліжиться.
- Ти навіщо акордеон тягнеш? - його питаю.
- А це тільки футляр!
- Він у футляр рибу складатиме, - Вітька сміється. — Все-таки більше влізе, ніж у відро.
Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед - займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.
А Юрко з Вітькою ледь не побилися.
- Це, - обоє кричать, - моє місце!
- Тож вони обидва тут рибу вчора приманювали, - хихотів Митько.
Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.
Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.
- На землі, - каже, - сидіти - застудитися можна. А на футлярі - ніколи! І ноги не заболять.
Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.
Підійшов і Сергій Анатолійович.
- Ач, як вам нетерпеливиться, - каже. - Змагання триватиме дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію як вберегтися від сонячного удару. Приготувались! - він подивився на годинник. - Почали!
- Ну, тримайсь! - поплював на гачок Митько і закинув вудку. - Тепер тільки встигай витягати!
Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.
- Що ж це таке? - занепокоївся зрештою Митько. - Нічого не розумію!
Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:
- Ну як, клює? А в тебе?
Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:
- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
- Ти краще за своїм поплавцем слідкуй, - порадив Митькові Сергій Анатолійович. - А то тільки людям заважаєш.
Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:
- Ну як, клює? А в тебе?
Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою ж коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.
- Ех ти ж, розтелепа! - розсердився я. - Добігався! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?
Але тут Сергій Анатолійович підвівся:
- Візьміть у мене кілька черв'яків. Та й скоро вже кінчатимемо.
Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас - ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання, а просто для себе.
Декому така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко псе примовляв:
- Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
Зрештою Митько заявив:
- Я знаю, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи, і від цього вся риба здихає. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.
- А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?
- А в нього, мабуть, здоров'я найміцніше було, і він ще не встиг.
- Що не встиг?
- Ну, здохнути...
- Знаєш що, Митю, - сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин. - Я, здається, здогадався, чому кльову немає.
- Ну?
- А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об'їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче, не те що хапати їх.
Митько подумав-подумав і каже:
- А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так...
І тут Славко як закричить:
- Риба! В мене! Ура!
Ми помчали на той крик, дивимось - лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з'ясувалося, він не од щастя сміявся: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.
Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.
- Оце здорово! - Вітька гукає. - Глядіть, як він його спіймав!
Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.
- Це він, коли закидав, - Сергій Анатолійович пояснює, риба й зачепилась випадково. Таке іноді буває. Але ж усе таки спіймав! Значить, переможець - Славко. Переможець і кращий рибалка табору!
А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили - поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: «Вячеслав Денисюк - кращий спортсмен-рибалка 1-ї зміни». Правда, фото було без рибки. Митько сказав:
- Таке рибище й на знімку не вмістилось би!
Зате Славко вмістився весь: із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається. Ач, весело йому!

ПЛІТ

«Ух, як у таборі було», - написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо в світі не відмовлюсь од своїх слів.
Чого ми тільки не робили!
І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгосіпу полуницю збирати.
Все робили.
Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Тобто ходили щодня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.
Ну, Митько й придумав.
Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто схоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали - то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, що нашу любов до природи найкраще сполучати з футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі - хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві командни і грали.
Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд. Яка різниця - ганяють м'яча, скажімо, тридцять чоловік чи двадцять вісім. Тим паче, що хвилин через п'ятнадцять таке починалося!.. Не футбол, а Льодове побоїще! Битва на Куликовому полі! М'яча не видно. Гравців теж. Курява піднімається стовпом у небо, і в тій куряві тільки й чути: «Пас! На мене! Куди? Бий! Мазило! Вітька, сюди! Го-ол! Як не було?» І пішло-поїхало: «Я сам бачив! Отуто м'яч пройшов!» - «Та як ти міг бачити- ти спиною стояв!» - «Я - спиною? Ти що, косоокий?» - «Сам брехло!»
А там хтось не втерпить і штовхне противника, а той відповість - і закрутилося... Справжній бій гладіаторів! Насилу Сергій Анатолійович розборонить.
Ми з Митьком були проти такого футболу. Ми дуже любили природу і тому, побігавши у всіх на виду хвилин із п'ятнадцять, гнали на річку.
Річку ми ще більше полюбили після того, як зробили пліт. А діло було так.
У сусідньому таборі «Сміливий», що розташувався теж у лісі, але по той бік річки, було кілька човнів. Коли ми вранці купалися, хлопці із «Сміливого» частенько пропливали човнами і обзивали нас «сухопутними пацюками» та всілякими іншими словами. Особливо один старався - рудий. Нас це дуже ображало, і від образи ми починали швирголяти в них мулом і грязюкою. Їх це, мабуть, теж ображало, і вони ще гірше нас обзивали.
Олександр Миколайович сказав, що й нам скоро привезуть човни, але їх чогось довго не везли й не везли.
І от одного дня, коли ми втекли од футбольної колотнечі на берег, дивимося - пливуть за водою дві колоди.
Я на них і уваги не звернув би, а Митько раптом як затруситься.
- Серього! - кричить. - Витягай їх! - і у воду кидається.
Я й подумати не встиг, навіщо вони йому, а вже плив слідом. Звик: раз Митько сказав, значить, щось у його голові вже крутиться, щось він придумав.
Відбуксирували ми їх на сухе. Митько каже:
- Ми з них пліт зробимо. Це ще краще за човен. Треба тільки довгу жердину знайти, щоб від дна відштовхуватись.
Посиділи ми трохи, аж тут іще дві колоди. Звідки вони пливли, ми не знали, та нас це і не цікавило.
Витягали і їх, а тоді гайнули в табір по молотки, цвяхи й дріт. Вже за якусь годину ми мали справжнє власне судно. Навіть жердину знайшли. Правда, поплавати не встигли - час було повертатися.
Ми затягай пліт в очерет і накидали зверху зелені.
- Завтра прийдемо сюди із Генкою, - сказав Митько.
Наступного дня, коли ми втрьох вибрали вільну хвилинку й подалися випробовувати пліт, то ще здалеку почули від ріки чиєсь щасливе ревище. Взагалі це мав бути спів, але якась невимовна радість захльостувала співака, і виходило саме ревище - інакше й не скажеш.
Ми наддали ходи і, коли вихопились на берег, побачили дивне видовище.
Серед ріки, на нашому дбайливо зробленому і старанно замаскованому плоту, стояв із жердиною в руках Славко і, ніби сп'янівши од щастя, горлав:

Ей, багрузін, па-ашевєлівай ва-ал,
Молодцу плить недальо-очко!

Вздрівши нас, Славко розпливсь у посмішці й загукав:
- Гей, хлопці! Глядіть, що я знайшов. - І так притупнув ногою, що наш витвір мало не розвалився.
-Ах ти ж багрузін, - прошипів Митько, бо йому аж дух забило від обурення. Але наступної ж миті безцінний дар голосу таки повернувся до мого друга.
- Ану, загрібай, загрібай сюди! - закричав він. - Я тобі покажу, як на чужому майні кататися! Ти цей пліт будував? Ти колоди витягав?
Вираз безмежного щастя поволі сповз із Славкового обличчя.
- То це ви?.. Ваш пліт? - затинаючись, спитав він.
- А то чий же! Хіба таке добро на дорозі валяється? Це ж шедевр людської думки! Восьме чудо світу! Ми його місяць будували, а він - «знайшов»!
- Та ми ж тільки десять днів тут, - тільки й заперечив Славко.
- Ну десять днів, яка різниця. Ти рулюй, рулюй сюди.
- Та рулюю, - відповів Славко. - А я оце пішов на акордеоні пограти, сів на бережку, дивлюся - пліт. Може, разом покатаємось?
- Чотирьох не візьме, - сказав я.
- А чого ж, можна, - несподівано погодився Митько. - Спробуємо, скількох він витримає. Ти в нас замість баласту будеш.
- Як це? - не зрозумів хлопець.
' - Ну, якщо пліт тонутиме, ми тебе скинемо.
- Ану вас, - образився Славко.
- Та я жартую, - мовив Митько. - Ти що, жартів не розумієш? Ану, хлопці, залазь!
Пліт витримав усіх. Вода, правда, хлюпала через верх і заливала ноги, та нікого це не турбувало.
- От якби ще сюди намет поставити! - сказав Славко. - Був би в нас плавучий дім, як у «Звіробої». - А тоді попросив: - Митю, дай я трохи повідштовхуюсь. - Він узяв до рук жердину і сказав: - Ану, хлопці, беремо розгін! - І щосили увігнав її у дно.
Виявилося, що й тут, як у всякому ділі, скоріше потрібне вміння, ніж сила. Жердина глибоко увійшла в ґрунт, а оскільки Славко міцно її тримав і не хотів випускати, то так на ній і завис.
Ми завмерли. Серед ріки стояла, сторчма вгрузнувши у дно, жердина, а на ній висів Славко, дриґав ногами і кричав: «Ой, хлопці, тону! Ой, хлопці, тону!» - хоча він зовсім не тонув, це всім було видно. Проте дриґати ногами йому довелося недовго: наш пліт, пропливши за інерцією проти течії зо три метри, повернув назад і підім'яв під себе невдаху.
Пліт плив за течією, а ми приголомшено дивилися на те місце, де щойно висів Славко. Славко не випливав. - Мамо! - прошепотів Генка. - Де ж це він?
- Тут! - тихо мовило за нашими спинами.
Ми здригнулися од несподіванки. Якимось чудом Славкові вдалося вхопитися за мотузку, що звисала з борту, і тепер він тримався за неї і неголосно булькав.
Ми страшенно зраділи, що все обійшлось, і витяглі Славка з води. Він теж дуже зрадів, але, хоч і сидів уже плоту, ще довго не випускав із рук тієї мотузки.
Потім ми виловили нашу жердину, прибилися до берега, висадили Славка і знову стали кататися.
Славко ж, поки ми вчилися керувати плотом, розвісив на гілках одяг і, доки той сушився, сидів голий у кущах і грав свої вправи. Ото була картина!
- Якби не він, - сказав Митько, коли наш акордеоніст уже обсушився й пішов до табору, - таки був би в нас найкращий намет. Ти, Генка і я. А так... Ну та нічого вже не поробиш! І що за хлопець! Все в нього не так, як у людей!
Ми з ним погодились.
Потім Митько подумав і додав:
- Це ж, виходить, наш пліт будь-хто може знайти. Значить, треба зробити розкладний пліт або пліт збірної конструкції: кожну колоду ховати окремо. Це дуже просто.
Ми його послухалися. Відтоді, як тільки видавалася вільна хвилина, бігали тихцем до річки й каталися. А Славко, хоч ми його навіть запрошували, більше з нами не ходив.
- Це не пліт, а якась душогубка, - казав він. - Дуже воно мені треба - плавати на ньому, ще потону. Або застуджусь. Катайтеся самі, якщо маєте охоту.

НЕСПОДІВАНА ПРОПОЗИЦІЯ

Про військову гру ми знали давно: з самого початку знали, що проводити її збираються десь у половині червня.
Під кінець другого тижня нам так і сказали: за два дні у таборі проводитимуть військову гру. Спершу старші загони, а тоді молодші.
Ми вже почали вирізати собі погони, і п'ятий загін почав, бо планувалося, що саме із п'ятим загоном ми й воюватимемо. Коли це на вечірній лінійці начальник табору Олександр Миколайович оголошує:
- Четвертому загонові затриматися на п'ять хвилин. - І коли ми затримались, сказав: - Зараз до вас звернеться представник табору «Сміливий».
Наперед вийшов рудуватий хлопець років десяти.
Я його одразу впізнав: це він нас обзивав пацюками.
Що то був за хлопець! На місці не міг встояти ані секунди! Він пританцьовував, підскакував, розмахував руками, і, здавалося, що то не один хлопець, а два. А то й три! Його всього крутило, сіпало, корчило і пересмикувало. Спершу я його навіть пожалів, але потім виявилося, що то в нього не хвороба, а просто така вдача, і жаліти треба зовсім не його. Пізніше ми таки взнали, кого треба жаліти і що то за хлопець.
Що за зух! Що за урвиголова! Що за одірвипідошва!
Звали його Микитою. Чого тільки не виробляв Микита у своєму «Сміливому»!
Він прилаштовував над дверима посудину з водою, кидав у піч на кухні патрони, підкладав щедрою рукою у постелі своїх товаришів жаб і підпирав поліняками двері їдальні, так що по обіді ніхто з неї не міг вийти.
То були давно забуті, випробувані і, можливо, декому навіть видасться, не дуже дотепні жарти. Та він їх не цурався. Однак у творчих пошуках Микиті теж не можна було відмовити. Він прокрадався вночі у радіорубку, вмикав магнітофон, і тоді з табірних репродукторів лунала, будячи всіх, яка-небудь веселенька мелодія; розпалював вогнища, які потім не могли загасити три дні; влаштовував такі димові завіси, що одного разу навіть приїхали пожежні машини.
Весь свій табір Микита наполегливо і цілеспрямовано ставив догори дригом, і ніхто не знав, як його спекатись, бо юний витівник заявив, що його батьки поїхали із геологорозвідувальною партією на Сахалін. Це була теж чиста брехня, але про неї начальник табору з великою прикрістю довідався лише за чотири дні до кінця зміни.
Здогадуючися, що за таку поведінку йому вдома меду не дадуть, Микита із властивою йому вигадливістю почав писати рідним листи.
У першому він радив батькам не приїжджати, бо табір нібито перебазовують, а куди, поки що не знає і сповістить про це пізніше. У другому писав, щоб батьки не приїздили, бо, хоч «Сміливий» і лишився на старому місці, проте зараз у таборі санітарний тиждень і ніяких відвідувачів не приймають. У третьому вигадав іще якусь нісенітницю. Так він морочив батькам голови досить довго, але зрештою його підвела власна фантазія. У п'ятому (і останньому) листі Микита застерігав батьків ні в якому разі не приїжджати, бо в таборі почалася епідемія ящура і весь навколишній район на карантині. Проте якраз ця звістка і викликала зворотний ефект.
Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров'я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того - зміна за чотири дні кінчалася.
Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця «Сміливого».
А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом, увесь «Сміливий» чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести гру разом із нашим загоном, та ще на нейтральній території, всі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей - закон.
Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.
- Геть міжтабірні перегородки! - рішуче почав він і підскочив на місці. - Не будемо замикатися в собі! Справжня дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! - Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас. - І тому, - Микита звівся навшпиньки і крутнув головою, - наш четвертий загін пропонує провести військову гру разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий - проти вашого! Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.
Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще додати розумного, а тоді мовив:
- Отже, якщо ви згодні - скажіть, а не згодні - не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже - програли.
- Річка? Човни? - першою подала голос Ірин Василівна. - Та вони ж усі перетонуть! - І поглянула н начальника табору.
- Що ми, маленькі? - закричали ми. - Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?
Та й Олександр Миколайович усміхнувся:
- Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.
Ми також не заперечували і взялись до обговорення.
- Я пропоную от що, - знову заговорив Микита. Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки - її видно здалеку, - а за дорогою і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз навпроти. Якщо хочете, можна зараз піти й подивитися.
- Що ми зараз побачимо? - спитав Юрко, наш голом загону. - Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.
- От і добре, - кивнув Микита. - Переможе та команди, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій бік. Наші погони зеленого кольору, ваші - синього. Підпишіть оцю угоду у двох примірниках - і по руках! - Він підсунув Юркові ді аркуші паперу.
Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.
- От і чудово! - зрадів Микита. - Підготовчі роботи можна почати завтра. Тож рийте окопи, всякі укріплення, будь ласка. До зустрічі!
Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.
- Щось він мудрує, - сказав Митько. - Якось воно дуже швидко. Сюди - туди, ви тут - ми там, «окопи рийте», втік одразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.
- От завтра й подивитесь, - Ірина Василівна нам, - а зараз ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.
Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину річки...
- Ось, я ж казав! - Митько кричить. - Дивіться! Поглянули ми на той бік... А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.
- Я ж казав, - Митько гарячкує. - Недаремно він свою угоду підписати спішив.
- Еге, - Юрко почухав потилицю. - У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут - вузенька смужка. І сховатися ніде.
- Так і їм же нема де! - Генка на це.
- А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося - одразу видно.
- О-о, то бита голова! - посупився Митько. - Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав. Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.
- Ясно, що вглиб ворожої території по відкритому не побіжиш, - сказав Юрко. — Справжній ліс за лугом починається, а попервах - оця от смужка від вигину річки. Ну а з того краю метрів сімсот-вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.
Треба їх перехитрити! - запропонував Генка.
- Відкрив Америку! - Юрко йому. - А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з'являться цінні думки - кажіть одразу.
Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з'являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть твердити, що їх не було зовсім.
- Ми вже зголодніли, - подав нарешті голос Генка. - Може, по обіді щось придумаємо?
Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.
- Знаєте що, - запропонував надвечір Митько. - Ходімо ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.
- І я з вами, - спохопився Славко.
- А ти сьогодні грав на акордеоні? - запитав я.
- Ще ні, - зітхнув Славко.
- Ну, так не можна, не можна! - підхопив і Митько. - Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він замість того, щоб грати, побіжить кудись на річку.
- Ану вас! - одмахнувся Славко.
- Отож! - докинув я, і ми втрьох гайнули з намету. Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо - за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.
- Цікаво! - каже Генка. - Хто б це міг бути? Підходимо ближче, а тут із-за дерев вискакує отой рудий зі «Сміливого».
Відштовхується й сідає на весла.
- Це ти! - Митько кричить. - Шпигувати, значить?
- Я! Я! - єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.
- То ти вистежувати сюди приїздив?! Шпигунська пика!
- Приїздив-приїздив, - він нам так нахабно. - Умовами не заборонено. Е-е-е! - і язика показує.
- Бачили ви таке? - обурився Митько. - «Не заборонено!» Ач! «Ви, - каже, - окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо... Ану, стривай-стривай... Зараз, зараз... - стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.
- Придумав? - з надією запитав я.
- Придумав, - полегшено зітхнув мій друг. - Після вечері все обговоримо.




Поиск по сайту:







©2015-2020 mykonspekts.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.